

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	754
Творів:	11440
Рецензій:	17358

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Трилер

Скальпель, шви і паразит ( ч -1)

© Грет Кос, 25-01-2008
Тиждень тому я наткнувся на оголошення з заголовком “тестування ліків”. Механізм простий – тобі платять гроші, вводять ліки і дивляться, як на це відреагує твій організм. Я вчився на медичному факультеті і добре знав, до чого це може призвести. Сліпота, параліч і навіть смерть. Тільки, якщо в мене була на це алергія. Але за тестування добре платили, і якраз тепер мені потрібні були гроші. Тому я зробив всі потрібні аналізи, взяв паспорт, всі медичні довідки, які завалялись в шухлядці комп’ютерного столу, і поїхав за адресою, яку написали на оголошенні. Був місяць Листопад 2007-го року, і з дерев звалювались останні жовті листки. Люди, як завжди, кудись спішили, притоптуючи листя до холодного вологого асфальту. А я дивився на них через вікно трамваю і уявляв, які побічні ефекти мене чекають. Якщо мені пощастить, ліки виявляться без побічних ефектів. Але скоріше всього я пройду через головний біль, висип, блювоту і понос. Фігня, головне це пережити і по-скоріше отримати гроші. Правда, якщо я помру, або стану інвалідом... Ні, не можна про таке думати. Трамвай зупинився, а я витягнув з кишені маленьку книжечку-атлас і став шукати свої координати. До вказаної адреси залишалось кількасот метрів, і щоб це побачити не потрібен був атлас. Перед будинком вже вистроїлась помітна черга охочих: бомжі, алкоголіки і студенти. Тобто дно суспільства, яким впадло було заробляти гроші нормальним способом. Серед них був і я. Я зайняв чергу і через дві з половиною години нарешті добрався до приймальні. Виснажений і голодний, я ледве тримався на ногах, а важкий рюкзак на спині, тягнув мене вниз. Коли двері приймальні нарешті відкрились я заліз всередину і з полегшенням сказав: --Добрий день. Це була невелика кімнатка з якісним євроремонтом і дорогими меблями. А це значило, що власник цього підприємства добре наживався за наш рахунок. Тестувати ліки на нас було набагато вигідніше, ніж на європейцях, які хотіли за це в п’ять раз більше. Оглянувши кімнату, я зупинив погляд на дівчині, яка сиділа за чорним лакованим столиком. На ній був білий халат, але побачивши її личко, я забув про її одяг, і мені захотілось побачити її без нього. Ні, вона не була гарною. Вона була прекрасною, і я міг би дивитись на неї цілу вічність. В неї було каштанове волосся, великі сірі очі, і чарівний носик, злегка задертий догори. Вона була приблизно мого віку і я не розумів, чому вона сидить тут, а не вчиться в універі. --Добрий день. – змучено відповіла вона, не піднімаючи погляд. --Співчуваю. – сказав я. --Чому? – здивувалась вона, подивившись на мене. --Я б не зміг так довго приймати таку кількість народу. --Це не важко. – сказала вона і посміхнулась. – Так що сідайте і давайте свою анкету. Поки я стояв в черзі, нам видали анкети, де потрібно було відмітити хвороби, які в мене були, і ліки, на які в мене алергія. Спеціально для бомжів і алкоголіків добавили запитання: “Ви часто вживаєте спиртні напої?” і “В вас є постійне місце проживання?”. Я з полегшенням сів в м’яке крісло і по запаху зрозумів, що в ньому недавно сиділи бомжі. --По анкеті ви проходите.—сказала Незнайомка.—Аналізи теж в порядку. Залишилось тільки підписати угоду. --А що на мені будуть тестувати? --Не знаю. Ми тестуємо багато препаратів, і невідомо, який з них попаде вам. --Я виживу?—спитав я і посміхнувся. --Не переживайте.—сказала незнайомка і теж посміхнулась.—Поки що ніхто не вмер. – вона протягнула мені контракт і сказала – Розпишіться. Я взяв ручку... і підписав. Значить я уклав з цими виродками угоду. Значить я сам винен в тому, що сталось. Але що було далі? Чому я нічого не пам’ятаю? Навіть не пам’ятаю як вийшов з приймальні. Навіть не пам’ятаю свого дитинства. А батьки? Ні, їх я ще пам’ятаю. І здається... Так в мене була сестра... І дядько. Я пам’ятаю дядька. Але як його звали? Ні, цього я вже не можу пригадати. Всі мої спогади виглядали так, ніби хтось витягнув їх з моєї голови, порізав на уривки і поклав назад тільки кілька з них. Все, що я чітко пам’ятаю, це кошмар, з якого почався цей день: --Прокинься, чувак! – сказав переляканий чоловічий голос. – Ти чуєш? Не спи! Я відкрив очі, не розуміючи, що коїться. Голова боліла так, ніби по ній проїхався поїзд. І коли я протягнув до лоба руку, різкий біль пройшовся по моїй шиї і правому плечі. --Тільки не панікуй. – сказав цей же голос. Я подивився вправо і побачив, що до мого плеча пришили ще одну голову. Це її голос розбудив мене. І зараз вона лежала на подушці біля моєї голови і дивилась на мене краєм лівого ока. Я злякався і застиг від здивування. І через мить, коли нарешті зміг поворухнутись я зірвався з ліжка і одночасно вдарив другу голову рукою. Випадково я вирвав з вени крапельницю і вилетів з ліжка, боляче приземлившись на твердій підлозі. Але найбільше мене заболіло місце, де пришили голову. Рана ще не загоїлась. І коли я вдарив другу голову, плече заболіло так, ніби в нього вп’ялась розжарена голка. --Заспокойся. – сказала голова, а я в паніці зловив її руками і спробував відірвати від плеча. Через це біль знову вп’явся в мою плоть, а я миттєво відкинув від голови руки і почав кричати. --Заткнись! – закричала друга голова. – Закрий ї_ало! В паніці я піднявся на ноги, перелякано дивлячись на пришиту голову. --Ні. – простогнав я – Цього не може бути. Я зловив її за шию, намагаючись задушити. Але біль від цього був таким сильним, що я знову відчепив від неї долоні і закричав. --Заспокойся! – крикнула голова. – Це нічого не дасть. --Хто це зробив?! – крикнув я. --Виродки, які експериментують на людях. --Ні. – сказав я, впавши на коліна. – Це неправильно. --Думаєш когось ї_е твоя правильність? Я закрив долонями обличчя і став плакати, бо більше нічого не міг зробити. --Перестань нити. – сказала голова. – Мені зараз набагато гірше, ніж тобі. --За що? – спитав я. – За що?! --Заткнись, слабак. Я бачив як зламались десятки людей. І якщо ти будеш нити мені на вухо, я до них приєднаюсь. Спочатку вони ввели мені якусь ху_ню, через яку мені паралізувало все крім обличчя. А тепер мені пришили тебе. Так що заткнись і прийми це як мужик, а не підарас. --Сам заткнись, урод. – розгнівано сказав я, витираючи сльози. --Це я розумію. А тепер встань і думай, як нам жити далі. --Вони не мають права так робити. --Та ти шо? Скажи це моїй паралізованій задниці, якої нема тут зараз з нами. Я подивився на свою другу голову і помітив струмки сліз під її очима. Це був чоловік років сорока з коротким чорним волоссям і помітною щетиною. --Три дні тому я проснувся на твоєму плечі, проклинаючи весь світ. – продовжувала голова. – Я думав, що гірше бути вже не може. Ти проснувся, і я зрозумів, що може. Тепер ти будеш нити мені на вухо і казати, який жорстокий цей світ... Я сів на ліжко, закрив обличчя руками і став глибоко дихати. Моє тіло тряслось від шоку і болю, а ця срана голова продовжувала на мене наїжджати. Я її не слухав і намагався проснутись з цього кошмару, чи хоча б заспокоїтись. Але в такій ситуації важко зібрати нерви в кулак. Це було маленьке тепле приміщення, яке освітлювали місячні промені, пробиваючись через вікно в стіні. Вікно було високо, значить це був