- Це було у вісімдесят сьомому, ні … восьмому. Лікарню тільки-но побудували, тож нас всіх сюди привезли, поки людей небагато. Сидимо так собі, обіду чекаємо. Процедури, аналізи там всякі пройшли-поздавали, тож хто в карти грає, хто читає, а той дрімає собі.
Мишко Лебедєв з Черкащини лежав тут, якраз де ти зараз. Він все любив у вікно дивитись, що там на вулиці робиться. Коли враз підхопився і кричить, - «Хлопці! Ану сюди, бігом!». Ми до нього, що ж там таке. Ага, глянули, значить, а там…
То вже потім дізналися якось, що якраз напроти гінекологія була, медогляд студенти проходили. Вони штори чи забули, чи ще не встигли повісити, я тобі завтра покажу де воно, там метрів тридцять, не більше.
Стоїмо ото як барани і те все дійство дикими очима пожираємо. Тихо так стало, ні звуку.
Ми всі молоді були – самі добровольці, мать би його так нехай! Три місяці вахту в Зоні відбули і одразу на обстеження. Що ми тоді знали про ту радіацію… Розповідали, знаєш, всяке про це діло. Казали, що з жінками більше ніколи не зможеш, а там-хто його зна!
Нас же вдома чекали… Кого дівчина, а кого й дружина. А помирати отак, без сліду, не хотілося, ой як не хотілося!
І розумієш, що не можна так, недобре, гріх бо воно, а мимоволі до тіла свого прислухаєшся. Коли хтось каже, - «Порядок мужики-жити будемо!»
Ти ще не спиш?
- Ні, слухаю
- Багато вже кого з них немає. Володя Стельмах, Андрюха Міхель-всіх не згадаю. Я оце теж з клятою гіпертонією тут постійно качаюся, а бач – все пам’ятаю, наче вчора було.
Погода тоді стояла гарна. Сонячно так, тепло. Майже весна…
