Празник. Збираються в церкві, на церковному майдані, на дорогах і стежках – люди, щоб показати себе Богові й іншим, щоб засвітитися своєю вірою, щоб помолитися дякуючи і просячи. Минають роки, змінюються священики, порохнявіють старі і ростуть до неба нові храмові будинки, а народ все пливе течією, якої не задержує ні час, ні пора року, ні погода надворі. Ця течія вічна, як вічне життя, хоч таке крихітке і уразливе у окремих людей; як вічне відчуття святості втіленої в ритм природи, в ритм літургійного календаря – яким би він не був “спізненим” і відстаючим від арифметики сучасної доцільності й прецизії, чи просто калькуляції з метою досягнення вигоди. Жаль однак, що на зрозуміння цього так часто не хватає всього, земного, життя.
