Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46530
Рецензій: 90792

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Мізеркорд

© Владислав Неживий, 15-09-2007
              Їй ніколи не подобалась ідея переїхати в приватний будинок, та ще й до самої окраїни. Двоповерхова споруда часів форсованої побудови капіталізму знаходлась на такій віддалі від життя, що здавалось навіть час тут йшов повільніше, не зважаючи на події зовнішнього світу.
Чесно кажучи весь район, де вони тепер поселились був таким відгомоном тих часів. Колишнє село біля міста у свій час почали забудовувати спорудами, що менше всього нагадували житла, а швидше середньовічні фортеці. Все це рясно проростало посеред старих, часів розвинутого соціалізму халупок, із жителями тієї самої, соціалістичної епохи. Цей дисонанс викликав стійке враження неправдивості оточуючого.
Вони переїхали сюди у кінці жовтня минулого року. Зранку, коли за вікнами ще лив густий дощ, за їхніми речами прибув вантажний автомобіль. Вони витягли ту невелику кількість речей, що містила їхня квартира і доволі швидко упакували в старий ЗІЛ, що трохи прочхавшись таки поїхав через все місто.
Вони ще трохи поблукали, шукаючи вулицю Електрозаводську, та врешті після четвертого кола по вузьких, не заасфальтованих вуличках передмістя, таки знайшли місце призначення.
Першим вистрибнув із кабіни її батько, і скептично оглянувши ворота, права частина яких була відчинена, під дощем побіг всередину, швидко їх відчинив та попрямував далі до будинку. Вже за мить вантажівка розвернулась посеред вулиці, вимішуючи колесами багнюку, та врешті заїхала до двору. Вантажники, що сиділи в кузові вилізли і не зважаючи на зливу відразу почали перетягувати речі в будинок.
Вона лишилась в кабіні, розглядаючи невисокий, хоч і двоповерховий будинок, в якому тепер потрібно було жити. Він був викладений із білої цегли, яка від віку стала сіруватою, здавалось оторочений мертвою бетонною відмосткою, яка наприклад під ринвою на куті вже добряче покришилась. Все виглядало закинутим, неживим. Хоча так воно і було.
Чесно кажучи більшість з їхніх речей становили в'язанки книг, потім грузчики витягли два ліжка та письмовий стіл, декілька обшарпаних життям стільців і два ящики з комп'ютером та ще коробки з іншими речами. На цьому все скінчилось і водій, що виліз допомогати вантажникам заліз назад і спитав, мовляв вона хоче проїхатись із ним? А що скаже батько? Це був грубий, неприємний для неї жарт. Вона нічого не відповіла, але вилізла та пішла до будинку, може ще не усвідомлюючи, але відчуваючи як зміниться її життя.
Зсередини будинок був хоч не таким страшним як знадвору. Перший поверх було поділено між гаражем та кухнею, при том явно не на користь останньої. Гараж був просторий, побілений і абсолютно пустий, якщо не зважати на купу сміття в одному кутку та лічильники і газовий котел в іншому. Дві лампи денного освітлення довго розігрівались, і в цей час він вимовив ледь не першу за день фразу:
- Знаєш, коли я грав на барабані нам не вистачало такого гаражу. А що з ним тепер робить?
- А ти десь грав? - вона здивовано перепитала батька.
- Мені ж не весь час було п'ятдесят один. В молодшому віці я не тільки створював повісті, а ще й грав, писав музику. Я був творчою людиною!
По дорозі на другий поверх вона осмислювала батькові слова. Тут, на стінах біля східців не було шпалер, і вона ледь не машинально вирішила відразу написати щось на сірому бетоні. А зверху спитала:
- Куди ж все це поділось?
- Твоїй матері не дуже подобались репетиції в сусідній кімнаті. І написання текстів о третій ночі теж. Тому прийшлося закинути.
- А в тебе щось лишилось? - ледь не з надією мовила вона.
- Звісно. Але не думаю що дам тобі послухати.
На цьому розмова скінчилась. Вона прекрасно знала, що випросити не вийде. Як не як вона знає батька всі свої сімнадцять років. Тому лишалося оглядати будинок.
