Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2613
Творів: 47575
Рецензій: 92421

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Стісмелтартон.

© koka cherkaskij, 17-02-2008
1. Його звали Стісмелтартон.  Хто звав і як часто - достеменно невідомо.  Сам Стісмелтартон якось не замислювався над цим, чому він  саме  Стісмелтартон, а не хто-небудь інший. Він проводив Час, міркуючи про вічне. Інколи навіть писав вірші. Коли черговий цикл буття добігав кінця, Стісмелтартон інтуїтивно запам”ятовував усе важливе, що йому вдалося наміркувати і засинав. Потім  наставала весна, пригрівало Сонце, сніги та льоди  танули і життєдайна волога оживляла Стісмелтартона.   Стісмелтартон  просинався, так само інтуїтивно зчитував з комірок пам”яті усе, що йому вдалося наміркувати за минулі цикли, і міркував далі. Міркування було сенсом його життя. Усе, що він міг робити – це міркувати, аналізувати, запам”ятовувати, робити прогнози, спостерігати, тощо.

Якось Стісмелтартон зацікавився питанням свого походження та існування. Він  міркував над цією проблемою дуже довго, кілька десятків циклів. Усе, що йому вдалося наміркувати – це виробити досить примітивну електрофізичну модель свого організму. Але чому його організм побудовано саме так, а не інакше, як і коли кількісні параметри його складових компонентів  переросли у нову якість – здатність мислити, відчувати власне „Я”, - він ніяк не міг допетрати.  Тому він придумав собі модель Бога. Це такий собі Бог, надприродна істота, інакше – Абсолют,  вдихнув у його тіло душу, наявність котрої і зумовлює  його особистісність. Без душі він буде просто собі купою  піску, і все. Він це розумів, але пояснити  поки що не міг,  і тому чергові цикли свого життя він  вирішив присвятити  пошуку відповіді на ці питання.

2.  На планеті Стісмелтартона якраз буяла весна. Дощі щедро поливали поверхню планети водою, котра проникала глибоко  у тіло Стісмелтартона, зумовлюючи слабку електропровідність між окремими піщинками, зв”язуючи тонни піску у єдину систему, у єдиний організм. Добовий перепад температур призводив до виникнення слабеньких, ледь відчутних  електричних струмів між різними шарами піску, і саме завдяки цим процесам  Стісмелтартон набував здатності  думати, міркувати, усвідомлювати, відчувати. Завдяки округлим, відполірованим хвилями  древнього моря, котре існувало на цьому місці мільйони років назад, кристалам кварцу, котрі під час дощу ставали прозорими, Стісмелтартон мав змогу бачити . Він бачив світло, темряву, якісь неясні об”єкти  невідомого походження , котрі могли , на відміну від Стісмелтартона, рухатися у навколишньому просторі. Йому це все подобалося, він шалів від усього цього побаченого і відчував невимовну любов до  свого Творця і до всього Космосу. Він був щасливим, коли усвідомлював , що він , завдяки Богу, має можливість усе це бачити і відчувати.

3. Якось він  відчув щось нове. Воно було настільки нове, що у його понятійній системі ще не було слів і термінів, щоб це нове описати і зрозуміти. Він напружився і зрозумів -  до нього промовляв хтось посторонній. Хтось, хто був не Стісмелтартоном. Це було дивно, адже Стісмелтартон гадав, що,  крім нього, у Всесвіті існує лише Бог.  За кілька днів і ночей Стісмелтартон розшифрував  ці сигнали і зміг навіть відповісти. Зав”язався  діалог. Її звали Артонмелта. Вона жила на іншій планеті, біля іншого Сонця.  Стісмелтартон ледве дочекався ночі з дощем, і коли його очі стали прозорими, він подивився углиб Космосу. І там, далеко-далеко, він побачив цю планету, на котрій мешкала його знайома. Його Артонмелта.  Чомусь Артонмелта мала інший електричний заряд, ніж Стісмелтартон.  У нього був плюс, а  у неї – мінус. Чи навпаки. Це не мало значення. Він тільки відчував, що його  чомусь притягує до Артонмелти, а вона відчувала те ж саме : її притягувало до Стісмелтартона.  За деякий час вони вже не могли жити одне без одного. Стісмелтартон назвав такий стан речей новим словом „кохання”, і Артонмелта погодилася із ним, що це дуже влучна назва.

4. Якось Артонмелта повідомила йому, що на її планеті  настає зима, і її  черговий цикл закінчується.  На жаль, внаслідок  значної розбіжності у тривалості їхніх циклів  наступна їхня розмова могла відбутися лише через дві тисячі вісімсот тринадцять циклів Стісмелтартона. Це було дуже, дуже довго навіть для Стісмелтартона, котрий прожив уже кількасот тисяч циклів. Так невимовно  довго, що Стісмелтартон засумував. А коли Артонмелта заснула і зникла з ефіру, то й захворів від нудьги та печалі. Він усвідомив, що на довгі  тисячі років він у цілому Космосі знову  залишився один, ну хіба що з Богом, але що Бог ?

5.  Ігор і Вадік були ну такими вже шибайголовами, що ні  у казці сказати, ані пером описати. Чого вони тільки не витворяли, чого лише не вишкварювали, засранці  отакі ! То залізуть  до чужого курника і поцуплять усі яйця, то дощенту обтрусять   сусідську яблуню з іще зеленими плодами, то вкинуть заради сміху чи з помсти до  чийогось  сортиру пачку дріжджів або пляшку із карбідом. Ну, одним словом – повбивати таких замало. Як тільки у хлопців канікули, то у всього села  настає ніби карібська криза, ну бігме, хоч військовий стан оголошуй !

Хоча ні, Ігор і Вадік насправді були хорошими хлопцями, а що інколи на них таке думали, то може це зовсім і не вони  були тому виною. Ну, залізли вони  до курника баби Ганни, залізли,  нічого не скажеш, але цупити всі яйця – помилуй Господи Боже ! Ну які ще „всі яйця” ?  Там тих яєць було усього три чи чотири, а вони зразу розкричалися – „всі яйця”, „всі яйця” ! Так, ніби тих яєць там було кілька десятків ! Ну, не несуться кури цього року, що поробиш ! Кажете , яблуню усю хлопці обтрусили ? Та там тих яблук і було щось із десяток  з усього, ну, не вродили яблука цього року, не те, що торік ! А торік тих яблук було дійсно невимовно багато, як перед війною, люди не мали і не знали , куди ті яблука дівати, свиням згодовували – так і ті гордували вже, рила відвертали від тих яблук ! Сказано ж – рік на рік не приходиться. Хоча й позаторік яблук було не менше. А от цього року – як обрізало ! Висять на яблунях по одному, по два  яблучка, і щоб тля завелася – так немає ж тієї тлі, і засухи не було, і морозів у травні не було, і бджоли наче  не спали, меду понаносили, а от неврожай цього року на яблука – і все тут ! Сказано ж – і природі тре відпочинок ! А ви кажете – цілу яблуню обтрусили ! Ну вже далася вам та яблуня ! Вже не маєте до чого присікатися, то  про яблуню,  і про яблуню, і  про яблуню ту торочите  усім і усюди , і вже усім  обридли зі своєю яблунею, то й не дивно, що вам хтось до сортиру вкинув ті дріжджі ! І не обов”язково це ті хлопчаки  вкинули, може то ваш сусід ізправа вкинув, Петро Петрович, щоб ви йому кожної весни межу не переорювали !

І такі вже ті хлопці, Ігор і Вадік,  хороші, і грибів із лісу нанесуть, і ягод усіляких, і риби наловлять, -  ач, яка бабуні їхній підмога на старості років !  І хоч вони щитаються городськими,  та  уміють робити усе, як нормальні люди в селі. Та воно й зрозуміло – не таке вже й велике те місто Городище, щоб хлопці  не вміли трави вкосити , корову подоїти чи  картоплю попідгортати, це ж вам не Москва і не Черкаси !

А ще їхня бабуня, ну та Груня одноока, що їй на рафінадному шматком рафінаду око вибило, хвалилася, що чи то вчора, чи то позавчора онуки десь у лісі клад знайшли. Алмази, каже, по півкілограма кожен. Бреше , мабуть, стара, ну звідки у нашому лісі якісь алмази ?  Та ще й щоб отак собі зверху лежали і чекали, поки їх хтось підбере ? Все там уже, що можна було, підібрано давно і без них. І німці там шастали, і партизани, а після війни  енкаведисти бандерівців ганяли, а потім і червоні слідопити  ходили стежками бойової слави ! Помню, ше як я була школяркою, то нас заставляли ходити у ліс, гільзи собирать, по кілограмові на душу, казали, поки не збереш – до школи не приходь ! А то б вони тих алмазів не побачили !  Ні, ну представляєте : лежать собі алмази і чекають, поки Грунині вишкварки, що мого кота Ваську, сволочі,  вкрали,  прийдуть за ними ! Теж мені, геологи !

6. Ігор і Вадік ліс знали дуже добре, як свої  п”ять пальців, бо ж приїжджали до бабусі Груні з самого малечку, кожного разу на ціле літо. Знали усі ягідні і грибні місця, знали, де росте ліщина, де дикі груші чи яблуні, ну, одним словом, усе-усе знали. Знали також і те, куди не слід ходити. Було в лісі там одне таке прокляте місце. Ну, звісно ж, не личить піонерам вірити у прокляті місця, бо проклятих місць, як і Бога, на світі не буває, але що поробиш, коли ті, хто туди пішов, назад не повернувся. Люди там пропадали з давніх-давен, і прості люди, і солдати, і лісники,  ну, але ж як воно  у світі буває ? Доки свідки чи очевидці про зниклу людину живуть – доти туди люди і не пхають свого носа.  А як  мине років двадцять чи тридцять – то гляди, уже  люди і не ймуть віри, що там таке гибле місце насправді. Знову хтось із молодого покоління іде  - і знову не повертається. І знову у селі  траур, знову голосіння чергової овдовілої , знову тижнями з села не вилазить  слідчий , знову  не можеш нормально і спокійно гнати самогонку , - одним словом, село вибивається із колії. Навіть на колгоспі це дається взнаки : обсяги недовиконуються. А як пропаде не хто-небудь, а якийсь знатний  комбайнер чи тракториста, то це вже гаплик  державним планам здачі зерна, це колгоспу вже повний, як говориться, пиздець ! У вас так хіба не кажуть ? У нас, як бачте, кажуть. Наїжджають на село прокурорські,  беруть голову колгоспу під білі рученьки, пришивають  антидержавну змову, головова день і ніч плаче, пише листи  зі скаргами у обком партії  і таке подібне. То щоб цього не було, колгосп якось виділив гроші  і оте гибле прокляте місце обнесли забором. Довжелезний получився забор, але що поробиш ? Хіба, як то кажуть,  хочеш ? – Мусиш !

А тепер той забор зігнив, повалився, новий голова грошей виділяти не хотів, бо теж уже не йняв віри у всіляке надприроднє, вистачило коштів лише на те, щоб поприбивати нові фанерні  таблички, що вхід, мовляв, заборонений.  А що може бути цікавішим для двох хлопчаків, ніж потрапити туди, куди вхід заборонений ? Отож якось зранку, після дощу, побачивши у лісі нові, як писанка, фанерні таблички, Ігор і Вадік вирішили, що б там не було, а пролізти туди, куди не можна.  Начитавшись різних книжок про індіанців та про юних слідопитів, вони запаслися  довгим шнурком , сірниками, ножиками і, оскільки сигнальних ракет у них не було, вони самотужки виготовили із алюмінієвої пудри та із марганцівки  взривпакет. На другий день, нікому нічого не говорячи, вони рушили у заборонену зону.

