Ми листувалися усе життя. Я побачила власновіч і списані гори (кучуруги, замети) кольорових конвертів, і самого адресата: спокійного, усміхненого, із кухликом у руках. Розглядаючи його, пригадувала, як ми разом росли і хотіли відгадати цей ріст лише у ньому: як змінювалось обличчя, яу міцніои крила, як звеличувався лет. І як, врешті, він став таким, яу тепер. Уява частенько піджартовувала наді мною, бо літала під хмарами.
А я!? Тільки вміла цигикати щось на трамвайних коліях... Знов його обличчя. Знов невипрані образи. Знов завеликі для життя (одного, принаймні), бажання.
От чого ми вже точно не могли пригадати – нашого створення. Не могли, бо не просились на світ, не дошкуляли зісередини. Нас тільки щось так сильно штовхнуло – наче у спини – і замкнуло у темну вологу хату. Нема чого і жалітись – хтось постійно підкидав нам поживу через віконце – і там хтось був...
А потім – далеко по тому – раптове падіння і... подерті на колінах панчішки... і страхітливі краплини крові, котрі проступали назовні... і щось обпекло ті коліна, а тобі на голову посипались металеві горошини докору... і ти не знав, як від них боронитись, бо їх було багато водночас. А я не допомогла тобі, бо дмухала на свої коліна. День було зіпсовано.
А одного літа ми часто гралися в парку – через дорогу від нашого дому. Рвонулись бігти, а ти, ангеле, мало не опинився пд колесами маршрутного таксі. Водій ще довго згадуватиме тебе. Як жіль, що він запам’ятав у тобі лише малого цибатого хлопчака. А я!? А що я!? – гризла лікті по той біе тротуару...
А потім у старій безрозмірній школі нам показували досліди з хімії: брали заздалегідь наготований аркушик білого паперу і...вимальовували малиновою ваткою обличчя найяснішого Бога. Нам подобалось, бо це було нове. А що вони наприкінці казали, що Бога нема, то ми не вірили, бо бачили його щойно на власні очі. Та й вони не вірили тоді, що Бога нема. Ніхто не вірив і потай усі молились, щоб уперто і невідворотно заперечити те, що чули не ми одні, ангеле мій.
А пригадуєш той несамовито–веселий, майже ідіотський парад у травні 1986 року? Авжеж, пригадуєш. Ми померзли, мов цуцики. Грілись у якійсь брамі. А вчителі зі своїми ангелами співчутливо дивились на нас, але... це не гріло. Чому кульки, чому паперові квіти, чому плакати із перекраесленими бомбочками і чому ми, англел? Не бачила – навіть того, що можна було побачити без окулярів. (Радіації, ангеле)...
А вистоювання перед вікнами і вичікування привида? А тонни лосьонів та сентоміцинок? А бурі та грози цілорічно? І просторікування, і намагання довести старому порепаному дубові, що він – дуб!%
І життя у платцкартних вагонах зі Львова до Києва і назад!? Зіба усе пригадаєш, ангеле?
Та найдивніше те, що більше нічого не можу пригадати. То виходить, я ще не вмерла!? НЕ пригадую своє смерті. Та й твоєї, англе.е Нічиєї не пригадую, ангеле.
Отже, наше листування триває...
25 серпня 2002 р. Б., Львів