підвал якогось старого будинку. А залізні прути на вікні означали, що хтось не хотів, щоб я втік. Навпроти вікна стояли залізні двері з віконечком, як в тюремних камерах. Тобто воно відкривалось з коридору, щоб можна було за мною стежити. В самому центрі стояло ліжко на колесах і крапельниця. В одному з кутів стояв унітаз, а в навпроти нього під самою стелею була маленька камера спостереження. А значить хтось за мною слідкував. Заспокоїтись я не міг, тому встав з ліжка і став ходити по кімнаті. --Що це за місце? – спитав я. --Звідки я знаю? Якась секретна лабораторія. --А ти хто такий? --Водій маршрутки, який опинився в невдалому місці в невдалий час. --Як ти сюди потрапив? --Якісь долбойо_и в масках ввірвались серед ночі в мій будинок, привезли сюди і прив’язали до ліжка. А потім інші долбойо_и в білих халатах стали проводити на мені досліди. --Хто вони? --Скільки можна мене розпитувати?! – раптом крикнула голова. – Я взагалі нічого не знаю! Тільки чую крики з сусідніх приміщень. --Треба втікати. --Давай. Припустимо ти виламаєш двері і прослизнеш між охоронцями в коридорі і навколо будинку. А що далі? Як ти будеш жити між людьми? Уявляєш двоголового чудіка, який біжить по вулиці і кричить: “допоможіть, це неправильно”... --Ти колись, падло, заткнешся?! – розгнівано сказав я. --Ну давай, сука, заткни мене! Я не витримав і вдарив голову по носі. Голова ойкнула, і мене знову заболіло плече. Причому так сильно, що я не втримався на ногах і впав, скорчившись з болю і скрутившись на підлозі в клубок. Здавалось, ніби через усе моє тіло пройшов струм, а друга голова якийсь час постогнала і засміялась. --Що, болить? – спитала вона. – Жаль, що я теж це відчуваю. --За що? – простогнав я, піднімаючись з підлоги. --Заспокойся. – сказала голова, шмаркаючи закривавленим носом. – Я не хочу, щоб ти з’їхав з глузду, як більшість тутешніх пацієнтів. --Тоді замовкни хоч на хвилину. – простогнав я і заповз в ліжко. Нестерпний біль продовжував мене мучити, а мені хотілось тільки блювати і заодно заткнути засранця, якого пришили до мого плеча. --Вибач, що так поводжусь. – через якийсь час сказала голова. – Просто... сам розумієш, як мені зараз... --Мовчи. – сказав я, не відриваючи рук від свого обличчя. – Дай мені отямитись. Голова замовкла, а я ще кілька хвилин чекав, коли біль закінчиться, і заодно намагався заспокоїтись. Я лежав на ліжку, притиснувши голову до лівого плеча, щоб вона була якнайдалі від другої голови. Я не міг навіть дивитись на неї, і здавалось, що це паразит, який пожирає мою плоть. І це було так жахливо і бридко, що я виблював на підлогу. Рідина, яка витекла з мого шлунка, була прозорою, і її було зовсім мало, а значить я давно нічого не їв. --Скільки ти тут?—спитав я, коли нарешті заспокоївся. --Не знаю. Може місяць. А ти? --Я?... – здивувався я, зрозумівши, що майже нічого не пам’ятаю. – Я не знаю. Я задумався, намагаючись згадати хоч щось, але в моїй пам’яті залишились тільки короткі уривки, які ніяк не складались в купу. Я згадав своїх батьків, сестру, дядька і червоний велосипед “Зайка”, який мені подарували на п’ятий день народження. Ще мелькали якісь кадри і буденні сірі епізоди з незнайомими людьми. --Вони стерли мені пам’ять. – сказав я. – Я пам’ятаю як підписував угоду на тестування ліків... Невже це вони роблять ці експерименти. --Не знаю. Я, особисто, нічого не підписував. --Яке зараз число. --Десь середина лютого. --Значить я тут вже три місяці. --Коли мене пришили, ти був в якійсь комі і за три дні навіть не поворухнувся. Я подивився на свої руки і знову злякався. Вони були тонкими і блідими, а м’язів на них майже не було, ніби я пережив голодомор. --Що вони зі мною зробили?—спитав я і став перелякано оглядати своє тіло. Я боявся, що на мені проводили багато експериментів, а ця голова – тільки один з них. І виявилось, що це правда. Моє тонке бліде тіло вкривали десятки свіжих швів. В плечах, ліктях, грудях, зап’ястках і колінах були круглі отвори, ніби туди вставляли цвяхи. А один величезний шрам проходив через весь живіт, ніби мені зробили кесарів розтин. --Виродки! – закричав я. – Що вони зробили?! --Заспокойся. – сказала голова. – Тільки не ламайся. --Що вони зробили з моїм тілом? --Дихай глибоко і не думай про це. Якщо ти зламаєшся, вони подумають, що ти слабкий. Ти чуєш? Не ламайся! --Я вб’ю їх. – розгнівано сказав я. --Для початку заспокойся. Вони спотворили твоє тіло, але не дай їм зламати свою волю. --І що це дасть? --Поки ти здорово мислиш, ти повноцінна людина. Але якщо тобі повипадають клепки, ти перетворишся на один з відходів, яким місце в печі для трупів. Я нічого не відповів і доторкнувся рукою до голови. Волосся зістригли, і тепер я нагадував бритоголового зека. І раптом мої пальці натрапили на шви. Судячи по них, ці монстри розрізали мій череп і колупались в моєму мозку. --Виродки. – простогнав я. – Вони колупались в моїй голові... Вони зробили щось з моїм мозком! Голова мовчала, а я ще кілька хвилин приходив до тями, проклинаючи монстрів, які проводили на мені досліди. --Невже вони так стерли мою пам’ять. – через якийсь час сказав я. --Ти заспокоївся? – спитала голова, і не дочекавшись відповіді сказала. – В перший день після операції сюди зайшов один з цих виродків у масці. Він відв’язав тебе від ліжка, поклав щось під обідок унітазу і сказав: “Коли він отямиться і заспокоїться, скажи щоб заглянув під обідок унітазу”. Так що подивись, що він там поклав. Може це важливо. Я повільно виліз з ліжка, намагаючись не робити зайвих рухів. Бо через кожен зайвий рух, праве плече боліло так, що мені хотілось вирвати серце з грудей. В куті стояв унітаз, яким судячи по запаху, вже давно ніхто не користувався. Я провів рукою під обідком і знайшов аркуш паперу, складений кілька разів. --Що це? – спитала голова, поки я розгортав аркуш. – Якесь послання? Я мовчав і, підставивши аркуш під місячне світло, став читати: “Два прути на вікні надпиляні. Якщо хочеш вибратись, просто їх виламай. Втікай, поки ніхто не помітив, що ти отямився. Цю записку візьми з собою, щоб мене не попалили. І не звертай уваги на камеру. Вона показує запис попередніх двох днів.” Я перечитав записку кілька разів, а потім кинувся до вікна і став виламувати прути. Хтось справді надпиляв два з них, і щоб їх виламати, не треба було багато зусиль. --Ти втікаєш? – спитала голова. --Я не збираюсь тут здихати. – відповів я, поставивши прути на ліжко. Я відкрив вікно і, розгрібши шар снігу, виліз назовні. Було темно і страшенно холодно, а товстий шар снігу накрив все навколо. З одягу на мені була тільки лікарняна сорочка з розрізом на спині. Тому вже через мить я трясся як мокрий цуцик. Найбільше мене здивувало те, що це було місто. Навколо стояли три- і чотириповерхові будинки, горіли ліхтарі і не було ні душі, нікого, хто міг би мені допомогти. Будинок, з якого я виліз мав сім поверхів і виглядав найкраще з усіх будівель навколо. Тільки йому недавно робили ремонт. Решта покрились тріщинами і виглядали так, ніби їх ремонтували ще за союзу. В жодному з вікон не було світла. Значить була приблизно четверта година ранку. А всі мешканці спали, навіть не уявляючи, що під їхніми будинками бігає двоголова жертва експериментів. Сидячи в палаті, я думав, що цей проклятий будинок захований десь в степу або в лісі. А виявилось, що найстрашніші досліди роблять в людей під