Все. Сьогодні я втрачатиму невинність. Задовбало. Треба щось змінювати в тому засмердженому житті. Треба просто тупо з кимсь переспати. Ну й що з того, що з ким-небудь. Що мало людей на світі займається цим просто так і з ким попало. А як пощастить, то й де попало. Скільки я можу з тим морочитися. Не потрібно морочитися з тим, з чим не варто морочитися. От. Думаю можна присвятити цій урочистій події назву «переступання Рубікону». Все класно. Охрестили, звучить непогано і досить символічно. Так що сам процес, який має таку назву, не залишиться в моєму житті чимось прозаїчним. Але це єдина скидка на моє виховання і рівень IQ. Досить з тим вихованням і так клопотів не обберешся. Принц на білій кобилі по ходу спився в найближчому кабаку, так що доведеться задовольнятися чимось середньостатистичним. Тільки точно треба випити. Без випивки середньостатистичне не піде. Завжди була боягузкою. Ну й що, що без кохання, цілком ймовірно – здогадка, що його нема – правдива. Той принц і та його здохла кляча – ух, аж зуби зводить від злості. Якби всі ті автори казок, що їх перечиталася в дитинстві були ще живими, сама б їх убивала. Падли, що понапридумували. Напевно у них всіх було нормальне статеве життя. Не те, що тут – вік розпусти охрестили – ага. Ті середньовічні принцеси втрачали цноту в 12, а Джульєтта – цей еталон романтичної закоханої. Я б і сама грала в кохання, якби в мене було нормальне статеве життя. А в мене його нема, тому буду грати в блятство. Фройд – не правий – сублімація це фігня. Для нормального самопочуття потрібен секс. Тому все. Крапка. Досить з мене. Задовбало.
Я зціплюю зуби. Він притискається до мене все ближче і ближче. Нічого - нормальний, підходящий. На голову вищий, не дистрофік і не жирний. Підійде. Волосся темне. Своїм животом відчуваю, як би то сказати, масштабний горбик. Не імпотент. І за те дякую. Цілує мене за вухом. Думає, що мене то збуджує, якби ще від нього так не несло пивом. Та дідько з ним з тим пивом. Від мене, по ідеї, також має нести випарами вина і цигарками. Щоб тільки цілуватися не поліз, блін, мало не забула, тож за канонами жанру має бути прелюдія. Ми тільки танцюємо під ту «Девочку, которая хотела щастя». Ну й дура. Якщо хотіла. А він вже готовенький. – Вийдемо надвір? – да, чувак взагалі охамів, якщо думає, що я буду тр…ся з ним десь під стіною рідної школи. Стоп. Всі там тр..ся, ще з класу дев’ятого, мені чого не можна. Вперед, ти все вирішила. Так і треба. Як люди. Тихо буркаю – Угу. Відсторонюється від мене, забирає свої руки з моєї вже добряче вимнутої на талії кофтинки. – Козел, її так важко прасувати. Підводить голову і томно, здається він саме так хоче схарактеризувати свій погляд, дивиться мені у очі. Блін, очі в нього не зелені. Та пішов ти. Зроблю це іншим разом. Розвертаюся і йду в протилежну сторону.
