-Якось ми з кумом, ще за Союзу, працювали в одному СМУ. Ага, і от направили нас на об’єкт – санаторій «слуг народу» у лісі був…
-Спочатку думали звичайна собі простуда, а потім тиждень, другий-а температура ніяк не спаде. Я ж бачу як він ходить усе мучається, тож вговорила якось до лікарні поїхати…
-… А там… ну ти сам знаєш, як вони ще ТОДІ жили-і їсти, і пити ще й комсомолки стайками у халатіках бігають. Живемо, ото неначе у Бога за пазухою, півдня робимо, півдня «козла» забиваємо.
-…Відправили його аж на Сімферополь. Він мені нічого не говорив, тільки раз подзвонив, що все нормально, годують тут добре і персонал хороший, от. Побув там тижнів зо два, потім вернувся, каже, що легше стало, а все ж якийсь не такий, місця собі не знаходить, все мовчить, мовчить…
-… Бачили там і нашого…та ти його сто раз бачив по телевізору! Фамілія з голови вилетіла! Якось на «Ми» чи на «Си». За ним все головний цуциком бігав, хоч і професор, а бач, служить теж треба. «Може вам того…А чи вам не цей…». Паскудно на те дивитись, як ото людина з «товарищами» мучається.
- … Тільки коли в магазин за чимось піде, то морозива чи цукерок набере і дорогою все дітворі пороздає
-…Ага, сидимо ми значить з кумом у затінку, чекаємо поки машина приїде, а тут виходить на балкон тітонька якась, мабуть тільки вчора приїхала, воно одразу видно що не з НИХ, може якась «ударниця» чи Герой Соцпраці бо одежа на ній проста і лице таке народне. А там у дворі фонтанчик мармуром обкладений журчить і павичі між кипарисів гуляють…
-… Коли одного дня підходить, сідає біля мене і каже: «Тетяно, в мене рак»
-… Дивиться вона на те все диво і тільки очами кліпає. Потім перехрестилася нишком, нас бо їй не видно та шепоче тихенько до себе: «Господи, якщо є рай - то він тут…».
- … Довго мучився, боліло воно йому дуже. Все перетерпів. По весні, як вже метастази пішли лежав, не вставав. Я ж постійно біля нього. Якось сиджу, держу його за руку, а вона та ручечка суха-суха. Сиджу і плачу. А він розплющив очі, дивиться на мене і посміхається. Губи ворушаться, ніби щось сказати хоче, а не може. Таким мені й сниться тепер.
Ось дивіться, його фотокарточка з армії. Молодий, гарний тут який. Отут на звороті – підпис, бачите…«Немає загадки життя…», а далі не розібрати вже…вицвіло.
***
У вагоні напівтемно. Він лежить на голій полиці, підібгавши ноги. Йому холодно. Коли він заплющує очі, бачить їх обличчя, чує голоси. Чуже життя. Сповідь чужої людини у проміжку часу від станції відправлення до станції призначення. Врешті-решт, яке йому до цього діло?
Але щось муляє, щось тисне, не дає заснути, забути… Що?
