Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47344
Рецензій: 92110

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Антиутопія

Інфіковані (Хвороба століття-2)

© Роман RemiK Котик, 03-03-2008
Продовження  "Хвороби століття"
http://gak.com.ua/creatives/1/8291


- Мужчина, я за вами займала.
Люди в черзі недовірливо подивилися на жіночку.
- Так, вона відходила, - підтвердив Сергій.
- Ой спасибі, а то там такі кавуни продають! - сказала Люба.
Сергій ще раз оглянув Установу. Цікаво, але її більше ніяк не називали, окрім як "Установа". Навіть вісім місяців тому, коли такі заклади починали будувати, на кожному стовпі висіли плакати з надписом: “Даєш Установу кожному місту і селу!!!”
Так, школа, лікарня і... "Установа" мають бути всюди для зручності громадян. І якщо перші дві були умовами вже комфорту і благ цивілізації, то третя стала необхідністю для активного здорового розвитку Держави і Суспільства. На стіні, протилежній від кас, висів величезний плакат з надписом: “Слава Союзу! Героям Слава!”, а на стелі встановили величезний монітор, що показував новини про успіхи Союзу на внутрішньому та зовнішньому фронтах.
Сергій прийшов на другий день. Його відпустили з роботи – всіх відпускали. Повістка для перевірки на СНІД, то вам не якась дурниця. За невчасне з'явлення в Установу  і нерезидентом можна стати.
Так і в повістці писали, так і президент говорив. Три тижні тому він видав спеціальний декрет “Про невідкладні заходи по боротьбі зі СНІД”. На це Президент визначив сім днів з 21 по 30 серпня. Він любив містику і казав, що за сім днів постане новий Союз, ще здоровіший і ще сильніший. Це була його улюблена теза, яка живо підхоплювалася інтелігенцією і громадянами.  Але звісно таких семиденок мало бути декілька. Принаймні, п’ять-шість для повної перемоги над СНІД – так стверджували науковці. То була перша семиденка, а він прийшов на другий день. І в черзі вже стоїть добру годину. Це до першої каси, а треба буде пройти ще й до другої. Але насправді Сергій був радий такій довгій черзі - йому необхідно було трохи перепочити від роботи. Він підрахував, що на роботі буде десь о першій, потім треба здати звіт. О восьмій Сергій виходить з роботи і їде до мами. Їй треба привезти трохи продуктів і взагалі побути з нею в лікарні. І о дванадцятій він вже буде дома. Від цієї думки йому стало веселіше.
"Прийду додому, скину уніформу і спати. Ніяких вечерь, ніяких новин –  просто спати."
Черга рухалась вперед. Людина за людиною, чи точніше, резидент за резидентом  - підходили, реєструвалися, їм видавалася картка, у них брали кров і з тією карткою вони йшли  до другої каси за результатами.
Поки можна подивитися новини. Сергій підняв голову і уважно дивився про успіхи в економіці, культурі, науці і звичайно на фронтах. Виявилось, що місяць тому був розбитий ще один табір нерезидентів. Його називали Північним, а старожили його звали Лондоном. Так от, той Лондон остаточно схилився перед міццю Союзу. Сергій все дивився і дивився новини. Він не знав, що за останній час було стільки зроблено. (Як він міг що-небудь знати, якщо вже кілька місяців Сергій бігає з одного будинку в інший та ще й хронічно не встигає.)
І раптом він об щось ледь не спіткнувся. То була спеціальна лінія, що позначала, що він наступний до 23 каси. Сергій подивився на чоловіка, у якого зараз брали кров. Його рука трохи трусилася. І радше не від хвилювання, а від років – чоловік був вже похилого віку. Тепер його черга: він підійшов до каси, підніс плече до сканера для своєї ідентифікації, йому видали спеціальну картку і взяли кров. Все просто і швидко. Він запитав касира, в яку йому далі йти касу, а та відповіла, що в будь-яку від 30-ої до 60-ої.
Сергій обрав 38-у. Саме стільки йому було років. Черга тут рухалася значно швидше. Він побачив, що позаду нього чергу зайняла та сама жіночка, що ходила за кавуном. Сергій їй посміхнувся і повернувся, очікуючи на свою чергу. Чекати виявилось недовго – якихось десять хвилин.
Сергій підійшов до каси і подивився на дівчину, що сиділа за монітором. Вона попросила: "Вашу картку, будь-ласка." Він подав картку, і касир її зчитала на спеціальний пристрій.
“Так швидко готові результати, - подумав Сергій, - от до чого наука дійшла."
Касир з іменем Анна щось подивилася у своєму моніторі, натиснула кілька кнопок і ледь посміхнулася до Сергія. Раптом він відчув як падає. Підлога, така суцільна підлога, яка здавалося, не мала жодних виступів, жодних рис, що вказували на її нецілісність, відкрилася і Сергій упав.
Останнє, що він подумав, не встигнувши навіть скрикнути чи злякатися: “Яка хороша технологія.”

- От жаль,- промовила до касира Люба, - такий хороший мужчина був, місце мені зайняв поки я бігала за кавуном.
- І по чому кавуни? - запитала Анна-касир.
- 4,25 – кіло.


    Віталік дуже любив паради. Там можна було і поверещати "Слава!!!" "Пре- зи-дент!!!" і прапорами Священного Союзу помахати. Не те що в школі. В школі було все спокійно, ти не міг спілкуватися голосніше визначеного рівня. І ще там постійно писалися контрольні і твори про Великий Союз та Президента Мудрого. Їх необхідно було писати правильно, не лише граматично, але й логічно, використовуючи відповідні слова. Одного разу Віталіка навіть до директора відіслали, а той йому сказав, що він погано пише твори. Що у нього якась фантазія і уява заважають змістовно писати про Союз і Президента. Що він займається креативом. А те слово було майже як матюк. І якби не уроки воєнної підготовки, Віталіку геть не подобалася б школа.
Тому паради і мітинги хлопець любив значно більше.  
Сьогодні йому дали велетенський прапор з символами Президента. Попереду учнів йшла колона військових. Віталік хотів бути військовим. Він хотів захищати і оберігати Союз. А ще він дуже хотів стріляти по нерезидентам.
Колона рушила через Установську вулицю. Вона була однією з центральних в місті. Раніше та вулиця називалася Гербертська, але коли там побудували Центральну Установу, її звичайно ж перейменували.
Віталік відчув дивний сморід і закрив ніс рукавом своєї куртки. Він не знав, що то так дивно смердить. А смердів якраз в той час Сергій, точніше те, що від нього залишилось, точніше та біомаса, яка залишилася від нього і ще 82 сергіїв.  Її загрузили в транспортер  для відправки на енергополе. Там ту біомасу використовували для виробництва газу, палива та енергії.
Віталіку, мабуть, було б це все нецікаво.
Ну хіба що, цікаво про одного...
Одного Сергія.
Що був його батьком.
Був...    
     Завтра мама йому скаже, що його батька перевели в спецвідділ  по боротьбі з нерезидентами на іншому континенті. І Віталік буде щасливим. Він буде пишатися своїм батьком і на кожній перерві розповідати про нього своїм однокласникам, так голосно, як це тільки дозволяє Статут. Одного Віталік не зрозуміє: чому його батька, простого бухгалтера, перевели в такий важливий відділ? Зрештою, це не важливо. Перевели та й годі. Вони мабуть щось в ньому побачили. Зрештою, в них там теж має бути своя бухгалтерія.
Колона пройшла Установу і рушила на Майдан, де на них вже чекали сотні тисяч громадян різних рівнів.
“Віталіку, скажеш мамі, що в четвер ми всі йдемо в Установу”, - лагідно промовила вчителька.


Анна сиділа і заповняла звіт. Її каса вже не працювала і їй залишалося якихось п'ятнадцять хвилин до закінчення зміни. Люда вже прийшла і з подружками говорила про роботу біля розкладу чергувань. Люда очікувала на звіт Анни без якого не можна починати зміну.
Анна дивилася стомленими від монітора очима на таблиці, графіки і звіти. Щось не сходилося, в неї щось завжди не сходилося. Воно було й не дивним – робота для неї нова, всіх нюансів Анна знати не може.
"Так ще раз. Апарат обслужив 1352 чоловік. Звіт з Відділу аналізів говорить, що інфікованих яких вона обслуговувала було 64. А її апарат вказує на цифру 75... 75!!!"
Анна розізлилася і своїм маленьким кулачком гримнула монітор.
"Ну знову, як це може бути? Це все той клятий інтерфейс. Побічні дані знаходяться на початку таблиці, а найважливіші вже вкінці. Тому так стається! Але нічого – ще день-два і я пристосуюся до цього апарата. Буду точнішою.
Добре, що звіт треба записувати вручну."
Аня посміхнулася.
"Так, вкажемо 64, а то загальні дані не зійдуться. Ну а решта, то вже Людині проблеми. Все я пішла."
Вона поставила звіт на стіл начальника і підбігла до розкладу чергувань.
- Люда привіт. Привіт дівчата, - радісно мовила Аня.
- Ну що ніяких сьогодні проблем зі звітом? – запитала Люда.
- Ні, все як по маслу.
- Ну бачиш, я ж тобі казала, що так і буде. Ти в жодному разі не хвилюйся, начальник в кінці дня враховує похибку в десять відсотків.
Аня подивилася на розклад чергувань. Завтра вона працює з восьмої до другої...

