Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2598
Творів: 47329
Рецензій: 92086

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Коли Зустрічаються Душі / Son of Gun /

© Роман RemiK Котик, 21-01-2008
Останнім часом я став вірити, що в кожного міста є свій норов та своя Душа. Кожне місто засинає і просинається, їсть і вмивається разом  зі своїми жителями. І звичайно, воно спостерігає. Його привид, блукаючи вулицями, бульварами, скверами чи будинками, шукає щось, когось вистежує, за кимось  спостерігає.  
Те місто якраз готувалось до сну. Воно не любило спати. Кажуть, що Нью Йорк ніколи не спить. Але також кажуть, – "ніколи не кажіть ніколи". Мабуть, цій вдачі міста можна завдячувати його мешканцям. Мешканцям, які ніколи не сплять.
                                                                       * * *
В той час, коли пів Америки кажуть "Доброї ночі", а пів вже – “Доброго ранку”. Коли пустими стають навіть Бродвей і П'ята, коли на вулиці не можна виходи, бо 'Man they gonna kill ya', з навушників чувака, що хоче неприємностей на свій зад, долинала солодка мелодія Нірвани.
“Hey, wait I've gotta new complain” – підспівував, а якщо чесно бурмотав Малий, минаючи темні закутки міста. Років так з 19– 22, стара бейсболка Янкіз, подерті кеди Ол старс, старі джинси з плямами сиропу біля правої кишені і джемпер “Олд Нейві ”. Все говорило, що цей Молодий Чоловік відповідає всім критеріям свого покоління з доходом “Нище середнього”. Зовнішність Малого була типовою. Типовою на стільки, що він легко б міг пограбувати якийсь там Sun Trust Bank і на наступний день зайти туди зняти готівку. В руках він тримав паперовий конверт і щось мені здається, він був кур'єром.  
Швидкий хід, який ще можна назвати “Друга ночі в Нью Йорку”, або щоб читач міг цілком зрозуміти “Друга ночі на Троєщині”, видавав його зацікавленість дійти нарешті до тієї точки Б, яку Малий собі намітив. І хоча Манхетен не те місце, що можна порівняти з рідненькою Троєщиною, вночі ця  різниця зникає, а тиск крові  підвищується.  
Малий зайшов в хол однієї з тих велитеньських споруд, де ніколи не сплять. Зазвичай, вони називаються якось помпезно, щоб підкреслити велич і славу могутньої американської економіки, яка, до речі, зараз вже не здається такою й могутньою.
- Містер Маєрс, 45 поверх, посилка.
На Малого мляво і байдуже подивився охоронець Лоренс. Він не знав хлопця, як і більшість з тих тисяч людей, які щодня заходять сюди. Але скажіть, хто захоче перевіряти кур'єра в другій ночі.
- Розпишися для мене тут. Я це ціную, –  пробурмотав Лоренс.
Він повернувся до читання свого журналу. Малий пройшов до ліфта, натиснув кнопку і став чекати. В цей час в хол забіг містер Волейбол. Стара подерта серферська футболка, білі шорти, кросовки  –   містер Волейбол. Років йому було 40–50, підтягнутий. М'язи не так, щоб накачані, просто в тонусі. Але одразу видно, що містер Волейбол слідкує за своїм здоров'ям. Він пробіг охоронця, вітаючи його кивком.
- Почекайте, будь-ласка, – промовив Волейбол до Малого.
Малий почекав.
- Дякую
Малий натиснув свій 45, Містер Волейбол – 46.
Ліфт почав тихо підніматися. Волейбол приязно усміхнувся до хлопця, мовляв “Дякую, що почекав”. Малий ледь кивнув –   “Да нічого, без проблем ”.
5.......,17......., 22........, 27.......,30...........
–  Повільно йде, – промовив Малий.
Чоловік нічого не відповів, але знову посміхнувся і покивав головою.
І тут хочеться натиснути паузу і сказати, що мабуть в того ліфта теж є душа. Тоді він міг не зупинитися між 32 і 33 поверхом і історія закінчилася б навіть не розпочавшись. Але він зупинився, так само тихо, як і піднімався.
Наступні 5 хвилин ті двоє будуть гримати, викликати ремонтників, натискати всі можливі кнопки і, звичайно, живо обговорювати якості ліфта. 5 хвилин – рівно стільки, щоб зрозуміти, що в 2 ночі, не так вже й легко буде той ліфт запустити знову і вони застрягли тут від "оптимістичних"  двох  до  "песимістичних" п'яти годин.
Малий зняв свій джемпер, і постеливши ним підлогу, прийняв позу сідхасана. Все ще дещо обурюючись, Волейбол витягнув з кишені шортів мобілку і почав щось набирати. Батарея мобілки не була від цього в захваті і (на знак протесту проти непомірної експлуатації) сіла. Чоловік послідував прикладу Малого і теж сів на підлогу.  
Тиша тривала хвилини три, рівно стільки скільки стало містера Волейбола просто сидіти і  мовчати.
- Том, – простягнувши руку до хлопця, промовив чоловік.
- Джеррі, –  саркастично промовив хлопець і  потиснув руку, –  ні, насправді Барт.
- Приємно познайомитися  Барт, – промовив Волейбол.
- Що слухаєш? – через коротку паузу запитав Том.
- Foo Fighters, Pretender, може чув?
- Ні.
Насправді він сказав “Не слухаю сучасне сміття”. Це було в його погляді.
Малий подав йому лівий навушник.  
- Непогано, але все одно не моє. В твому віці я слухав Sex Pistols. Можу поспорити, що ти навіть не знаєш, хто такі Sex Pistols. Ваше покоління вже не знає, – сказав Том.
- God Save The Queen і, Том, наше покоління не таке вже й погане.
Плеєр почав грати новий трек і обоє замовкнули. Трек за треком, вони слухали плеєр в мовчанні. Після кожної пісні вони обмінювалися враженнями –   загальними короткими фразами, щоб не заважати слухати наступний трек. Майже завжди вони розходились в поглядах, що добряче смішило обох. Не знаю, скільки це все тривало б, якби не плеєр. Він “вмер” на двадцятій чи двадцять першій пісні.
–  Сів? – запитав Волейбол.
–  Так, давно пора – третя ночі. Ей, думаєш нам заплатять?
– За те, що застрягли?
– Так.
–  Не знаю. Напевно по п'ятдесять баксів і купі вибачень... А знаєш, ти можеш непогано заробити.
–  Тобто.
–  Ну це елементарно. Ти не береш ті п'ятдесять баксів і подаєш позов, –  зробивши паузу він додав, – Головне – історія. Позов на 3-15 тисяч, залежно від історії.
–  Я працюю за 10 в годину. Ніхто мені просто так 3 тисячі не дасть.
–  Просто так –  ні, але ти можеш вигадати історію. Скажімо, в тебе  клаустрофобія і кожна хвилина тут для тебе була нестерпною. Або в тебе розвинулася клаустрофобія після цього випадку і тепер ти не зможеш знайти достойної роботи. Або ти став боятися самих ліфтів. Розумієш? Основне історія. І головне – не підкопатись. Висновок якогось зеленого психіатра і 5 тисяч –  твої.
–  Якщо це так легко, чому ти не візьмешся за це?
–  Розумієш, не маю часу на таку дурню, хоча може і візьмуся.
–  А в мене значить час є...
–  Судячи з того, що ти працюєш вночі. Ким, кур'єром?  Три штуки тобі не помішають.
–  Дякую за пораду, але я подумаю.
–  Подумай.
–  А тобі чого не спиться, ну, я – кур'єр, нічна зміна, зрозуміло. В тебе ж такий вигляд, ніби ти 3 милі пробіг.
–  Якщо чесно, ти вгадав. Тільки дві, дві милі.
–  Чого це ти так бігаєш? До Пекіну готуєшся? – з притаманним йому сарказмом запитав Барт.
–  Я працюю на Азійських ринках. В той час коли всі лише починають працювати, я вже закінчую. Знаю графік видається паршивим, але я вже звик. А пробіжка? Ну, вважай це екстримальним хоббі. Хоча скажу тобі, що зараз в Центральному праку набагато безпечніше ніж вдень. І взагалі сплю я годин 4– 5 відсили.
–  А от я люблю поспати. Для мене ці нічні зміни – справжня мука. Ну, кур'єром ще нічого – на місці не стоїш. Якщо нічна зміна в магазині – можу  й галон кави випити. Мені недавно приятель порадив, щоб не заснути – жувати гумку. Каже, діє на 100 відсотків. Хто б міг подумати, просто жувати гумку. Я от зараз подумав, Азійські ринки, зміщена доба, а сім'я в тебе є, атлет?
–  Важко сказати, судячи з аліментів – є.
–  Діти?
