...Коні завертають за ріг і переді мною постає площа Старий Ринок у всій красі – з постаментами (для короля і єпископа) і грандіозною спорудою з дров і хмизу – для мене. Так, мені приготована найвища кафедра, але, бачить Бог, не для того я боронила Орлеан, щоб сьогодні споглядати Руан з висот, де живуть лише птахи...
... Колісниця підстрибує на пощербленій бруківці, вітер ворушить складки довжелезної сукні, як колись куйовдив пасма неслухняного золотавого волосся (його вже нема, нема, зітнули буйне золото єпископські слуги!). Сльози застилають очі, але навіть крізь цю гірку пелену не можу не бачити як наближається мій кортеж (мій катафалк) до тісного ряду озброєних воїнів. Ці чоловіки пліч-опліч зі мною боронили Францію від англійців, сьогодні ж вони разом із чужинцями прийшли сюди, аби мене вбити.
Робиться нестерпно зимно, хоча цей травневий ранок аж ніяк не можна назвати холодним. Нічого, Жанно, скоро зігрієшся... Дерево, що тобі приготували, горить дуже жарко і дуже довго. Звертаю розпачливий погляд до лагідної синяви неба, воно завжди посилало мені благодать, то чому має не послати сьогодні? Але за якусь мить до того розумію, що не побачу ні прекрасного архангела Михаїла (слухай, вони мене про тебе ТАК розпитували, але я їм нічого не сказала, як і пообіцяла...), ні вічноюних Катерини з Маргаритою – вони вже ждуть мене ТАМ, готують зустріч. Але я ще не хочу, чуєте, я ще не готова!!!
Ці сталеві чіпкі руки кліщами обхоплюють мої зап’ястя і тягнуть мене на бруківку. НІ!!!! Я хочу жити, жити, просто жити!!! До біса король, і Франція, і військо, і Париж! Тільки б повернутися на луги Лотарингії, вдихати повітря рідного Домремі і не чути брязкоту мечів!
Десять метрів.
Єпископ починає читати молитву. А колись Ви, отче, ледь не молилися на мене, Діву Орлеанську!
Вісім метрів.
Невже мене таки ніхто не порятує?! Суцільна шеренга закутих в залізо, і серця у них теж з цього металу. Тебе зрадили, Жанно, ти не потрібна ні своєму королю, ні своєму народу.
П’ять метрів.
Звідси не втекти, навіть якби мала меча. Навіть якби мала крила.
Три метри.
Одягають мені на голову паперову митру. Не важко здогадатися, що там написано: чаклунка, єретичка, ідолопоклонниця. І це – я, я, котра все життя слухала тільки голоси посланців Господа!..
Два метри.
Бачу, як гидка посмішка торжествує на вустах єпископа.
- Ми ще з Вами зустрінемося, отче! На Божому суді!
Карл ховає погляд. А я вам так вірила, мій королю!..
...Ті самі міцні руки піднімають мене все вище і вище... Внизу – місто, вгорі – небо, і там я бачу Його усміхнене обличчя, Він простягає до мене руки. І тепер мені вже не зимно, зовсім не зимно...