Олена не любила лікарні. А ще вона не любила свекруху. Тому похід в лікарню до свекрухи ніколи їй не навіював приємних емоцій. Тим більше, що треба сказати про Сергія. Він не повернувся. Значить в нього був СНІД. Значить завтра, коли вона теж піде в Установу, то теж може не повернутися. Значить в Віталіка не залишиться батьків – вони переїдуть і виконуватимуть надсекретну місію по ліквідації нерезидентів.
Віталіку буде сумно. Але він пишатиметься своїми батьками і виросте справжнім патріотом. А поки – хай поживе в свекрухи. Можливо в Олени й немає того СНІДУ – вона добре себе почуває.
Олена і Віталік йшли знайомим коридором. Принаймні двічі на тиждень вони бували тут і провідували бабусю. Олена розповідала Віталіку, як важливо цінувати життя. Вона могла зірватися. При синові – не можна. Хай він подумає, що його батьки справжні герої. Хай. Так буде легше. А згодом він забуде їх і житиме  своїм життям.
Віталік не розумів тих балачок матері про цінність життя. Він уявляв собі як його батько знищує десятки. Та які там десятки – сотні. Навіть тисячі. А може й мільйони отих  клятих нерезидентів.
“ОГО цілі мільйони”, - подумав Віталік.
Вони увійшли в знайому палату. Як завжди чисто - свекруха сама прибирає. Віталік кинувся до бабуні і обійняв її. Олена запитала: “Спить?”
- Вже приходить до тями, - радісно промовила Мирослава.
- Ух ти приходить до тями, ну це треба відмітити, - промовила Олена.
- Але з аналізами щось погано, - тривожно сказала свекруха.
" З а-нн-л-ми вс доб..." – тихо сказав Валерій Олексійович.
Він мав ледь відкриті повіки. Віталік радісно підбіг до дідуся.
“Дідусю! Дідусю! А тато поїхав бити нерезидентів. В нього секретна місія!” - сказав Віталік.
Олена подивилася на свекруху. І та все зрозуміла. Мирослава швидко вийшла з палати і в коридорі хтось закричав. Сльоза потекла з лівого ока Олени. Та вона її хутко витерла, підбігла до хлопчика і обійняла його.
“Мама, Вчителька просила сказати, що завтра ми йдемо в Установу”...

Згодом старому Тихону теж скажуть, що його син поїхав виконувати якусь надсекретну місію. Його підвищили, звичайно, і тепер він працює на благо Союзу. (І вчений повірить!)
В Олени не виявили СНІД. Вона теж вибрала 38 касу. І там її теж обслуговувала касир з іменем Анна. Ця мила дівчина вже навчилася ефективніше працювати з інтерфейсом. Можливо тому в Олени не виявили СНІД? Хто знає... Хто знає...

Валерій Олексійович не часто бачив внука – Олена ставилася до старого якось вороже. І він ніяк не міг зрозуміти чому. Але сьогодні урочистий мітинг. І старого Тихона нагородять орденом Святого Георгія. Це мусив бачити внук.
Цього разу Оленка була не проти. Старий купив малому якесь морозиво і вони разом йшли до Центральної площі повз Установську. Там все ще смерділо - Президент вирішив боротися й з іншими хворобами.
Знайомі і незнайомі люди підходили до старого Тихона і вітали його. Підійшов і Тарас, одногрупник Сергія. Він привітав Тихона і сказав якусь дурню. Сказав: “Співчуваю вашій втраті. Сергій був хорошою людиною”
Був?!  Що він меле? Як це був?! Є! Що за втрата?!
Він потиснув Тарасові руку і пішов далі.
"Що за втрата?", - повторював Тихон про себе.
Вони вийшли на сцену разом - Тихон і онук. Натовп радісно скандував. Віталіку дуже подобалося -  малий махав рукою, вітаючи людей. А Тихон повторював: “Що за втрата? Чому був?” Навіть коли йому вручали орден, навіть коли він підходив до мікрофону, навіть коли його виводили зі сцени, навіть коли його везли додому. Навіть на роботі, навіть вдома.  Він завжди повторював: “Чому був?”

І згодом він все зрозумів. Зрештою йому розповіли. Тихон змирився. Але навіть зараз, читаючи звіт про "Меч-47", він все ще думав про сина.
“Можливо зараз світло в домі горить від енергії Сергія?”
Цілком можливо. Кому як не старому знати, що це можливо. І це заспокоювало Тихона.
"Мій син помер не дарма. Він помер задля активного та здорового розвитку Союзу! Задля наших нащадків! Задля майбутнього усього людства!!!" – подумав старий.

Слава Союзу!
Сергіям Слава!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Звідки така глибина?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Уляна Галич (Консуело), 21-10-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Жан, 03-03-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.67414784431458 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …