Кузька, малого дворового песика, знову вибила хазяйка. Мітлою... Було зовсім не боляче, і навіть не дуже прикро – бо за діло. Але однаково – неприємно...
Тож Кузько лежав, уклавши поміж простягнутих лапок кудлату чорну мордочку з довгим носиком, завжди цікавим і настовбурченим, а зараз похнюпленим, і стуливши оченята – звісно, не зовсім! – удавав із себе скривдженого й нещасного собачку...
Хазяйка припнула його біля конури, серед подвір’я, на ланцюг, дещо завеликий і затяжкий для такого миршавого собачки. Це був не його ланцюг, і не його конура, і не його подвір’я.
Власне, за те, що він утік із власного подвір’я і прибіг до іншого, де мешкала хазяйчина сестра, Кузька і було покарано.
Хазяйка примчалася, а радше пришкандибала – все ж таки їй нещодавно виповнилось вісімдесят – услід за Кузьком, захекана, і неабияк розлючена. Сестри жили неподалечку одна від одної, навіть на тій самій вулиці, проте, з різних боків залізничної станції та колій, що проходили як раз посеред їхнього селища.
- Ну стривай, волоцюго, бурлако, гаспидів сину! – відсапуючись і розмахуючи ціпком, вигукувала хазяйка, поспішаючи за малим шибеником. А він, здавалось, не дуже й швидкував, мало що не пригальмовував своїми коротенькими, але моторними лапками і зиркав через плече на хазяйку хитрими чорними оченятами...
Але все ж випередив хазяйку, набагато, бо їй же довелося долати залізницю підземним пішохідним переходом, спеціально зробленим, аби мешканці селища могли вільно ходити один до одного, а Кузько рвонув навпростець, поверху, через колії, що, розпечені сонцем, гостро тхнули чимось водночас огидним і привабливим. Кузько б із великим задоволенням пообнюхував ці рейки та шпали, а, може, б і посланнячко якесь на них залишив, мовляв, тут був Кузько, трепечіть, вороги, ближні та дальні, але ж не мав часу.
Він вкотився на подвір’я Романівни, хазяйчиної сестри, чорною кульовою блискавкою, так, що кури, відчайдушно кудахкаючи, пирснули в усі боки, мало не налетів на Романівну, яка саме прямувала до літньої кухні зі стопою тарілок, і налякав її – адже і півгодини не минуло, як розпрощалася з сестрою, і та попрямувала додому, ведучи на шворці оце мале опудало, і раптом він вигулькує знову, сам, без сестри... Ой, лихо, може, Мурочці знову зле стало, треба ж бігти, подивитися... А де ж та хустка поділася, ось тут, на лавці, біля столу була....
Але, поки знервована Романівна шукала хустку, яка лежала просто перед її носом, на краєчку столу, за яким вони з сестрою нещодавно снідали біля хати, сестра сама, важко переводячи дух, протиснулася крізь хвіртку.
... І ось уже Кузька відхльостано мітлою, що саме трапилася десь біля хатнього поріжку – добре, що ціпок Романівна прийняла в сестри з рук, підхопивши ту, ледь живу, біля хвіртки і підвівши до лави, - і він знову зайняв те місце, де перебував мало не тиждень, поки його хазяйка Марія, яку Романівна кличе Мурочкою, гостювала у сестри.
У Романівни є лише хатній песик Хомка, не зовсім порідне цуценя карликового тер’єра, а дворового собаки немає – був колись давно, але потрапив під колеса потягу, коли ось так, як сьогодні Кузько, зірвався з прив’язку та й чкурнув селом з візитами до своїх приятелів та приятельок. Цей жахливий випадок не забули обидві сестри, і, уявивши собі, що те ж саме могло статися з оцим махометом, вони знову навперейми починають лаяти та встиджати Кузька. Але зі слів, може, комусь і ніяково, а Кузькові – однаково! То ж лежить непорушно, як скеля, і тільки позіхає раз за разом, щоб бачили, як ображають чесного, безневинного собачку...
То ж помалу розмова сестер переходить на інше.
- Перепочину трохи, і піду, - каже Мурочка. – А цього шмигаля тепер так прив’яжу – не втече... Сором який! Сусіди побачать, скажуть, що я його не годую...
- А ти хату зачинила? – питається Романівна.
- Та я її і відчинити не встигла, - відповідає Мурочка. – Тільки до двору зайшла, тільки оцього взялася прив’язувати, а він як дремене! А я за ним...
- Як вже таке приключилося, - сміється Романівна, - хай би ще хоч на два дні залишилися, доки Володька від вуликів повернеться... Я ж тебе і вчора вмовляла, і сьогодні, а ти – «Піду додому», та й край.
Володька, чоловік Романівни, цей тиждень чергує у полі, десь далеко, аж в іншій області, куди він і інші пасічники вивезли на літо бджіл. Він вже привіз додому перший, травневий, мед у великих бідонах, а десь за півмісяця знову будуть качати – тоді привезе ще...
Романівна потроху розпродає мед трилітровими банками – знайомим, сусідам. Взимку вона продає картоплю і овочі зі свого городу в місті, біля станції метро, але влітку на це в неї не вистачає ані часу, ані сил. На ринок її не пустить мафія, а сидіти на розпеченому асфальті, просто неба, під пекучим сонцем, раз у раз хапаючи свої торби і тікаючи з ними ховатися за ріг, коли наближаються з перевіркою – вона не здужає. Та ще й до того дуже гидко - адже перевіряючим заплачено її власними грошима і грошима її товарок, то чого ж вона має бігати, як заєць? А ще ж на ній хазяйство, кури, кролі, кабанчик, та ще й два городи...
Романівна аж на дванадцять років молодша за свою сестру. Два її дорослих сини живуть окремо, зі своїми родинами, в цьому ж селі. Тридцять років з гаком вона була поєздничкою – вранці їхала до міста на роботу, ввечері поверталася додому і тут заступала ще й на другу зміну. Але вона вважає, що їй на своє життя нарікати – то був би великий гріх. І чоловік у неї є, хай вже старий та кволий, але до роботи беручкий, і обидва сини живі-здорові... Ще й внуків вже трійко.
Їй до сліз жалко старшу сестру, Мурочку, з якою доля обійшлася дуже жорстоко. В сорок років стала вдовою, а ще за два роки помер її єдиний син. Жінка синова і раніш була непутяща, а після смерті чоловіка взагалі пустилася берега. Не встигла ще земля над домовиною чоловіка просісти, як вона завіялася з села світ за очі, покинувши бабі двох малих онучків – хлопчика та дівчинку.
Дивлячись в минуле, картає себе Романівна, що не могла тоді допомогти сестрі як годилось би. Звісно, вчащала до неї, намагалася десь плече підставити, але ж навпіл не розірвешся, на дві хати не станеш жити. У неї - тоді її ще кликали Ніною, а Романівною стала вже, як дійшла віку поважного - в цей час також на руках були малі сини, а чоловік, що і зараз любить чарку хильнути, тоді добряче перебирав халімерусу, та ще й жодної спідниці не пропускав. Тут вже треба було ой як дивитися, щоб теж не залишитися вдовицею, лише солом’яною, - кому б з того була користь?
Добре, що чоловік її хоч був людиною не скупою, не дрижав над куснем хліба або копійчиною, не дивився за жінкою, коли та щось від своєї родини відривала, несла до сестри.
Мурочка була вдячна сестрі за допомогу, хоч яку невелику, але більше покладалася на себе, на руки свої працьовиті. І зараз, в свої вісімдесят, вона висока, пряма, як спис, а вправні рухи стали хіба що більш економними. ЇЇ обличчя - обличчя жінки, що народилася бути гарною будь в якому віці – високе чоло, прямий тонкий ніс, ясні очі під пелюстками повік. Звісно, що на неї задивлялися, до неї залицялися, але вдовича темна хустка наче приросла до її, тоді ще чорного, волосся. І навіть, коли змінився колір хустки, сама Марія не змінилася. Ростила своїх онуків – відкохувала, пестила, леліяла.
Виростила.....
Хлопчик був на рік старше, то й першим пішов з бабиної хати. Шукав долі у місті, спочатку у тому, що під боком, а воно ж велетенське – здавалося б, усім місця вистачить... Не знайшов, пішов блукати світами. То він шофер, то шахтар, а то вже моряк... Та хай він буде ким знає, хоч космонавтом, але як можна бабцю забувати, яка тебе вигодувала, виняньчила? Мурочка не жаліється на нього, навпаки, хвалиться, що він листівки надсилає, гарні, з квітами, з кошенятами... Баба їх затикає за чорну раму великого, помутнілого від часу дзеркала, що висить у неї в залі, навпроти дверей. Вже обтикано дві сторони і зверху трошки...
Онучка також не дуже довго сиділа біля баби, теж вирушила до міста, до училища. Вивчилася на маляра, як тітка Ніна, навіть разом із нею деякий час працювала на заводі. Але ця робота здалася їй затяжкою – увесь час у зашкарублій поплямованій спецівці, з брудними руками, голова паморочиться від їдкого запаху фарб та лаків... Ніяке спец молоко не допомагає. Там треба бути такою кремінь-жінкою, як тітка Ніна. То ж подалася в продавщиці шукати легшого життя.
Романівна її не осуджує за це. Дійсно, не кожен має таке здоров’я, як вона. На зріст вона менша від Мурочки, але, мабуть, удвічі ширша за неї в плечах та стегнах. Обличчя в неї кругле й рум’яне, незважаючи на те що стільки років працювала зі шкідливими речовинами. Ось зуби вже майже всі золоті, може, і хімія та їх з’їла – хтозна. До останнього часу Романівна не знала, що таке хворіти, а цього року, навесні, прихопила таки клята печінка. Ессенціале – ліки недешеві, але вона слухняно пила їх, як докторша наказала. Тоді зробили аналізи – кажуть, дуже добре вам допомогло. А хіба це допомогло, як та ж докторша сказала відтепер не їсти жирного, смаженого, гострого, та ще й на солодке не налягати? Тьху, та й годі...
Мурочка, звісно, вже зовсім не молоденька, але до останнього часу сама давала раду своєму господарству - городу, та десятку курей. До міста торгувати вона не їздить, бо незвична до того – і до торгівлі, і до міста. То ж Романівна торгувала трохи і її городиною, аби добавити сестрі на хліб і до хліба. Бо Мурочкина онучка спочатку, як була ще дівчиною молодою, до баби навідувалася з гостинцями, допомагала – то хату помазати, то город посапати, а з роками, коли стало зрозуміло, що бути їй у старих дівках, почала коники викидати, не гірше за свою матусю, що зникла безвісті. То в неї один хахаль, то інший – і вже не вона бабі щось несе, а з баби тягне... Бо цих же любчиків, залицяльників, треба і напоїти і нагодувати. Давай, бабо, картоплі, давай огірків, помідорів, давай яєць, а ще б краще – сала... А де бабі Марії взяти сала, як вона кабанчика не годує? Віддає те, що своїй любій Мурочці Романівна дала, як кабана різала...
Романівні сала не шкода, шкода Мурочку. Та на початку літа теж дуже захворіла. Але на відміну від Романівни, яка лікувалась у своєму ж селі, вдень роблячи аналізи та уколи, а ввечері ще встигаючи прибігти до свого подвір’я і усім у ньому сущим дати попоїсти, Мурочку запроторили до міської лікарні, де обслідували, знайшли щось не в порядку із серцем, і лікували. Але нічого то їй не допомогло. І як могло допомогти, коли поклали її на шостому поверсі величезного розжареного будинку, у задушливій гамірній палаті, з вікна якої видно тільки залізні дахи, гарячі, мов сковорідки? Тож виписали бабу додому, якісь ліки назначили, то пити, то не пити, то знову пити. Але воно не дуже допомага, Мурочка почувається зле, курей своїх віддала сестрі, бо доглядати за ними не може, а коли Володьки немає вдома, і сама приходить до сестри переночувати, а то й на декілька днів залишається.
І, звісно ж, бере із собою оте чудо пухнасте, отого шкоду малого, отого прониру безсоромного. Не лишати ж його одного, біля зачиненої хати. І ось що він утнув, собача печінка!
... Сестри сидять біля столу, вритого в землю попід хатою. Колись поруч ріс величезний старий горіх, що давав прохолоду й затінок тим, хто сидів на лавах. А ще під гілками горіха можна було знайти відпочинок і від комарів, і від мух, і від ґедзів, бо ці настирливі істоти не виносять духу, який іде від його лапатого листя. Від старості стовбур горіха згнив зсередини, і його довелося зрубати. Тепер тут лише стирчить невеличкий пеньок, помазаний синьою фарбою. Але - дивна річ – і зрубаний, горіх наче продовжує осіняти своїм, уже не існуючим листям, цей куточок двору, так що сестри, і зараз, посеред спекотливого дня, наче відчувають вітерець і прохолоду...
- А що? На етажі, у місті краще? – каже до Мурочки Романівна.
- Хай Бог милує! - озивається та.
Дійсно, добре Мурочці на сестриному подвір’ї. І не сказати, що затишне воно, чи дуже чепурне - квітів немає, самий спориш зеленіє, де ж рук ще на ті квіти взяти.... По траві, по вибитому ґрунту ходять кури, тихенько сокочуть, перекидають дзьобиками всіляке дрібне сміттячко, шукають смачного, і знаходять – то крихту хліба, то огіркову шкірку, то навіть шматок котлети, що Романівна кинула Хомкові, а він не з’їв, бо й так уже пузця набив тугенько, аж блищить... Але цього видовища не може витримати Кузько – як тільки курка, як той хокеїст шайбу, заганяє дзьобом ласий шматочок усередину його кола досяжності, він робить невловимий кидок – і ось уже недоїдена котлетка зникає в його червоній пащі. Навіть тиші не порушив, і знову влігся, тепер клубочком, зітхнув, і заплющив очі. Чутно, як зі старої яблуні, що біля клуні, падають яблука.
Сидячи тут, поруч із меншою сестрою, Мурочка почуває себе в родині. Немов вернулися ті давні часи, коли вона, молода гарна дівка, бігла швидше додому з вечірньої вулиці, залишала й співи дівочі, і парубоцькі жарти, щоб подбати про свою малесеньку сестричку... Мати вже тоді нездужали, батька не було з ними. А далі... Солодким, але недовгим було її подружнє життя; тяжким, але також вщент сповненим любові та ніжності було її життя з онуками... Але промайнуло все, сплило, як вода... І хоч гріють старече серце ті почуття, ті спогади, проте все це минуле... А життя ще ж не кінчилося, і треба його дожити по-людськи.... Та й після того, як підеш з життя, не однаково, як воно буде далі...
- А чи ти додзвонилася Гапчиній племінниці? – зненацька питає Мурочка сестру. Тобто, то так лише здається , ніби зненацька, а Романівна навіть дуже добре розуміє хід сестриних думок. І цей хід її радує, бо дозволяє сподіватися, що Мурочка нарешті почала розмірковувати у вірному напрямку.... Історія з Гапкою, їхньою покійною односільчанкою, та її невдячними спадкоємцями, кульмінація якої припала на цьогорічний поминальний день, «гробки», наробила поголосу на все сіло, а Романівна, як видний член громади, та ще й з телефоном, який вона вхитрилася протягнути собі, по сусідству, від залізничної мережі, взялася встидити безпам’ятну Гапчину рідню, що мешкає в місті.
- А чого ж би я не додзвонилася! – зневажливо хмикає вона. – Відшпетила її на всю губу, вилаяла на всі заставки! Так коли ж у неї совісті, як у шолудивого волосся... Каже: «Як вам заважа, що могилка неприбрана, ви й приберіть... А я не маю часу щорік до села навідуватися!»
