Дощ. Їх двоє. Він обіймає її, вона цілує його уста, на яких лишилися краплинки дощу. Вони без парасольки, але над ними ореолом горить любов.
Вона боса бігає по калюжах, які мають погляд неба. Він посміхається і милується нею. Дощ відчуває їх тепло і теж радіє. Краплинки швидко ковзають по тілу. Мокрий одяг полетів у кущі. Тіла злилися і стали єдиним цілим. Він жадібно п’є краплинки з її ніжного тіла, вона тремтить від гарячих поцілунків. Солодка агонія, грім, блискавка. Дощ закінчився… Прим’ята трава… І лише краплинки пам’ятають про те, що відбувалось.
Їх розділяє складена парасолька. В її очах – печаль, а він же так і не здогадався, що вона – дівчина дощу. Почуття лишилися за завісою прозорих крапель. І лише вода пам’ятає гарячі вуста, ніжне тіло, вода все пам’ятає.
І знову дощ… але ці двоє стоять по різні сторони вітру, їм більше ніколи не зустрітись. Кожен буде пити краплини з чужих долонь…