–  Син, 15.
–  Дай вгадаю, ти якраз зараз думаєш, в який його відправляти колледж.
–  Стендфорд, і він сам обрав.
–  15 років і вже сам обрав?
–  Так.
Барт усміхнувся. Але не просто усміхнувся, усміхнувся зверхньо. Так ніби він знає про свого співрозмовника все. І Том прочитав цю усмішку. Ще б пак, це була його усмішка, усмішка, що на його обличчі з'являється дуже часто. Він її знає  –   трохи зверхню, трохи саркастичну, усмішку “бідний смертний, він нажаль такий далекий від цього життя”.
–  Ну, що ж. Напевно такою була воля Бога – застрягнути тут між 32 і 33,  –  промовив Барт
–  Звідки таке речення? – запитав Том.
–  Ти не віриш в Бога?
–  Ну, в мене були в дитинстві уявні друзі, але зараз –  ні.
Барт знову усміхнувся.
–  Я не розумію таких людей. Вони думають, що знають все на світі та ще й цим пишаються.
–  Знаєш, я можу тобі точно сказати, що Бога немає.
Том трохи повагався. Зрештою, він вмостився зручніше (як це можливо на підлозі ліфта) і розпочав свою історію. Зазвичай він її не розповідає. Але зараз, в третій ночі він ладен був на все, щоб вбити трохи часу.
"Розумієш, в мене був батько, священник і все таке. Класна професія. Звичайно, він розчарувався в мені щойно я почав робити успіхи в своїй кар'єрі. Думаю, він завжди знав, що з певного моменту, думаю з 16 років, я почав несерйозно ставитись до його роботи. Я не старався це показувати. Але священники таке бачать. Він не міг цього стерпіти. В священника син –  не віруючий –  що скажуть його прихожани. І до кінця життя він мені цього не пробачив.  Три роки тому він помер... Коли він померав, то пообіцяв попросити, щоб мені показали якийсь знак. Знак, що мав би мене вивести на "путь істинний", змусити задуматися над своїм життям. І ти знаєш, я тебе розчарую, ніякого знаку не було. А я точно знаю свого старого, якщо він  пообіцяв щось, він це зробить. Знаю, це звучить непереконливо, але повір мені, якби ти знав мого старого і його впертість, ти мені б повірив."
–  Цікава історія, але ти ніколи не думав, що цей знак був, просто ти його не побачив.
–  Нє, свого старого я знаю, він би постарався, щоб я його помітив.
–  Знаєш,  я сьогодні не маю сюди підніматися. Весь день над цим думав. І цей ліфт, те, що ми тут застрягли – остання крапля.
Барт натиснув перший поверх.
–  А що мало бути такого видатного там нагорі?  –  запитав Том.
–  Та от, посилочку мав передати одному чуваку.
Барт показав паперовий пакунок.
Можливо я занесу його. Як звати чувака?
Маєрс.
Том посміхнувся: "Ну, так давай"
–  Ти Маєрс?!
Його погляд був збентежаний. Збентежаний мало сказано –  Малого всьго трусило. Він підвівся і витягнув з задньої кишені пістолет, 9 міліметровку.
–  На коліна. – тихо, майже вибачаючись промовив Малий.
–  Заспокойся, що  з тобою?!
–  На коліна.
Тепер його голос звучав впевнено. Він прозвучав як вирок – жодних апеляцій.
Том став на коліна. Він знав цього хлопця і з ним можна буде поговорити, домовитися. Він думав, що знав. Малий вагався. Він водив пістолетом, вирішуючи куди йому стрілити. В голову? В серце? В живіт? Він вирішував.
- Еліот, ти памятаєш Еліот? – запитав Барт.
- Еліот. Еліот. Ти про мою колишню секретарку? –  схвильовано запитав Том.
- Я про свою матір. Ти вбив її! Ти дізнався про її хворобу і звільнив, щоб не платити їй соціальну допомогу. І знаєш що, вона померла! Вона померла в мене на очах. Сучий ти сину!!!
- Я не знав. Не знав, повір мені. Хіба я схожий на такого? Я звільнив її, але, повір, я не знав про хворобу. Я б їй допоміг.
- Не мені це розказуй, я все знаю.
Він готувався. Кожної миті він відкладав. Він казав собі: стоп, ще чуть– чуть, ще трішки, не час. Ті пару секунд він відкладав.
Дзень. Три постріли. Just a hell of it. Просто впритул. В груди людині. Нелюду. Його збив той дзвінок, дзвінок ліфта. Але так мало бути.  Він поглянув на нелюда. Немає крові, чому немає крові. Він живий. Чому немає крові?  Чому немає крові?  Чому немає крові? Він опустив пістолет. В голові Малого запаморочилось.
"Я стрілив тричі. Так? Тричі. Немає крові." Барт знову натиснув на курок і тут же відчув  гострий біль у правій стопі. "Ідіот, ти вистрілив в власну стопу."  Малий закричав і впав на підлогу від болю. Ліфт вже їхав.
Том не міг повірити. В нього стріляли, стріляли тричі, впритул – нічого. Він бачив, як малий кричить, горланить від болю  і нічого нечув. Пістолет валявся на підлозі. Just a hell of it. Ліфт опускався. Правий кед став червоним від крові, Малий і досі кричав.
- Чому, чому ти це зробив?!
Малий хотів сказати – це не я, я хотів тебе лише налякати, я б ніколи не нажав, якби не той дзвінок – він мене збив. Це ліфт.
- Ти мені щойно докоряв за невіру в Бога. А як Твій Бог поставиться до цього?
- Бог – милосердний. Він пробачить. Якщо хтось такого нелюда...
Відчинилися двері. Лоренс націлив пістолет. Він був ще більш переляканий ніж ті двоє в ліфті.
- Лоренс, в нас нещасний випадок. Подзвони 911, –  попросив Том.
Охоронець опустив пістолет і побіг до телефону. Через хвилину він повернувся.
- І Лоренс. Заради мене, стри плівку з третього ліфта. Я буду тобі вдячний.
Лоренсу нічого нетреба було пояснювати. Якщо він не стре ту плівку, його звільнять за те, що він не перевірив Малого.
Том повернувся до хлопця: “Пістолет зареєстрований?”
- Так.
- Добре, скажеш, що випадково собі стрілив в ногу. Але не тут – на вулиці. Сюди ти забіг по допомогу.
Через пару хвилин до головного входу під'їхала швидка. За цей час Том і Лоренс встигли прибрати  сліди крові в ліфті і перев'язати ногу хлопця.
Том підібрав з підлоги пістолет і пакунок.
Я піднімуся сходами, –  промовив він до Лоренса.
                                                              
Том любив бігати. Йому не подобались бігові доріжки – це не те, з ними не відчуєш свободи.  Бігти по вулиці – зовсім інше. Ти біжиш, щоб бігти – от і все. В будь-який момент ти можеш змінити напрям або зупинитися. Ти можеш не пробігти свої дві милі. І ніхто тобі нічого не скаже. Лише ти знатимеш, що не добіг, не справився. І це завжди можна чимось пояснити. Ти можеш бути до біса втомленим, або надворі може лити дощ, або тобі просто не хочеться сьогодні добігати. Here is a catch – не багато людей можуть пробігти свої дві милі, не зважаючи ні на що. Том міг. І зараз він біг по сходах. 46 поверх – це його ціль.
"Чому, чому,чому, чому. Малий не знав. Він йому не сказав. Він не міг знати. Знак мав бути зроблений тричі. Впертий старий. Тричі на знак Святої Трійці.
Ті три постріли. Ті три роки... Малий не міг цього знати." Раптом він зупинився. Йому стало цікаво, що в пакунку. Там був листок, один листок А4. Одне слово – “Винен”.
В нього був той пістолет. "Чого я його забрав? Я не мав його забирати. “Винен”.
Том знав – Малий правий. Це не має жодного сенсу. І все ж це сталося.
Я трохи почекаю, відпочину. Цікаво, зараз пістолет вистрілить? Останнього разу він спрацював." Том почав гратися. Він завжди грається з долею – це його природа. Він приставив пістолет до правого віска. Стало холодно. Це не має сенсу – повторяв Том в своїй голові, –  жодного сенсу. Old Sоn Of A Gun...
- Ей, ви ще тут, –  почулося знизу.
Це був Лоренс, його старий хриплий голос перервав нескінченність запитань, що крутилися в голові Волейбола.
–  тут Троє поліцейських. Вони хочуть з вами поговорити.
"Троє поліцейських... Подивись, який поверх... Номер поверха...
13, який ж і ще.
Ya Old Sоn Of A Gun."

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Треба менше дивитись Тарантіну :)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 21-01-2008

Big applevator

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 21-01-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0110280513763 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …