-Бабо, просто так нічого не буває. Ти як собі думаєш, я би сюди приперлася, якби не мої друзі кредитори?
Бабця порпалась тихенько в залазній банці, шукаючи потрібного гудзика, чи пак голку.
-Казна-що робиться. В мене якраз на підході був клієнт, але ж кроку не дають ступити! В тебе хоч тєлєк є?
-Коли ж мені його, Маринко, дивитися, в мене ж хазяйство...
-Ой, капєц! І шо ви тут цілими днями робите? Мобілка не ловить, кругом багно. Я вже не кажу про комп...
У грубці тріснуло вугілля, і, наче за змовою, пропало світло. Баба Маріка навпомацки шукала свічку, загодя викладену з шафки.
-На тобі. Кам’яний вік. Бабо, а шо то за згарище на в’їзді в село? – дівчина зареготала. – Марсіани прилітали, самодіквідувались з переляку?
Бабця похитала головою. Полум’я свічки кидало клаптики світла їй на обличчя, напівсховане під хусткою, і воно здалося дівчині ворожим, як і вся ця хата, пропахла наскрізь опарою і ганчір’ям.
-Ти пам’ятаєш Ксеньку Шулячиху?
-Кого?
-Ви, як зовсім малі були, гралися разом, горіхи збирали. Ксенька то все хотіла до лісу нести, білок годувати, а ти вже тоді смишльонна така була, на оборі складала, шоб продати буцім...
«Світла нема, доведеться бабині розповіді слухати»- позіхаючи, думала Марина.
- ...А як ви з матір’ю поїхали в город жити, то ще заходила вона, питала, чи приїдеш. А тоді й перестала. Казали люде, шо батько її десь в Києві забився на машині, то вона од матері не відходила...
Марині стало холодно, і вона накинула кожуха, що валявся на ліжку. Від свічки лишився огарок, і в хаті стало зовсім темно.
- А тоді і мати Ксеньчина померла, лишилася з братом вона. Воно ж і плаксиве було! Певно, намучилася з ним, але ж як любила. На городі порпає – мале коло неї, а вона ото сапку кине – і як схопе його, та підкидає, сміються обоє...
Якось-то зайшла вона, каже, як там Маринка, ви їй кажіть, хай у гості заходе, як приїде. А ти ж хіба їдеш сюди, до старої? Діла, життя, таке...
Дівчині згадалась та Ксенька, вона ще така тиха була, якраз їй до пари – все, що Марина вигадувала, Ксенька покірно робила, а тоді ще прочуханки отримувала...Не те, що зараз: за свої «приколи» треба самій розплачуватись.
-Ну, то от я і приїхала. Завтра зайду, як закінчу зі своїми паперами...
-Дитино, дитино... Викохала вона братика свого! Санітаркою робила в больниці, а йому і одітися купе, і до клуба він, що не субота, то йшов. Та й там і здибав їдну. Не при собі якась, все вона, казали, йде по вулиці, і куре, і регоче дуже... А хлопець рота роззявив, і, каже, женитись буду, поїдемо у Київ з нюю жити. Вже ж і просила Ксенька його! А він верещав на все село: «Ти хто мені така, щоб вказувати?!»...Справили весілля, він і забрався з тою в Київ, і не появлявся на’ть. А вона, сердешна, з горя на горищі повішалась. То люде хату спалили – нечиста сила там, кажуть...
Увімкнулося світло, і загув старезний «Донбас» у сінях. Бабця, крехчучи, звелася і заходилася підкидати ломаччя у грубу. А Марина, загорнувшись у кошуха, схилилася над столом, і сльози закрапали на клейонку. Як у дитинстві.