носом. Якусь мить я стояв на місці, не знаючи що робити. Вітер пронизував мене нестерпним холодом, а сніжинки падали на мою тоненьку лікарняну сорочку, покриваючи її шаром снігу. І цей холод... холод, який в’їдався в мою плоть зі всіх сторін і тряс мене, ріжучи льодом мої босі ноги. Я кинувся до найближчого під’їзду і, натрапивши на перші двері, став в них ломитись. --Допоможіть! – кричав я, стукаючи в двері одною рукою і одночасно дзвонячи в дзвінок другою. Все моє тіло тряслось від холоду і страху, і мені хотілось по скоріше звідси забратись. --Хто там? – раптом почувся занепокоєний жіночий голос. Я і не думав, що колись так зрадію чиємусь голосу. --Мені потрібна швидка. – сказав я, нарешті переставши стукати. – Впустіть мене. Але двері не відкрились, і замість цього я почув холодну фразу: --Йди в 402-гу. В цих зелених залізних дверях, від яких місцями відвалилась фарба, не було вічка. Тому ця жінка не бачила, що стукало в її двері і тому так холодно відреагувала. Судячи по голосу їй було за 60, і напевно за своє життя вона навчилась не пускати будь-кого в квартиру. Але чому вона направила мене в 402-гу? --Йо_ані пенсіонери. – сказала голова, а я ще якусь мить постояв під дверима і побіг на четвертий поверх. Двері 402-гої виглядали точно так само як попередні і теж не мали вічка. Але на цей раз я не ломився в них і просто натиснув кнопку дзвінка. --Хто там? – почувся сонний і знервований голос. --Мені потрібна медична допомога. – сказав я. – Прошу вас, впустіть мене всередину. --Попереджаю. В мене в руці двостволка. І якщо ти грабіжник, тобі справді потрібна буде медична допомога. Двері відкрились, і я побачив невисокого чоловіка в зношених чорних штанах і майці з плямою від гірчиці. На вигляд йому було років 50. Каштанове волосся, яке перепліталось з сивими волосками, сива борода і смішні окуляри товстіші за шиби у вікнах. В нього і справді була двостволка. Проблема в тому, що він побачив мене. --Боже. – нажахано сказав він, опустивши рушницю. --Тільки не вмирай, старий. – сказала голова. – Мене це теж лякає. Чоловік якусь мить поправляв окуляри, намагаючись зловити потрібний фокус. Потім нарешті отямився і сказав: --Заходьте. --Подзвоніть в міліцію. – сказав я, зайшовши всередину. В кінці коридору висіло велике овальне дзеркало, в якому відображався я, худа і бліда істота з двома головами, яка тільки нагадувала людину. Я підійшов ближче, щоб краще себе роздивитись. І коли я виразно побачив своє відображення, то пожалів, що подивився в дзеркало. Обличчя було таким страшним, що я злякався сам себе. Шкіра прилягла до костей так щільно, що я виразно бачив скелет, і здавалось, що на мені нема м’язів. А сама шкіра була такою тонкою, що видно було кожну вену і капіляр. Під червоними очима синіли величезні мішки, і навіть не вірилось, що я дивлюсь на себе. Але найгіршим була ця голова. Її вшили між моєю шиєю і правим плечем, зшивши все товстими міцними швами, щоб я не зміг відірвати її від плеча. Вона стирчала з мене під кутом 45˚. Причому її шия була товстішою за мою. --Невеселе видовище. – сказала голова. --Ти втік від них? – спитав незнайомець, закриваючи двері. – Ти втік з сусіднього будинку? --Ви знали, що там проводять експерименти на людях? – здивувався я. --Так. Але я не думав, що вони дійшли аж до такого. --Тоді дзвоніть в міліцію, поки вони не дізнались, що один з їхніх пацієнтів на волі. – сказала голова. --Це нічого не дасть. – сказав незнайомець. – Вони купили міліцію. Вони купили всіх, кого можна було купити. Решту вбили або залякали. --Тоді подзвоніть в лікарню. – сказав я. --В лікарню? Будинок, з якого ти втік, офіційно і є лікарнею. Якщо я туди подзвоню, тебе заберуть назад. --І що тепер? – спитав я. Незнайомець на мить задумався і сказав: --Заходь у вітальню. Зараз щось придумаєм. Це була велика тепла квартира з потрісканими стінами і облізлими шпалерами. Три кімнати, кухня і ванна, і всі виходили з коридору. Навколо валялись старі газети, одяг і коробки від ліків. Причому коробок було стільки, що одна людина не могла б використати стільки ліків за все життя. У вітальні був низький дерев’яний столик, навколо якого розмістилось три м’які крісла і диван. На стіні висіло три картини: миска з фруктами, осінній пейзаж і портрет власника квартири, коли йому було років 30. В кутику стояла стопка газет і все тих же коробок з ліками. А на тумбочці під стіною був новий плоский телевізор, який аж ніяк не вписувався в інтер’єр. --Сідай. – сказав чоловік, показавши рукою на одне з крісел. – Вибач за безлад. --Переживу. – сказав я, сідаючи в крісло. На столику лежала кольорова газета з фотографією якогось актора. В ній не було нічого особливого, якщо не рахувати дати - 16 лютого 2015 року. --Що? – здивувався я, взявши газету. – Це справжня дата? --Це стара газета. – сказав чоловік. – Сьогодні 22-ге лютого. А що? --Сім років. – сказав я, і газета випала з моїх рук. – Пройшло 7 років і 3 місяці. Виявилось, що ці виродки стерли більше ніж я думав. Але що я робив весь? Я закінчив інститут і знайшов роботу? Може я навіть одружився. А якщо весь цей час я був в цьому підвалі, і наді мною проводили експерименти? Якщо ці 7 років були такими нестерпними, що моя психіка сама стерла мені пам’ять? Я закрив очі долонею і крізь сльози сказав: --Виродки. --Проковтни. – сказав чоловік і протягнув мені таблетку. --Що це? – спитала голова. --Заспокійливе. Трохи прострочене, але ще діюче. Поки я ковтав, незнайомець приніс мені стакан з водою і сказав: --Запий. Може хочеш чаю? --Я хочу. – сказала голова, поки я пив. Спочатку незнайомець здивувався, а потім придивився до мене і сказав: --Вони з’єднали ваші стравоходи... Можна я тебе огляну? --Оглядай, скільки хочеш. – сказала голова – Тільки принеси чаю. Я не пив більше доби. --Зараз принесу. – сказав чоловік і побіг на кухню. А я залишився на самоті з своєю другою головою, яку з кожною хвилиною ненавидів все більше, і яку не міг від себе відірвати. Плече боліло від кожного її слова. Напевно напружуючи м’язи, голова натягувала шкіру на швах, і цим спричиняла біль. Тому здавалось, що вона вп’ялась в плече отруйними жалами. --Чому ти так сумуєш? – спитала голова. – Ми ж втекли. Я мовчав, бо мені не хотілось говорити з цим паразитом. Він так набрид мені своїми фразами, що я б з радістю його задушив. Якби не ріжучий біль в плечі. Скоро прийшов незнайомець з трьома чашечками чаю. --Дякую, але як мені це випити? – спитала голова. --Я поможу. – сказав незнайомець і приставив чашку до її губ. Голова стала жадібно пити. І найгірше те, що я відчував як теплий чай тече по його шиї в мій шлунок. Він пив так жадібно, що ковтки лунали по всій кімнаті, а біль знову ошпарював моє плече. А я ледве стримував стогін і почувався як пеклі. Раптом рідина попала в мої легені і я почав викашлювати її назовні. --Обережно. – сказав незнайомець голові. – Ти хочеш вбити вас обох. Я не витримав і вибив чашку з руки незнайомця. Залишки чаю розбризкались по старих газетах, а чашка розбилась об підлогу. --Вистачить! – крикнув я і, заспокоївшись, добавив. – В вас є якісь ідеї? Моя реакція злякала їх обох, і на якусь мить вони застигли. --Давайте я спочатку вас огляну. – сказав чоловік. Він нахилився до мене і став уважно розглядати шов. --Такі операції проводили ще в радянському союзі. – сказав незнайомець. – Правда тільки на собаках. Я