Перелізли через гнилі колоди старого паркану , прив”язали шнурка до  дерев”ячки і попростували уперед. Рухатися заважали неймовірні хащі. Усе позаростало шипшиною, акаціями та іншими кущами-деревами  настільки щільно, що доросла людина там пройти би без мачете не змогла. Добре, що хлопчаки  були невеличкі на зріст, худенькі, то таким , звісно, пересуватися було трохи легше. Але все одно : усі руки –ноги та все інше , що можна поцарапати об акацію,  було поцарапане.

Через деякий час  шнурок закінчився, і вони вже рухалися далі без нього. Нарешті вдалині, серед  неймовірної гущавини,  вони побачили якийсь наче просвіт. Приблизно хвилин за двадцять –тридцять  вони вийшли до цікавого місця : просто перед собою вони побачили  мальовничу галявинку, посеред котрої височів пагорб. І галявинка, і  сам пагорб, схожий на невисокий курган, були майже правильної круглої форми, на самій галявині, окрім густої трави, нічого не росло. Трава навколо горбика була густа-прегуста і так само густо пахла справжньою травою. У повітрі літало безліч  метеликів, у  навколишніх деревах  щебетало птаство, картина була просто ідилічною.  Пейзаж був настільки  привабливим, що хлопці, забувши про все на світі, видерлися на верхівку пагорба, на якому трава була вже не такою рясною,  і, узявшись за руки, стали кружма кружити хоровод, весело і безтурботно сміючись, як колись у дитинстві. Потім вони попадали на траву і стали по ній качатися,  скочуючись схилами униз, потім знову видираючись на вершечок і знову скочуючись, це було велике щастя, що отак запросто можна у траві валятися і скочуватися. Прим”ята трава пахла ще сильніше, і від цього запаху можна було сп”яніти  і забути про все на світі.  Потім вони щасливо лежали удвох, взявшись за руки , спостерігали за  небесними хмаринками , слухали щебіт птахів, насолоджувалися погожою літньою канікулярною дниною. Час немовби зупинився.

Через годину чи через дві  Ігор і Вадік відчули, що зголодніли.  Вони так готувалися до якоїсь небезпеки, що взяли ножі, взяли сірники, взяли взривпакет, але про харчі  зовсім забули.  А їсти захотілося так раптово, що додому йти не було вже ніякої сили.

-Можна померти від цього голоду, поки дійдем, - сказав Ігор. – Давай, щось отут пошукаємо.
-Я так само подумав, - відповів Вадік.- Можна пошукати листя одуванчика, я читав, що його можна їсти.

Вони знайшли безліч  кульбаб, насмикали з них листя  і трохи, скільки могли, попоїли.
- Ну як ? – запитав Ігор у   Вадіка.- Ти наївся ?
- Ні. Гірке якесь, аж блювати тягне. І ще більше від нього голодний.
- І я теж не наївся. Сала хочеться,  з хлібом і  з цибулею.
- І мені теж. А я читав, що ще можна їсти корені від кульбаб.
Вони почали висмикувати кульбаби з кореневищами, але ті кореневища були такі тонесенькі – ну просто там не було чого їсти.
-О, диви, який здоровецький  одуванчик  !  Ану…
Ігор ухопився обома руками за листя кульбаби , але вирвати не зміг.
-Ану , дай я !
Тепер уже Вадік ухопив  кульбабу , потягнув – і вирвав досить довгого і товстого кореня.

-О, то це ж уже інша справа! Є що їсти ! Нумо, давай його спечемо !

Але Ігор дивився не на кульбабу , а трохи  в інший бік.
-Що це ?
Ігор підняв  камінчик – він був досить таким великим і важким камінчиком, формою  і розмірами нагадував  куряче яйце. Ігор плюнув  на камінчик, розтер  слину пальцем – камінчик заблистів у світлі Сонця.
-Ух ти ! – вихопилося  у Ігора.
-Покажи ! – попросив Вадік. – Ух ти-и ! Клас !!
-Віддай, це моє ! – простягнув  руку  Ігор.
-Ну дай же, я роздивлюся, -  знову попрохав Вадік.
-Сам собі знайди такий – і роздивляйся, - відрізав Ігор і забрав камінь.
-Добре, раз ти такий, то я тобі більше ніколи не дам своїх олов”яних солдатиків. А собі я зараз знайду такого ж.
-Знайди-знайди, - захихотів Ігор.
-І знайду, - відповів Вадік, повзаючи по пагорбу навкарачках. – Ну ось, я ж казав, що знайду !

Він щось піддів ножем у піску і за хвильку тримав у руці такий самий за формою, тільки ще більший камінь.
-Ух ти ! – захоплено вигукнув Ігор.- Покаж !
-Свій дивися, - не віддавав камінь Вадік.
-Ну шо ти такий жадіна ! Жмот !! Покажи !
-Тепер не покажу ! Ти мені свій не хотів давати, от і я тобі свого не дам !
-Не даш ?
-Не дам !
-Ну добре, - погодився Ігор, - тоді я зараз ще більший знайду, і тобі не покажу !

За півгодини  хлопці відшукали щось із два десятки таких камінців, котрі різнилися між собою тільки розмірами, але всі були круглі, схожими на куряче яйце.

-Клас ! Ото, як повернемося в Городище, як покажемо, що ми познаходили, то всі  від заздрості повмирають! – радів Ігор.
-А я один віднесу у школу, Катерині Пилипівні віддам, то, може, поставить мені  п”ятірку за чверть.  Тільки віднесу не відразу, а наприкінці чверті, - розважливо сказав Вадік.
-А я піду на чорний ринок,  і одного продам , і куплю собі велосипед ! – вигукнув  Ігор.
-А ти знаєш, де у нас чорний ринок ? – здивувався Вадік.
-Ні, не знаю.
-То як же ти підеш на чорний ринок, коли ти не знаєш, де він знаходиться ?
-Та якось вже піду. Запитаю у циганів, де є чорний ринок.
-А як ці камені називаються, ти не знаєш ? - запитав його Вадік.
-Мабуть, це такі бриліанти, - засумнівався Ігор.
-Або алмази !
-Клас ! Мені тато казав, що алмази дорожчі від золота !
-Брехня ! Золото саме дороге !
-Ти дурний, золото не саме дороге ! Платина дорожча за золото, а алмази дорожчі за платину і за золото разом узяті !
-Слухай, - осяйнула думка Вадіка,- але якщо це справді алмази, то ми їх мусимо здати государству, бо це клад !
-Точно ?
-Точно ! Я в кіні бачив ! Треба здавати  алмази  государству, інакше посадять у тюрму !
-А як же мій велосипед ? – знітився Ігор. – Я ж так хотів мати велосипед !
Ігор від розчарування аж заплакав і зашморгав носом.
-Чекай,- сказав Вадік, -  а давай трохи камінців  заховаємо отут. А государству здамо тільки половину !
-Небезпечно , бо може знайти хтось інший, - засумнівався Ігор.
-Не знайде, ми їх глибоко закопаємо, а місце позначимо на карті, а карту заховаємо у якомусь дуплі.
-Ура, давай ! – зрадів Ігор.- Але навіщо віддавати аж половину ? Давай, віддамо третину !
-Або четвертину !
-Або п”ятину !
-Або шестину !
-Ні, семину !
-Ні, дванадцятину !
-Тоді вже краще  не дванадцятину, а двадцятину !
-А де закопаємо ?
-А давай, на самому вершечку закопаємо , щоб карту не малювати !
-Давай !

Ігор і Вадік стали ножами копати ямку  на самому вершечку пагорба. Копати було просто, ножі легко входили у пісок.

-А пісочок тут який ! – сказав Ігор.
-Так, дійсно, такий крупний! Я ще такого пісочку не бачив.
-І я теж, - погодився Ігор. – Такий аж синій якийсь !
-А як виблискує на сонці ! – додав Вадік. – Такий, ніби….
-Ніби живий, - сказав Ігор.
-Так, ніби живий, я саме це і хотів сказати, - погодився Вадік.
-А може,  він і є живий ? – запитав Ігор.
-Тю, дурнику, живого піску не буває !- заперечив Вадік.- Копай давай !

Вони закопали камінці, замаскували місце, щоб більше ніхто не зміг знайти їхню схованку, і пішли  назад у село, несучи кожен по одному дивному, майже  прозорому камінчику, що формою і розмірами нагадували куряче яйце.

7. Коли вони дісталися села, була вже глибока ніч. Десь вдалині гавкали собаки. Цвіркотіли цвіркуни. Із сусідського дому долинали стогони, то стогнала тітка Варвара, у неї недавно помер чоловік і кожен вечір якісь дядьки приходили її втішати, і втішали аж до ранку, але вона ніяк не хотіла втішатися,  і все одно стогнала і стогнала. Дуже вже любила свого померлого чоловіка,мабуть, сердешна.

Хлопці не стали вмиватися, поїли просто із миски холодних вареників  і полягали спати, поклавши свої знахідки під голову.

Наранок вони прокинулися від крику баби Груні.  Ще ніколи вони не бачили бабу Груню такою розсердженою і переляканою. Вона дивилася на них, грізно мружачи своє єдине око,  і не добираючи слів, горлала на все село :

-Де ж це ви, засранці, були , де вас носило стільки, гультіпаки ви малі, недоноски, шибеники, виродки ви  татарські , песиголовці, щоб вас ясний перун стрелив, як мені всі сусіди сказали, що ви пішли  до того гиблого місця, як я три дні собі місця не знаходила, ми вже і в міліцію ходили,  і шо тільки не робили, і до баби Теклі я бігала ворожити, віднесла їй всі яйця, а ви тут , сволочі малі! Де були три дні, зізнавайтеся !
-Три дні ? Тут були, - здивувалися хлопчики, - тільки вчора ходили на гибле місце, але там нічого такого нема, тільки все позаростало акаціями, ніякої гиблості ми не бачили і не зустрічали, тільки синій пісок , а так більше нічого.

На крики баби Груні посходилися сусіди, прийшов і  сусід Петро Петрович із дружиною, і тітка Варвара, котра недавно похоронила свого коханого чоловіка,  і баба Ганна прийшла, у котрої вони колись покрали з курника усі яйця. І ще інші люди посходилися, усілякі сусіди, котрі бачили, як Ігор і Вадік йшли в ліс у напрямку гиблого місця, всі стояли кружма навколо хлопців, мовчки кивали головами, підтверджуючи  свідчення баби Груні, що їх, Ігора і Вадіка, вже три дні  ніхто не бачив і не чув, і навіть прибіг участковий , захеканий і простоволосий, тримаючи кашкета під пахвою.

-Ну що, засранці, де були ? – запитав строго участковий.- Вчора , позавчора, поза-позавчора де були ?
-Вчора були у лісі, а позавчора теж були у лісі, а позапозавчора теж були у лісі, але ж ми кожної ночі ночували тут, у баби Груні вдома !
-Ні, дорогенькі, що ж ви все село  обдурити хочете ! Не ночували ви удома, бо купа свідків є, що вас цілу ніч ні вчора, ні позавчора вдома не було.

Ігор і Вадік переглянулися і засміялися :
- Та як же це? Ми ж позавчора удома ночували, і ще перед сном дивилися останню серію про Штірліца ! Якраз тоді, коли пес Петра Петровича покусав дядька, що приходив до тітки Варвари.
- Ні, дорогенькі, то пес покусав дядька не позавчора, а поза-поза-поза…. Одним словом, уже давно він покусав, правда, тітко Варваро ?
- Правда, - підтвердила тітка Варвара, котра недавно похоронила свого коханого чоловіка,  - сьогодня  п”ятниця, а Джульбарс Гришку покусав ще в понеділок. Чи в неділю. Він вже чотири  дня ходить  до фельшера, уколи від бєшенства принімає.
- Хай зря не ходить, у мене пес здоровий, ніякий не бєшений, - сказав Петро Петрович, і його жінка ствердно закивала головою.- Здоровий пес. Трохи хіба зелений, бо зеленкою намазали ті місця, шо Гришка  штахетиною від паркана Варвариного побив, а так – здоровий.
- А як же це сьогодні п”ятниця ? – здивувалися хлопці.- Учора ж тільки був вівторок ? А позавчора понеділок, ішла остання серія про Штірліца !
- Не говоріть мені чепухи і всякої хуйні !- вигукнув участковий. – Шо ви мені тут дурку гоните ?! Я таких уже бачив. І не раз ! Дурку мені тут гонять !  Та Штірліц вже чотири дні, як закінчився ! А сьогодні зранку мені з Городища позвонили, що вже прокурорські сюди їдуть, це ж знов треба  два відра самогонки нагнати  і віддати ні за шо, ні про шо, лиш би мене не звільняли  за незадовільну профілактичну роботу.  І все через вас, ухх, засранці ! Були би ви повнолітніми, я би вас !..

Дільничий потрусив у повітрі  кулаком  і , плюнувши спересердя, розвернувся і пішов. Інші люди  теж стали потихеньку розходитися, клянучи малих засранців, котрі тероризують усе село, і пригадуючи випадки, що й коли в кого ці малі недоноски вкрали.

Баба Груня винесла дві штикові лопати і простягнула їх хлопцям, котрі знічено стояли посеред двору. Ніяк не могли втямити, як же це сьогодні вже п”ятниця, коли ще учора був  лише вівторок.

-Так, синочки, - вже добрішим голосом промовила до них стара і одноока  баба Груня.- Маєте лопатами скопати мені отой весь шматок поля, де посохла капуста. Щоб мені до вечора  все-все скопали вже. Щоб я нічого матерям  не казала, де це ви ходите.

- Добре, - погодилися хлопці. Робити було нічого. А копати там – раз плюнути, земля там вже копана-перекопана, піде, як по маслу.

- І до тої курви, до тої проститутки Варки більше не ходіть, - додала баба Груня, котра втратила своє око на рафінадному заводі відразу по війні. Директор сказав їй прийти на роботу колоти рафінад  в суботу, вона прийшла , сама одна стояла біля апарата, колола той рафінад, а раптом щось там усередині заклинило. Треба було розклинити. Тільки вона відкриває дверцята подивится, а звідтіля їй шматок рафінаду в око –бац!- і нема ока.

-А ми до неї і не ходили, - відповіли Ігор і Вадік удвох хором. – Ми в ліс алмази ходили шукати.

-Ага, аякже, алмази, - сказала баба Груня.- Хоч нікому не кажіть, бо стидоба ! Люди подумають, що  ви такі самі дурні, як і ваші батьки! Алмази вони в лісі шукають ! Я хоч маю одне око, але добре бачила, як то курвиско  на вас тепер-во жадно дивилося. Я піду до неї і скажу ! Яке вона має право ? Хоче, аби я участковому все розказала ? Ви ше є малі, до школи ходите, вам того ше робити не можна ! Хоч чимось кормила вас, чи так ?

Ігор з Вадіком переглянулися,  зрозуміли один одного і закивали головами :
-Так, так , кормила-кормила.
-Ну, добре, хоч кормила… Я її змалечку пам”ятаю – вона змалечку  вже потеряною,  вже шльондрою  була, як і її мама. До її матері приходили коханці, то один, то другий, а якось прийшло два зразу, то вони то маму, то дочку, то маму, то дочку... А вона ще тоді до школи ходила, до сьомого чи до восьмого класу. А тепер от і сама на дітей має охоту. Ну добре, копайте собі, а я піду.


Баба Груня розвернулася і пішла. Чесно кажучи, їй гріх було щось казати на тітку Варвару, бо сама  жила без чоловіка,  а хто її , однооку, би схотів за себе взяти ? Тоді, по війні, було повно гарних двооких дівчат, а от чоловіків не вистачало, навіть однооких чи одноногих. І отак-от жила вона, без ока, без пенсії, бо попросив її тоді директор написати заяву, що втратила око вона , упавши вночі  п”яною на  старе повалене дерево біля ставка, а коли вона це написала, то він її просто взяв і вигнав з роботи без всіляких положених і обіцяних  відшкодувань. От і нажила вона собі двох дочок  від двох різних чоловіків, які інколи до неї, жаліючи бідну каліку, заходили  у гості,  і виростила їх, і у світ вивела, і одружила сама, і оцих-от двох онуків  практично власноруч  сама підняла, бо дочки обидві, чого гріха таїть, непутьові зовсім,  своїми власними клопотами весь час заклопотані…

Хлопці весело  взялися до роботи. Земля вилітала з-під їхніх лопат, як жмутки пуху.

-Чуєш, Вадіку,  - запитав Ігор, - ну… а ти би пішов до цієї…?
-До тітки Варки ?
-Ну да, до тітки Варки, якби вона тебе  запросила ?
-А  ти ?
-Нє, а ти перший скажи !
-Нє, давай ти перший !
-А я тебе перший запитав !
-А я тебе теж хотів якраз запитати !
-Ну добре. От я – пішов би !
-Та ну ? І не боїшся ?
-А чого там боятися ?! Я ж мужик !
-А в тебе вже  стоїть ?
-Питаєш ! Давно !
-І в мене. А оте… виділяється, коли…
-Шо – „оте” ?
-Ну, оте…
-Оте ?
-Ага.
-Питаєш ! Звичайно !
-А яке воно на вигляд ? Бо я не знаю, може і в мене вже виділяється ?
-Ну… таке як … як клейстер.
-От чорт ! Як клейстер ?
-Ага.
-Ні, якщо як клейстер, то у мене ще не виділяється.
-Нічого, підеш до тітки Варки – виділиться !
-Ах ти ж ! – жартома змахнув на брата лопатою.
Хлопці загиготіли.
-Слухай, Вадіку, а шо тобі снилося сьогодні ?
-Та-а.. якась така  чепуха… біліберда якась…
-І мені якась біліберда. Чуєш, а я тебе щось хочу запитати, можна.
-Запитуй.

Ігор припинив копати, зупинився. Випростався і, дивлячись Вадіку в очі, запитав :
- Чуєш, от у мене в голові одне слово таке  засіло і крутиться, якесь таке  дурне… Просто не дає спокою. Не знаєш, що оце воно означає – стісмелтартон ?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Можна і краще

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© onore_de_balzam, 22-02-2008

Че. Кока - фанат творчості Мисько С.В.

© Мисько Сергій Ввсильович, 21-02-2008

Це перше фантастичне оповідання на ГАКу, що викликало такий резонанс

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© М.Гоголь, 20-02-2008

Станіслав Лем у шароварах! :)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 20-02-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Мишель Демют - Оседлавшие свет, 19-02-2008

А тепер і в мене засіло, що оце воно означає – стісмелтартон? :)

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Зіпунов Михайло /ZIPA/, 19-02-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© е.герман, 19-02-2008

Де закінчення?

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Ігор Скрипник, 18-02-2008

Змішані враження.

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Меаковсьиий А., 18-02-2008

твір цікавий

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олексій Тимошенко, 18-02-2008

Браво!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов Долик, 17-02-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.67889308929443 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …