Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2688
Творів: 51144
Рецензій: 95831

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 6693, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.215.16.238')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Фантастика

Арахнід

© Silverwolf, 16-10-2007

  Повний місяць світив із-за хмар голодним вовкулачим оком; була мертва година -  третя-четверта  ранку. О такій порі у селах хрипкі півнячі голоси розганяють нечисть по смердючих темних норах; дрімають втомлені антоничівські коханці в ліжках та вирушають у кращий світ самогубці.  Була остання ніч, коли ще тривала передвиборча агітація – недовго залишилося стирчати на розпуттях велелюдних прямокутним бігбордам та тріпотіти за вітром напівздертим конкурентами плакатам; завтра опівночі усіляка агітація, згідно з законом про вибори, припиниться, а стратеги від політики порозбігаються по партійних штабах, де з трепетом сердечним очікуватимуть своєї долі.
  Сіра передсвітанкова вулиця наче вимерла, чи, радше, завмерла - перші ознаки життєвої активності почнуться пізніше – озвуться трамваї на зупинках, зашурхотять автомобілі, бомжі розпалять багаття біля металевих цистерн зі сміттям, мов сигнальні кострища для спізнілих мандрівців, що вертатимуться додому.
  Здалека почувся якийсь незвичайний шелест; з-за рогу на порожнє шосе вискочило щось велике і багатолапе, проте рухалося воно майже нечутно. Істота збігла на тротуар і завмерла, злившись із густою тінню, мов прислухаючись до звуків ночі. Через якийсь час павук прудко вискочив зі своєї криївки, мов гнаний гігантським невидимим віником, і рвонув уперед. Довжелезні лапи блимали при світлі місяця, як спиці в колесі.
  Раптово монстр спинився перед бігбордом, широке полотнище якого заливало світло місяця. Потвора миттєво та легко, мов і не важила нічого, видряпалася вгору по залізній опорі, пробіглася вздовж невидимої в темряві фізіономії політика, заввиграшки втримуючись на вертикальній поверхні. Багатоногий розвідник завмер десь у районі зачіски кандидата в проводирі народні; він ніби оглядав місцевість. Потім павук так само спритно й нечутно спустився додолу невидимою линвою павутини, перебіг навскоси через дорогу і зник в гущавині дерев позаду сміттєвих баків.

   Вадим з батьком крокували у напрямі смітників. Чоловік ніс великий мішок, повний усілякого важелезного непотребу, а хлопець – старі поламані санчата, котрі бозна-відколи валялися в гаражі. «Нічого, - сказав батько, - санки – це алюміній, він дорогий. Бомжара знайде, здасть у металолом». От Вадим і волік погнуті, як тепер модно говорити в школі, «ґринджоли», підлаштовучись під сягнисту швидку ходу батька.
  Хлопчина задер догори голову. Він любив отакі нічні прогулянки освітленими ліхтарями вуличками рідного передмістя, коли над головою стиха шелестить листя гілляк, простягнутих хрест-навхрест над ними, здалеку чути, як десь під’їжджає до під’їзду автомобіль, батько щось там говорить, як завжди коротко й уривчасто, різко й захрипло, про майстра своєї бригади, яка різниця, що саме, головне, вони разом, і все добре, - хлопець ще усвідомлено не застановляється над такими речами, надто він ще для цього малий, проте в глибині душі відчуває їх.  Чує щось таке, за чим марно ганятиметься потім, коли виросте – спокій і певність у чомусь важливому. Йому класно. Вікна будинків спалахують одне за одним, яскраво, мов прожектор, світить повний місяць.
   Широку вимощену смугу світла перед ними наче перетяли сокирою – хтось знову розбив ліхтар, що освітлював кусень дороги. Це уже постаралися місцеві парубки, котрі полюбляли збиратися поблизу покинутої споруди. Настирливе електричне світло їм не подобалося.  
    Далі шлях, минаючи покинутий всіма корпус колишньої туберкульозної лікарні та баки зі сміттям, ковзав униз, мов слаломіст, по хребту обривистого земляного горба, і зникав, виривався на волю десь там, у густій і непроникній, ба навіть непролазній, жодним натяком на світло не потривоженій темряві. Струснувши  з себе, мов луску, рештки камінної вимощеності, він, з первісним радісним вигигикуванням, котився сторчголов на штреку, до чорного ворушкого муру Шевченківського гаю. «Знов розбили, падлюки, -  констатував розлючений чоловік.  - Обережно іди, не наступи там…»
  «І собак не видно», - Вадим повернув голову вліво, у бік сірої громади лікарні, - летючого голландця на вічній пристані. Чи то біля входу в її подвір’я, чи на протилежному боці дороги в густій траві віднедавна «розбили намети», мов справжній тобі циганський табір, зграя бродячих собак. Якась добра душа поставила їм кілька алюмінієвих мисок, і час від часу, певно, приносила їжу. Все було б нічого, однак волохаті зайди, вважаючи цю територію своєю, почали досить агресивно гарчати, а часом і з лютим гавкотом нападати на перехожих, котрі повз лікарню прямували до смітників. Вдень ще нічого, а от уночі… Хлопець крутнув головою, про всяк випадок вишукуючи у траві яку добру ломаку. Нічого нема. Але з батьком він не дуже-то боявся. Та він би і сам… Так і собак же немає. Щезли.
  Проминувши кордон електричного світла і темряви, він прислухався, чи не почує десь попереду погрозливе гарчання невидимої тварюки. Під підошвами хрускотіли дрібні камінці,  сухо і голосно тріснула гілка. Ліва нога раптом втратила опору, провалилась у вибоїну. Хлопець заточився, знову вирівняв крок, заспішив, бо постать з мішком за плечима бовваніла уже на декілька метрів попереду. Зашурхотів, зарипів потривожений брук.
  «Прийшли. Фу-у-х…» - цілий хор камінців заскрекотів по-жаб’ячи під вагою спертого на землю мішка. Згодом мішок знову забілів у повітрі. Батько, що в своїй темно-синій куртці та чорних спортивних штанях злився з ніччю, став невидимкою, натужно підійняв його, міх, наче гороховий стручок, що луснув, вивергався у темну горловину сміттєвого бака. Хлопець покинувши санки, стояв неподалік. Він прислухався до темряви, опинившись наче у велетенській оркестровій ямі, сповненій незрозумілих звуків і рухів.
  Вадим щось почув. Там, у глибині, було щось живе. Воно рухалося.
  Атака була стрімкою і раптовою –  гігантська летюча миша спікірувала просто на його голову. Вадим верескнув нажахано, давлячись власною панікою. «Що там?!» - скрикнув батько. Щось темне і м’яке, що обволокло голову хлопця, зіслизнуло додолу. «Ну, що там?» Тато посвітив запальничкою. Спалах на декілька секунд освітив Вадима, баки, ущерть заповнені сміттям, щебенистий ґрунт, на якому мерехтіли розтерті підошвами. крихти розбитого скла, і чорну шкіряну чоловічу куртку, що валялася на землі. Вона буквально звалилася з неба.
  Вогник запальнички згас, і хлопця знову охопив жах. Він відчував подих величезної тварюки, що зараз кинеться на них з темряви. «Та… - з легким клацанням світло повернулося, - то… Вона. Впала на мене. Сама». «Зараз розберемося, - батько підняв руку угору, вихопивши з темряви безлисте засохле гілляччя дерева, що росло біля баків, хилячись до них гілками, мов ті шевченківські верболози до води. «Може, просто хтось стару куртку, яку викинули, повісив на дерево. Що, мало придурків…?!. А вона зірвалася від вітру і впала. А це що таке? – не даючи запальничці загаснути, він простяг вперед руку. Виглядало так, ніби вони у печері, а батько освічує невідомий кам’яний грот.  – Ану, стій на місці, - притримавши сина вільною рукою, він рушив уперед. На землі за баками справді щось несамовито смикалося і сіпалося. Собака або людина. – Стій на місці, не йди за мною!» Батько повільно рушив уперед, осяюючи собі шлях. І тут Вадим, що не відривав від нього погляду, підняв голову.
Місяць яскраво сяяв над головою. При його світлі Вадим побачив, що нижня гілка одного з дерев поблизу баків, довга і гладенька, раптом ожила і випросталась. Слідом за нею з-за гілля потяглася ще одна, намацуючи шлях. Щось величезне й чорне, спустившись з дерева, безшумно вилазило з-за плутанини кущів. Тим часом тато, блимаючи запальничкою, зайшов у кут за баками, зігнувся, розглядаючи щось на землі. Величезне тіло тварюки, випроставшись спинилось на дорозі, що вела вниз, до гаю. Вона завмерла, наче для того, що Вадим міг добре її роздивитися.
  Ні, це був не собака. Щось інше. Хлопець виразно побачив, як істота злегка похитується над землею, перебираючи кінцівками. Раз, два, три, чотири… Шість. У нього шість лап, ні, більше. Це… Це павук. Величезний павучисько. Цього не може бути, такого не буває, не буває, ніколи, мені сниться кошмар!!! Місяць освітив восьмилапу істоту.
«Біжи! Біжи, чуєш!!! – крикнув батько. Він уже роздивився, ЩО лежало там за деревами. І сам метнувся навтьоки.
Хлопець наче прокинувся. Безгучно схлипнувши, він розвернувся, хруснувши щебенем, помчав геть, геть, геть,  Боже, рятуй нас, біжи, не зупиняйся, Боже, Боже мій… БІЖИ!!! Вадим гнав уперед, не торкаючись землі ногами. Несамовитий крик розітнувся позаду.

Вид, походження і спосіб життя павука звичайного
Павуки, вид класу павукоподібних, що включає у себе також кліщів, скорпіонів і т. ін. Павуки за деякими ознаками нагадують комах, але не належать до них. Добре відома характерна особливість деяких павуків – уміння плести складні сіті (тенета) з шовкоподібної речовини, яку виділяють павутинні залози.
  Всього відомо близько 30 000 видів павуків. Зустрічаються вони всюди: павуків знаходили на схилах Евереста на 6700  м над рівнем моря і ловили в 600 м від поверхні землі.
   Мамині пальці, прикрашені довгими наманікюреними нігтями, блискучими від прозорого лаку, длубалися у її наплічнику, розщіпали замки-блискавки, обмацували кишені, вивертаючи підкладку. Мама шукала сховану пачку сигарет, або, можливо, і дещо крамольніше – мало що можна надибати в речах  дівчини-підлітка у наш час! Розчахнувши шафу-пенал, кобіта розсовувала пластмасові вішаки, і, знайшовши лайковий чорний піджак, піднесла правий рукав до носа, підозріливо заворушила ніздрями – чи не лишилося на одязі запаху нікотину. Проробила цю ж операцію іще з однією курткою, червоною. Проте обшук не виявив нічого, навіть жодного блокнота-записника з дівчачими секретами, - колись, прочитавши у такому блокноті запис про спілкування дочки з однокласником та докладну характеристику хлопця, мамуся влаштувала істеричну сцену. Ні, нічого недозволеного таки не було. Лише якийсь незрозумілий роздрук – «Павуки світу. Походження, розмноження, харчування. Як утримувати павука в домашніх умовах». «Вона що, хоче павука завести? Вона ж їх бачити не може!» - здивувалася жінка. І недбало вкинула складений у декілька разів листок у наплічник, звідки його й витягла, точнісінько так, як виборці жбурляють в урни для голосування заповнені бюлетені. Мадам, як і чимало представників горопашного електорату, зробила в цей момент фатальну помилку. І не здогадувалася про це.

