Нагорі зависла велика сіра хмара. Вона затуляла сонце й ліниво попльовувала на запилений асфальт. Крізь вітрину кафе було видно зупинку і прилеглий шматочок мокрого міста. Перехожі лише щурили очі й час від часу змахували з обличчя краплі (складалося дивне враження, ніби вся вулиця несподівано задепресувала). Розкривати парасолю у такий слабохарактерний дощ якось не годиться, хіба що ти щойно з перукарні.
Еє обережно вийняла з чашки ситечко із заваркою й поставила його на перевернуту накривку. У зеленому чаї сіріло відображення частини неба. На дні плавало неяскраве сонце. Від чаю йшло заспокійливе зелене тепло.
До кафе хтось увійшов. На кілька секунд знадвору ввірвався шум машин і вітру, запахло дорожньою курявою та озоном. Потім двері зачинилися, і знову запанувала мирна атмосфера. Дзвеніли ложечки, і терпко шелестіли голоси.
Дівчина з дурним ім’ям, яку викладачі і просто знайомі називали на прізвище – Ємець, а друзі – Еє, пововтузилась на височезному для її зросту "барному" стільці, але зручніше так і не всілася. Відсьорбнула зеленого чаю і взялася за роботу.
Кафе щохвилини проминало багато різної публіки. Абонент мав прийти о п’ятій, а зараз якраз сімнадцять нуль-нуль. На дивні зустрічі не приходять вчасно. Якщо взагалі приходять. Невідома дівчина (а це таки була дівчина), яка замовила "портрет" Абонента, зараз, поза сумнівом, тримала у руці телефон і, як і Еє, чекала. Бо ж цікаво.
Коли Еє випила десь третину чаю, хтось нарешті з’явився. Він був із тих, хто зливається з натовпом. Він навіть цілком міг виявитись просто частиною цього натовпу, якби зайшов у тролейбус і поїхав собі куди-інде. Однак він пропустив два тролейбуси, чортзна-скільки маршруток, кілька разів озирнувся і тричі відсував із зап’ястя манжет джинсової куртки, щоб подивитися на годинник. Це був Абонент. Почалось!
Еє витерла картатою кафешною серветкою спітнілі пальці й дістала стареньку нокію. Якби хтось зараз понишпорив у неї в сумці, то знайшов би там іще один телефон – значно новішу моторроллу з іншою сім-карткою всередині. Однак ніхто цього не зробив, тому нокія – так нокія. Еє набрала коротеньке sms:
Vyshlit' avans. E.Je.
Вона навмисне розділяла букви. Напишеш Eje – незнайома людина прийме за помилку. Напишеш Eye – взагалі вийде око. Хоч це цікаво, треба подумати...
Відправила sms замовниці "портрета". Поки чекала на звіт про доставку, спостерігала за Абонентом. Не знала ще, як надовго йому вистачить терпіння, тож ловила кожну деталь. Середнього зросту. Шатен (через дощ він мав мокре волосся і скидався на брюнета). Прийшов звіт, Еє його окейнула і почала нове sms:
Zrist serednij, shaten
Колір очей з такої відстані не розбереш, але зараз це несуттєво. Вік... двадцять, можливо, мінус рік або полюс роки два. Еє про себе розкритикувала таку дивну похибку і посміхнулася. Sms доповнилось текстом:
vik 19-22
Власне, поки вона не мала, про що ще писати. Нехай. Зненацька нокія здригнулася й дала знати, що отримала нове повідомлення. Це "зацікавлена" поповнила її рахунок на п’ять гривень. Добре, тепер будемо відпрацьовувати решту грошей.
Еє знову глянула надвір. Абонент починав виявляти просто дивовижну терплячість. Він вивчив, здавалося, всі оголошення на стовпі, пропустив усі доступні на цій зупинці види громадського транспорту, не викурив жодної сигарети. А годинник уже, до речі, показував 17:13. Для тупого чекання це довго. "Не курить", – не надто аргументовано припустила Еє, але вписувати в sms цього не стала.
Абонент просто чекав, і вона мала відчуття, що йому навіть трохи весело. Принаймні він усміхався, а для людини, котра майже чверть години простояла під дрібним дощем, чекаючи не дуже зрозуміло на кого, це, погодьтеся, дещо нетипово. Так само нетипово, як і явитися туди, куди тебе попросила прийти невідома людина. Тим паче, по телефону. Тим паче, через sms. Еє зробила висновок, що Абонент мав когось не гадці і дуже хотів перевірити, чи не помиляється. Кілька разів він дивився просто на неї, але так само він розглядав зараз усіх, хто опинявся поблизу. Мовляв, а це, бува, НЕ ТИ? "Не я, сонце, не я. Інша людинка, яка дала мені твій номер. Людинка, яка, мабуть, ніколи тебе не бачила, зате ти мав необережність поесемеситись із нею. Саме цю людинку ти і цікавиш... Ну, і мене трохи, чесно кажучи".
Закінчить набирати почату звісточку вона потім, коли Абонент врешті втомиться чекати й піде. А поки Еє уважно вдивлялася у стандартну на перший погляд постать, що стояла у джинсовій парі під дошкульним дощем. Руки просто опустив у кишені. Не переминається з ноги на ногу, не видихає нетерпляче, не постукує кросівкою. Досить врівноважений чувак, не психує через дрібниці. Куртка значно темніша за джинси, хоч, судячи з однакових нашивок, вони з одного комплекту. Схоже, цей – з тих, кого впізнають здалеку за якоюсь річчю з невеликого набору: одна-дві футболки, один светр, одна зимова куртка і ця джинсівка. Бо просто нічого іншого він не носить. Кілька разів Абонент діставав руки з кишень, й Еє не помітила ні перснів, ні інших приколів. Просто руки.
Зненацька йому хтось подзвонив. Абонент витяг телефон, перемовився кількома нечутними для Еє словами, а тоді раптом повернув голову у бік вітрини. При цьому продовжував щось говорити у телефон із запитальним виразом обличчя. Вона швидко сховала свій телефон за цукорницю. Абонент глянув на Еє, тоді на парочку праворуч від неї, тоді на компанію дівчат ліворуч, знову на Еє (якось дуже вже пильно), знову на дівчат. Відвернувся. Фу-уф. Еє перевела подих й одним ковтком допила чай.
Тепер завібрувала її нокія. Висвітився номер замовниці, але повідомлення було порожнім. Знову шум вулиці став голоснішим – зайшли ще якісь відвідувачі. Еє не обернулася, натомість спробувала прокрутити текст нижче. Це нічого не дало. Дивно. Нащо таке робити? Помилково?
– Е. Є.? – пролунали з-за спини старанно розділені літери.
От тобі й помилково. Блін. Вперше в житті попалася. Оскільки вона піднімала очі знизу вгору, то перше, що побачила, коли обернулася, – це мокрий рукав джинсової куртки. Вже опісля глянула на обличчя – чи-то усміхнене, чи-то злорадне.
– Тебе трохи кинули, – повідомив Абонент. – Не знаю, хто. Голос був жіночий. Тобі видніше. Е-е-е... Цікаво ти... розважаєшся.
Знав? Тоді навіщо прийшов? І не ДИВНО розважаєшся, а ЦІКАВО розважаєшся... Еє знизала плечима замість відповіді, чекаючи, що буде далі. Дочекалася. Коли почула, розсміялася. Невже заради цього він мок під дощем й усміхався до стовпа з оголошеннями?
– Слухай, це... – нахмурив брови Абонент. – А чого Е. Є.?
