Мене злили... з прозорих пелюстків хмар, з найтендітніших і водночас найжорстокіших променів сонця, а ще з попелу зоряного сяйва і простої любові до неба.
Вони злили мене... у маленьке створіння із щирою посмішкою і сіро-голубими очима, а також родимкою на долоні.
Мене злили... потім довго-предовго мене злили, вчили ненавидіти світ у якому я житиму і не сприймати усе довкола самої себе – досконало злитої із найдрібніших елементів ефіру та абсолютно-цілісної оболонки.
Я уважно вивчала премудрості творців і все пам’ятала до останнього... до того як вони просто злили мене у світ, в якому тисячі форм і речей, таких самих... досконалих і абсолютно-цілісних, злитих якнайтендітніше у щось індивідуальне і замкнуте для інших собі подібних.
Злили всіх... всіх злили, але нема чого злитися зараз. У кожного своя індивідуальна злита форма і те, що всередині ніколи абсолютно не вилиється назад.
Нас просто залили... (але це вже інша історія!)
