Вона…Маленький прямокутник фотопаперу у лівій кишені моєї зашкарублої від поту сорочки. Мерехтлива примара надії. Дивно, але справді вірив, що Її образ міг захистити пульсуюче в шаленому ритмі бою серце, пробите секунду тому кулею навиліт. Повільно сповзаю на землю, тримаючись ослабілими вмить руками за гвинтівку. Холодно, бракує часу, оте, несказане, давно вимріяне «Je t’aime…» для дівчини на фото, перетворилося на нерозбірливе клекотіння суміші слів і крові. Темрява.
Вона…Гріється, заховавшись під ковдрою у холодному, порожньому гуртожитку. Волосся, просякнуте запахом підгорілих котлет і олів’є («Давай зустрінемо Новий рік разом…»). Тихенько спить, втомившись за день. Приємно бути поряд з Нею, дивитись в очі, прокидатись у Її обіймах, відчувати тепло руки…хіба цього не достатньо? Шепочу на вушко незнайомі, знайдені у підсвідомості слова
-Же т’ем
-Що?
-…нічого…спи
