Листочки падали, як завжди. Я могла б сказати, що вони витончено кружляли і багряними пушинками приземлялися на вологу ковдру з собі подібних, могла б написати, що бездумні огризки колись зеленого світу знівечено й повільно розтинали повітряний простір, щоб впасти в обійми багнюки і мертвих братів. Але листочки падали, і я нічого не могла з цим зробити. Хотіла зупинити, приклеїти на місце, пофарбувати в зелений. Ростіть!
Всьому свій час…
Як я ненавиджу ці помірковано-логічні висновки всіх віків і народів. І як я їх розумію.
Все минає…
Мальва не прокинулася, коли він повернувся. Мальва не читала те, що він писав. Мальва ненароком розбила вазу. Чиюсь улюблену вазу. Скалки розлетілися так щедро й іскристо, що їх навіть не хотілося збирати. Отож частина їх опинилася у смітнику. (У тому сміттєпроводі, куди всі сусіди викидають пилюку з темних кутків і свої чиїсь улюблені вази-скалки), а інші, веселі та яскраві, лежали під ліжком, під шафою, за столом, прямо під ногами і, більше того, на вікнах, на стелі, у кишенях, у каструлях і навіть … у тарілках.
Вони їли і кожного разу щось боляче штрикало в шлунку, стравоході і (дивно) в серці.
Йому хотілося втекти, інстинктивно сховатися від неприємних відчуттів, не приходити в холодну кімнату, де вже спала Мальва, більше не писати пісень, які ніхто не співав у цій квартирі, і, головне, не бачити осиротіле порожнє місце на дубовому старому серванті, де стояла ваза.
Він теж ішов зранку цією людною стежкою в парку. Він, як і я, міг сказати, що осінь бездумно розкидала золото на грубі асфальти або що дерева багряними сльозами віддавали свою молодість під черевики перехожих. Але він знав, листочки просто падають. Знав, що всьому свій час. Що все минає. І ми разом сумували за коханням.