  Озираючись у минуле, Іра згодом зізнавалася собі, що велося їм удвох з мамою таки незле. Хоч і вони, дочка і мама, були настільки несхожі, наскільки це взагалі було можливо. ЇЇ матуся була людиною авторитарної, деспотичної навіть вдачі; звикши усього в житті досягати самотужки, вона і дочці змалку вбивала у голову, що звіритися людина може лише на себе. Мати здобула собі престижну, високооплачувану роботу на приватній фірмі, купила їхню затишну, двоповерхову квартиру в хорошому районі, - щоправда, сталося це ще до того, як ціни на нерухомість злетіли до позахмарних висот, - сама, без чоловіка, виховувала доньку.
   На людях вона зовсім не виглядала суворою і  неприступною,  - навпаки, була привітна, завжди усміхнена і балакуча. Приходячи додому, мама починала скандалити – через ввімкнене світло, невимитий посуд, некуплений хліб, через те, що донька одягла якусь її річ, - «от заробиш собі, тоді носи!» - через загальний западлізм та прикру нестерпність буття самотньої сильної жінки.
Доньку ці спалахи лякали. Вона, від природи флегматична і повільна, не вміла з’ясовувати стосунки вголос. Вступивши у підлітковий період, Іра стала ще мовчазніша та остаточно замкнулася у примарному світі фантазій і переживань дівчини-підлітка, - світі, куди іншим не було доступу. На дозвіллі вона любила сісти у кріслі, обвивши повними руками коліна, і думати про щось своє, доки якийсь різкий мамин вигук не виводив її з задуми.
   У матері завжди було чимало подруг. Не бракувало і друзів. Один із тих друзів, «вуйко» Діма, неприємний тип з маленькою головою, жвавими темними очицями, і рідким, із залисинами, волоссям, одружений батько двох дітей, на декілька років молодший від мами Діма, віднедавна учащав до них «на каву». Як правило, коли Іра кудись відлучалася. Мама, зустрічаючи його, голосно і збуджено сміялася з його дотепів, а донька, випадково зіткнувшись із чоловіком у квартирі, відчувала напад нудоти. Саме цей Діма, а ще одна з давніх фобій дівчини, і стали причиною того, що трапилося потім.

  Іра змалку боялася павуків. Це був не просто страх, а панічний жах, до сліз в очах та істеричного крику. У павуках викликали обридження їх довгі, з потовщеннями біля черевця лапи, вкриті мікроскопічними волосинами; вони до мерехтіння швидко перебирали по землі, коли істота рухалася, викликаючи самим виглядом неприємне відчуття на шкірі дівчини – так, ніби павук біг по її оголеному тілі, торкаючись його.
  Дехто з оточення знав про її страх перед восьмилапими істотами. Наприклад, мама. Діма також чув про це.

- Руки! – Іра підняла плечі, мов захищаючись від удару, і задерла верхню губу, як собака, що гарчить на нападника. Їй було дуже страшно. Діма загнав її у куток за мийкою на кухні. Мами не було вдома.
- Тихо, тихо, все добре, - дебела постать чоловіка затулила шлях до втечі. Вдарити його? Все одно, що гамселити кулаками цегляну стіну. Іра мало не скавчала з переляку, від страху паморочилося в голові і спазматично скорочувався шлунок. – Не рухай мене, забери руки, -  вискнула вона, влипаючи у стінку. Хвилі паніки і водночас обридження стрясали її тілом. Якщо він хоч торкнеться мене, я вмру.  – Все буде, добре, чуєш, не бійся... – Пусти мене! – закричала вона, відриваючи величезні вологі ручиська від свого тіла, - я все розкажу, всім!!! Тебе посадять, урод! – розплакалась вона. – Ах ти ж… - проте чоловік розгубився, і вона випорснула з пастки. Тікаючи, дівчина вхопила з стільниці ножа, хоч і сама не уявляла, як можна ним бити людину.
  Через півгодини мама повернулася з закупів для гостя, - Іра стояла весь цей час, тримаючись за ручку причинених вхідних дверей, готова у будь-яку мить кинутися навтьоки в під’їзд, іншою рукою, із затиснутим у ній ножем, час від часу втираючи сльози та соплі. Заскочити у свою кімнату вона боялася – в разі чого, шляху до відступу там не буде. Кинулась туди, як мама підійшла до дверей. Проте вона нічого не розповіла – було просто неможливо змусити себе це зробити. Наче вона була всьому причиною, і, довідавшись про це, люди засудять і покарають саме її.

  Невеликий чорний павук швидко біг по кухонній підлозі, шукаючи сховку. Чоловік, що сидів за столом, зацікавлено глянув униз. Він уже припідняв було ногу, щоб розтерти павука підошвою, однак раптом передумав і швидко зігнувся, підібрав щось з підлоги та випростався знову.
  Іра була на кухні, коли він прийшов, і тепер хотіла якомога швидше звідси вислизнути та сховатися у своїй кімнаті. Достоту, як отой павук. Мама була поруч, у коридорі, цей мудак не посміє її торкнутися.
- Ти б хоч привіталася, - підвівшись, він стояв за спиною у дівчини.  – Павук! – раптом закричав чоловік, притягши дівчину до себе за її блузку, і кинув за комір павука. Нараз її прошив біль, наче у спину хтось шпигнув голкою.
- Що там сталося?! – вбігла у кухню мама, почувши несамовитий вереск доньки. – Та от павук на Іру впав, уявляєш, зі стелі. Я хотів його забрати…


« Я нікому не можу звіритися в цьому, навіть рідній матері, - Іра старанно вивела першу фразу у своєму щоденнику і замислилась. Куснувши зубами ручку, вона продовжувала далі. – Вона мені не повірить, вирішить, що у мене не всі вдома. А якщо повірить, буде у сто разів гірше.
Недавно я стала павуком. Справжнім. – Іра знову задумалась, різко закреслила написане речення. – Два тижні тому мене щось вкусило. Здається, це був якийсь павук. Маленький, чорний, такі у нас навіть не водяться. І він вкусив мене у шию. Це він, він кинув павука на мене, я знаю… Він мені таке зробив!
  Спочатку укус не відчувався. Потім став мучити сильний біль, ніби мене вкусила змія. До вечора все тіло паралізувало, м’язи судомило, я не могла навіть рухатись, ледве доповзла до туалету. А укус пік, ніби вогнем. Так я мучилась кілька днів: мене сіпало, а на ніч піднімалася температура. Мама викликала лікарку, та довго сміялася, коли я попросила протиотруту від укусу павука. І що тут смішного. А через два дні все раптово минулося.
А ось і моя страшна таємниця: я стала павуком-перевертнем. Сон мені взагалі не потрібен. Вночі я перетворююся на великого, такого як людина, павука, дуже голодного, виповзаю надвір і шукаю їжу. Я їм… -  вона додала ще декілька слів і тут же почала люто їх черкати, заштриховувати, щоб нічого не можливо було прочитати. –  Якщо я комусь про це розкажу, мене здадуть на дурку. Якщо ж вони здогадаються, - дівчина спинилася. Вона й гадки не мала, що станеться в цьому випадку, - Значить, ніхто і не повинен знати. Тим більше, що бути павуком не так вже й зле. Вдень я нормальна людина, ні, краща, ніж була: сильніша, здоровша. От тільки людей тепер дуже не люблю. Вони здаються такими потворними. Я сприймаю їх , як…» - і вона знову завзято почала щось черкати у зошиті.
  Іра дивилася на написане і вагалася, чи не видерти їй сторінку. Потім ляснула щоденником, жбурнула його на книжкову полицю. Вона згадала прочитане колись за шкільною програмою оповідання про мужика, який зранку прокинувся якимось жуком. Сімейка бідаки замкнула його в кімнаті, де він незабаром загнувся з голоду і нудьги. Іра подумала, що на його місці вона б не скніла в кімнаті. А провчила нахабних родичів як слід. Хоч, може, жуки не їдять людей. Вона підійшла до вікна, відсунула штори і привідкрила раму. В кімнату війнуло прохолодне повітря вулиці.
Через дві години безшумно і прудко рухаючись у темряві, - світло йому не потрібне, - по підлозі проповзе павук і вилізе через відчинене завбачливо вікно.
Линька
  По мірі росту павуки періодично линяють (молоді часто, дорослі рідше). Перед линькою павук відмовляється від їжі, а його черевце темнішає. Під час линьки павук найчастіше лягає на спину. На цьому етапі його не можна рухати ні в якому разі. Через декілька дні, коли павук відчує, що вже готовий до прийняття їжі, він знову розпочне полювання.
  Вона поверталася додому, відчуваючи, як у грудях закипає незрозумілий гнів. Захотілося раптом застогнати вголос, хоча нічого і не боліло. Вона просто фізично не могла перебувати на вулиці, на людях, мружитися і далі від сонячного світла. Іру наздогнав якийсь приземкуватий, рудуватий хлопець; оббігши її дугою, він наблизився до якоїсь повної дівчини у світлому пальто, пошкандибав поруч з нею, торкаючись рукою її рукава, потім спробував обійняти. Іра не звернула на пару жодної уваги – подумаєш, гоп зустрів знайому,  - аж раптом дівчина у пальті голосно й обурено м’явкнула щось відгетькуюче у фізіономію супутника та шарпнулася від нього, бридливо перекрививши криваво-червоного вампірського рота. «Соска йобана!» - закричав злісно обдурений у найкращих сподіваннях залицяльник. І рвонув десь уперед, далеко обігнавши Іру.
   Дівчина замружилася, хоч бажання закричати уголос не зникало. Їй страшенно захотілося зараз опинитися десь у самоті, лягти на дивані в кімнаті, засунувши важкі темні штори на вікнах, і сидіти так до смеркання у тиші й напівтемряві. Згадався уривок з побаченого колись фільму, де чоловік так непорушно сидів у кріслі цілими днями, аж доки не вкрився твердим коконом… Щось кликало її до сну. Так почуває себе гусінь, котра хоче занишпоритись в куток, вкрити себе твердою непроникною оболонкою, завмерти десь, загрітою власним теплом та заколисаною, – доки всередині неї бродитимуть життєві соки, вичакловуючи подальші метаморфози.
      Рудий гоп у широкій синій куртці знову з’явився в полі зору – тепер він щось збуджено витлумачував білявці у чорному шкіряному пальто і в стильних чобітках на високих підборах. Та ускочила до хлібного магазину, щоб спекатись оратора. Парубок повернувся до Ірини широким лицем з обдертою до м’яса щокою. Свіжа подряпина яскраво червоніла на його обличчі. Дівчина не встигла навіть злякатися, проте все минулося, - її він проминув, мов не бачив. Іра поспішила вперед, у темний рятівний схрон. Лють, здавалося, виривалася з її рота клубами диму при кожному видиху. Які ж ці люди гидкі, я їх ненавиджу. Мерзенні істоти. Іра й сама не розуміла, що оце з нею. Головне – завмерти у темному куточку, згрупувавши лапки, і щоб ніхто не чіпав тебе. І чекати приходу ночі.
Харчування
  Організм павука чудово пристосований для полювання на різних комах. Павуки-вовки та павуки-скакуни, котрі володіють винятково гострим зором наздоганяють свою жертву. Повітряні мисливці роблять об’ємну павутину, надзвичайно складну за конструкцією, в котрій висять головою донизу.
  Варто лише надзвичайно чутливим органам дотику вловити найменший рух павутини, як павук біжить до жертви, щоб паралізувати її одним укусом та обплутати ниттю. Комаху або буде з’їдено негайно – павук висмокче з неї поживні соки, а згодом викине, або буде залишено у вигляді мумії для майбутньої трапези.
  Бомж, не старий іще за віком, сидячи на якихось залишках картонної коробки, намагався одягти шкарпетку. Спершу чоловік обмотував голу ногу знайденою газетою, мов портянками, вже на спеленану ногу і мала налізти шкарпетка. Ірині, котра верталась додому, було добре видно його ноги – вкриті якимись жахливими виразками і струпами, наче обпечені. Зогниваючий живцем, він був схожий на біблійного Лазаря. Перехожі поспішали собі вулицею, не звертаючи жодної уваги на бомжа.
  Ні, смітники були стратегічно правильним рішенням. Поблизу них павук міг уночі знайти поживу, - зграї безпритульних собак, головний біль мешканців міста. Згодом собаки зникли. Одних було випито, як коктейлі з соломинкою, розумніші ж з кудлаїв забралися геть. У всіх довколишніх багатоповерхівках люд зітхнув з полегшенням, міркуючи, чи не міська влада, бува, вирішила перед виборами навести лад і прислала бригаду гицлів. Ватаги чотирилапих безпритульників мігрували районами міста, рятуючись від безжального переслідувача, котрий шукав їх усюди. А згодом почали зникати і бомжі.
  Іра змогла переконатися, що люди набагато легша здобич, аніж тварини. Вони неповороткі, повільні, у них немає жодного чуття небезпеки. І до того ж, як би це сказати… Солодші. В їхньому нутрі вирують п’янючі соки, хмільні, як вина з французьких сонячних долин. Єдиним винятком були два стрижені «під нуль» парубки, вандали, котрих вона запопала на районному цвинтарі, – ті нехитро розважались, трощачи арматурою мармуровий постамент пам’ятника. Арахнід вніс власну лепту у їхню вечірню культурну програму. Висохлі рештки трапези павук дбайливо закрив засохлими великими, мов колеса воза, вінками, на яких іще бовталися стрічки з написами. Висмоктані трупи біліли у вечірніх сутінках, мов кинуті що недавно оцими ж хлопаками шприци, що валялися біля огорожі, - порожні резервуари з-під божественного трунку. Проте арахніда добряче «заносило», доки він, перебираючи неслухняними лапами, дочимчикував додому.

  У тваринному світі не існує моральних категорій. Поняття «зло» придумали люди, щоб описувати і характеризувати власні діяння – вбивства, зґвалтування, калічення та побиття собі подібних. Решта живих істот керуються лише власними інстинктами та неписаними правилами матінки-природи. «Моральні пріоритети» тварин прості та зрозумілі. І ті, й ті прагнуть насамперед вижити, захопити територію та їжу, знищити ворогів, але поведінка тварин, якщо хочете, викликає більше симпатії навіть у реалістично налаштованих «гомо сапієнсів». Недарма славнозвісний професор Прєображенскій віддав перевагу Шаріку-собаці перед Шаріковим-людиною.
  Призначення павука було чітким і  зрозумілим – виживати, здобувати собі їжу, дбати про продовження роду. Хоч саму появу цього мутанта можна було потрактувати як бажання матінки-природи дати хорошого копняка захланній людській расі, котра захопила всі стратегічні позиції, безжально винищуючи представників інших видів, простягла загребущі руки до усіх важелів керування світом, включно зі «святая святих» - генетикою. Перевертню лише потрібні були гени. Людські гени.
  Іра-людина була підступніша та злопам’ятніша, аніж Іра-павук. Людську душу травмують кривди, залягаючи у глибині душі підводними сліпими монстрами. Вона глибока та ірреальна; катовані в дитинстві стають дорослими катами. Людині боляче від заподіяного їй. Вона мучиться, доки кривдника не буде стерто у непам’ять, так чи інакше. Людина в ній жадала помсти.

Розмноження
…В житті будь-якої істоти нашої планети розмноження є справою найбільшої ваги. Навіть такі екстравагантні істоти, як павуки, часом переживають радощі міжстатевих стосунків.
  Тепло проникало в кожну частинку її тіла, навіюючи млосну  і таку приємну утому. Іра вилежувалась у ванній, час від часу на декілька секунд поринаючи у жовтогарячого кольору дрімоту, наче в тепле, нагріте підводними гейзерами озеро; проте в наступний момент її свідомість виплюскувалась на водну поверхню сну, мов корок. Від поверхні гарячої ще води підіймалася легка пара. По чолі і щоках купальниці стікали великі краплини поту, наче вона плакала. Дрібненькі краплини мерехтіли на кахлях у ванній, дзеркало затягла сітка пари, як найгустіша у світі молочно-біла павутина. З лінивим хлюпанням дівчина висунула ногу на поверхню води; з лінивою цікавістю розглядаючи свої мініатюрну, наче у китаянки, стопу з напівзігнутими розпареними пальчиками, що їх бажалося мусолити у роті, ялозити язиком, смоктати,  гризти і ковтати, як оливки, вона думала, проводячи руками під водою: яке ж у мене гарне тіло. І ноги, хоч трохи заповні, але такі тепло-рожеві і принадні зараз. І складочки на животі, через які мама постійно кликала її жирною коровою. Хлюпнувши по воді, вона звільнила руку з її приємно гарячої товщі і витерла долонею піт, що вже скапував з чола. І груди. У неї були великі груди, як на підлітка, то аж занадто. Це найбільше дратувало Іру в собі самій, через це її, бувало,  дошкульно дражнили у школі, а на вулицях витріщалися усілякі старі казли, такі, як отой… Але зараз вона любила себе, кожну частинку власної плоті, кожну волосину на тілі; любила до бажання цілувати себе, торкатись себе теплими твердими губами і злегка покусувати слизькими зубами, усю, від кінчиків пальців і стоп до округлих плечей.
  Сьогодні. Вона посміхалася, не розплющуючи мокрих очей. Сьогодні все станеться. Скільки там у мене часу? Є ще трохи. Раптом якась нова думка змусила її широко розплющити очі і навіть сісти, ухопившись розпареними руками за борти ванної. А якщо я помилилася?! Якщо ЦЕ станеться зі мною не сьогодні. Страх,  наче протяг, змусив захолонути її руки і плечі. НІ, ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ. Дівчина вже добре впізнавала стан перед перетворенням, що стрімко накочувався на неї після приємного розслаблення і відмокання у ванні. – стан запаморочливого піднесення, коли перед шкірою наче перекочується пружна м’язиста плоть, шукаючи вихід назовні. Шкіра готова була розірватися, мов обгортковий папір, пропускаючи крізь людську оболонку нову  вуглувату істоту, і це було… невимовно збуджуюче. Це воно. Дівчина підвелася, вилізла з води, ретельно витерла тіло жорстким рушником, всунула м’які після купелі стопи  у капці. Накинула улюблений халатик, червоний. Ні, не червоний –  кольору стиглих вишень. Вина. Венозної крові, солодкої і теплої.  Вона всміхалася, сонно і бездумно. Волосся темне від води, облягало голову, наче купальна шапочка. Голосно пролунав дзвінок у двері.
  «Вуйко» Діма стояв у дверях і дивився на неї вельми непривітно. «Ну, що там у вас таке сталося, - не вітаючись, кинув він, - я з роботи відпросився. Де твоя мама?» - «На кухні».
Обминувши її, чоловік попрямував просто на кухню, навіть не роззуваючись. Видно було, що він добряче роздратований. «Нічого, - продовжувала невинно усміхатися Іра, - я зможу його заспокоїти». І поспішила слідом, на ходу тягнучи донизу застібку-блискавку на халаті.
  
  …Ірине тіло вигнулося наче лук, трансформуючись на очах: людська шкіра осипалася, як порох, з темних кінцівок, котрі рвучко зігнулися у місцях з’єднань нових суглобів; кігтики на їх кінцях хруснули у повітрі. З боків, легко прорізаючи дівочу шкіру, полізли нові пари лап. Ії стогін одразу перейшов у дивне шипіння; зникло волосся й обличчя, і відображення оголеного тіла Діми, придавленого до підлоги масивним черевом арахніда, відбилося о восьми блискучих очах істоти.
О ні, цього вона не їстиме так, як звичайно. Це особлива страва у меню. Павучі ікла-хеліцери врізалися у тіло живої ще жертви, котра захлиналася від крику; червоні та паруючі гарячою кров’ю, вони вигулькнули назовні, пробили грудину, врізались у черево, врізались ще, і  ще, продовжуючи рвати тканини плоті, вивертати назовні м’язові волокна, переривати сплетення вен і артерій, трощити кістки. Здавалося, людину молотить бивнями розлючений слон. У кухні стояв різкий запах свіжої крові та сирого м’яса.
  Раптом хеліцери, обхопивши голову чоловіка, рвонулись догори. Почувся огидний тріск; відірвану голову павук жбурнув об стінку. З обезголовленого тіла, наче з відкоркованої пляшки шампанського, голосно булькнувши, шубовснув угору червоний потік. Павук, залитий кров’ю, ворушачи іклами, мов продовжуючи і далі перемелювати здобич, поволі зліз із мерця.
…Запліднення у павуків – дуже складний процес. Після спарювання самка часто з’їдає самця. Яйця павуки відкладають в павутинному коконі, котрий самка носить з собою або прикріплює до твердого предмета, наприклад, до рослини.
   Розмір яєць залежить від виду самки. Чим більші яйця, тим менше їх у кладці. Кількість варіюється від 100 і менше до 2000-2500. Коли ж кладка завершена, павучиха починає формувати кокон. З цього моменту починається найбільш відповідальний період – період інкубації. Павучки, що вилупляться з яєць, незабаром починають плести власні сіті або розселяються, прикріпившись до летючих павутинок.
  Саме ці невидимі павутинки, котрі допомагають розселенню тисяч істот,  свідчать про тривалість і нездоланність життя, про його вічну перемогу над смертю.































Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Якісно

© А. Меаковський, 19-12-2007

На думку арахнофоба

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олег Derim, 17-10-2007

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Владислав Неживий, 17-10-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.589693069458 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …