Це місто сіре. Як усі інші. Сірим бруком тиняються сірі голуби. Я мав би не любити голубів. Але я не вмію не любити і любити я не вмію. Тобою забрані всі почуття. А я зоставлений, навмисне не потрібний. Ти майстер на вигадування кар. Ти майстер створення незгодних й не таких.
Мені належить час, переді мною вічність і позад мене вічність. І дрібка згадок, досі кольорових. І я ще пам’ятаю, виловлюю із спогадів руками, стискаю у долонях й пригортаю як коханець жінку. Напевно, сам я кольори, яких нема. Багряний - колір крові і життя. От бачиш, пам’ятаю, хоча кров, як і життя, в мені давно вже сірість. Але на камені тоді була червона. Я заховався і від тебе, і від неї. Я думав, як не бачити її, її й не буде, й ти не взнаєш ні про що. Ти відшукав мене занадто швидко, так як занадто довго я не можу вернуть тобі себе.
Я вічний сторонній. Нема в мене отчого краю, своєї домівки, мене не приймає земля. А знаєш, я б вже погодився на пекло. Там я десь би був, там б значилось моє ім’я.
Ти просто мене не любив. Невже саме мій гріх найбільший? Першого, який думав, що рівний тобі, ти вигнав із неба; других, які думали, що можуть стати рівними тобі, ти вигнав із раю. Я той, хто згрішив тільки третім, ти вигнав мене у нікуди. Вело ж мене тільки бажання служити тобі. І стати кращим від нього слугою.
Я вічний спостерігач, і моє око – Місяць. Я ж бачив усе, тепер я питаю у тебе. Чому не дозволиш мені повернутись? Цю роль вже зіграли мільярди акторів, а гріх все ще досі носить моє ім’я.