навіть бачив опудало однієї з них. Але щоб робити це з людьми. – він доторкнувся до мого плеча, і знову нестерпний біль пройшов крізь моє тіло. Я простогнав крізь зуби. А голову це заболіло більше, і вона голосно закричала. --Ти відчуваєш його біль? – здивувався незнайомець і обійшов мене, щоб оглянути на мою потилицю. --Я відчуваю все, що і він. – розгнівано сказала голова. – Маєш якесь знеболювальне? --Зараз. – сказав чоловік і через мить приніс червону пластмасову банку з білими таблетками. Він дав мені дві таблетки, які я відразу проковтнув, і знову став оглядати мою потилицю. --Вони спаяли ваші нервові системи. – сказав він з ноткою захоплення в голосі. – Ви обоє можете керувати цим тілом? --Ні. – сказала голова. – Я тільки відчуваю. --Може ваші організми ще не зжились один з одним. – сказав чоловік. – Спробуй порухати його рукою. Раптом вказівний палець на моїй правій руці поворухнувся, як часто буває з оком, яке чомусь починає моргати. Я подумав, що це зробила голова, але через якийсь час вона сказала: --Ні. Я не можу нічим поворухнути. Тому я вирішив, що мені здалось. --Треба зробити рентген. – сказав чоловік. --Де? – спитав я. – В сусідній лікарні? Я пожартував(хоч жарт не дуже вдався), а це означало, що почалась дія заспокійливого. --Тут, в мене. – відповів чоловік. --В вас вдома є рентген? – здивувався я. --В мене є все. Мій знайомий працює в лікарні. І все, що треба списати, в результаті потрапляє до мене: прилади, прострочені ліки і все, зв’язане з медициною. Пішли, глянем що в тебе всередині. Чоловік завів мене в коридор і, відкривши двері сусідньої кімнати, ввімкнув світло. Це був по суті склад, завалений коробками. В центрі стояв старий рентген, покритий сірою фарбою, з під якої місцями виглядали іржа. А навколо валялась купа древніх медичних приладів: електрошок, апарат штучного дихання, ультразвук, щоб слідкувати за плодом, і напевно все, що тільки може бути в лікарні. В куті стояла величезна плетена корзина, засипана шприцами, пластиковими трубками для крапельниці, маленькими коробочками і банками з під ліків. А на вершині цього, як королева, розмістилась велика синя клізма, яку напевно вже не раз використовували. Це мене розсмішило, а значить заспокійливе діяло бездоганно. --Це законно? – спитав я і зайшов в рентген. --Ні. – сказав чоловік. – А кого зараз обходить цей “закон”. Глянь тільки на себе. --Все це ще працює? – спитала голова. --Звичайно. – сказав чоловік і ввімкнув рентген. – В сусідній кімнаті в мене лежить все непрацююче, якщо знадобляться запчастини. Рентген став шумно “фоткати” мій скелет, і поки тривала процедура, я спитав: --Ви лікар? --Колись я був хірургом. – сказав незнайомець, опустивши погляд. – Зараз я просто безробітній. – якусь мить він мовчав, напевно згадуючи як втратив роботу, а потім миттєво отямився і сказав. – До речі, я забув представитись. – він протягнув мені руку і сказав. – Іван Миколайович. --Ігор. – сказала голова. І раптом до мене дійшло, що я не знаю свого імені. Голова і чоловік дивились на мене, чекаючи, коли я видам своє ім’я. Але замість цього я тихо сказав: --Я не знаю... Вони стерли моє ім’я разом з пам’яттю. Ще кілька секунд я прочісував обрубки своїх спогадів, намагаючись знайти в них своє ім’я. Зрозумівши, що це марно, я подивився в очі так званого Івана Миколайовича і спитав: --Ви можете зробити рентген моєї голови? --Можу, але це нічого не дасть. Для того, щоб обстежити мозок потрібен томограф. А він такий великий, що не проліз би в мої двері. Я зроблю рентген, якщо так хочеш. --Робіть. – сказав я, і екс-хірург “відрентгенив” мою голову. --До речі. – сказав хірург – Чому ви зайшли якраз в мою квартиру? --Нас сюди послала пенсіонерка зі 101-ї. – сказав паразит по імені Ігор. --Ясно. – сказав хірург. – Мешканці ходять до мене як до лікаря. Вони знають, що я добре в цьому розбираюсь, і за послуги кидають мені якісь гроші або дарують продукти. Тільки так я виживаю без роботи... Пенсіонерка вас бачила? --Ні. – сказала голова. – Тільки чула через закриті двері. --Добре. Чим менше людей знає, що ви тут, тим краще для мене і для вас. Якийсь час перебудете тут. Не виходьте на балкон і навіть не виглядайте у вікна, а я придумаю, що робити далі. --І що ж ти придумаєш? – спитала голова. --Вихід є завжди. – сказав Іван Миколайович. --В мене є два виходи: анал і пи_да. Подивись на мене, чувак. Я голова без члена, задниці і решти прилеглих органів! Що ти зробиш? Пришиєш мене комусь іншому? Може знайдеш моє паралізоване тіло, яке мені на х_й не потрібне? --Заспокойся. – сказав хірург. – Зараз не час на крики. Крім того, за стіною сплять сусіди, які не можуть про вас дізнатись. Зараз я зроблю щось поїсти! Потім дам вам щось для сну і, якщо будеш добре себе вести, знайду спосіб вивести вас з цього пекла. Зараз найголовніше, щоб тебе не знайшли засранці, які це з тобою зробили. Так що йдіть у вітальню і почитайте газету, поки щось приготую. Голова замовкла, а я пішов у вітальню, взяв газету і став переглядати статті. Змінилось все: оформлення газети, теми статей і політична ситуація. Дебілізм. Я забув своє ім’я, але пам’ятав за кого голосував на виборах політичних партій 2007-го року. Частину політиків я знав, і вони говорили те ж, що і колись: “Все буде добре”. Ще там написали, що в Україні відбулось Євро 2012, яке підняло нашу економіку. Цікаво як Україна цього добилась? В гороскопі написали, що цього тижня мене чекає багато несподіванок і нове кохання. А в телепрограмі з’явились нові канали з новими фільмами і програмами. І найдивніше те, що поки я листав газету, голова мовчала. Я думав, що вона почне нарікати, що я не даю їй дочитати до кінця. А вона не сказала ні слова, ніби її і не було. Знеболювальне подіяло, і моя власна голова перестала боліти. Плече пекло від найменшого скорочення м’язів, але вже не так сильно. --Мені вже 27. – сказав я, прочитавши газету. --А мені 42. – сказала голова. – І я не нарікаю, хоч просрав більше життя, ніж ти. Радій, що ти ще молодий, а ці долбойо_и тільки стерли тобі пам’ять і пришили мене. Ти згідний, що мені гірше? --Ти правий. – сказав я. --Я завжди правий, так що слухай мене і не ний. Ми викрутимось. Ти чуєш? Викрутимось і помстимось цим підарасам зі скальпелями. Раптом я почув приємний запах риби з консервної банки, яку вніс в кімнату хірург. Він поставив банку на газету, щоб не вимазати стіл, і сказав: --Смачного. --Дякую. – сказав я і, взявши ложку, став пожирати консерву. Я доїв її до половини і раптом щось знову попало в мої легені. --Обережно. – сказав мені хірург, дивлячись як я намагаюсь викашляти це зі своїх легень. Я здивувався, не розуміючи чим подавився. І раптом відчув, як слина голови стікає в моє горло. --Я подавився твоєю слиною. – сказав я. --Вибач. – сказала голова – Я теж голодний. --Накорміть його. – розгнівано сказав я, передавши хірургу консервну банку. Хірург взяв її і став кормити голову, насаджуючи рибу на вилку і запихаючи її в рот паразита. А голова жадібно ковтала рибу, навіть не пережовуючи. І я відчував як консерва входила з його горла в мій стравохід і пробиралась в шлунок. Це було огидно і мені хотілось виблювати рибу, яку відправила в шлунок друга голова. Але я терпів і, щоб не подавитись, вдихав повітря як тільки їжа проходила всередину. Хірург взяв зі столу одну з чашок і спитав: --Чаю? --Дайте йому. – сказав