На другому поверсі на щастя кімнат було більше. Там розмістилась ванна, відразу біля східців. А також мала кімната, яку він відразу забрав собі та велика зала з якої можна було вийти в ще одну кімнату.
Із вікна зали, що займало ледь не всю стіну, було видно поле та маленьку річку, яка густо заросла очеретом і була вкрита зеленою ряскою. Очевидно влітку вона теж не вирізнялась прудкістю течії. Натомість із наступної кімнати, яка лишилась їй, було видно двір та подальшу вулицю, оточену дворами старих будинків, із яких здавалось більша частина були нежилими. Сам двір зараз нагадував танковий полігон - автомобіль розрив мокрий грунт, лишивши по собі дві глибокі колії. На цей раз права сторона воріт була відчинена.
Він плюнув на це, натомість сказав:
- А тобі не здається що вдома трохи холодно? Піду, ввімкну опалення.
Напевне з цього й почалася історія.
Їй не подобалось жити в такій окраїні. Тяжко було діставатись до університету, сама дорога з'їдала тепер хвилин на сорок більше. До автобуса потрібно було діставатись, петляючи вузькими вуличками та перестрибуючи від калюжі до калюжі, втоптуючи і без того мілкий щебінь, відсипаний бозна коли замість нормального асфальту.
Після візиту до неї додому, її покинув хлопець. Не те, що похід до цього "будинку готів", як він охрестив, був стимулом - все це назрівало ще з осені. Але напевне це таки було каталізатором.
Потім, коли зима різким падінням температури до декількох десятків градусі таки нагадала про себе, відкрились ще деякі проблеми. Наприклад - в будинку було холодно. Не те, що смертельно, але її батько, сидячи за комп'ютером мав одягати куртку та товсті носки заради комфорту. Газове опалення не могло зігріти такий здоровенний будинок. Та й по правді дорого було його опалювати. Але це не було такою вже трагедією. Для Петра цей переїзд був наче ковток повітря для утопаючого. Останні два роки, по смерті дружини він фізично не міг знаходитись в тій квартирі, жити в тому районі та кожен день бачити парк, вулиці де вони часто гуляли. Він мав докорінно змінив місце проживання. Щоб не піти слідом за нею.
Справжні проблеми почалися в грудні. Потрібно вказати, що зима того року була препаскудна. Вірніше кажучи навіть не зима то була - після недовгих морозів прийшли заливні дощі та й все. Саме тоді, серед ночі її вирвало із сну дзеленчання битого скла. Шиба, а вірніше залишки просипались всередину купою уламків. Вони красиво відбивали повний місяць, що якраз звисав у небі, але це не спиняло холоднечу, що проникала в кімнату.
Посеред кімнати лежав уламок цеглини, добре оббитий часом. Коли вона його підійняло, до кімнати увійшов батько, ще протираючи заспані очі.
- Йди ночувати в мою кімнату.
Вікно замінили на склопакет. Іще раз її збудив удар, але на цей раз шиба витримала удар будматеріалу. Та на цьому напасті не скінчились. Хтось, очевидно сусіди, розірвали кішку просто під входом до будинку. Її кінцівки, скривавлені нутрощі були розкидані на білосніжному снігу. Окремо лежала вугільно - чорна голова тваринки.
Потім вона купалась у ванній, коли світло замигало і згасло. Крізь зачинені двері вона почула голосну лайку батька. Поки вона в темряві вибиралась із ванни та в поспіху витиралась, шалено мерзнучи в прохолодній кімнаті, відразу після теплої ванни, він пішов надвір, подивитись причини поломки. За його відсутності у вікні щось почало шалено шкребти, із тягучими неприємними звуками. В той момент батько освітлював кишеньковим ліхтариком обірвані кимось знадвору дроти. Електрики на наступний день не поспішали ремонтувати. І ще два наступні дні теж.
Було незрозуміло хто, чи що спричинює ці події. Але це лякало, постійно тримало в жаху, в очікуванні чогось іншого. Будинок з'їдав її життя. Хто знає, чи так було насправді, чи їй здавалось. Він був далеко від міста. Він був великим, пустим і неопалюваним. Він просто бісив, він був чужим. Десь у грудні, на початку місяця, до неї завітав Антон, її новий хлопець. Він не висловлював жодних претензій по дорозі, але на вході лиш сказав:
- Ого, готична хатка.
Антона сильно вразили риплячі ворота із металевими звитими листами незрозумілої форми на доволі довгих кінцівках. Потім він довго спілкувався із її батьком. Останній справив гігантське враження.
- Ідейний чоловік!
А потім, значно пізніше він сказав їй: - "я не хочу мати тестя психа". І вона знову лишилась сама.
Вже декілька місяців її світ перетворився на кімнати будинку що здається був на краю світу. Живу істоту, не те що людину було майже неможливо побачити з вікон. Всесвіт перетворився у гігантську пустку.
В двері хтось настирливо та дуже сильно ломився. І довго. І неодноразово, щоразу посеред ночі. Скільки не старався батько вловити, але не зумів. І він пішов до міліції, що мала б охороняти його спокій.
Міліціонер, а тим більше дільничний істота лінива та доволі інертна. Цьому декілька причин - професія, контингент із яким вони працюють і врешті зарплата, що явно не відповідає мінімуму. Павло Сергійович, як і Андрій Олександрович не були якимось героїчним вийнятком. Після декількох, а може й більше заяв від нових жителів, вони таки прибули на місце, щоб подивитись і вирішити проблеми. За відсутності палива обоє на своїх двох прийшли на вказану вулицю.
Спочатку, як не дивно вони вирішили обійти сусідні будинки. В одній хаті ніхто не відчинив, не зважаючи на світло всередині, в іншій вилізла стара, зморщена бабулька та побачивши їх форму почала клясти та називати дітьми антихриста. Старший ввічливо спробував її заспокоїти, але вона почала плюватись в її сторону, і офіцери спішно ретирувались із двору.
Недобудований будинок-фортеця, що нависав над усім закутком приваблював їх погляди, і вони навіть зайшли до нього, оминувши розбиті східці. Але споруда видалась настільки пустою та незатишною, що після огляду декількох кімнат вони  повернулись надвір та попрямували таки за адресою.
Ввічливо постукавши у двері та дочекавшись батька, вони привітались, представились і поцікавились обставинами їх проблем. Їх, проти очікуваного не запросили всередину. І лишилось покликати заявника до відділку, для запису протоколу. Вона вкотре лишилась дома сама. Світ, у таких умовах здавався обширною пусткою.
Скло знизу, саме те, в яке колись шкреблись лопнуло від удару. Вона не відразу зрозуміла, що трапилось, і спустилась на перший поверх. Відчинила двері та вийшла надвір, щоб оглянути вибиту шибу знадвору. І тоді огризок сталевої труби вдарив її в потилицю. Світ відразу втратив чіткість, і сніг під ногами стрімко наблизився до її лиця. Його холод був останнім відчуттям. Старий бомж, схопив її за ноги та із зусиллям потягнув по вранішній вулиці. Їхня сусідка виглянула із вікна, але побачивши здалеку зашторила вікно і пішла до іншої кімнати. Вона мала скоро померти від раку, радіація та хіміотерапія з'їли здоров'я але не врятували її від хвороби. Тепер вона поєднувала паталогічну ненависть до оточуючого світу із гігантською набожністю та обтяжливими постами, очевидно сподіваючись таким чином врятувати душу. Хоча в наявності останньої можна було сумніватись.
Сніг втягнув кров із розбитої потилиці. Волосся тягнулось широким хвостом слідом, заворошуючи його. І більш ніхто цього не бачив. Вулиця була порожня.
Уже всередині викрадач поклав її тіло на підлогу, обтрусив налиплий сніг. Присів біля неї, розглядаючи миловидне, здається сонне лице. Потім доторкнувся до щоки. Але побачивши роз'юшену кров зірвався і по звіриному закричавши почав бити тіло ногами. За декілька хвилин він синився та із хрипом звів дух. Потім спробував її пульс і не знайшовши заматюкався похабними словами та грубо перевернув її на бік.
Він жив тут давно. Власники закинули будинок не довівши навіть до кінця третій поверх. Але задумка була грандіозна - ледь не цегляна фортеця на краю міста - сам підвал нагадував стратегічне бомбосховище. Там же, в підвалі була глибока шахта для комунікацій. І він знав, як її використати.
Свідомість поверталась довго. Спочатку як відчуття тупого болю в кінцівках. Жорстоко боліли розбиті ребра. Потім вона побачила дві ноги в джинсах та важких армійських ботинках. Ці дві ноги звисали метрів за п'ять над нею, на округлій стіні шахти. Власне кільце шахти та стеля над нею - все що було в межах її зору.
Зрештою вона зрозуміла що то хтось очікує на неї. Цей хтось озвався дуже веселим голосом:
- Привіт! Ти як, все добре?
- Ти хто?
- Я? Я Ігор. Я тут живу.
- Ігор, допоможи! Витягни мене звідси. - слова тяжко дались їй.
- Не можу.
- Як не можеш. Ти, ти сволота. Ти разом із ними.
- Ні.
Вона надовго змовкла. Потім таки сказала:
- Тоді чому ти не витягнеш мене.
- Я не маю тіла.
Вона, із хрипом в голосі продовжила:
- Ти що, хворий. В тебе є руки, ноги, все інше.
- В мене нічого немає. Озирнись.
Спочатку вона нічого не знайшла. І лише повернувши голову набік побачила розбитий череп, що шкірився неповною колекцією зубів. Вона закричала. Біль в зламаних кінцівках додавав сил. Та врешті вона спинилась, не маючи вже сил щоб знову поглянути вверх, на нього.
Він повільно промовив: - Був колись давно один хлопчик. Він дуже любив лазити по недобудовах. Можна сказати болячка така в нього була. - Ігор знову присів на край шахти, звісивши донизу ноги. - Але його там спіймали чи то будівельники, чи просто якісь збоченці. І проламали череп та скинули тіло вниз.
- Я чекатиму. Хтось прийде. Я буду кричати.
- Кричи. По мене ніхто не прийшов за всі дні три, коли я тут помирав. Як ти бачиш, пізніше теж ніхто не з'явився. Крім того ти бачиш мене.
Вона замовкла, очевидно осмислюючи почуте.
- А чому я бачу тебе?
Ти на межі між світами. Ти помираєш. Помирає твоя фізична оболонка.
Це кінець життя? Інший світ.
- Абсолютна правда буває тяжкою.
Кажи.
Ми на проміжку між попереднім та новим життям.
Він щось витягнув з-за спини та скинув донизу.
             - Ось кинджал, вразиш себе, і він забере в тебе всю любов цього світу. Все те, що поєднує тебе із живими Лише так можна перейти до іншого життя.
Тобто я загину повністю?
А ти жива? Ти перейдеш до нового життя.
Нав’язлива думка крутилась в голові, і врешті вилилась в питання:
Ігор, а бог є?
Не знаю, я не бачив.
- А як ти потрапив сюди?
- Тут вбили одну дівчину. Бачила пляму бетону в підлозі свого гаража?
- А що? Звісно бачила.
- Там її закопали і забетонували. Вона ще була живою, коли її вкрили землею.
         - І?
         - Вона не віддала своєї любові. В неї її не було, лише злоба. І коли вона, її душа якщо можна так сказати, зустріла мене, то переконала лишитись. Я ж раджу тобі йти звідси.
Вона взяла кинджал до руки, оглянула його тонке чотиригранне вістря і повернула оздобленим руків’ям до себе. Хоча розум ще вагався, щось менш матеріальне вже прийняло рішення.

Десь далеко, він ще не знав що, але тонке відчуття наповнило його розум, змусивши відірватись від наполегливої дискусії із агресивним віруючим. Щось урвалось...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Тойво...

© Діма Княжич, 04-07-2009

Жахлива історія одного будинку

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 23-09-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.92523097991943 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …