

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	750
Творів:	11336
Рецензій:	17180

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Політична драма-феєрія

Тарасович. Розділ 2. Банда велетнів

© Владюша Бар-Кончалаба, 10-03-2008
Славко телефонував мені увесь наступний тиждень. Схоже, що він дійсно загорівся ідеєю великого прориву на телебачення, то займався справою з русалонькою з усією відданістю. - Владюшо! - Слухаю. - Я говорив з робітниками "Шляхрембуду"! - І що? - Керівництво нічого не відповіло про ті ями біля Великої Діви... - Слухай, називай її поки купальницею, добре? - Ага, біля купальниці. Так ось, ані директор, ані головний інженер нічого не сказали. Вони злякалися, що якась підйобка, то запевняли, що асфальт якісний, ніяких ям немає і узятися їм нема звідки! Але я поговорив з робочими! Він робить театральну паузу. Цей Славко, він артист, він любить, щоб було красив, схильний до дешевих ефектів. Але красота коштує часу, а час, принаймні мій, дуже дорогий. - Кажи швидше, про що дізнався! - Робочі розповіли, що кладуть асфальт біля пам'ятника Кожедубу двічі на рік. До дев'ятого травня перший раз, а потім ще до Дня міста. І завжди там ями, хоч звідки беруться не зрозуміло! Там же транспорт не їздить! - В них жодних ідей? - Жодних. Кажуть, що ями трапляються не тільки біля пам'ятника, але й на набережній! Я ж казав, що тупотіння уходило по набережній! - Добре. Займайся цим питанням. Тримай зв'язок з метеорологами. - Добре, Владюшо! Я відчуваю, що це бомба! - Не кажи "гоп" поки не перескочиш. Це моя тобі порада. Спокій та наполегливість, ось що тобі потрібно. Працюй! Потім мені розповідали, що Славко так збудився, що не спав ночей. Приходив зранку на роботу з червоними, як у хворого кроля очима, щось собі все думав, доходило до того, що починав бурмотіти сам з собою. Він був трохи дивний, цей Славко, не божевільний, просто дивний. - Владюшо! - Слухаю. - Я тут перевірив "швидку"! - І що? - Я подумав, що може були якісь випадки біля купальниці, привозили когось, чи... - Кажи який результат! - Був один випадок! Міліція викликала швидку на місце аварії біля Харківського мосту. Знову йобана пауза! Артист задрипаний! - Славко, кажи швидше, в мене немає часу! - Там машина, розбита! Так, наче у стовп в'їхала! Але вона була посередині дороги! І там жодних стовпів! Чи дерев! - То що трапилося? - А невідомо! Просто розбита машина посередині дорогу, весь передок розгепанний, тільки не зрозуміло об що! - Може була ще одна машина? - Але менти кажуть, що таке враження, наче в стовп! Тільки до найближчого стовпа метрів двадцять! - Могла відскочити. - І ніяких слідів зіткнення на стовпах. Ну якщо у машини двигун ледь не в салон увалився, то повинно ж на стовпі хоч подряпина залишитися! - А водій, водій був в машині? - Ось тут саме цікаве і починається! Водій був! Отримав під час аварії важкі травми. Чого і швидку викликали. Так ось водій розповідав, що зіткнувся з Велетнем! - З ким? - З Велетнем! Надзвичайно великою людиною! Ростом заввишки метрів шість! Бо йому доводилося рачкувати, щоб пройти під тролейбусними дротами! - Кому рачкувати? - Велетню! То він і не міг відбігти, машина в нього врізалася, розбила передок, але велетню хоч би що! Він спокійно пішов звідти! Ось так! - Це все ти вигадав, чи водій розповів? - Водій! Це все водій! - А він, часом, не був п'яний? - Був. Він був в дупу п'яний. Невідомо, як він за кермо сів, у нього в крові було алкоголю трохи більше смертельної дози! - Тю. Якщо він був п'яний, то його слова нічого не варті. - Владюшо! Як не варті? Він бачив Велетня! Хіба таки будеш вигадувати, особливо коли п'яний? - Особливо коли п'яний і будеш. До того ж в нього могла бути звичайна "білочка". - Але машина! - Що машина? - Розбита машина! Розбита невідомо об що! - Він міг розбити її раніше. - Раніше не міг! Там же двигун вщент! - Тоді що ж відбулося? - Велетень йшов у парк! Велетень теж член кривавого культу Вічної Діви! Випадково в нього врізався п'яний водій. Велетень втік. Все зрозуміло! Він казав це щиросердно. Він не був аналітиком, він міг впевнити себе в чомусь і не бачити явних протиріч. - Славко, ти бачив у Сумах велетнів? - Що? - Ти бачив у Сумах велетнів зростом під шість метрів? - Ні. - То звідки твій велетень узявся? - З села! Водій каже, що той Велетень був одягнений по-селюцкі, у якийсь кожух і старовинний капелюх! Він з села! Ти ж знаєш, хто тільки не живе по селах навкруг Сум! Можуть бути і Велетні! - Не знаю. Слідкуй за погодою і займайся далі. - Я тільки цим і займаюся, я цим живу, Владюшо! Ось це було добре. якщо хочеш досягнути успіху, то треба жити своєю професією. Думати тільки про неї. Забувати про все інше. - Владюшо! - Слухаю. - Я поговорив з патологоанатомом, який досліджував трупи! - Які ще трупи? - Ну, тих розчавлених студентів, яких знайшли біля купальниці! - І що? - Він каже, що їх вбивцею міг бути Велетень. Звісно, що він лікар, вірить у науку, то не вірить у Велетнів! Але коли я запропонував просто уявити ситуацію, він сказав, що це дійсно міг бути Велетень. Справжній Велетень, який важив десь більше півтони! Він збив тих бідолашних студентів з ніг і розчавив, як черваків! Як колорадських жуків! Кажу ж, що він з села! - Слухай, це все одно лише припущення, яке нічого не доводить! - Але ти ж знаєш, що Велетні існують! Ти ж робив сюжет про Шпиля! - То не просто велетень, то голем. - Може це його брат? - У Шпиля не було брата. І взагалі, не забивай собі голову велетнями! Тримай очі відкритими, а голову свіжою! Слідкую за погодою! - Добре. Владюшо, я послав тобі поштою малюнок. - Малюнок? - Я поговорив з водієм, ну з тим, який розбив об Велетня машину. Він описав мені його, а я намалював. Водій каже, що дуже схоже. Подивися. - Добре. Славко вмів непогано малювати. Як людина позбавлена майже усіх здібностей, я поважаю їх в інших людях. Вміння малювати чи співати чи писати вірші, все, чого я не вмію робити, викликає в мене повагу до людей, які володіють сим даром. Ось Славко намалював велетня. Дебелого чоловіка у кожуху і папасі, що вклонився та сунеться під дротами тролейбусних ліній. А на нього мчить машина. Виглядало досить непогано за тим виключенням, що сей велетень нічого не пояснював, а тільки додавав питань до того, що ж відбувалося темними ночами у моєму рідному місті. Я розумів, що щось дійсно відбувається. Суми був незвичайним містом. Я об'їздив майже всю Україну, побував закордоном і можу стверджувати, що ось там, на північному сході країни усе було інакше. Якийсь особливий край. Повний чудовиськ та див. Особливо за річкою Сейм, у Поліссі, але і в Сумах, що знаходилися дещо південніше, див ще вистачало. Особливий край, тому у журналістиці я і вибрав напрямок матеріалів про чудовиськ. Напрямок, який до мене майже не існував, якщо не звертати уваги на тупі побрехеньки у жовтих газетах. Я розкопував справжніх чудовиськ, досліджував їх і розповідав про них. Моя книга "Сто чудовиськ України" розійшлася вже майже мільйоном примірників по тридцяти країнам світу! - Владюшо! - Слухаю. - Я був у психдиспансері! - Ти захворів? - Я? При чому тут я? – у Славка майже не було почуття гумору. Він ніколи не жартував, не розповідав анекдоти, не сміявся. Я читав кілька його оповідань – там були суцільні сльози та сум, його можна було б називати співцем депресії. Таких співців цілий хор, бо довести людину до сліз значно легше, аніж розвеселити. - Я жартую. Що ти дізнався у психушці? - Там є один пацієнт. Його привезли з-під Харківського мосту. - Харківського мосту? Це ж поруч з купальницею. - Я про що і кажу! Так ось, він звичайний п'яниця. Кілька разів його ловили на крадіжках металолому, навіть відсидів у колонії два роки. Коли повернувся, так само ніде не працював і полював за ломом. Якось пішов увечері і не повернувся. Через тиждень його знайшли під Харківським мостом. Там теплотраса йде, так ось він забився в щілину за трубами і там лежав. Там би і помер, але його випадково знайшли міліціонери, які обшукували там все після вбивства студентів. - Він причетний до вбивства? - Ні. Він був увесь обіцяний і обосраний, бо ж десь тиждень пролежав за трубами, не виходячи. - І що це з ним трапилося? - Лікарі кажуть, що якийсь психологічний шок. - Шок? Через що шок? - Лікарі не знають. Коли я спитав, чи могло до шоку призвести щось страшне, що той чоловік побачив, то погодилися. Постраждалий багато пив, його психіка була слабка, їй би вистачило і чогось зовсім незначного, щоб зірватися. - Ну і що це доводить? То п'яні, то божевільні. Цього замало. - Владюшо, ти послухай! Я показав йому малюнок. - Малюнок? - Велетня, який я намалював. Я ж тобі відсилав! - Ага, пам'ятаю. - Так ось, коли я показав Велетня, то у того чоловіка трапився нервовий напад. Він почав кричати і вириватися, наче хотів втекти. Довелося колоти йому подвійну дозу заспокійливого. Лікарі дуже здивувалися такій поведінці, бо за час перебування в диспансері, хворий ні на що не реагував. Просто лежав і дивився в стелю. А тут така активність! - То ти вважаєш, що він бачив Велетня? - Так, бачив. Цей чоловік вийшов на полювання за металами, в його торбинці знайшли пилку, молоток і зубило. Він шукав чим би розжитися, коли натрапив на Велетня. І побачене так його вразило, що він збожеволів, втік під міст, забився там у щілину за трубами і там би помер, якби його не знайшли менти. - Ну не знаю... - У мене є відео його реакції на малюнок з велетнем. Воно вражає. Як приїдеш, я обов'язково покажу. - А що там по погоді? - Та поки жодної хмаринки. Сонце світить, наче весна. - Ну слідкуй. - Добре. Я подумав, що дійсно накльовується цікава тема. Хоч зовсім незрозуміло, що ж таки відбувається в самому центрі Сум темними ночами, але щось відбувається. Я узявся шукати зв'язки велетнів і Сум, але нічого не знайшов. Потім у нас були два спекотних дня підготовки чергової програми. Я ледь доплентався до свого кабінету і впав там диван. Я вже рік спав на роботі. Навіть перестав знімати квартиру, бо навіщо мені вона, коли я увесь час на роботі? Я спав, а в голові у мене крутилися велетні і купальниця. У кривавий культ я не вірив. Якби люди дійсно практикували його, то придумали щось більш безпечніше, аніж уносити пам'ятник з центра міста. Я прокинувся від гудіння мобільного. Це дзвонив Славко. - Слухаю. - Владюшо, сьогодні! - Що сьогодні? - Фронт з Атлантики приніс хмари, можуть бути опади, ніч буде темна. То приїзди. - Десь о шостій буду. Я наказав готуватися знімальній групі, сам пив каву та думав над тим, що за таємницю доведеться викривати. Велетні. На пам'ять не приходило нічого окрім смішної історії про мого дядька Славу. Покійного, нехай земля йому буде пухом. Так ось якось він повертався пізно додому. Більш-менш тверезий. То дуже здивувався, коли побачив по дорозі здоровезного чоловіка. Можна сказати Велетня, бо його голова була на рівні третього поверху. Так ось цей чоловік чимчикував з центру у напрямку Хіммістечка. Дядя Слава казав, що дуже розгубився, коли побачив таке. І вирішив нікому не розповідати, щоб не соромитися. Хоча, якби він розповів, то я б повірив. Бо дядя Слава був серйозною людиною, не схильною до перебільшень. От дядя Саша, йому б я не повірив. Бо сам бачив, як йому здалося, що почалася війна. І дядя Саша почав бігати лісовою галявиною, на якій ми смажили шашлики, та ховатися у кущах від снарядів, які, за його словами, падали дуже щільно. Це була справжня паніка, не жарт, а алкогольна маячня. З дядею Славою розв'язалося все просто. Наступного дня стало відомо, що тодішній губернатор, бандит з донецьких, вирішив прибрати з центральної площі Сум пам'ятник Леніна. Ото вождя світового пролетаріату і вивезли на окраїну міста. Щоб убезпечитися від протестів, зробили це вночі, а дядя Слава став свідком акції. Не роздивився вантажівку, бо був трохи напідпитку, то йому здалося, що якийсь велетень (дядя Леніна зі спини не впізнав) уходить з Сум. Ось така історія. О першій ми виїхали з Києва. Три оператора, водій і я. Хлопці узяли камери, придатні для нічних зйомок. Тепер головне, щоб тупотіння відбулося. Хоча я готовий був і до невдачі. Навчився вже бути терплячим. Відкинувся на сидінні і дрімав. Думав про Суми. Не скажу, що я був великим вже патріотом свого міста. Я взагалі то не розумів, як можна любити таке абстрактне поняття, як місто. Для мене головним була справа. Якщо я міг робити те, що хотів, то я міг жити в будь-якому місті. Ні, я розумів, що Суми кращі за індустріальні центри на кшталт Запоріжжя чи Дніпропетровська з їх жахливою екологією. Компактніші за Харків, що розкинувся якоюсь абстрактною картиною по території в кілька разів більшій, аніж того заслуговував. Суми були спокійніші за Київ, з його метушнею. Такий собі провінціальний райок, де на роботу можна було ходити пішки, де сама довша поїздка на таксі коштувала не більше двадцятки, де не було регулярного авіасполучення, а в двох міських кінотеатрах йшли однакові фільми. Суми. Я повертався в рідний город байдужим. В мене не було тої радості повернення переможцем, яка була у багатьох сумчан, що втекли в Київ. Вони раділи, коли поверталися в Суми, раділи тому, що змогли втекти звідси, прилаштуватися у столиці. Раділи тому, що в Києві вони були одні з багатьох, за великим рахунком ніхто, а в Сумах вони ж були поважні люди з грошами. Вони дивилися на рідне місто, як дивляться на дівчину, яка колись покинула тебе. Дивляться і радіють з того, що вона подурнішала, що ось сиві волосини, ось зморшки біля очей і щоки вже не схожі на персик. Дивляться і в черговий раз самі собі доводять, що все вийшло добре, правильно, що втекли звідси, з цього провінційного болота, де зарплатня у тисячу баксів до сих пір вважалася чимось недосяжним, а наявність машини може свідчити про життєву успішність людини. Я повертався в Суми спокійним, бо я не втікав звідси, як то робили більшість. Я просто поїхав. Це не було якимось там перетинання Рубікону, кроком, над яким я довго ламав голову. Я ж кажу, що мені байдуже де жити. Суми – Суми, Київ – Київ, не бачу великої різниці. Головне робити свою справу. На якомусь етапі зручніше це робити було в Києві і я поїхав туди. Провінціали їдуть в столицю з двома життєвими стратегіями. Менш амбітні їдуть, щоб десь зачепитися, знайти шпарину, сховатися там і жити. Ті, в серці яких палають багаття амбіцій, їдуть, щоб скорити столицю. Узяти її, підкорити, грубо кажучи, виїбати. Досвід показує, що зазвичай все відбувається навпаки. Не хтось їбе Київ, а Київ когось. Київ це все ж не Москва, не жінка. Я їхав у столицю не для того, щоб знайти шпаринку і не для того, щоб підкоряти її. Я їхав, щоб видати свою книгу. Звичайно, спочатку мене не сприймали серйозно, казали, що художня література їм не потрібна. Коли я казав, що це не вигадки, не фікшн, а величезне журналістське дослідження на тему чудовиськ, мене прохали піти, а то викликають охорону. Ніхто не хотів вірити у чудовиська. Людина схильна до спрощення світу, людина радо переводить все на жорсткі схеми, бо не любить невизначеності. А тут чудовиська. Які руйнують геть усі схеми, які не вписуються у сучасну світобудову. Бо ж все однакове, все підкоряється одним законом і між провінцією Китаю і областю України немає ніякої різниці, окрім географічної та ступеню розвитку інфраструктури. Чудовиська тут були ні до чого. Не знаю, чи довго б я ще ходив по редакціях і видавництвах, ночами охороняючи автомобілі на стоянці (треба було ж на щось жити), та я зустрів Пантагрюеля, що шукав людей для "Життя по-справжньому!", яке тоді тільки готувалося до запуску. Ми поговорили і він узяв мене в проект, який зробив мене відомим. Я дрімав і згадував, як після першого випуску ми чекали рейтингів. Вони були лише трохи вищі за середні по каналу. А ми ж вклали в передачу всіх себе. Ми сиділи майже у розпачі, коли Пантагрюель дістав пляшку самогону. В нього була якась бабця у Вишгороді, що постачала напій кільком десяткам клієнтів у місті. Сльоза, а не продукт. Пантагрюель сказав, що ми стоїмо на початку проекту, який залишиться в історії. Ми ще не вірили в це, але випили по чарці. І приступили до підготовку другої передачі. Рейтинги якої були втричі вищі, ніж в середньому по каналу. І потім почався наш шлях слави. Я перестав думати про те, чого ми досягли. Що було, то загуло, а головне те, що попереду. Не люблю співака Висоцького (люди які рвуть голос і стукають себе в груді викликають у мене підозру змішану з відразою), але в нього є кілька непоганих висловів. В даному випадку процитую про те, що "краще гір можуть бути тільки гори, на яких ще не бував". В журналістиці майже немає минулого. Ти випускаєш номер і перед наступним ти голий та босий. Починаєш все з початку і повинен тримати рівень. Вже другий рік "Життя по-справжньому!" найпопулярніша програма в Україні. Ми зробили всіх і в Росії, але коли дуполізи з двох головних тамтешніх каналів побачили, що просирають нам, то побігли в Кремль і нас заборонили. Тепер ми відправляємо в Росію вагони з ДВД-записами наших програм. Далі я заснув, а коли прокинувся, ми були вже в Сумах. Ще було світло, хоча потроху починало сутеніти. Славко чекав нас. - Зараз пройдемося, обдивимося. Ідемо купкою, наче компанія гостей міста. Славко, ти будеш нам за гіда. - А нас не розкусять? - Якщо хочеш, щоб тебе не помітили, то будь помітним. Пішли. Я приклеїв бороду і одяг великі окуляри. Мою пику з телевізора добре знали по всій країні, що там вже казати про рідні Суми. Казали, що в десятій школі, яку я закінчив, зробили навіть куток, присвячений самому відомому її випускнику. Ми йдемо по Харьківській до мосту. Колись тут була суконна фабрика, незграбна та захаламиндрена. Зараз тут будувався великий торгівельно-розважальний комплекс. - Славко, розповідай, не мовчи. Він почав розповідати про об'єм інвестицій, проект будівництва, терміни завершення. За цим ми вийшли на міст. - Нас цікавить той берег, ліворуч от будівлі. Через річку зможе добити? – спитав я оператора. - Вночі навряд чи. - То будемо шукати інші місця. Йдемо далі. Славко розповідає про міст. Взагалі то він нічим не цікавий, окрім хіба того моменту, що на початку дев'яностих тут діяла банда гопників, які грабували громадян, після чого кидали своїх жертв в річку. Кілька людей тоді загинули. А ось і колишній "Акваріум", один з найогидніших генделиків міста. Дякувати Богові, що він зачинився. Я пам'ятаю, як нехитро тут розводили лохів. До відвідувача підсідає хлопець і починає розмову. Потім питає про рік народження. Майбутня жертва спокійно відповідає, що, наприклад, 68-й, бо ж ніхто не каже 1968-й, це ж і так зрозуміло. Але не для хлопця, який почувши це починав ображатися. - Ти що мене за лоха маєш? Хочеш сказати, що тобі майже дві тисячі років? Та люди стільки не живуть! Далі хлопець починає розповідати, як його вразила ця брехня, які численні моральні страждання вчинила. І єдиний вихід тут компенсувати їх. Грошима. Частина жертв бачили, що потрапили в халепу, то віддавали гроші. Тих, хто платити відмовлявся, чекали на вулиці. І там вже роздягали в прямому сенсі слова. Тобто окрім грошей забирали і одежу і взуття. Оце так нехитро. - Ми підійшли до пам'ятника, який в народі зветься "Купальниця". - А що це в неї з животом? - Та бозна, оплив якось. Живіт дійсно виглядав підозріло. Великий, наче приліплений до тендітного тіла дівчини. - Вибачаюсь за поганий асфальт. – каже Славко і моргає мені. Та я вже побачив вм'ятини на асфальті. Їх багато і вони великі. Що за дива? - Одну камеру можна поставити он на тій літній площадці, вона все одно не працює. – каже мені головний оператор. - Так. Там одна, одна буде на даху магазину, а одна в резерві. – вирішую я. Ми ще йдемо по набережній. Вона всипана дрібними камінцями. - Диви, теж ямки. Ямки продовжуються метрів чотириста, аж до входу на міський пляж, зараз пустий. На вході сидить русалка, дебела тітка з великими цицьками і риб'ячим хвостом. - Яка жінка! - Ніг у неї немає, а те що між ніг є? – жартують хлопці. - Є, є! – відповідає Славко. Він має на увазі дірку яку вже багато років проробили русалці нижче животу якісь невідомі поціновувачи прекрасного. - Здається, що сюди ходять. – кажу я. - Може он у літню естраду? – питає Славко. - Ні. Он до естради дорога є, а ям немає. Завдяки тому, що сніг майже станув, це добре видно. - Повертаємося. – наказую я. Ми йдемо в місто, там вечеряємо в затишному ресторані. Коли виходимо, вже темно. - О дев'ятій займаємо позиції. Сидіти тихо, прислухатися. Рації напоготові. Зараз відпочиваємо. Посиділи трохи в автобусі, подивилися там шматок кіно. - По місцях. Хлопці виходили по одному, з великими сумками, в яких сховані камери. Коли розійшлися, вийшов і я зі Славком. Будемо стояти через дорогу, у арці біля дорого ресторану. Звідти добре видно. Було б, якби не почався дощ. - Погода! – крекче Славко. Я згадую, як три тижні просидів в болоті, щоб вислідити літаючих свиней. Три тижні спеки, смороду та комах, які ледь не з'їли мені все обличчя. То цей дощик і холодний вітерець, це майже курорт. Тим більше, що можна сховатися в арці. Оператору, який зараз сховався на даху магазина, гірше. До того ж повинен зберегти камеру в робочому стані. Ми стоїмо, Славко запалив цигарку. - Ти палиш? - Вже три роки. Він чекає, щоб я спитав чого це він так запізно почав палити. Але я не питаю. Почав і почав, це особиста справа кожного. Зненацька в арку заходять дівчина і хлопець. Може, вони не побачили нас, бо ми стояли в темряві, але мені здалося, що побачили. Принаймні дівчина. Але не звернула уваги. Присіла перед хлопцем, розстібнула йому матню і зробила швиденький мінет. Хлопець кінчив, трохи постогнав, сунув їй якусь купюру і парочка пішла геть. Судячи з того, що вони були легко одягнені, то відпочивали у ресторані. - Пиздець! – промовляє Славко. - Ага. Вільне кохання. - Прямо на вулиці! - Ну не прямо, а в арці. Він кидає цигарку. Топче її. - В Києві теж так? - Не знаю. Я ніколи не замовляв мінет на вулиці. Чую, як скрегочуть його зуби. Хтось мені казав, що він був закоханий у дівчину, а вона покинула його та поїхала в Київ. Мабуть, зараз він думає, чи вона таким чином не заробляє на дороге столичне життя. Хоча яка йому різниця? Вони розійшлися і все, крапка. Я виходжу з арки глянути в бік купальниці. Іноді посилаю звістки операторам на позиціях. Відповідають, що все тихо. - Їбанутися ціни! – каже оператор, який зі мною. Він передивляється мінет, який зняв. – Червонець! Він дав їй червонець! - І що це мало? – питає Славко. - Та в Києві менше чим за півсотні ніхто в рот не візьме. – каже оператор. Він розуміється на цих справах, бо слабкий на передок. Частенько розповідає про свої пригоди з проститутками. Я не люблю таких їбливих, але він хороший оператор, а інше мене не стосується. - Покоління, блять! – Славко струшує головою. Ну це він дарма. Немає ніяких поколінь. Є конкретні люди. І в кожному поколінні будуть такі, що ладні відсмоктати за червонець за рогом, або бігати за ріг і платити червонець, щоб тобі відсмоктали. Покоління тут ні до чого. Я стою обпершись об стіну і потроху дрімаю. Я вмію дрімати стоячи. Частенько доводиться вичікувати, бо ж чудовиська не ходять коли тобі зручно. - Ваші документи. – біля нас патруль ментів. Двоє молоденьких хлопців, перелякано дивляться на нас, тримаючи руки на гумових кийках. Я киваю Славку, не хочу показувати паспорт, бо тоді мене впізнають, почнуть розпитувати, все можуть перехамаркати. Славко відходить, тицяє своє журналістське посвідчення, розповідає, що тут по завданню газети. Ментики не дуже вірять, сумніваються, тоді Славко пропонує ось прямо зараз зателефонувати начальнику міськвідділу. - Пів на одинадцяту, може вже спить, але тим не менше. – каже Славко. Ментам потрібно десь півхвилини, щоб зрозуміти: будити керівника ввечері не дуже добре. вони віддають честь і зникають в темноті. - Як я їх развів! - хвалиться Славко. - Молодець, так тримати. Ми чекаємо далі. До півночі стаємо свідками ще двох мінетів і десятка випадків справляння малої потреби. Вимушені терпіти, щоб не палити схованку. - От вже сцикуни! Пива обіп'ються і сцуть! Варвари! – бубонить Славко. Мені приходить звістка від оператору з літньої площадки. Побачив якийсь рух. Я хочу уточнити, що саме, коли чую невеличке тремтіння землі. - Що та... – Славко на закінчує свого питання, бо в арку лізе якась маса. Ми притискуємося до стінок і пропускаємо її. Я відчуваю холод метала зовсім поруч, в кількох сантиметрах. І скрип. Щось лізе біля нас. Я тисну на кнопку, подаю сигнал тривоги. По ньому оператори повинні направити камери на арку. Те, що лізе, нарешті пролазить далі, там підводиться і йде ліворуч. Чутно, як тремтить земля. - Велетень, Велетень! – гарячково шепоче мені на вухо Славко. І я вимушений з ним погодитися, бо ж дійсно велетень! Щось надзвичайно велике пролізло поруч з нами, а потім пішло. Мій оператор вийшов за ріг і знімав. - Це пиздець! - сказав він, коли я став з ним поруч. Цей хлопець робив в "Житті по-справжньому!" майже рік, він багато чого встиг побачити, але ось це сумське диво його вразило. "Пройшов велетень" – написав мені оператор з літнього майданчику. "Ти про нашого?" – написав йому я. "Про свого Ще один" – відповів він. У нас жорстка домовленість, що поки на завданні, то ніяких жартів. Все по-серйозному, бо ж ми працюємо на межі життя та смерті. Якщо оператор пише, то виходить, що був ще один велетень. Точніше два. Тут що, міський збір велетнів? - Дорогу переходить. – шепоче мій оператор. - За ним. – командую я. Ми втрьох біжимо за велетнем, який вже біля дороги. Зненацька піднімає руку. І б'є ліхтар вуличного освітлення. Господи, який же в нього зріст, якщо він дістає до ліхтарів, що освітлюють шляхи? Метрів п'ять? В темряви не видно, що відбувається. Видно тільки оператору, у якого камера бачить і вночі. - Що там? - Лізе через дорогу. Під тролейбусними дротами. – каже оператор. Я беру його за руку і веду по сходах, щоб він не припиняв зйомки і не впав. Я напружую очі і бачу рухи у темряві через дорогу. То велетень. - Лізе у підземний перехід. – каже оператор. Диви, який хитрий. Не хочу виходити на широку та освітлену Харківську. Поліз переходом. Я сигналізую оператору на даху магазину: "Вихід з переходу". "Їх кілька" – пише мені оператор з майданчика. Кілька? Я не знаю, що і думати. - Вперед! Біжимо через дорогу, плигаємо в перехід. Обережно ступаємо сходами у суцільну тьму. А що як велетень причаївся і чекає на нас? Жодного шансу врятуватися! Повторимо долю розчавлених студентів. Але я іду вперед, іду перший. Я вже звик до смерті. Коли я тільки починав працювати в "Житті по-справжньому!", то у мене траплялися істерики від очікування смерті. То я почав думати про неї, призвичаюватися. Самурайська метода: щодня думай, що ти вже мертвий і смерть не буде виглядати такою вже страшною. Я вже внизу. За мною йде оператор. Славко десь позаду, злякався. Але боятися нічого, я чую сопіння велетня десь попереду. Він лізе переходом. Оператор обходить мене, починає знімати. Крок за кроком йдемо вперед. У сірому квадраті попереду бачимо велетня. Його важко роздивитися, зрозуміло тільки, що він великий. Виліз з переходу і пішов вперед. Ми за ним. Тихенько. Перед виходом з переходу пишу оператору на даху. "Можна виходити?". Отримую ствердну відповідь. Виходимо. Чутно тремтіння землі під ногами, але воно слабішає. - Уходять у парк. – шепоче Славко, хоча це і без нього зрозуміло. "Повів набережною" – пише оператор, який був на покинутому літньому майданчику. Молодець. - Дивися, купальниці знову немає! – шепоче мені Славко. Її дійсно немає. Ми удвох ліземо у фонтан, мацаємо пустий п'єдестал. Навіщо велетням купальниця? Точніше її пам'ятник? - За ними. Ми сунемося набережною. Темною та пустою. Двоє операторів і ми з Славком. Сіється дощ, під ногами іноді хлюпає водичка. Чутно кроки велетнів попереду. Їх кілька. Один, той що пройшов біля нас, ще двох бачив оператор, який попереду. То мінімум три. Але мені чомусь здається, що більше. Звідки ці велетні? Що вони роблять в центрі Сум? Питань багато, але часу подумати немає. Поспішаємо за велетнями. - Що там? – питаю у оператора, якого веде за руку. - Йдуть. Їх п'ятеро. Чотири середніх, а один величезний. Вони доходять до міського пляжу, зникають за деревами. До нас підходять оператор, що був попереду. Важко дихає. - Гілка тріснула під ногою. Вони давай дивитися навколо. Думав, що все, пиздець! – шепоче він. - Заходьте з різних боків. Треба зрозуміти, що вони роблять. Оператори кивають головою. Вони звикли, що відпрацьовувати треба до кінця. Уходять. - Що це таке, Владюшо? – шепоче на вухо Славко. - Потім. – кажу я. Зараз не до запитаннь. Обережно спускаємося в лісок біля міського пляжу. Колись я був тут, писав матеріал про нещасний випадок. Тут був туалет, звичайний, вигрібний. Якось бушувала буря. І вітер звалив величезну тополю, яка впала прямісінько на туалет. Коли вранці прийшли відпочиваючи, то побачили з-під дерева людську руку. Викликали міліцію та рятувальників. Коли дерево розпиляли і відтягли, то виявилося, що у туалеті загинули два чоловіка. При цьому вони, чомусь, знаходилися в одній кабінці. Ну, все то зрозуміло, бо про туалет в міському парку казали, що там полюбляли зустрічатися міські підораси. Ось і ті бідолахи закрилися в кабінці, а їх зверху і накрило. Один чиновник з міськвиконкому, інший учень технікуму. Постраждали, наче прописані були не в Сумах, а в Содомі чи Гоморрі. - Чуєш? – питає мене Славко. Чую. Тихенька розмова десь попереду. Велетні розмовляють? Тобто, чому б і ні, чому б це велетні не могли розмовляти, просто дивно, що невже заради цього вони притьопали аж на міський пляж! - Співають. І дійсно, заспівали. Тихенько так і красиво. Кілька чоловічих голосів і кілька жіночих. Тобто і жінки велетні тут є. От вже диво. Гурток співу для велетнів? Я не знав що і думати. Тим часом велетні припинили співати, щось там розмовляли. Потім почув, наче булькотіння. Розливають? Велетні-алкаші? Я розгубився. Якась хуйня виходила! З одного боку, то добряча тема: велетні! Хто і звідки! Але ось що вони збираються в Сумах, щоб поспівати та випити, то це вже мінус теми. Краще б кров'ю умощалися, як казав Славко. Ми простояли ще кілька годин, аж поки велетні не розійшлися. Увесь час вони розмовляли, сміялися, один з них показував якісь сцени, інший читав вірші, здається українською, ще один щось бурхливо розповідав. Іноді співали разом. Трохи частіше бриньчали чарами, випивши які крехтіли. Мабуть, щось міцне пили. Коли почали розходитися, ми пропустили їх, потім пішли слідом, хотіли прослідкувати, куди вони підуть. Але велетні наче розчинилися у темряві. Були-були, гримотіли попереду, а потім зникли. Як і не було. А ось купальниця була. Її повернули. Ми подивилися на дівчину і пішли до автобусу. Там нас вже чекав змінний одяг і теплий сніданок, який приготував водій. - Ну що, успішно? – запитав він. - Не знаю. – відповів я. - Та що там не знаєш! Це ж сенсація! Велетні у місті! – закричав Славко. - Але вони сиділи і співали, як пенсіонери якісь. - Справжні велетні! - І ми не знаємо звідки вони беруться. - Яка різниця! - Така, що "Життя по-справжньому!" розповідає своїм глядачам про тайни повністю, а не частково. Ми розплутуємо дива повністю, досліджуємо чудовиськ з усіх боків! Хлопці, скидайте відео, подивимося, що в нас є. Було не мало і не багато. Ось лізе один, ось ще один, ще, ще, ось їх вже п'ять, а ось сидять вшістьох. - Давайте їх назвемо, щоб розрізняти. – запропонував я. – Ось цей, який ліз поруч нас, він найбільший, то назвемо його Здоровилом. Ось цей, товстенький, його назвемо Гладкий. - Що то у нього в руках? Хоч не рушниця? - Може і рушниця. Так, далі, ось цей чоловік у дивній шапці. Нехай буде Танкістом, бо шапка схожа на танкістський шолом. Ось цей, він акуратно одягнений, нехай буде Франт. Ось Малий, він самий малий з велетнів, він і не велетень взагалі, здається він зростом, як звичайна людина. - А он то Каліка, бо його несли на руках. - Так, це нехай буде Каліка. Отже їх шестеро. Здоровило, Гладкий, Танкіст, Франт, Малий та Каліка. - Хтось із них жінка, бо було чутно жіночі голоси. – каже хтось з операторів. - Хтось жінка. – погоджується Славко. - Кому ще кави? – питає водій. - Можливо Малий та Танкіст то жінки. – висловлюється Славко. – Як ти вважаєш, Владюшо? Я сиджу з кам'яним обличчям. Я відчуваю, що ось-ось. Мить і я зрозумію, що відбувається. Відповідь десь поруч, десь так близько, що я можу доторкнутися до неї носом. - Чого ти мовчиш? – питає мене Славко. - Не чіпай його! – зупиняють його оператори. Вони здогадуються у якому я стані і дивляться на мене. Я, навіть, не дихаю. Воно десь поруч. Я вже знаю, що це таке. Секунда, секунда, секунда, блискава просвітлення! - Йо! – видихаю я. – Зрозумів! - Що? - Все! Це ж просто! За мною! – кричу я. Славко хапає мене за руку і дивиться почервонілими від безсонної ночі очима. - Це ж буде суперматеріал? - Це буде охуїтельний суперматеріал! – кричу я. – Ми королі світу, хлопці! Ми вискакуємо з автобусу і біжимо. Вид чотирьох бігунів лякає людей, але я в такому захваті, що просто не можу йти. Тільки бігти. Бо це буде бомба! Я сказав!
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 0.0102090835571 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design