| © Ольга Бедрик, 27-01-2008 |
Жив собі герой одного оповідання. Назовімо його Степаном, це так, щоб по-українськи було. А прізвище хай у нього буде, приміром, Шевченко. Був Степан Шевченко хорошим парубком, завжди поспішав на допомогу, як Чип і Дейл із мультика. За це його всі любили й поважали.
Сидить наш Степан, травку курить і думу думає. Про сенс життя, про універсалії, про картоплю фрі – що від неї печія, а від компоту з вишень – гикавка. Вірші творить, їх потім на музику кладуть, народні пісні штампують. «Скажи мені, чому не можу забути те, чого нема…?» або, може, чули новий шлягер: «Жисть такая штука, может всякоє случітся…» Не чули? То вбийте себе об стіну.
Так от. Прибігає якось до Степана сусід Грицько. Каже: «Стьопко, будь другом. Тут зять мій меблі нові привіз, так тре помогти з машини їх ізгрузити». Стьопка в мент згадав, що минулої суботи Грицько їхав на своїх «жигулях» на базар, а його не взяв. «Ет, Грицьку, Поперек у мене шось розболівся. То ти вже Вовку краще поклич» — відповідає. Плюнув Грицько та й пішов ні з чим.
Знову Стьопка думу думає. Нові шлягери складає. Аж тут до нього підходить хлопака з дивними кісками, у яскравій різнокольоровій шапці й каже: «Пі-і-іс, чуваче. Ти того, маєш чим підкурити? Бо так ломить, шо зара відкочурюся». Наш Стьопка на те йому відповідає: «Ет, шо то «підкурити»? Туй-во, Мінздрав прєдупрєждаєт, шо курить вредно. І дорого. Відгадаєш, чуваче, три загадки, то знайду як підкурити… А не відгадаєш, то кочурся ік бісовій матері!» — так сказав Степан і знову в задуму ввійшов. Матюкнувся чувак смачною лайкою, та й пішов собі далі добрих людей шукати.
А Степан усе думу думає. Аж біжить, засапавшись, тітка Варка, та, що нашого Стьопочку ще малим няньчила. «Степане, ади скорше сюди! В Харитки хата загорілася, дак треба воду носити! Та швидше-бо!» А наш Степан їй на те: «Е-е-е, шо то, хата? Чи ж у хаті, тітко, суть? Чи ж у ній, матеріальній речі, найбільша цінність цього тлінного й гріховного світу зосереджена?.. Немає сенсу в хаті, одна лиш цегла та ще скло, та мох на даху… А мох… мох є символом тлінності марнотного світу. Бо світ є марнотний, тітко Варко, з якого боку на нього не поглянь. Марнота усе! Європа – марнота, Росія – марнота, Америка – марнота… Наймарніша марнота, усе – марнота. Розумієте, тітко Варко? Ото тільки хіба що Антарктида – не марнота, бо там пінгвіни. Яка користь людині з тієї хати? Окрім того, що в дощ голова не мокне?..» Так він довго ще любомудрієм займався би, так хата догоріла. То й що з тієї хати? Марнота марнот.
Думає Степан, думає… а дума не йде. Лихо йому з ними, з думами. Аж тут яблуко йому на голову – бемць! І прийшло осяяння: час обідати. Із’їв Степан яблуко, та й подавився. Рученьками теліпає, за горло береться, а те бісове яблуко в горлі застрягло, і хоч ти трісни, не думає вискакувати. А дорогою саме йшла Харитка, в якої хата згоріла. Бачить, чоловік помирає. Вона йому по спині – хрясь! – аж зацвірінькало. «А що, Стьопочко, жисть такая штука, может всякоє случітса, да?»
Мораль: яблука треба їсти тільки у вигляді повидла, яблучних пирогів і пюре.
27.01.2008
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
