Місто. Яке воно пихате і недосяжне. Воно виштовхує з усією силою тих, хто слаб-кий і безпорадний.
Високі, на перший погляд нові та гарні будинки, зневажливо і з посміхом погля-дають на ту маленьку істоту, яка хоче до них підійти.
Ця нездорова велич і городовитість руйнує душі, які хочуть змінити своє життя.
А можливо ці бажання до змін замалі? А місто не поважає і не любить слабкість. То як боротись?
Коли йдеш вулицями, листя дерев падає на голову, і їхня легкість перетворюється на камінь і чується шепіт: «Геть звідси, це не твоє…».
А транспорт? Ці розкішні машини. Трамваї, тролейбуси, які далекі від досконалос-ті, махають: «До побачення!»
Здається, що все навколо сміється з тебе, з безпорадності, в беззахисті. Стає сумно і страшно. Місто не помічає тебе. Бо життя для нього – нічого. І йому достатньо того, що воно є. Та врешті-решт, що має місто? Постійний пил, шум, гамір, навіть неприродній спів пташок. То що вабить? Напевно те, що воно залишається недосяжним.
Боротьба людини і міста. Дві великі сили. Хто кого? Часто перемагає друге.
Крім того, це гамірне створіння ще й безжальне. Іноді воно ніби мириться з новим «гостем», затихає і спостерігає. А потім, так несподівано, весело всміхаючись, для себе, починає щосили виштовхувати: двері стають чужими, вікна виходять не на той бік, оточує темінь. А місто сміється. Йому цікаво що буде далі. Порозважалось, витрясло душу, і зно-ву спочиває до «кращих» часів…
Життя йде, боротьба триває. І з’являється розуміння того, що саме це нахабне, пихате місто ніколи не ляже до твоїх ніг. Воно лизатиме п’яти іншим, але не тобі, бо ВОНО так хоче.
Повертаєш голову назад, крім битви і клунку речей немає нічого. Що здаватись? Дати радіти далі?
Просиш Надію зайти в пусту душу і чекаєш нагоди підкорити. А місто не кориться і не лягає до ніг….
