Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47345
Рецензій: 92111

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза новела

У Чорногорах(Скорочено)

© Антоніна Аністратенко, 16-02-2008
   Стукіт коліс перетравлює всі думки і почування. Я навіть не дивуюся, хоча мала б нервувати: біля мене сидить хлопець (не кажіть вголос, аби не почув – у двадцять із хвостиком не люблять слово „хлопець”). Ще кілька днів тому я б не повірила у сьогоднішню дійсність. Формально, за соціальними „правилами” ми не знайомі. Та й зараз не вельми грандіозні друзі. Просто йому спало на думку програти мені суперечку, і ... я їду.[…]
Промайнуло лише півгодини, але у зовнішньому світі все стало удвічі більшим: дерева кремезніші, трави соковитіші, вищі і ... гори. Видно далекі гори. Вже чутно могутню силу Карпат. Чорногори кличуть. Сім чуттів насторожуються.

Найприємніше у подорожах те, що потяг нарешті зупиняється, а попереду 15-20 км гірських доріг. Отже, станція Лазещина, і ми попрощались із приміським. Лише тепер розумію, що надто багато речей взяла з собою. Мій супутник скептично позирає на мене. „Якби світ перетворився на мої мрії - поглядаю на прямокутні кігтики вкриті прозорим лаком - ні! не варто...”
Для годиться змінюю ім’я цьому бідоласі (йому доведеться познайомитись з моїм нестерпним характером). Називатиму далі винуватця моєї оповіді Чаглай. На циганському діалекті це означає „той, що зійшов з гір”. […]  Як на мене, звучить прізвисько не дуже принадно, втім вигадала – нехай буде.
Отже, нестерпне сонечко зліва і таке саме вгорі, в небі. Хоч і не з мого бажання, а якимось дивом, нам пощастило. Від Лазещини до Казмещика нас доставить вантажівка. Втішно це тому, що ночувати будемо на хуторі у Чорногорах. А до нього треба дійти. Між туристами популярна думка, що горяни не дуже люблять міських аборигенів. Якщо замислитись – хто взагалі може любити пияків та гуляк. Ми ж не такі. І взагалі – нас лише двоє, а на хуторі живе далекий родич Чаглая. Тому все гаразд.
За думкою пісня, за піснею думка – вже приїхали. Далі – повз урочище Лощина та урвище Греблі – наша путь пролягла до замріяного Петроса, а потім звертаємо до хребта Чорногора. Там, між лісів, загубився хутірець. Разом з ним - і давні звичаї, обряди.
Ми йдемо. Погода гарна. Вже досить високо піднялось сонце. Йти зручно. Але поволі моя пісня стихає. Повірте, коли йдеш поруч із дивною істотою, що, попри всі таланти, красномовством у побуті не славиться і взагалі йде мовчки, довго не наспіваєш. Йдемо майже дві години. Зліва виглядає лісок. Дивна річ – попереду йду я, хоча дорогу знає лише він. Якщо мовчить, значить, іду правильно. З’являється непереборне бажання звернути на лісову стежину, аби пересвідчитись, що той  уміє говорити. Стримуюся. Міські гордощі „дорослої дівчинки” не відступились ще. Натомість допомагає випадок. Прив’язана до рюкзака кепка падає, а я справді цього не помічаю. Він озивається. Якось дивно чути людський голос тут, на лоні первісної природи.
- Чого мовчиш? – питаюсь недоречно, піднімаючи кепку.
- Слухаю ліс - каже.
Ідемо. Мугичу пісню. Чаглай відстає. Обертаюся. Нахилився над кущем. Я запитально дивлюся. Зриває із листям гілку чорних ягід. Пізня, друга ожина. Майже не кисла, трохи терпкувата, солодка. Простягає долоні. Не знаю, що робити. Здається, візьмеш – розсиплеться.
- Бери, не бійся. Вона міцно тримається. Пізня ж – вгадує мої вагання.
Слухаюсь, іду мовчки.
- Співай, чого ти - каже, посміхається.
Ніяковію. Приходять дурні ідеї. На кшталт: „Чого мене мама відпустила? У гори з майже незнайомою людиною. Ще й сама порадила поїхати, свіжим повітрям подихати. Дивно. Вона ж мене на вулицю після десятої не випускає”. Чого це я раптом? Тепер сама мовчу.
Бачу повалене дерево – всідаюсь. Стягаю рюкзак. Дістаю воду. Добре, що не виливала. Джерела лишились позаду. Далі траплятимуться менше.
Чаглай спокійно доходить,  сідає поруч.
- Втомилась?
- Та ні - кажу – дика енергія! – сміюсь. А сама думаю, що втомилась.
- А як же! – іронізує, дістаючи „ельфійські хлібці”, мої улюблені туристські бутерброди, майже невагомі, але поживні.
Тепер справжній привал. Молодий обід (пів на першу). Фотографуємо нахабну білочку, яка просто підійшла і сіла поруч: „Нагодуйте!”. Нагодували, ми ж хороші.
До вечора перейшли потічок, притоку річки Озірної. Це означає, каже Чаглай, що скоро будемо вдома. Як для кого. Сприймаю це без зайвого ентузіазму. Він хоче мене підбадьорити, тому знайомить з легендарним місцевим побутом. […]
Мій супутник розповідає, що в горах справді танцюють так званий „Аркан”. Це залишок обрядової дії – „я сильний, можу змагатися з природою”. Найцікавішим і дивним для нас, міських аборигенів, є шлюбний обряд. Навесні молодих дівчат, що досягли шістнадцятиліття (Боже, я стара діва!) пізно ввечері виводять батьки на галявину під лісистою горою. Дівчата мають кілька хвилин на те, щоб сховатись. Потім неодружені юнаки із зав’язаними очима йдуть шукати своєї долі. Яку спіймають – така їхня. Якщо дівчина згодна – тут таки й одружують. Згоди парубка не питають – знав кого ловив (із зав’язаними очима). Але й дівчатам не солодко – відмовитись можна лише три рази.
- А якщо тебе якийсь нелюб тричі впіймає? – цікавлюся.
Знизує плечима.
- Ховайтесь краще – сміється.
Симпатично, правда? Добре, що я – гостя.
- А як до гостей? – питаю.
- Зараз майже зима! – каже.
- Я не про те! – обурююся, – Взагалі, як?
- До гостей, які прийшли зі мною – гостинно, – втішає Чаглай.
- Давно ти тут був?
- Навесні.
Виходимо з лісу. Бачу: вдолині кілька дерев’яних хат притулились. Ось ми й прийшли.

Коли підходиш ближче до хутора, розумієш, що благенькі хатини згори – це містифікація, створювана могутнім подихом Карпат. Насправді, дерев’яні з глиняним вирівнюванням, хати, міцні будівлі для господарських потреб – все зроблене з душею і для власного життя.
Чаглай нарешті випереджає мене. Хлопець піднімає рогату гілку яблуні-дички ... і жбурляє її у квітник під вікном. Спочатку мені здалось, що гілляка просто не долетіла до вікна, але за кілька хвилин з хати радо вибіг (!) старенький сухенький дідусь. Він розкинув руки і, посміхаючись, наче дитина, рушив нам назустріч. Я здивовано стояла подаль, а Чаглай спокійно йшов до хати. Обійняв дідуся, обернувся, жестом покликав мене. Тоді я теж пішла до садиби. Іван, так звали господаря, гостинно зустрів мене. Спитав лише ім’я і провів до кімнат.
Чого вже я не очікувала, то це побачити у гірському житлі декілька світлиць, різних за оздобленням. Чаглай запропонував мені вибрати спальню. Очікувально дивиться. Це тест?
Перша кімната. Дуже світла, широка. Світлі фіранки, світле укривало на ліжку, плетені серветки на столі кольору слонової кістки. Ще одне: вікна виходять на сонячну сторону і на квітник. Мені подобається, але цікавість жене подивитись далі.
Друга кімната. Невеличка. Я б назвала її „гірський колорит”. Вишивки, гобелени, ткані килими і килимки. Квіти на столі. Сухий букет, що не втратив барви. Теж цікаво, але йду далі.
Третя кімната. О! Спочатку містифікація видається запамороченням. Кажанове крило. Великі темні портьєри на вікнах, брунатні стіни з фіолетовими відтінками, темно синє покривало із плетеними павутинками-прикрасами, світильники-каганці ручної роботи, зроблені у вигляді старовинних.
Суперечить колориту до абсурду. Хто це створив тут? Невже Іван? І для кого стільки кімнат?
Я лише намагалась стримати море запитань.
- Моя тітка була ткалею і красунею. Писала містичні повісті і створювала дивні інтер’єри. Це її кімната... була.
Класно. Але спати я тут не буду. Не знаю, що робити. Думка приходить блискавично.
- А ти? Де твоя улюблена кімната?
- Не тут. Ходімо – майже вперше утаємничує Чаглай.
Невеличкою драбиною, на якій вмостились двоє плямистих котів, ми піднялись на горище. Насправді це був особливий другий поверх. Особливий через різну висоту стелі. Досить велика і затишна кімната. Пахне свіжозрубаним деревом. Стіни оббиті тонкими дерев’яними дощечками, повернутими навскіс. Прикраси, свічники – все з дерева, лози, соломи. З травинок і листочків панно на стіні. „Осінній бриз” – я б так назвала. Плетені крісла і столик. Єдине металеве – спинка ліжка – і та прикрита тонким конопляним плетивом. Відчувається смак і залюбленість у природу. Але разом з тим розумієш – кімната чоловіча: шторки прості, пасують до обстановки; жодних зайвих прикрас, лялечок, квіточок.
І без пояснень зрозуміло: ось його (Чаглая) гніздечко. Хитрий. Останньою показує свою кімнату. А, може, є ще щось?
- Ну як? – не витримує нарешті мого мовчання.
- Класно, – не промовисто відповідаю.
Цікаво, чи поступиться місцем гості? Зовсім безцеремонне зловживання гостинністю, проте... Раптом випалюю:
- Ось тут я і буду спати!
- Гаразд. Я тобі не заважатиму?
Саркастично. Нічого сказати. Я споглядаю на звичайне ліжко, на якому вдвох можуть поміститись лише суперзакохані, чого аж ніяк про нас не скажеш.
Отже, випробування натиском не проходить. Згадую решту кімнат. Я там не засну. Хочу в цю кімнату! Няв!
Але поки, полишивши речі на літній кухні, йду до криниці. Сонце заходить. Повз праву лісисту гору протягли промені помаранчеві пальці. А туман синім чарівним сяйвом поволі підіймається. Вечірня пелена. […]
Бачу: Чаглай з дідом Іваном стоять біля криниці. Розмовляють. До мене долетіли уривки фраз:
- Звичайно, ні! Вигадуєте!
- А Ліна чому не приїхала?
- Ти ж знаєш (зітхає). Знаєш її. Для Ліни тут лиш море незручностей - і край.
- А ця дівчина з тобою вчиться?
- Ні... Так. Щось на зразок. Як тобі?
- У ній є сила.
Іду. Не буду підслуховувати. Страшенно хочеться пити, але чомусь звертаю стежкою нагору. Мене попереджали: після заходу сонця (або й під час) у гори не ходити. Тут глухі місця, де не ступала людська нога.
Іду замислившись, багаторічне сухе листя шурхотить під ногами. Лізти в гору стає важче, звертаю вправо, не підсікаю хребта, а плавно, терасами піднімаюсь, не знаючи, для чого. Ось потічок. Вода краплями стікає з дерев’яної колоди поваленого дерева. Напитись не вдасться, сідати на пеньок теж не хочу: втомлена, сяду -   зовсім розклеюся, мов старий черевик. Раптом зісковзую, злітаю метрів на десять униз. Зверху летить, невдоволено шурхочучи, листя, сухі гілки. Їх багато, не те що в парку. Тиша порушена. Відгомін іде між кронами високих дерев. Оглядаюся - страшно. За півгодини, здається (годинника нема), стало зовсім темно. Підніматись угору, щоб уловити останні промені сонця, зовсім не посміхається – мені б влягтися спати. Стає сумно і самотньо. Відчуваю себе забутою і покинутою. Присідаю навпочіпки, повз пробігає польова (чи лісова?) миша, ховається в нірку.
- Класно. Лісові мешканці - пошепки констатую факт. Замовкаю, якось знітившись перед поважною тишею. Чути стукіт крапель. Мій потічок, мабуть. Піднімаюсь, іду за ним.
Зараз із подивом згадую свою поведінку. Мабуть, є якісь потаємні сили, що наводять оману.
Аж ось потічок, за яким я йшла, влився в невеличке природне озерце – вода чиста, чиста й холодна, дна не  видно. Пізніше вже дізналась, що глибина дванадцять метрів. Добре, що скупатись не вирішила. Напилась досхочу. Від води аж холодом віє, але вона притягує. Ступаю майже до самого краю води, наче сподіваюсь щось побачити. Думки й острахи зникли. З розпачу пожбурила в ті „чарівні води” шматок кори, уявляючи, що в холодну воду летить Килина чи... Хочеться торкнутись непорушної гладі, темної, як чорний оксамит, темнішої за гірську ніч. Присідаю, простягаю руку...
    - Стій, не чіпай!
[…]
Прокидатись дуже не хочеться. Снились якісь літаки, сніг, аварія, швидка допомога. З одного боку, -  неприємно, з іншого – боїшся відкрити очі: а раптом це все насправді. Але день бере своє. Поволі мозок світлішає. Не здамся! Іду на барикади: очі заплющені. Тепло. Пригадую вчорашній день – стає моторошно. Невже я в лісі? Ні, занадто добре. Розплющую очі.
Моя улюблена кімната. Широченне ліжко, замість того „для закоханих”. Купа подушок і щонайменше чотири ковдри. Приємно пахне соломою і свіжим деревом. Більше нікого в кімнаті нема. Я нічого не пам’ятаю, крім того, що ви вже знаєте. Хочу вилізти з ліжка. Ха! Хочу... Навіть поворухнути кінцівкою не можу; видається, що всі кістки переламані. Ноги-руки терпнуть, але начебто цілі. Відкидаюсь на подушки, стуляю вії. Нехай, потім...
Чую тихі кроки. Легко скрипнули двері. Пахне чорницями.
- Спиш?
Двері знову скрипнули. Вирішую вставати. До аромату чорниць додається запах гарячого сніданку, тому примусити себе рухатись значно легше.
О! Мій кораблик на столі! Беру до рук. Розглядаю. На зворотній стороні кори портрет дівчини. Проявився, наче на фото. Добре видно риси обличчя, очі.
- Класно, - підводжу підсумок.
- Що це? – за спиною стоїть Чаглай.
- Не знаю. Кора, - насміхаюсь.
- А на корі? – не відступається.
- Не знаю. Пожбурила вчора у воду.
- Це було не вчора. Їж.
- ?!
Мовчки йде. Намагаюсь бодай щось пригадати. Ніц. Сідаю снідати. Заходить Чаглай з якимось варивом.
- Вдягнися. Пий.
Здивовано позираю на хлопця. Я у светрі, лосинах, теплих шкарпетках. Мені шубу вдягнути? Чаглай відкриває штори. До кімнати вривається сонце... […]

Наступного дня я одужала. Застуда не могла змагатись з молодістю і цілющими травами. Їй не залишилось шансів.
Я одужала. Побігала трохи горами, набрала пляшку „чарівної” води, сховала в рюкзаку свій кораблик і поїхала додому, в місто.
І Чаглай поїхав. Мені ставало сумно від думки, що він повернеться сюди зі своєю дівчиною, своєю Ліною.
Але життя летить шаленим ритмом, своїм ритмом. Червона квітка складає пелюстки, щоб розквітнути знову.
Найсмішніше – я досі не розпитала Чаглая, що сталося тоді. Адже я не пам’ятаю, а він сам не розповідав. Як мене знайшли і хто? Як опинилась в хаті, скільки часу пролежала в ліжку? Раніше не сміла поцікавитись, а потім якось забулось. Наче рішуча, деколи свавільна, а простих речей не можу зробити. Доросла ж уже!
Більше так не можна. І хоч збираюсь вчинити не по-дорослому, втім,  не відступлюсь цього разу. Закриваю щоденник. Їду в Чорногори. Я мушу повернутись.

Стукіт коліс перетравлює всі думки і почування. Я навіть не дивуюся, мені лише трохи сумно сидіти самій біля вікна. Ще рано. У вагоні майже суцільна темрява. Очі звикають. Поступово за вікном світлішає. За півгодини вид за вікном дуже змінився. Все стало, наче вдвічі більшим: дерева кремезніші. Видно далекі гори. Потяг мчить між дерев по високому насипу, розмитому водами талого снігу. Тут аж стирчать іржаві кріплення залізниці, наче кістки велетенського динозавра. Хиткі.
Отже, думки іноді матеріалізуються. Тонкий скрегіт, чи то стогін - великий хвіст поїзда занесло вбік: просіли шпали у вибоїні насипу...
Вже чутно могутню силу Карпат. Чорногори кличуть. Шкода, що так сталося. Сім чуттів насторожуються, зливаються зі скреготом та шумом шаленого останнього танцю злітаючих із рейок вагонів.
Добре, як добре, що поруч зі мною нікого немає…
24. 12. 06. - 29.12.06

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Екзотично

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 18-02-2008

Дякую за мандрівку

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 16-02-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.72765922546387 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …