Вона почала чекати на нього,коли була ще дівчинкою. Книжки, журнали, фільми збудили дитячу фантазію, і Вона уперше почала думати про Нього. Вона мріяла, уявляла собі його обличчя, характер, стиль: намагалася вгадати ім’я, навіть пробувала малювати його образ на папері... Та прийшов підлітковий вік із безліччю незрозумілих бажань, прищами та комплексом неповноцінності. „У мене ж худі ноги, бридке обличчя і нестерпний характер, - думала Вона у розпачі, - мене ніхто ніколи не зможе любити.” Але з часом мале, худе дівчисько визріло у цілком симпатичну дівчину, яка вже наважилася спробувати кохати. Але тут її чекало розчарування. „Це знову не Він,” - зрозуміла вона після чергової поразки і вирішила заглибитися у себе. Зайнялася навчанням, поступила в університет, здобула непогане становище у колективі, знайшла собі друзів. Та все ж чекала на Нього. Так проходив день за днем, рік за роком, щасливі хвилини змінялися нещасливими, мінялися пори року, а Його все не було. Вона вже й почала сумніватися у Його існуванні. Вирішила сама стати за кермо своєї долі. Досягла успіху у навчанні, знайшла роботу, зробила кар’єру. Багато чоловіків зустрічалося на її шляху, але знала, що це не Він.
Та одного разу хтось тихенько відчинив двері її життя і несміливо став на порозі. Він був не надто гарний та успішний, він навіть не був достатньо сильний та сміливий, але коли їхні очі зустрілися, її серце забилося сильніше. Знала напевно: це Він. Та хоч і знала, чомусь не хотіла це визнати. Слово „Він” звучало тепер вже не з подивом та захопленням, а з розчарованим здивуванням. „Невже це той, кого я чекала все життя? Невже це Він?” Серце рвалося, але мозок стримував, воно горіло, та очі лишались холодними. Не довго змагалась Вона із собою. Бажала краси, багатства, успіху. Не хотіла платити ціну за своє щастя, тому мовчки вказала рукою на двері, і Він назавжди покинув її життя.
