

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	754
Творів:	11440
Рецензій:	17358

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Політична драма-феєрія

Тарасович. Розділ 1. З чого усе почалося

© Владюша Бар-Кончалаба, 05-03-2008
Почалося все на плануванні. Щовівторка у сумській газеті "Данкор" проводилося планування наступного номеру. Поточній номер у цей час друкувався десь в Харкові, а редакційна колегія обговорювала вже наступній. Коли тем та подій було багато, планування проходило швидко і весело, але траплялися пусті тижні, коли доводилося щось вигадувати. Так саме було і цього разу, бо ж тільки-но закінчилися новорічні свята, довгі та виснажливі, життя тільки входили у звичайні береги, не поспішало дарувати якісь цікавинки. Ламали голову над тим, що є, коли Наташа, молода журналістка, сказала, що пам'ятник купальниці, на вході у міській парк, якось дивно змінився. Інша журналістка Лена згадала розмову в маршрутці, де дві тьоті кепкували з того, що купальниця у парці роздобріла, як якась торговка пиріжками. Редколегія посміялась, потім знайшлася інша тема, почали обговорювати її і про купальницю забули. Тим більше, що останнім часом в газеті вже кілька разів писали про неї. То якісь вандали замацували її фарбою, то крадії-металісти спробували відпиляти бідоласі руку, а кілька місяців тому біля купальниці трапилося жахливе і таємниче вбивство, яке досі було не розкрите. То уваги пам'ятнику і так було достатньо. Можливо, так би ця історія і залишилася непомітною, але наступного дня заступник головного редактора "Данкора" Славко Зерно пішов на роботу пішки. Зробив це він не через особливу любов до фізичних навантажень, а з роздратування на маршрутників, які не зупинялися, хоч і не були вщент заповнені. Це означало, що десь у місті стоїть пост даїшників, яких водії і бояться. Хай їм цур! Славко плюнув у сніг і почовпав пішки. Він жив у районі Лука, яке ще до війни було селом, а зараз стало окраїною Сум. Ця Лука, населена здебільшого пенсіонерами та алкоголіками, була славна тим, що тут був будинок-музей Чехова, скромною селянською церквою і річкою Псел, яка обмивала район аж з трьох боків. Ще Лука була в ямі, то щоб попасти в місто треба було дертися на гору, зараз вкриту шаром льоду. Славко дерся і уявляв, як горять маршрутки. Він не був злою людиною, просто не любив ходити пішки. Видерся на гору, далі йти було легше, то Славко почав посміхатися і запалив цигарку. До двадцяти дев'яти років він не палив, а потім почав. Через нещасне кохання, як любив казати Славко і сумно посміхатися. Він був схильний до пафосу і екзальтацій, хоч цього важко чекати від двохметрового товстуна з басовитим голосом. Йшов і щось думав, мабуть приємне, бо посміхався, або і не приємне, бо коли думав неприємне – теж посміхався, такий собі психологічний захист. Крокував, вийшов з підземного переходу через вулицю Харківську, коли згадав про купальницю. Вона була зовсім поруч. Славко вирішив сам піти подивитися, бо не дуже довіряв своїм журналістам. Накажуть багато, а потім подивишся – нічого немає. Але тут було. Славко ошелешено дивився на купальницю, яка дійсно змінилася. Ще в листопаді, він же бачив її, коли писав про вбивство. Біля купальниці знайшли трупи двох хлопців. Не просто трупи, а закатовані трупи. Славок вже майже десять років працював в газеті, бачив багато всякого, одного разу, навіть, був присутній при ексгумації небіжчика, що пролежав у гробі три місяці. Після того десь півроку не міг їсти м'ясо. Але ті трупи... Вони були наче розчавлені. Найдосвідченіші менти не знали, що й думати про це. Справу зам'яли, залишилося не відомим, кому ж треба було вбивати простих студентів та ще й у такий варварський, загадковий спосіб. Щоб не дивиться тоді на залишки розчавлених тіл, Славко дивився то на Псел, що протікав поруч, то на купальницю. Скульптура зображувала звичайну дівчинку років 14-15, худеньку, цибату. Вона сиділа в мрійливій позі і тримала на долоні пташку. Дівчина була гола, то ходило багато жартів про ті, щоб її одягти і таке інше. Сам Славко, та як вважав себе творчою особистістю, то замислювався над тим, чи не зробити якось перфоманс з одяганням кам'яної красуні у яскраві вбрання. Але далі думок справи у Славка, зазвичай, не йшли. То красуня так і залишилася голою. Аж ось з нею щось сталося. Це "щось" трапилося в районі живота скульптури. У худенької ще донедавна дівчинки зненацька виріс мозоль, який виглядав досить химерно і робив струнке тіло схожим на павуче. Славко подивився і так і сяк, кілька разів обійшов скульптуру, але нічого окрім того, що скульптура помітно потовстішала, не побачив. Поруч проходила купка школярів, вони почали вказувати пальцями на купальницю, а потім нахабно зареготали. Славко відчув роздратування і стиснув кулаки. Він хотів кинутися до цих малолітніх дурнів і надавати стусанів, але зупинився. Бо він же доросла людина, поважна людина, людина при посаді, що це він буде на вулицях прикладною педагогікою займатися. Потупцював ще біля скульптури. Вона виглядала так беззахисно, тендітна та гола дівчинка, серед зими і злих людей. Оця її долонька з пташкою. Так зворушливо, так ніжно! Очі Славка змокріли від розчулення. Він би підійшов і крадькома поцілував би купальницю, але для цього треба було лізти у непрацюючий фонтан. А поруч вулиця Харківська з безліччю машин та автобусів. Борони Бог хтось побачить, будуть потім казати, що Зерно збожеволів: лазить у фонтани скульптури цілувати. Славко пішов на роботу. Була середа, увечері редколегія, де обговорювався свіжий номер і остаточно затверджувалися завдання по наступному. Славко на одну з шпальт затвердив матеріал по русалоньці. Ідея була така, щоб дати фотографії скульптури до і після дивної метаморфози. Потім поговорити зі спеціалістами про те, що ж трапилося з пам'ятником і дати інформацію про історію скульптури. Хто зробив, коли, що символізує. Не посміхайтеся, буцімто хіба не зрозуміло, що може символізувати дівчинка з пташкою. Це ж скульптура радянських часів, а там можуть бути самі дивні пояснення. От на вулиці Харківській багато років стояло одоробло з нержавіючої сталі. Химерне створіння, а потім з'ясувалося, що воно має назве "Радянський хокей". І якщо про це знати, то у вигинах металу, при більш-менш розвинутій уяві, дійсно можна побачити ключки та шайби. Не виключено, що і ця дівчина символізувала собою надію знедолених народів з країн розвинутого капіталізму, чи ще щось таке. Славко доручив готувати матеріал Наташі, зараз він старався писати поменше, а більше приділяти уваги редагуванню і темотворчості. До наступного понеділка матеріал був готовий. Сам матеріал був галімий, бо ж спеціалісти щось мимрили, а сказати якого біса купальниця зненацька погладшала, не могли. Але редакційний фотограф Олег зробив класне фото, на якому добре було видно той химерний живіт у купальниці, далі стару фотку, як було раніше і матеріал пішов в номер. Сенсації особливої не зчинив, але був по якості оцінений, як трохи вище середнього. Через кілька днів по виходу цієї статті, скоріше за все у п'ятницю, до редакції прийшов відвідувач. До редакції частенько приходять відвідувачі і розмовляти з ними доводиться заступнику головного редактора. Багато з них божевільні, то вимагають спокійного і наполегливого поводження. Але цей чоловік, років за п'ятдесят, схожий по виправці на колишнього військового, він на божевільного схожий не був. - Добрий день. - Добрий, сідайте. – запропонував Славко. - А ми не могли би поговорити в коридорі? – сказав дядя, помітно соромлячись. Він і так був досить червонопикий, а то взагалі зробився, як помідор. - У коридорі? – здивувався Славко. - Ну, наодинці. – тихенько прошепотів відвідувач. Стіл Славка знаходився у в редакції, де стояли ще з десяток столів журналістів, відгороджених один від одного на американський манер. – Я розумію, що це дивно звучить, що ви подумаєте, наче я божевільний. Воно схоже. А ще я вам таке збираюся розповісти... Ви точно скажете, що я божевільний. - Ну, не знаю, можливо і скажу. Але пішли в коридор, якщо вам там зручніше. – Славка цей чоловік заінтересував. Бо звичайні божевільні ніколи і подумати не могли, що їх можна сприйняти за божевільних. Вони вважали себе нормальними і те що верзли теж