(ІЗ ЦИКЛУ: «ЗУСТРІЧІ»)
Старі фотокартки навіюють сум... (Від автора)
Передивляючись старі фото, я знову побачила Дору. Вона дивилась на мене так само, як багато років тому, коли я ще дівчиськом уперше побачила нерухомий погляд її величезних очей, що, як здалось мені тоді, були цілковито позбавлені зіниць…
Доро, Доро! Чому я пам’ятаю тебе? Навіщо раз від разу виринаєш у моїх тривожних сновидіннях? Нащо бентежиш? І чому погляд твоїх незглибних, наче та безодня, очей намагається пронизати мою душу?! Облиш мене, Доро! Дай мені спокій…
Ми й зустрічалися з тобою в реальному житті лише один раз – у вже далекому моєму дитинстві. Існуєш наразі тільки в моїй уяві та на старій чорно-білій фотокартці…
Дора мала коротке кучеряве волосся, і дуже привабливу зовнішність. Вона могла б вважатися справжньою красунею, якби не похмурий погляд її темних очей, що занадто роздумливо дивились на все навкруги. Вона пильно вдивлялася в обличчя кожного, хто опинявся поруч, неначе намагаючись роздивитися те, що всім іншим пізнати не судилося…
Дора ввійшла в ті літа свого життя, коли могла б кохати й бути коханою. Але...
Дівчина була глухонімою від народження. Вона не чула жодного звуку. І жодного слова не зронили її вуста. Лише інколи ледь помітна усмішка опромінювала її нахмарене обличчя.
Дора мешкала й навчалась в інтернаті для глухонімих, який і був її справжньою домівкою. Під час відвідувань своєї родини в неділю або на якісь свята вона вмощувалась десь у куточку й звідти спостерігала все, що відбувається навкруги.
Я навіть не помітила, відколи й чому ця дівчина припинила хвилювати й розбурхувати мою уяву. Тодішнє моє життя було по вінця сповнене дружбою, коханням і всім тим, що притаманне дівчаткам, які тільки-но розпочинають доросле життя. До того ж, я більш її ніколи не бачила… І тільки вже дорослою я дізналась про життя, кохання та смерть цієї загадкової дівчини.
В інтернаті Дора зустріла своє перше і єдине кохання. Хлопець був її однолітком і, як-то кажуть, їхня доля скувалася з одного горя. Взаємне почуття докорінно змінило їхнє життя. Кохання надихало, народжувало сподівання на майбутнє.
Дора розквітла. ЇЇ очі втратили божевільний відсвіт. Тепер це були очі неймовірно щасливої людини…
І хто знає, як розгорталися б події далі, але рідні цих бідолах не залишили їм жодного шансу на щастя, бо вважали, що каліцтво позбавляє права на нього.
Їх розлучили. Мені невідомо, що сталося із закоханим юнаком, а дівчина перетворилася на відлюдницю, припинивши будь-яке спілкування з тими, хто в такий спосіб вирішив її долю…
Божевільня стала притулком для Дори на довгі роки. З кожним роком її неспокій зростав. Урешті-решт бідолашну було переведено до спеціального відділення для буйних хворих.
... Згодом, під час нехитрого похорону, присутні торочили все одне та одне:
- Як добре, що наша Дорочка ні з ким не побралася!...
І лише моя мати, похитуючи головою, проказувала:
- Вона померла, бо їй не дозволили кохати…
… І знову Дора з тим самим помертвілим поглядом раз за разом приходить до мене в тривожному сні. І я волаю до неї крізь нашарування минулих років:
- Облиш мене, Доро! Дай мені спокій…
Післямова перекладача: Цим невеличким перекладом з творчості своєї молочної сестри я б хотіла започаткувати цикл перекладів з доробку наших російськомовних співвітчизників - теперешніх чи колишніх. Долучайтеся, автори ГАКу!
