За мною стежать. Я зрозумів це, коли перукар запропонував помацати відрізану бороду старого рабина.
- Бачиш, яка дебела? Отак і тебе, котресь падло спіймає й усім буде показувати твою скривавлену голову! Не віриш? Даремно. Психів у місті вистачає.
Містечко у нас було маленьке. Два військових літовища і сім перукарень. Щоправда, авіаторів залишилось зовсім мало – роз’їхалися після 91 року.
На вулиці Леніна є краєзнавчий музей. Колись я чомусь захотів працювати там молодшим науковим співробітником. Не склалось. Викладаю історію в середній школі №2 імені героїв Краснодонців. Діти – це дуже цікаві істоти. Особливо, коли починають дорослішати. Бувало, кажеш їм: Битва під Жовтими Водами – мала доленосне значення для козацького війська. А вони відповідають: Пиздите ви все Аскольде Михайловичу, не було ніякої битви, а жовті води будуть під вами, якщо не відпустите нас з уроку. Спочатку я не зважав на те, що учні мене не слухають, проте, коли Сливинський із 9-Б поцілив мені в лоба дохлим кажаном, образився й написав доповідну на ім’я директора школи. Наш директор, а точніше директорка, була досить симпатичною жінкою 47 років. Я не мав з нею інтимних стосунків, а тому в школі мене вважали ледь не самогубцем. Довідавшись про інцидент, вона вирішила звільнити мене з роботи, через педагогічну нездатність. Цього не трапилось, адже в нашому містечку я був єдиний викладач із столичною університетською освітою. Сливинського ж навпаки – вигнали з тріском. Згодом він отримав строк за грабунок, дарма, що його повіювата мамаша лягала ледь не під усіх міліцейських чинів району й області. Школярі пліткували, що розбишака потрапив за грати не без моєї допомоги й сиділи на уроках тихо. А коли я нагодував крейдою малого вилупка Сашу Гризька, котрий насрав на мій стілець, бідолашні малюки почали боятися мене як вогню.
Я мешкав на квартирі в новій п’ятиповерхівці й писав наукову роботу про період пізнього енеоліту на території нашої області. Моя дівчина єврейка. Називалась Хіврею. Вона виховувала семирічного сина Йоеля. Хлопчина був тямущий й ніколи за нами не підглядав. Одного разу він випав із вікна. Хівря звинуватила в цьому мене й подалася з малим до родичів у Німеччину. Я так радів, що вона пішла з моєї квартири сама... Здавалось, все в житті йде як найкраще: робота, наука, приватне життя... Аж поки я не відчув, що за мною стежать. Щоночі я бачив лише один сон: двоє збоченців відрізають мені голову й несуть її до перукарні показувати відвідувачам. Я було звернувся за допомогою до нашого районного невропатолога, але той лише прописав снодійне “Люмінал”.
- Нічого страшного у ваших мареннях я не бачу. От коли б вам здавалося, що вашу голову не просто відрізають, а ще підпалюють й потім відрізають яйця, аби запхати їх до обгорілого рота, котрий згодом би зашили жовтою лезкою, то в цьому можна роздивитися явну патологію. А так, повторюю, нічого страшного: ви просто трохи втомились. Вам треба відпочити.
Не дивно, що після розмови з лікарем мені стали ввижатися ще більш страшні картини. Проте, ніч за ніччю я почав звикати до них. В мене навіть з’явилася звичка, лягаючи спати, промовляти у темряву: “Цікаво, а як наді мною будуть збиткуватися сьогодні?” Темрява завжди мовчала, але минулої середи я почув:
- Ми поставимо тебе рака і почнемо припікати паяльником твою файненьку задницю. Потім прив’яжемо мотузку до твого члена й будемо так тягати тебе по кімнаті. Коли ти почнеш волати від болю, обпалимо тобі все волосся й заліпимо очі гівном. Після цього надріжимо животик й відтрахаємо через той надріз. В сраку встромимо дюралеву трубу, понасцикаємо у вуха, а згодом розріжемо тебе пилкою “Дружба” навпіл. Верхню половину віднесемо до лікарні, а нижню вдягнемо у юбку й повісимо на гак біля пожежної станції.
Мені лишалося напудити в штани з переляку, та хтось увімкнув світло і я побачив дивну картину. Біля мого ліжка абсолютно голі стояли Хівря, Йоель, моя вже мертва бабуся Ганна, дід Демид, сантехник Полікарп Янович, краєзнавець Баландін і його чотирнадцятирічна дочка Катруся, котра одною рукою тримала батька за вухо, а іншою настирно мастурбувала. Мастурбував також Полікарп Янович. Бабця з дідом дивились одне на одного хтивими поглядами й потроху починали лізти до Йоеля. Той не опирався. Старі пестили хлопчика, а він муркотав. В цей час крізь вікна до моєї кімнати вліз весь 9-Б разом із Сливинським. Учні вдягнені в костюмчики моряків й танкові шоломи. Кожен стискав зубами пластмасову ляльку Барбі. Опинившись біля мого ліжка, школярі повипльовували ляльок на купу. На цю купу вони стали кидати й свій одяг, який на перевірку виявився склеєним із кольорового паперу. Роздягшись геть, малята стали водити хороводи навколо Йоеля, котрий лупив солдатським ременем бабу Ганну й діда Демида. Тим часом Хівря з Катрусею вилізли на стіл й почали жбурляти в Полікарпа Яновича шахами. Шахи були індійські. Їх подарувала мені мама на 16-річчя. Полікарпу Яновичу, це відверто подобалось і він гучно крякав. Тим часом Баландін застромив члена в глобус. Я й сам інколи хотів відрахати земну кулю, але чомусь соромився. 9-Б голосно співав Марсельєзу. Не співав лише Сливинський. Він підійшов до мене із пляшкою горілки й промовив:
- Аскольдику, кицю! Йобни сто грам – тобі веселіше буде. Ну, подивись, які дівчатка навкруги. Усі з масними сраками, як ти любиш. Йобни сто грам і до дівок! Аскольдику. Давай!
Дівчата дійсно були з масними сраками і я почав збуджуватись, від їх апетитного здригання. Знаєте, я так люблю товстих дівчат! От взяв би усіх і в свої труси запхав!!! Випита горілки робила мене дедалі спокійнішим. Оргія добігала апогею. І тут я не витримав:
- Бля, в цьому домі хтось звертав увагу на хазяїна? Чи вам, байдуже, що я мушу стояти й тупо на вас дивитись?!
До мене підійшов дід Демид і хтиво показав язика. Потім старенький упився губами в мої яйця і вже хотів було взяти до рота член, як його вдарив прикладом по спині незнамо звідки виповзший червоноармієць в будьонівці.
- Бордель, господін учитель, в квартірє устраівать ізволілі? Нє хорошо! Пролетаріат, понімаєш, воюєт за Свєтлоє будущує, а інтелігєнція єблі в уєздних городах устраіваєт! Ви арєстовани!
Якимось дивним коридором мене повели до комісаріату нашого містечка. По дорозі, я зрозумів, що зараз як найменше 20-й рік і справи мої кепські. Проте, хронологія турбувала мало – головне, що я вперше за три останніх місяці відчув, що нарешті за мною не стежать.
Комісаріат був у приміщені школи. Як не дивно, перед самим входом на стовпі висіла мертва директорка, в лоно якої хтось встромив багнет.
- Ета сука уже от’єбалась! Сказав мій конвоїр і замріяно подивився на багнет.
Комісар був звичайний: у шкірянці й пенсне. Щоправда й за цим костюмом можна було впізнати нашого невропатолога, того самого, що прописав мені “Люмінал”. Він був чимось стурбований і, забачивши мене, почав волати:
- Наша піхота потрапила в оточення! Командування вимагає рішучих дій, а ти, червоний кавалеристе, замість того, щоб допомагати друзям влаштував у квартирі бордель! Якби я не знав тебе стільки років, то подумав, що ти контра! Партія робить все, аби у повітах було тихо! Партія робить все, аби біла погань здохла на всій землі! Врешті партія робить все, аби ліквідувати не писемність в цьому містечку, а ти, якому, окрім іншого, доручено довести цю справу до кінця, вчиш малюків їбати козенят й займатися онанізмом на очах у черниць! І тобі не соромно, Аскольде?
Я хотів, щось сказати, але замість цього мене знудило.
- Та він же п’яний – прогримів комісар – Гей, Альоша, забери його звідси.
Альошею був Сливинський. Він хвацько перекинув мене через плече й виніс до шкільних сіней.
Скільки я пролежав у сінях, не пам’ятаю. Прокинувшись, одразу рушив до комісара.
- Аскольде – радісно вимовив той – Вже виспався? Вибач нам довелось розстріляти всю ту компанію із твоєї квартири.
- Мені, байдуже – відповів я.
- А даремно. Ми декотрих з них допитали й довідались багато цікавого. Ти привів до своєї квартири банду збоченців: вони хотіли вбити тебе, а потім розрізати навпіл пилкою “Дружба”.
- Суки. Червоних кавалеристів так не вбивають – випалив, не впізнавши свого голосу. – Знаєш, Лавріне, - я звідкись взяв, що комісара звати Лаврін – за мною стежать. Стежать уже три місяці. Мені вже остобісіло думати хто це робить, навіщо? Як думаєш, ці збоченці могли за мною стежити?
- Гадаю, що ні. Вони були занадто неорганізовані. Шпіони так не діють.
- Це добре. Сьогодні, ми відкриваємо школу, не забув?
- Мені здавалось, що ти забув?
- Я не ти. До речі, під час обшуку в квартирі колезького асесора Гальковського знайшов цікаву роботу про період пізнього енеоліту на території цієї губернії.
- Мабуть, пригадав університет?
- Авжеж, моя тема! Сьогодні обшуків не буде. Вчора до мене приходив якийсь жид скаржився на твоїх хлопців. Мовляв: спіймали біля перукарні старого рабина й відрізали йому бороду!
- Ти розстріляв того жида?
- Так. Ще наказав відрізати йому голову і повісти на двері тієї цирульні, де зістригли бороду його рабинові.
- Дотепно. Знаєш, Аскольде, я думаю за тобою стежать Денікінці.
- Навіть не знаю. Вчора був який день?
- Середа.
- Поганий день. Я розповідав тобі, як вперше відчув, що за мною стежать?
- В загальних рисах.
- Насправді, ідіотська історія. Лавріне, тільки не думай, що я здурів – це цілковита правда.
Отже: За мною стежать. Я зрозумів це, коли перукар запропонував помацати відрізану бороду старого рабина.
- Бачиш, яка дебела? Отак і тебе, котресь падло спіймає й усім буде показувати твою скривавлену голову! Не віриш? Даремно. Психів у місті вистачає.
Містечко у нас було маленьке. Два військових літовища і сім перукарень. Щоправда, авіаторів залишилось зовсім мало – роз’їхалися після 91 року. На вулиці Леніна є краєзнавчий музей. Колись я чомусь захотів працювати там молодшим науковим співробітником...
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design