я, і хірург залив чай в рот цього паразита. Потім Іван Миколайович витягнув з кишені червону пластмасову баночку, висипав з неї на руку дві таблетки, протягнув їх мені і сказав: --Від цього ти заснеш так, що навіть бомби тебе не розбудять. --Прострочене? – спитав я, підставивши руку. --Термін придатності вийшов два місяці тому. – сказав хірург, висипавши таблетки в мою руку. – Не переживай. Жити будеш. Я поклав таблетки в рот і запив ковтком чаю з останньої чашки. Хірург поклав мене в своє ліжко, і я майже миттєво заснув. Кошмари, кошмари і ще раз кошмари. Я кричав, тонучи в щелепах двоголових демонів, відгризав кінцівки, коли вони перетворювались на змій і розривав шви, витягуючи з них гнійних червів. Я блював кров’ю, а вона затоплювала мою спальню, і в кінці я в ній топився. Я вилазив з-під землі, здираючи з себе змертвілу шкіру. І розпилював лобзиком голову, щоб витягнути тарганів, яких вшили туди ці виродки. А ці срані таблетки не давали мені проснутись і вийти з цього кошмару. Прокинувшись, я зірвався з ліжка, і знову жахливий біль врізався в мою нервову систему. Якусь мить я корчився з болю, а цей паразит продовжував спати і голосно хропів. Хімікати, яких я вчора наковтався, перестали діяти, і я знову почувався як член в м’ясорубці. Плече боліло так, ніби його вирвали з тіла. А моя власна голова гуділа і розколювалась, ніби нею пробивали берлінську стіну. Перед очима залишились жахливі картинки з кошмарів, і мені далі хотілось вирвати другу голову зі свого плеча. Я обережно піднявся з ліжка і пішов до дверей. А кожен крок лунав в моїй голові, як ехо, яке товкло молотом по моєму черепу. --Знеболювальне! – сказав я, обережно переставляючи тонкі босі ступні. Все крутилось перед очима, і я ледве тримався на ногах. --Знеболювальне. – знову сказав я, коли нарешті добрався до виходу. Раптом храп паразита обірвався, і він сонно сказав: --Ти вже встав. Я зайшов у вітальню, але там нікого не було. --Де хірург? – спитав я. --Звідки я знаю. – сказала голова. --Де ви?! – крикнув я, але в квартирі не було нікого крім мене і моєї йо_аної другої голови. Тоді я кинувся на “склад” до коробки з ліками і синьою клізмою. Я порпався в ній, шукаючи знеболювальне. Але замість цього знаходив креми від грибка, контрацептиви, таблетки від алергії і просто пусті коробки. І раптом сталось чудо. Я знайшов аспірин... старий добрий аспірин, без якого вже не міг жити. Проковтнув відразу шість таблеток і сів на старе покоцане крісло біля рентгену. Кілька хвилин я просто мовчки сидів, намагаючись не рухатись. І раптом моя права рука піднялась і почала рухати пальцями. Причому нею керував не я. Я перелякано ахнув, зловивши лівою рукою праву. Але раптом і ліва рука почала самостійно рухатись. --Це ти? – перелякано спитав я, глянувши на паразита. --Значить хірург не помилявся. – сказав паразит. – Вони спаяли наші нервові системи, і я теж можу керувати твоїм тілом. --Ні. – сказав я, протираючи руками обличчя. – Це неможливо. Я ще сплю. --Заспокойся, тормоз. Скільки можна спати? Отямся! --Завали ї_ало! --А що ти мені зробиш? Знову вдариш і потім будеш корчитись з болю? Чи може спробуєш мене задушити? Смішно, якщо врахувати, що в нас два горла, і дихаєш в нас ти. Краще задуши себе, а я вмру від нестачі кисню. --Заткнись! – закричав я. – Заткнись! --Не кричи на мене. – спокійно сказала голова. – Горло зірвеш. Раптом гримнули двері. Я виглянув в коридор і побачив хірурга в чорній шкіряній куртці, сірих штанах, чорній в’язаній шапці і з двома білими кульками в руках. --О. Ти вже встав. – сказав він, скидаючи з ніг поморщені черевики. --Де ви були? – спитав я. --Ходив за продуктами. Тобі треба багато їсти, щоб набрати форму. --Дай нам заспокійливого, бо ми переб’ємо одне одного. – сказала голова. --Зараз. – сказав хірург і скинув куртку. – Як самопочуття? --Краще не питай. – сказав паразит, а хірург витягнув з кишені баночку і видав ще дві таблетки заспокійливого. --Зараз я зорганізую щось поїсти. – сказав хірург. – А поки що подивись телевізор. Я повільно пішов у вітальню, обережно сів в м’яке крісло, взяв пульт і натиснув кнопку з написом “Power”. Телевізор ввімкнувся на каналі новин, і я став переглядати останні події у світі. Ті ж катаклізми, ті ж теракти і ті ж брехливі політики. Ніби нічого і не змінилось, якщо не рахувати моди, технічного прогресу і старіння, яке зачепило всі знайомі мені обличчя. Кілька хвилин я і моя друга голова мовчки переглядали сюжети новин, і скоро в приміщення зайшов хірург з супом швидкого приготування в руках. Апетитний запах цієї страви швидко розійшовся по приміщенні, і я знову відчув як слина паразита стікає в мій стравохід. --Смачного. – сказав хірург і поставив суп на газету переді мною. – Поки є тільки це, але зараз щось приготую. Хірург вийшов, а я взяв ложку і став заливати в себе суп, намагаючись не подавитись слиною паразита. --Дай мені пару ложок. – сказала голова. --Шлунок в нас один. – сказав я. – Яка різниця, через чиє горло він пройде. --Але ми відчуваєм один голод. Якщо я з’їм пару ложок, в мене появиться ілюзія ситості. --Не появиться. – сказав я, пережовуючи макарони. Я набрав ще одну ложку і направив її в свій рот. І раптом рука збилась з курсу і направилась в рот паразита. Він спробував керувати моєю рукою, але я вчасно перейняв контроль, і ложка добралась до моєї голови. --Не смій керувати моїм тілом. – сказав я. --Тоді дай мені хоч дві ложки. – розгнівано сказала голова. Якусь мить я мовчав, не знаючи чи паразит цього вартий. --Їж. – сказав я і розслабив руку. А паразит перейняв над нею контроль і став запаковувати суп в своє ї_ало. Його мозок ще не повністю навчився керувати моїм тілом, тому рука тряслась і паразиту ледве вдавалось попасти в рот ложкою. Але я все одно боявся, що колись він отримає над моїм тілом повний контроль, і я не зможу його стримувати. Ще вчора він ледве ворушив моїм палцем, а значить з кожним днем він ставатиме сильнішим. І в найгіршому випадку він повністю перейме контроль, і почне блокувати мене, як я блокував його. А якщо завтра він прокинеться раніше за мене? Я буду спати, а він наприклад викинеться з вікна, або просто ампутує мою голову. Я думав, а голова тим часом пожирала залишки супу. Кожен її наступний рух виходив усе краще, і голова все впевненіше почувалась в моєму тілі. І тепер я нарешті зрозумів, що мій найбільший ворог пришитий до мого плеча. Раптом у вітальню зайшов хірург з двома рентгенівськими знімками. --Заспокійливе вже подіяло? – спитав він і, побачивши, що голова їсть суп, добавив. – Значить ти все-таки можеш керувати його тілом. --Ти був правий. – сказав паразит. --Заспокійливе діє. – сказав я. – А що? --Просто я маю рентгенівські знімки. – сказав хірург і протягнув знімок моєї шиї. Він вимкнув телевізор, щоб не шумів, ввімкнув усі лампочки і поставив знімок так, щоб лампочки його просвічували. – На цьому нема нічого особливого. Видно як вони спаяли ваші нервові системи. Бачиш, що частина його хребта приєднана до твого мозку. Тобто він дає команди твоєму мозку, який потім відсилає їх до твого спинного мозку. Бачиш ці металеві штирі, які стирчать з твоєї ключиці? --Ну. – сказав я, уважно розглядаючи знімок. --Вони тримають його голову і не дають їй теліпатись в різні сторони. – хірург підставив під лампочки фотографію мого черепа і сказав. – Тепер дивись сюди. Перше, що я помітив – сім чітких білих плям у мозку. Чотири на лівій півкулі і три на правій. Коли я придивився, то помітив тонкі білі дротики, які проходили між ними. --Що це? – спитав я. --Не знаю, але воно якимось чином пов’язане з твоєю амнезією. Ці плями – це металеві кульки, з’єднані дротиками. Значить по них проходить струм, або якісь імпульси. В твоєму черепі стільки дірок, ніби його використовували як мішень на стрільбищах. Це щось електронне і воно якось впливає на твою бідну голову. Не знаю. За всю свою практику я навіть не чув нічого подібного. --Значить тому мене так болить голова. – сказав я. --Розкажи, як себе почуваєш. – сказав хірург, поставивши фотографії на стіл. --Все болить. – сказав я. – Особливо голова і плече. Пам’ятаю тільки уривки. --Все ніби в тумані? --Ні. Без туману. Як обрубки інформації --Ти хоч щось пригадав за останню добу? --Нічого. --Я не спеціаліст. Але це не подібне на звичайну амнезію. --Може вони так бавились з пранням мозку. – сказала голова. --Не знаю. Все це так жахливо, що навіть не міститься в голові. --До речі. – сказала голова. – Ти щось придумав? --Ти знаєш, так. – сказав хірург і витягнув з кишені маленький чорний фотоапарат. – Я зніму про вас фільм і дам племіннику, щоб розіслав в усі організації по захисту прав людей. Якщо в це повірять, експериментатори, які вас покалічили, підуть під трибунал. Тоді ви нарешті зможете вийти назовні, і про вас подбають спеціалісти. --І що ж ці спеціалісти мені зроблять? – спитала голова. – Штучне тіло. Хай мене потім цілують в штучну задницю і смокчуть мій штучний член. --Не знаю, що вони тобі зроблять. Але їхня допомога ефективніша за мою. Двоголовий пес, про якого я розповідав, прожив менше місяця. І я не хочу, щоб ви так само тупо загинули. --Як таке може бути? – спитав я. – Як можна робити таке з людьми? --Запросто. – сказав хірург. – Науку тормозять дві речі – нестача коштів і мораль. А якщо коштів багато і терміново потрібні результати, про мораль можна забути. --Але який смисл проводити експерименти на людях? Можна ж проводити їх на тваринах. --Проблема людей в тому, що вони більше люблять тварин, ніж людей. Коли на екрані вмирають мільйони, глядачі їдять попкорн. А якщо вб’ють собачку, всі відразу переймаються. І нема різниці кому пришивати другу голову. Сам подумай. Якщо ти шукаєш ліки для людей, ти будеш випробовувати їх на тваринах? Людина і тварина різні речі. Мавпа ж не скаже тобі, що втратила пам’ять, або що їй ввижаються фіолетові слоники. Речі, які діють на тварин, не завжди діють на людей. Наприклад сказ. Люди від нього вмирають, а в тварин зашкалює агресію. --Але для чого стирати пам’ять, вводити хєрню, яка паралізує тіло, чи пришивати другу голову? – спитала голова. --Я не всезнайка, – сказав хірург, – і навіть не уявляю для чого пришивати другу голову. Але стирання пам’яті потрібна штука. Уяви ситуацію. Ти вбив людину, і завтра тебе перевірять на детекторі брехні. Ти стираєш це вбивство з пам’яті, і детектор покаже, що ти невинний. Мало того. Ти з чистою совістю проживеш життя, навіть не підозрюючи, що когось вбив. --А паралізувати для чого? – спитала голова. --Може це побічна дія якихось ліків. Може і амнезія – побічний ефект. А може пам’ять стерли, бо ти забагато знав і хтось хотів, щоб ти залишився живим. Догадок багато, і тупі роздуми мало-що дадуть. Давайте спочатку зніму вас на камеру, а потім вже будем думати. В нових фотоапаратах була функція “відео” і ними можна було знімати, як камерою. Якби хірург зробив багато фотографій, ніхто би в це не повірив, бо з сучасними технологіями можна було намалювати і не такі чудеса. А підробити фільм було набагато важче, і тому це виглядало реалістичніше. Тому хірург ввімкнув функцію “відео” і став мене знімати. --Це не монтаж і не комп’ютерна графіка. – сказав хірург, навівши на мене об’єктив. – Це жертва експериментів, які проводять в сусідній лікарні. – хірург назвав повну адресу лікарні, включно з областю і країною, зняв мене зі всіх сторін і сказав. – Розкажи, як себе почуваєш. --А по нас не видно? – спитала голова. – Ху_ово. --Вони вставили щось в мою голову. – сказав я. – Я нічого не пам’ятаю, і мене болить все тіло. Особливо плече і голова. Якби не знеболювальне, я б зараз корчився з болю. --Вони ввели мені якусь речовину, через яку мені паралізувало усе тіло. – сказала голова. – Потім зробили те, що ви бачите. Відрізали голову і пришили йому, як якусь кінцівку. --Їм вдалось втекти. – сказав хірург, знімаючи зблизька мої шви. – Але ще десятки людей залишаються в полоні експериментаторів. Якщо ви бачите цей запис, допоможіть. Бо тільки ви можете щось змінити. Люди, які роблять ці експерименти, контролюють все місто якщо не всю країну, і ми не можем їм протистояти. Прошу вас, допоможіть. Експерименти проводять на десятках невинних людей, а їхні життя залежать тільки від вас. Хірург закінчив зйомку, вимкнув камеру і сів на крісло біля нас. --Думаєш поможе? – спитала голова. --Будем надіятись. – сказав хірург. – До речі, як вам вдалось втекти? --Нам хтось допоміг. – сказав я. – Надпиляв решітку, підключив запис до камери спостереження і поклав записку під обідок унітазу. --Цікаво. – сказав хірург. – Значить в когось з них все-таке є совість. Але який смисл вас випускати? Якби ви не попали до мене, то опинилися б в міліції або в сусідній лікарні. А потім вас вбили б або помістили назад. Дивно. --Хто вони такі? – спитала голова. --Лікарі, які забули клятву Гіппократа. Виродки, які калічать за гроші людей. --Значить лікарня – просто прикриття. – сказав я. --Ні. Це звичайна лікарня, а більшість лікарів не підозрює, що робиться в підвалі. Решта старанно все приховують і гребуть за експерименти величезні гонорари. Ще п’ять років тому я працював там і не можу повірити, що хтось з моїх знайомих цим займається. --Чому ви більше не працюєте? – спитав я. Хірург опустив очі і якусь мить вагався, чи відповідати на моє запитання. Потім він підняв погляд, глянув мені у вічі і сказав: --Моя дружина загинула в автокатастрофі. Дорога була слизька, а вона так і не навчилась вести машину. Добре, що смерть була миттєвою. – хірург витер сльозинку, яка появилась під лівим оком, і продовжив. – Після цього я став пити і зміг зупинитись тільки коли перейшов на наркотики. Скоро про це дізнались, зробили аналіз крові і просто звільнили з роботи. --Співчуваю. – сказав я. --Не треба. Ви пережили набагато більше. Добре, що мій знайомий займається списуванням ліків і обладнання. Він подарував мені кілька приладів і я став лікувати. Спочатку сусідів, потім мешканців будинку, і тепер до мене ходить мало не вся вулиця. --Ти такий добрий хірург? – спитала голова. --Просто я дешевий. Тепер я не п’ю і не вживаю. А те, що я вивчив на медичному, ще залишилось в моїй старенькій пам’яті. Якщо я можу допомогти, я допомагаю. А взамін прийму будь-що: від грошей до банки огірків. --Багато людей знають про експерименти? – спитав я. --Це розійшлося по місту як страшилка, і по серйозному в це вірять тільки школярі. Я б сам в це не вірив, якби не мій знайомий. Звали його Остап і він працював педіатром в цій же лікарні. Одного разу він забув в кабінеті ключі від дому і повернувся ввечері, щоб їх забрати. По дорозі до кабінету він почув крики і, зайшов в палату, щоб подивитись, що сталось. Всередині лежала жертва експерименту, бомж, якому видалили око і вживили замість нього камеру. Бомж прийняв Остапа за одного з них, і благав нічого з ним не робити. А Остап зрозумів, що це експеримент і, швидко забравши ключі, пішов назад. Хтось з персоналу забув про бомжа чи не подумав, що Остап його знайде. Одним словом хтось помилився, і Остап взнав правду. Коли Остап виходив з будинку, один з лікарів спитав його як справи. Остап зрозумів, що він зв’язаний з цим експериментом, і спокійно відповів, вдаючи, що не побачив нічого особливого. Він вчасно зрозумів, що за це його можуть вбити і в цей же день зайшов до мене, щоб все розповісти. Він сказав, що звернеться в міліцію. І через три дні його будинок взірвався через так званий “витік газу”. Загинув він, його дружина і троє дітей. За три роки в нещасних випадках загинуло ще троє лікарів, і я підозрюю, що вони теж дізнались правду. Добре, що ніхто не знає, що Остап все мені розповів. Інакше мене б давно не було в живих. Мій тезка Іван, який дістає для мене всі ці ліки і прилади, часто підслуховує розмови лікарів і знає все, що коїться в лікарні. Він живе тільки тому, що розповідає це тільки кому довіряє. Я серед них і тому знаю, на що здатні експериментатори. Вони купили міліцію, уряд і звичайних громадян. Може на них працюють мої сусіди. Тому довіряти не можна нікому. --Хто в них головний? – спитав я. --Не знаю. Але підозрюю, що це дуже крута шишка, і десятки таких підвалів розкидані по Україні. Може він розкидав такі лабораторії по всій східній Європі. А може навіть і по всьому світу. Він добре ховається і сформував щось типу дерева, в якому кожен співробітник знає лише свого начальника і підлеглих. Працівник не знає, хто стоїть над його начальником і тому не може його здати. І одночасно цей же працівник не знає шестірок, які стоять під його підлеглими. Тому шестірки на можуть здати його. Просто і надійно. І якщо цю лікарню накриють, посадять тільки шестірок. Того, хто керує експериментами вб’ють, і він не зможе здати головного. Дерево обірветься, а головний продовжить свій чорний бізнес. --Ти знаєш хто керує дослідами в цій лікарні? --Я знаю, що це один з лікарів, з якими я працював. А хто саме... можу тільки догадуватись. А ти пам’ятаєш когось з експериментаторів? --В моїй пам’яті діра в 7 років і 3 місяці. --Я бачив чотирьох. – сказала голова. – В них були гігієнічні маски. Але я ніколи не забуду їхніх поглядів і впізнаю їх по очах. --Я зорганізую щось поїсти, а потім віддам фотоапарат племіннику. – сказав хірург і встав з крісла. – А ви поки що дивіться телевізор. – хірург пішов до виходу і тихо добавив – Надіюсь, в нас вийде. --Я теж надіюсь. – сказав я і ввімкнув телевізор. Якусь мить я і моя друга голова по імені Ігор мовчки дивились сюжети новин. --В тебе є сім’я? – спитав Ігор. --Я пам’ятаю батьків, сестру і дядька. – сказав я. – Але хто знає, що змінилось за цей час. Може в мене є дружина і діти... А в тебе є сім’я? --Колись в мене була дружина. Але чотири роки тому вона забрала дитину і поїхала до батьків. Відтоді я її не бачив. Я одинак. Батьки померли. Напевно тому мене вибрали. В мене не залишилось ні близьких, ні друзів. Ніхто мене не шукає і не заявить в міліцію про моє зникнення. Мою квартиру розграбують. Потім прийдуть міліціонери, щоб відключити за несплату світло, газ і воду, зрозуміють, що я пропав і може почнуть мене шукати. Невесело, правда? Я мовчав, жаліючи мою другу голову. Тільки тепер я зрозумів наскільки йому важко. Мені теж не було весело зі стертою пам’яттю, виснаженим пошрамованим тілом і якимось апаратом в мозку. Але все одно я був у кращому стані. Шрами загояться, тіло поправиться і другу голову завжди можна відрізати. А от знайти для Ігоря нове тіло – це вже проблема. Я не хотів, щоб він до кінця життя теліпався на моєму плечі. Але вбивати його тільки тому, що він мені заважає. Ні. Це неправильно. Може його тіло ще живе. Його приєднали до якогось апарату підтримки життя, або пришили до нього чиюсь голову... Кого я обманюю. Для чого комусь паралізоване тіло? Його спалили в печі для ампутованих кінцівок і несправних органів. А знайти нове тіло – як викопати гробницю Тутенхамона на домашній грядці. Я бачив, як сльози скапували з Ігоревого обличчя, але не міг сказати йому нічого, що могло б його потішити. З його ситуації не було виходу. --Вибач, що сказав тобі стільки поганого. – через якийсь час сказав Ігор. --Нічого. – сказав я. – Я теж не був дуже ввічливим. --Що б ти зробив з тими, хто стер тобі пам’ять? --Не знаю. --Я б їх вбив. Всіх, хто робить ці експерименти. Просто взяв би ніж і розрізав животи, щоб кишки вивалились назовні. Я мовчав, бо звик, що на кожну мою невдалу фразу, голова відповідала криками і нецензурними словами. --Чому цей незнайомець в масці допоміг втекти тільки нам? – спитала голова. – Там всередині ще десятки невинних людей, в яких ще є шанс повернутись до нормального життя. --Може він допоміг не тільки нам. – сказав я. – Може десь є інші втікачі. --Ні. Інакше ми б почули про них з новин. --Може їх зловили і кинули назад в підвал. Не знаю. Все це не тримається купи. Нас теж зловили б, якби ми сюди не потрапили. А може цей хтось знав, що ми попадем до хірурга. --Може він хотів, щоб люди дізнались про експерименти. Подумай. Що може стати більшим доказом експериментів, ніж двоголовий чувак з металевими кульками в голові. Якби ми втекли в білий день, нас побачили б сотні людей. Всі б взнали правду, і цю йо_ану контору розбомбили б до чортової матері. Це звучало як правда і я б напевно погодився, якби не одна дрібниця. --Тоді чому вийшло, що ми втекли вночі? – спитав я. – Він напевно ризикував і постарався, щоб ми втекли без проблем. І в результаті нас побачив тільки хірург. Якби та пенсіонерка відкрила нам двері, вона б викликала міліцію, а та відправила б нас назад в підвал. Пенсіонерку вбили б, і ніхто б про нас не знав. --Може не вся міліція куплена. --Може і ні. – сказав я. – Але нас все одно б відправили в лікарню. А там хтось би просто задушив нас подушкою. --Може цей хтось цього не передбачив, або щось пішло не так. --Може. Слава богу, що є на світі добрі люди. Більше ні голова, ні я нічого не сказали, тупо дивлячись в екран телевізора, і, одночасно цього не сприймаючи, думали як жити далі. Скоро прийшов Іван Миколайович. І поки на кухні варився суп, він зміряв мені тиск, перевірив серцебиття і дав свій старий одяг: чорні спортивні штани з написом “adidas”, сірі шкарпетки, жіночі сірі капці з ведмедиками, які колись напевно належали його дружині, і теплу вельветову сорочку. Причому сорочку довелось не застібати, бо вона не була розрахована на дві шиї. --В мене нема майбутнього. – сказала голова. Я мовчав, бо це була правда. Дві години тому хірург зварив суп, накормив нас і пішов до племінника, щоб віддати йому фотоапарат. Я і Ігор залишились самі, дивлячись якийсь бойовик по “1+1”. Дія знеболювального закінчувалась, і біль знову різав моє тіло. І здається, заспокійливе теж відступало. Це було видно по депресивному обличчі Ігоря і моєму паршивому настрою. --Де цей йо_аний хірург. – простогнала голова. – Чому він не залишив заспокійливого? --Щоб ми його не наковтались. – сказав я. – Три таблетки, і ми б зараз сміялись однин з одного, як наркомани. --Якщо я чогось не прийму, я зараз викинусь з вікна. --Кидайся. Я подивлюсь. Я розслабив тіло, чекаючи реакції паразита. А він напружився, намагаючись