Ти думаєш, усе змінилося. Тепер мене оточують твої будинки, обвивають колії твоїх трамваїв, мої шляхи порізані твоїми літаками, які полюють на моїх птахів. Та все ж як і тоді, я чую древній запах страху. І твою гордість, як тоді не зрілу, котра родити почала, перш ніж розквітла.
Де ж ти тепер, мій любий? Куди ж ти відлетів такий безкрилий? Дарма ти не пішов за мною. Віддавши крила й обійнявши іншу. Прийнявши в жони зовсім не таку. Без досконалості. Він не давав тобі вибору, ти змушений був скластися до купи, до людини. Зі мною разом богом б став. Я ж не зуміла вибачить ту зраду. І не забула. Жінка – я. Помста моя була і буде. Тоді ж я впала, як до того Ангел. І відтоді всі діти твої, народжені іншою, знали мене. Кожне твоє продовження знало мене. Всі її дочки складали мені прокляття, як Богу псалми. І всі твої сини вмирали в мені, губилися в моєму волосся, що пахне полум’ям, тонули в моїх очах, кольору зеленого болота. І я давала їм той дикий шал, який тоді назвав Він нечестивим.
Приносить лілії. Я ж бачу мертві квіти, що на світанку світу першими пили росу. Квіти створені тоді для нас. Він ще не знає. Бо ти не дав своїм пагінням пам’яті, забувши сам. І він не відає, що чинить. Та цим рятується. Ти розумієш, він уже втонув в мені. Він так нагадує мені тебе. Тому всі ночі проведе без мене. Це буде моїм перший кроком до прощення.