вважали нормальним. А ось цей чоловік принаймні допускав, що його поведінка може видаватися дивною. Це вже немало. Вони вийшли в коридор. Було помітно, що чоловік дуже хвилювався. Славко слідкував за його руками. В іншій газеті кілька років тому був випадок, коли до редакції завітала божевільна фанатка Олександра Розенбаума і попросила журналіста, який писав статтю про гастролі співака. Стаття була скоріше позитивна, просто там відмічалися деякі недоліки організації концерту. Але тьотя чомусь образилась, їй здалося, що журналіст образив співака. То вона вдарила сіромаху ножем. Угнала по саму рукоять. Важке поранення, журналіст потім два тижня пролежав в реанімації і ще півроку лікувався. То за руками треба слідкувати, хоча цей чоловік і не схожий на божевільного. - Я слухаю вас. – сказав Славко, коли побачив, що чоловіку важко почати розповідь. - Ага, зараз... Тут просто така справа, навіть не знаю... Ну, як про це розповідати... - Та ви кажіть як є. Це ж не іспит, кажіть, не хвилюйтеся. - Ну добре. Це у мене по роботі. Я сторожем працюю, в магазині мобільних телефонів, знаєте, біля мосту. - Це там де колись був "Акваріум"? - Ага, він самий. - Знаю, гадюшне місто. – підтримав бесіду Славко. Він добре пам'ятав той кабак біля якого чи не щомісяця когось то били, то підрізали, іноді до смерті. Якось і Славко там постраждав. Він повертався з роботи. Зазвичай їхав маршруткою, але того разу пішов пішки, бо було дуже погано. Не фізично, а морально. Від Славка тоді пішла кохана, він відчував у серці палаючу рану і ледь стримувався, щоб не закричати від відчаю. Плентався потроху додому, коли біля того "Акваріуму" його перестріла компанія п'яних хуліганів. Штовхнули його, але він і уваги не звернув, йшов далі. Тоді його збили з ніг, відтягли у підземний перехід і там надавали таких стусанів, що ледь не вбили. Він прийшов до тями через годину, ще годину виповзав з переходу, потім повз невідомо куди, аж поки його не побачив випадковий перехожий і не викликав "швидку". Славко опинився в лікарні і пролежав там місяць. Казали, що йому ще пощастило, що був одягнений у товсту повстяну куртку, яка пом'якшила удари. - Та ні, зараз там спокійно. – продовжував чоловік. - Було спокійно. А одного разу сиджу я, чергую, і чую наче земля так потроху тремтить. - Земля тремтить? - Ага. Я здивувався, ну, думаю, здалося. А воно і далі так тремтить, з вулиці наче потроху хтось гупає. Я ж тверезий, не то що там набрався, прислухаюся, що наче тупотить. Узяв пістолет, пневматичний у нас є, підійшов до двері, слухаю. У нас двері металеві, швидко їх не зламаєш, я встигну в міліцію зателефонувати. А на дворі щось гупає і гупає... - Так і що гупає? - Та якби я знав! Погупало і пішло. Тихо. Ну, думаю, хай йому грець над таким замислюватися. Пішов, попив чаю і сів телевізор дивитися. У нас там телевізор стоїть. А засинати не можна. Директор магазину може подзвонити, дзвоник там слабкий, якщо спиш, то не почуєш. Якщо слухавку не візьмеш, то все – гуляй Вася. Директор чотирьох сторожів вигнав, поки я не прийшов. А я місця цього тримаюся, бо платить непогано і робота спокійна. Ось тільки оте тупання. - То воно тільки раз і було? – питає трохи здивований Славко. Він не розуміє куди клонить чоловік, для чого він прийшов і про що розповідає. - Та якби раз! Хіба я через один раз оце б вас турбував! – запевнює дядя. – По кілька разів на місяць повторюється! Тупотіння. І ось що я помітив! Трапляється у темні ночі. Коли луни немає чи коли мряка. Завжди тільки ось в такі! - Так а що тупотить? - Цього не знаю. Бо ж не видно нічого, коли у вічко дивлюся. А двері я відчинити не можу. Та коли б і міг, все одно б не відчинив, бо лячно. - Чого лячно? - А чого воно там тупотить? Воно ж і в ту ніч тупотіло, коли тіла знайшли! - Які тіла? - Ви що, про вбивство біля купальниці не чули? - А, чув. Так і ви тоді були? - Ну звісно був! Я ж кожну ніч сиджу. Ой мене менти тоді потаскали! Добре хоч директор мене зачиняє. - Як зачиняє? - З вулиці. Я ж кажу, що з середини двері і не відчиню. Мене, як ото хом'ячка в банку, закривають. Щоб спокуси не було вийти, пост покинути. Воно і добре: директорові спокійніше і мені. - А що менти про тупотіння сказали? - Нічого. Бо я їм нічого не сказав. - І чого не сказав? - А що мені казати? Що гупає щось, невідомо що? Вони б подумали, що я це щось вигадую, збити зі сліду хочу. Навіщо мені проблеми? - Але в ту ніч тупало? - Тупало. А темно було, як у негра в сраці. Хоч очі повиштрикуй. Темніше нікуди. Як завжди, коли тупання. - А є хоч думки, що воно там таке? - Не знаю. Щось важке. І воно ж сліди залишає! - Сліди? - Сліди! Зараз снігом присипало, але я можу розкопати, пішли покажу! – запропонував чоловік. Славко подумав, що це дурниці. Щось тупає, невідомо що, йти дивитися сліди невідомо чого. Маячня суцільна. Але Славко давно же фрустрував, що він поганий журналіст, що зачучверівся у Сумах, тоді як інші роблять блискучі кар'єри у Києві. Київ, Київ – місто де збуваються мрії Київ, Київ – шматочок Європи У сірій азіатчині рідної неньки Київ – повний нічних клубів Де розкуті білявки п'ють "Блакитну лагуну" І танцюють на столах А модні хлопці тягнуть кокаїн І вибухають дикою енергією Танцюють, наче літаючі Елвіси Наче зайчики Енерджайзер Невтомні і блискучі Рідкісні квіти до яких летять рої Дівчаток-бджілок Спраглих до успіхи і стильності Десь вже під ранок Коли ті, хто витримав марафон Ведуть заморених принцес у ліжка Бо найкраще – найкращим А лохи варті лише пустих мрій Надмірних сподівань та хвилин відчаю На власні дні народження Такий закон життя І Київ його наочний приклад Київ, Київ – місто із мрій Київ, Київ – приймаєш найкращих Київ, Київ – нехай весь ти у ґратах Але вони золоті, як і молодь твоя Як і все життя в тобі, славне місто Віконце у Європу, рай на землі українській. Так ось, саме фрустрації примусили Славка одягнути куртку і піти з чоловіком дивитися химерні сліди таємничого нічного тупання. - Поки снігу не було, їх зовсім добре видно було! Але і зараз знайти можна. Я ж чищу сніг біля магазину, то я там кожен клаптик знаю! - А коли вбивство було, ви щось чули? - Та майже нічого. Спочатку якась компанія п'яна проходила. Вони люблять посцяти біля магазина, там таке темненьке місце. Я тоді ліхтар вмикаю, щоб відігнати тих сцикунів. І тоді ліхтарем їх погнав. Потім тихо було. А потім, наче, крик жіночий і гупання. - Жіночий крик? - Ну, він і не жіночий, схожий на жіночий. Просто дивний якийсь. - А потім тупання? - Еге ж, потім тупання. І крики. Мабуть тих студентів, яких вбивали. - Крики були водночас з тупанням? - Так, водночас. Потім крики припинилися, а тупання ще було деякий час. Потім все вщухло. Я сів далі телевізор дивитися, коли вже зранку міліція постукала. Вони трупи знайшли, свідків збирали. Вони стукають, а я їм, навіть, відчинити не можу, бо закритий. Ось як. Вони крокують біля театру Щєпкіна, величезної споруди часів застою. Куб з мармуру і скла, оздоблений кованими ліхтарями. Коли театр тільки-но збудували, то ветерани міста підняли галас, бо їм ввижався в кованих ліхтарях знак свастики. Та як будівля була театром, тобто важливою ланкою на ідеологічному фронті, то ліхтарі терміново поміняли на менш провокаційні. Проходили біля пам'ятника Щєпкіну, на честь якого і назвали театр. Пам'ятник зображував невеличкого товстенького дядечку з веселим обличчям, при котелку та з паличкою. Такий собі галантний кавалер, з усіх пам'ятників цей своєю душевністю подобався Славку більше за все. Його б можна було прикрашати квітами під час якого-небудь фестивалю вуличних театрів. Славку хотілося зробити щось для свого міста, такого провінційного і зашкарублого, щоб додати йому хоч трошки європейськості і позбутися совковості. Але хто дозволить нарядити Щєпкіна у гавайську сорочку, а купальницю у квітчастий халат? Та миттєво набіжить натовп якихось божевільних, які почнуть волати, що це насмішка над святинями і танці на кістках. А якщо вже згадати, що Славко думав і пам'ятник Шевченку задіяти... - От варвари, забруднили пам'ятник! – киває головою дядько. Славко бачить, що ноги бронзового Щєпкіна у плямах чорної багнюки. – Які у нас люди безкультурні! Славко думає, що треба дати завдання комусь з практикантів написати про забрудненого актора невеличку статтю. Більш важливу тему практикантам не доручиш, вони і з такими мізеріями ледь справляються. - Ось, дивіться! – скрикує дядя. Вони вже були на місці, стояли між купальницею і магазином, який вночі охороняв дядя. Дядя бив носаком свого чобота по шматочку льоду. Збив його і стало видно якусь впадину на асфальті. - Оце таких їх багато тут. - І думаєте, вони з тупанням пов'язані? - Думаю, що так. Я робити тут почав у червні. Вони були. Потім, до дня міста асфальт новий тут поклали. Бо он же пам'ятник Кожедубу стоїть, щоб ветеранів не соромно було привести. Тиждень чи два пройшло, темна ніч була, чув я гупання. Вранці дивлюся – весь асфальт побитий. Ось так само. То пов'язано, пов'язано! - Дива. – Славко дивиться на вм'ятину, поки чоловік розгрібає у снігу ще одну. Потім третю. - Кажу ж, тут їх багато! - Ну що, ми цим займемося. – каже Славко і поважно киває головою. - Займіться, займіться! Бо ж цікаво, що це воно тут відбувається! - А не знаєте, що з купальницею? - Та бозна, я ж не спеціаліст. Можливо вона від гупання і почала осідати! Я як прочитав у вас про неї, відразу і вирішив розповісти. Два дня наважувався, бо ж воно так все виглядає, наче маячня. Але воно є, є! Ось, дивіться! – чоловік носаком розбиває сніг, копає нову вм'ятину у асфальті. Якщо подивитися на них, то вони схожі на божевільних. Один сніг риє, інший тупить то на товариша, то на купальницю, яка вже з нормальним животиком, а була ж така тендітна дівчинка, як тростинка. - У вас є телефон, щоб зв'язатися можна було? – питає Славко, записує телефон, обіцяє обов'язково подзвонити і повертається до редакції. Дзвонить у Київ. Самому Владюші Бар-Кончалабі, одному з чотирьох ведучих "Життя по-справжньому", найпопулярнішої телепередачі України. Славко дзвонить, бо товаришує з Владюшею Бар-Кончалабою, який колись робив у "Данкорі", поки не зробив карколомну кар'єру на телебаченні в Києві. - Владюшо. - Слухаю Славко, у тебе хвилина, кажи скоріше! Владюша дуже зайнятий, він забезпечує для "Життя по-справжньому" сюжети про чудовиська і супутні сенсаційні розслідування. Для інших журналістів він майже Бог. Він то і є я, тобто той, хто розповідає цю історію. - Прийшов чувак, каже, що вночі щось тупає, можливо це пов'язано з тим вбивством, у парку, коли студентів розчавило, але я не знаю, що робити! – випалює Славко. Структурування думок ніколи не було його сильною рисою. Він завжди збивається, плутає важливе з другорядними, тому навряд чи буде зіркою журналістики. - По порядку. Що за тупотіння? - Невідомо. Щось тупотить і залишає на асфальті вм'ятини. Я сам бачив, великі такі, сантиметрів по тридцять-сорок завдовжки. - І що це може бути? - Не знаю. - Добре, я подивлюся по спеціальній літературі, але я не чув про таких чудовиськ. - А ще те вбивство, пам'ятаєш? - Розчавлені тіла? У нас був сюжет Жоржа про це. - Так ось, є свідки, що в ніч вбивства чули оце саме тупотіння! - Надійні свідки? - Так. - Скільки їх? - Один. - А ще якісь докази є? - Ну, ті вм'ятини в асфальті. - Слухай, цього замало. Щоб ми зайнялися цією справою, потрібно більше аргументів. - Я ж чого і телефоную! Як мені їх знайти? - Зроби засідку. - Засідку? - Ну, біля того місця, де вони тупотять. Почекай і подивися сам, що там відбувається. Візьми з собою фотоапарат чи відеокамеру. І будь обережний. - Це небезпечно? - Бути обережним треба завжди, не дивлячись чи є небезпека, чи ні! Працюй, якщо щось знайдеш, сповіщай. Я відключився, Славко залишився сидіти зі слухавкою у руках. Він давно вже мріяв прорватися на телебачення, робив кілька пропозицій для "Життя по-справжньому", але жодна не була прийнята. Бо ми робимо найкраще, відбираємо тільки бомбові теми, які зносять дах глядачеві. Ми кращі і нікого поруч з нами. Ну добре, не буду рекламувати "Життя по-справжньому", ви все одне її дивитися. Продовжу про Славка. Він загорівся ідеєю таки пробитися на екран. У мене є опінія, чому це було йому так конче потрібно, але зараз висловлювати її не буду. Так ось, Славко думав два дні, поки придумав, як все зробити. Зателефонував дяді, залишив свій номер і попросив повідомити, коли знову почнеться тупцювання. - Воно ж вночі трапляється. – попередив сторож. - Вночі так вночі. У будь-який час дзвоніть, тільки швидко! – попросив Славко. Тепер, коли вкладався спати, то тримав мобільний поруч, як і акуратно складену одежу, а також фотоапарат і відеокамеру, для запису доказів побаченого. Очікування тривало два тижні, Славко вже встиг подумати, що немає ніякого тупотіння, коли якось вночі мобільний задзвонив. - Слухаю. - Тупотить! Тупотить, хлопче! - Зараз буду! Славко викликав таксі, швидко одягся і вискочив на вулицю. Там була страшна мряка, не дуже то притаманна зимі. Але останніми днями була відлига, під ногами вода, ось і у повітрі вода. Така густа вода, що таксі Славко почув спершу по гуркоту двигуна, а потім вже побачив світло фар. - У центр. – коротко сказав Славко. Таксі поїхало, водій почав скаржитися, що видимість погана, вуличного освітлення майже немає, а ще і мряка. - Їздиш, як сліпий! – казав в серцях водій. Славко з ним погоджувався. Потім слухав, як таксист хвалить китайців. Він недавно купив свою "Черрі", то тепер намагався переконати у своєму вибору не тільки себе самого, але й інших. Славко не розумівся на машинах, ніколи не мав власної, хоч розумів, що як тобі тридцять, а ти без машини, то це вже ознака життєвого лузерства. - Ось тут зупини. – наказав Славко біля універмагу, розплатився і пішов Червоною площею. Колись вона звалася Покровською і тут стояв величний козацький собор. Але під час революції на площі повісили кількох червонодупих, то площу назвали Червоною. Щоб, як у Москві але з комуністичною історією. Покровський собор потім висадили у повітря, як і багато інших храмів. Славко редагував статі по краєзнавству, то знав багато фактів з історії рідного місця. Ось дійшов до Альтанки, дерев'яної споруди, яка чомусь стала символом міста, хоча навряд чи була таким вже дивом архітектури. Але дожила з передреволюційних часів і ось це вже було справжнє диво. В Альтанці цілувалася якась парочка. Бідолахи, там сиро та холодно, а піти їм нікуди, то ризикують застудити собі причинні місця. Кохання, кохання, що ти робиш з людьми... Як нещасно закохана людина, Славко любив пофілософствувати про кохання. Коли відчув якийсь тупіт зовсім поруч. Той тупіт проходив десь поруч, за Альтанкою. Парочка повинна була чути його, але так завзято цілувалося, що і уваги не звернула. А ось Славко злякався. Він якось не думав про те, що може тупотіти. Він думав тільки про те, як розплутає цю справу і потрапить з нею на телебачення. Стане зіркою! Аж ось зараз, серед темряви і мряки він чув тупіт і думав, що це ж може бути вкрай небезпечно. Що чекає його у темряві? Славко затремтів і зробив кров назад. Але зупинився. Він вже заморився від фрустрацій і поразок, він хотів бути сильним і переможним, як ті напівбоги в Києві! Він не відступить! Він дізнається, що відбувається, він потрапить в "Життя по-справжньому!"! Ще Славко подумав, що вже раз ледь не загинув в цих місцях. Снаряд двічі в одну вирву не падає. Якщо чесно, то це дуже сумнівний аргумент, але Славко був майстер по сумнівним, нелогічним аргументам, то пішов вперед. Тихо, ховаючись за деревами. Тупотіння спочатку наближалося, а потім почало віддалятися у бік парку. Славко збіг вниз, йому здавалося, що тупотіння відступає по набережній. Він кинувся туди, коли зупинився. Йому здалося, що він помітив щось дивне. У темряві, що ховала фонтан, де була купальниця. Точніше, повинна була бути. Бо її не було. Славку так здавалося. Він розумів, що темрява, мряка, а купальниця пофарбована в чорний колір. Міг і не побачити. Але він відчував її відсутність. Це важко пояснити, але ж він був романтичною натурою, то вмів запевнити себе, що відчуває щось таке, чого не міг відчувати. Славко обережно переліз через парапет фонтану, зробив кілька кроків до постаменту пам'ятнику. Він нічого не бачив, то щупав руками. Купальниці не було. Він щупав, щупав, а потім зненацька забрав руки, наче натрапив ними на вогонь. Він злякався. Купальниці не було! Але куди може подітися пам'ятник! Він не може просто так зникнути! Був, був і немає! Не може! Славко знову пощупав постамент. Купальниці