підняти нас на ноги. Він ще не міг справити з моїм тілом, тому йому вдавалось тільки порухати пальцями на ногах. Після кількох спроб він нарешті втихомирився, протер сльози на обличчі і сказав: --За що? – раптом Ігор посміхнувся і сказав. – Смішно, правда. Я говорю те ж, що вчора говорив ти. Значить я зламався. --Не переживай. Зараз хірург принесе заспокійливе. --Коли я вперше прокинувся на твоєму плечі, я почувся так само. Я хотів кричати, але чомусь не міг, ніби повітря не хотіло проходити моїм горлом. Я плакав, проклинаючи всіх в думках, і намагався прокинутись з цього кошмару. Але найбільше я зненавидів тебе, і якби міг дотягнутись до тебе зубами, то відгриз би тобі половину обличчя. Десь через годину я нарешті заспокоївся, намагаючись зібратись і не з’їхати з глузду. Але потім я почав відчувати твоє тіло. Я відчував, як ковдра прилягає до твоєї шкіри і як чухається твоя нога. Я хотів поворухнутись, але не міг, і думав, що мій дах повільно з’їжджає вниз. Мій мозок поступово звикав до твого тіла, і вже скоро я зміг говорити. Спочатку я спробував тебе розбудити, але ти спав мертвим сном, і навіть мої крики не змогли привести тебе до тями. Я кричав і проклинав тебе, поки не зірвав голос і мій крик не перетворився на невиразне шипіння. А ти тупо спав без реакції, і через це я ненавидів тебе все більше. Наступні два дні я не спав, тримаючись на грані здорового глузду. А коли приходили люди в масках, щоб напоїти мене апельсиновим соком, я кричав і плювався в них, заодно матюкаючи тебе. Потім, напевно через виснаження, я заснув, а коли прокинувся, то помітив, як ти поворухнув ногою. Потім я розбудив тебе, а далі ти знаєш сам. Весь цей час я тримався... – сльозинка витекла з Ігоревого ока, і він добавив. – Більше не можу... --Ми переживем це. – сказав я, розуміючи, що мої слова нічого не дадуть. --Будем надіятись. – сказав Ігор і чомусь став сміятись... Більше мені не хотілось нічого говорити, і ми довго мовчали, дивлячись в екран телевізора. Двері гримнули, а значить додому повернувся хірург. --Дайте нам заспокійливе. – сказав я, виглянувши в коридор. --Що з фотоапаратом? – спитав Ігор. --Я віддав його племіннику. – сказав Іван Миколайович, скидаючи зимову куртку. – Завтра він піде в комп’ютерний клуб і вишле його по Інтернету. Сам розумієш, що небезпечно засилати це через домашній комп’ютер. Хірург дав мені дві таблетки заспокійливого, і я відразу їх проковтнув. --В мене тут є одна річ. – сказав він і протягнув мені зелену пластмасову папку, через яку просвічувались фотографії. – Племінник зайшов на сайт лікарні і скачав з нього фотографії лікарів. Перегляньте їх, і може впізнаєте когось з експериментаторів. Я сів у вітальні і розкрив папку. Всередині на аркушах А4 були дані всіх лікарів, які працювали у лікарні. --Впізнаєш когось? – спитав я, перебираючи аркуші. І раптом я впізнав одне з облич. Це була дівчина, яка 7 років і 3 місяці тому прийняла мене на тестування ліків. Ті ж сірі очі, кручене каштанове волосся і чарівний носик, злегка задертий дороги. Вона змінила зачіску і виглядала трохи старшою, але її обличчя залишалось таким же прекрасним. Спочатку я здивувався, побачивши її серед цих фотографій. І раптом Ігор сказав: --Я впізнаю її. Вона вводила мені анестезію перед операцією. --Я знаю її. – здивовано сказав я. Звали її Олена Костюшко, і народилась вона 14 серпня 1986 року в Тернополі. За професією анестезіолог. Тепер ясно, чому вона вводила Ігорю анестезію... Цікаво. Вона закінчила мій університет. Хірург почув нашу розмову і, зайшовши у вітальню, подивився на фотографію. --Вона одна з нових. Її взяли на роботу після мого звільнення, тому я її не знаю. --Вона приймала анкети на тестування ліків. – сказав я. – Значить це якось пов’язане з цими експериментами. --Яке тестування? – спитав хірург. --7 років тому я підписав договір про тестування ліків. Вона сиділа в приймальні, і її обличчя – останнє, що я пам’ятаю. --Ти впізнаєш ще когось? – спитав хірург, а я продовжив листати аркуші. Ігор впізнав ще трьох, і я відставив їхні аркуші в сторону. --Бачиш до чого докотився світ? – спитав хірург, переглядаючи дані. – Лікарі калічать людей заради грошей. --Скільки років це продовжується? – спитав я. --Я дізнався 3 роки тому, але хто знає коли це почалось. Може досліди вели ще коли я працював. --Напевно вони покалічили сотні людей. – сказав Ігор. --Найгірше, що жертв дослідів потім вбивають. --Невже ніхто цього не помічає? – спитав я. --Спочатку вони відловлювали для експериментів бомжів. А зараз, бачу, перейшли на будь-кого. --Бомжі кінчились. – сказав Ігор і почав істерично сміятись. Я і хірург якийсь час мовчки дивились на нього, а потім хірург взяв дані експериментаторів і вийшов, залишивши мене з другою головою, яка останнім часом з’їжджала з глузду. Стільки запитань і стільки деталей, які не кріпились до купи. Що сталось зі мною за ці 7 років, і як з цим пов’язана дівчина з приймальні? Що робили зі мною в підвалі, і для чого металеві кульки в голові? Від чого стільки швів на моєму тілі? Ким був чувак, який допоміг мені втекти? І нарешті, для чого мені пришили другу голову? Я довго над цим думав, і так не зміг придумати нічого, що трималось купи. Ввечері я прийняв дві таблетки на сон і відрубався. Знову кошмари, з яких не можна прокинутись. Небо затягнуло щось типу хмар. Але воно було чорним як дим і поглинало навіть найтонші промені світла. Я стояв на цвинтарі, засипаному кам’яними хрестами, і рив могилу. А голова на моєму плечі теліпалась в різні сторони і кричала: --Скоріше, бидло, копай! Скоріше!! Раптом на другому плечі виросла ще одна голова, і обоє вони стали дружно кричати ті ж фрази: --Рий, сука! Рий! А я раз за разом перекидав ржаву лопату, викидаючи з могили жмені вологої землі. Я все більше заглиблювався в землю. А над могилою стали збиратись жертви експериментів. В закривавлених бинтах і з товстими швами на тілі, вони нагадували розірвані кінцівки, хаотично зшиті до купи. З швів, зшитих грубими чорними нитками, текла кров і гній. А з розірваних швів вилазили паразити і черви, розповзаючись по всьому тілу. Їхню шкіру ніби зшили з маленьких клаптиків і наділи на них, як комбінезони. Тому вона покрилась зморшками, як старі черевики. Деякі здирали її з себе і перетворювались на скелети, вкриті шаром закривавленого і місцями гнилого м’яса. Їх ставало все більше, і вони кричали, протягуючи до мене свої деформовані кінцівки. А я від страху копав ще скоріше, щоб сховатись під землею. Я копав і копав, засипаючи землею цих чудовиськ. А з мого тіла вилазили нові голови і вже як хор кричали: --Копай, підер! Рий землю! Я прокинувся і зрозумів, що моя права рука пише щось на аркуші паперу. --Що ти робиш? – спитав я в Ігоря, і у відповідь почув постріл. В другій руці в мене була двостволка хірурга, і тільки що Ігор вистрелив собі в голову. Я оглух на праве вухо і коли отямився, зрозумів що втрачаю кров і свідомість. --Хірург! – закричав я і знепритомнів.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Непогано, але...
На цю рецензію користувачі залишили 7 відгуків
© Андрій Меаковський, 26-01-2008

Нi, ця голова не професора Доуеля
© Олег Derim, 25-01-2008

Згенеровано за 0.114076137543 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Скальпель, шви і паразит ( ч -1)

Непогано, але...

Нi, ця голова не професора Доуеля