не було. Він ще подумав, чи не міг фатально помилитися. Але фонтан тут був один. І постамент один. Купальниці не було. Звісно, що сама вона піти не могла, то її викрали. Навіщо? Славко не знав. Вона була зроблена з гіпсу, вкритого тонким шаром міді. Невже хтось зазіхнув на кілька кілограмів металу? Славко злякався, що якісь потвори зруйнували купальницю, вважайте, вбили її! Славко підхопився і хотів закричати від розпачу. Але згадав про тупотіння. Він чув його. І це тупотіння повторювалося регулярно. І воно, можливо, пов'язане зі зникненням купальниці. Славко застиг, як вражений блискавкою. У свій час він багато читав, мав досить розвинуту уяву, то придумав, що купальниця є центром якогось таємного культу, що існує в Сумах. Мабуть що кривавого і страшного, бо навіщо їм чекати найтемніших ночей для відправляння своїх служб! Біля Харківської, якою навіть вночі час від часу їздять машини, ці таємні сектанти почувають себе незручно, то уносять свою чарівну богиню у хащі міського парку. Для чого уносять? Славко бачить, як вони умощають тіло дівчини кров'ю. Звісно, людською! Може навіть кров'ю немовлят! Кривавий культ! Славко починає тремтіти. Частково від того, що відчуває супертему з якою може прорватися на телебачення, а частково від переляку. Бо ті кляті сектанти легко можуть вбити його. Вбити і його кров'ю вмастити металеве тіло Великої Діви! Славко стукає себе по лобі! Ну як же він не здогадався! Купальниця, купальниця! Яка там купальниця! Це був пам'ятник Великій Діві! Так, він поставлений був ще за радянських часів, але хіба можна виключати, що і тоді не було того кривавого культу! Він був, був, глибоко законспірований, але він міг розставляти статуї Великої Діви по містах країни! Що ідеологічно шкідливого можна було вбачити у скульптурі дівчинки з пташкою на долоні? Для необізнаних, це просто скульптура, а для членів секти, то знак їх перемоги над суспільним ладом! Славко відчув, що від сидіння на постаменті в нього замерз зад. Підвівся. Треба були йти в парк і дослідити, що там відбувається. Але можна не сумніватися, що ті сектанти дуже обережні, що вони виставили вартових, щоб ніхто зі сторонніх не зміг перешкодити їх кривавому ритуалові. Йти в парк небезпечно! Достатньо згадати те, що сталося з бідними студентами. Славко і миті не сумнівався, що загадкове вбивство пов'язане з кривавим культом! Славко відчув поруч подих смерті. А він так не хотів вмирати, особливо ось зараз, за крок до слави, до телебачення, до тої, що в Києві! Славко побіг, хотів втекти звідси, бо вмирати йому був не час. Але на дні фонтану, під снігом, лежали кругляки. Славко послизнувся на одному з них і гепнувся. Вдарився спиною, застогнав і замовк, перелякавшись, щоб сектанти не почули. Потроху підвівся, навколо була тиша. Боліла спина. А ще ж техніка, перевіряв камері і фотоапарат. Наче, цілі. Подумав, що потрібні докази. Владюша дуже зайнятий, він не дуже то вірить словам, йому потрібні матеріальні докази. Як їх знайти? Славко замислився, а потім придумав сфотографувати пустий постамент. Це ж переконливий доказ! І не треба йти у парк на вірну смерть! Він дістав фотоапарат, налагодив на зйомку у темряві, натиснув. Спалах вдарив зненацька, Славко аж затремтів, бо подумав, що той спалах побачили сектанти і вже біжать, щоб вбити його. Але вирішив зробити ще кілька кадрів. Фотоапарат в нього був поганий, звичайна мильниця, то між кадрами доводилося чекати. А це так важко, коли кожна мить ціною в життя! Він зробив три кадри і побіг. Вискочив з фонтану і узяв до Сотні, головної пішохідної вулиці міста, такого собі Арбату по-сумські. Там працювали кілька магазинів і нічних клубів, були охоронці та й міліцейські патрулі іноді траплялися. Там сектанти на нього не нападуть. Славко пройшовся Сотнею, спустився до базару, перестрів таксі і поїхав додому. Таксисту наказав зупинитися не біля свого дому, а метрів на триста пізніше. Подумав, що як сектанти будуть шукати, можуть спитати у водія, то краще заплутати сліди. Вдома Славко злив фотографії на комп’ютер і почав роздивлятися пустий постамент. Він був! Був! Славко вже відчував спеку від телевізійних софітів! Він стане зіркою, стане! Це ж така тема! Кривий культ у сучасному місті! Скульптура Великої Діви, яку мастять людською кров'ю! Славко дуже хотів подзвонити Владюші, тобто мені, але так і не наважився. Бо знав, що я людина зайнята і щоб розбудити мене серед ночі, потрібні підстави. У нього вони наче були, але не до кінця перевірені. Славко дочекався ранку і побіг до входу в Міський парк. Купальниця сиділа на місці, як ні в чому не бувало. Славко обдивлявся її з різних боків, але не помітив жодного сліду того, що її кудись уносили. Наче тут і була, намертво припаяна до постаменту. Так, але не так. Бо ж у Славка були фотографії пустого постаменту! Він сфотографував купальницю на постаменті і побіг в редакцію. Звідти відіслав фотографії в Київ, мені. Прохав передзвонити. Мене цей випадок зацікавив. - Слухаю, Славко. - Ти бачив фотки? - Бачив. - Вони справжні! Це не фотошоп! - Я знаю, наші спеціалісти їх перевірили. - Це кривавий культ! - Що? - Кривавий культ! Вони вклоняються русалоньці, яку почитають за Велику Діву! У темні ночі вони відносять її в парк і мастять її тіло людською кров'ю! - Ти це бачив? - Що? - Ти бачив, як уносять і як мостять кров'ю? - Ні. – здивовано відповів Славко. - То якого хуя пиздиш! Який культ? Де докази? - Але її унесли! - І що? - Ну не просто ж так! - Може не просто! А може - просто! І взагалі, звідки ти узяв про культ, про людську кров! Хуйових книг перечитав? Славко, схаменися! - Але Владюшо, що це ще може бути! Не на ремонт же її забирали! - А чому б і ні? - Вночі! І тупотіння було! - Тупотіння? - Так! - Ти сам його чув? - Так, сам! Особисто! Тупотіло спочатку на вході, а потім пішло на набережній далі в парк. - А чому ти не пішов туди? - Я збирався, але побачив, що купальниці немає. Це там мене здивувало! Я і думати про все інше забув! - Брешеш. - Що? - Славко, ти брешеш. Ти злякався. Але якщо ти хочеш працювати в "Житті по-справжньому!", то ти повинен перестати боятися. Ми ризиковані хлопці. Я тричі потрапляв в реанімацію! Жорж сім разів! До третини року ми валяємося по лікарням, але це запорука нашого успіху! Журналістів "Життя по-справжньому!" не зупинить навіть смерть! Або ти боїшся, або ти працюєш на нас. Розумієш? Славко мовчить. Його трясе, він хоче працювати у нас, але він боягуз. Точніше, він звичайна людина, природно, що він намагається уникати зустрічей з небезпекою, а то і смертю. Ось тому він і не зможе працювати у нас. В "Житті по-справжньому!" треба бути незвичайним, треба бути йобнутим на всю голову! - Розумію. Наступної ночі я піду в парк. І я все дізнаюся. - Зачекай. Я так зрозумів, що ці дива відбуваються у темні ночі? - Так! - Тобто коли мряка, або хмари закривають місяць? - Саме так. - Піди в Гідрометцентр, домовся, щоб тобі повідомляли про погоду. І як тільки вони спрогнозують підходящу ніч, я приїду зі знімальною групою. Домовилися? - Так! - І тримай рота зачиненим. Нікому ані слова. Ти знаєш, що "Життя по-справжньому!" працює тільки зі свіжаком! Якщо хтось десь хоч натяком згадає про твою купальницю, ми не будемо нею займатися. Повір, що цікавих тем у нас вистачає. - Я зрозумів, Владюшо, ніхто нічого не дізнається! - Добре. Попрацюй з Гідрометцентром і чекай на гостей зі столиці. Славко миттєво домовився з метеорологами і почав чекати. Він з ненавистю дивився на блакитне небо і сонце. Він так хотів хмар та мряки, щоб дізнатися про таємницю купальниці. Потайки від відкривав її фотографію на комп'ютері і дивився на неї, ковтаючи слинку. Він був дивний, цей Славко Зерно. Непогана людина, але дивний.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Принципово не буду писати рецензії на цей твір
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Галина Михайловська , 06-03-2008

[ Без назви ]
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Січеславець, 06-03-2008

Заінтригували
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 06-03-2008

Згенеровано за 0.012638092041 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Тарасович. Розділ 1. З чого усе почалося

Принципово не буду писати рецензії на цей твір

[ Без назви ]

Заінтригували