Мурочка, приголомшена, тихенько зітхає. І вона, і Романівна не можуть взяти в тямки, як можна, отримавши в спадок тітчину хату, та ще й продавши її за хороші (на їхній розсуд) гроші, не приїхати до села «на гробки», не прийти до кладовища, де поховано тітку, не прибрати як слід могилку, не обсадити її квітами та кущами й не прикрасити блискучими віночками з фольги? Адже така неприбрана могилка - як чорна пляма на чепурному, навіть вичепуреному, сільському кладовиську! Звісно, коли стало зрозуміло, що Гапчина племінниця з чоловіком на гробки не приїдуть, сусідки небіжчиці самі зробили все, як треба, і поминального понеділка отець Петро кропив святою водою вже чистеньку, звільнену від торішньої трави і прикрашену барвистими паперовими квітами могилку раби Божої Гафії. І пом’янули покійницю як годиться, тут же на кладовищі, де всі селяни, і старі, і малі, сидячи рядком на розстелених килимках із чаркою та закускою віддавали шану своїм померлим рідним. До кожної могилки хтось завітав, хто з цього села, хто з сусіднього, а хто і з міста. Тільки Гапці отак племінниця віддячила за її добро...Сором, сором який!
- Не заслужила такого Гапка, ой не заслужила! – качає головою Романівна. А сама потай скоса зиркає на сестру...
Мовчить Мурочка, зітхає... Непросту думку думає...
А тим часом вже й полуднувати час. Романівна знову прямує до літньої кухні, і порається там, мабуть, біля чогось смачного та запашного, бо похнюплений Кузьчин носик оживає і починає енергійно рухатися...
Кузько не від того, щоб поїсти смачненько, хоч коли, хоч серед ночі збуди...
Але все ж таки не тому, або не тільки тому, прибіг він сюди, і хазяйку за собою привів, щоби тут пантрувати на ласий шматочок... Його маленьке собаче серце теж уміє і радіти, і боліти... Весело йому, коли хазяйка весела, і сумно, коли вона сумує. Ось зараз хазяйка миє під рукомийником огірки та помідори, посміхається, навіть сміється на якісь слова Романівни, то і Кузькові добре, спокійно на душі. А вдома вона лише коли-не-коли пройде подвір’ям, а то більше сидить у хаті й плаче... Кузько все чує, він же не глухий... Він би побіг до хазяйки, але ланцюг не пускає, то ж він терпить-терпить, а тоді підіймає догори кумедну волохату мордочку і починає і собі скавуліти.... Це скавчання, спочатку тихеньке та жалісливе, поступово переходить у не менш жалісливе, але вже голосне та пронизливе виття. Найчастіше хазяйка виходить-таки з хати, аби жбурнути в Кузька чимось з поріжка, а то і підійти і копнути його ногою... Пусте, не дуже й боляче, зате плакати вона залишає, а часом і кине щось Кузькові після цього...
А тут, на цьому подвір’ї, і завити Кузькові нема з чого.
Романівна ріже сало, вже старе, торішнє, товстими шматками, а шматок від краю кидає песикові. Ото ж бо й воно - дурневі ясно, що тут набагато краще, і Кузькові, і хазяйці.
... Пополуднувавши, сестри беруться до роботи просто тут же, біля столу – перебирають викопану та розсипану цибулю, у якої вже повсихало перо. Ця робота не заважає ані думкам, ані розмові.
- Як завечоріє, підемо на город – добре, що городи наші поруч, - думає Мурочка, старша. – Треба буде трохи картопельок із моїх рядків підкопати, щоб сестрине увесь час не їсти...
Вона пригадує, як навесні молодшій сестрі вже довелося допомагати їй підіймати нагору з льоху посівну картоплю. Мабуть, що й спустити врожай до льоху вона вже сама не здужає... А що ж далі робити? Як бути? Сестра каже - переходити до неї... А чоловік її? Кому це сподобається нахлібницю в себе в хаті тримати?
А чому нахлібницю? – заперечує вона сама собі. Пенсія ж така сама, як у сестри, та її чоловіка, навіть трохи більша, щось доплачують і за учасника війни.... Трохи грошей на похорон зібрала, а як погано стало навесні, віднесла до сестри сховати... Сестра чи не щодня витягає ті гроші і показує Мурочці, що вони цілі. Та Мурочка і так знає, що її сестра і чоловік сестрин - люди чесні, чужого не візьмуть.
А що робити з хатою?
Коли була у лікарні, у місті, і трохи вже відпустило після тих крапельниць, лежала і дослухалася до того, що розповідають люди. Виявляється, хата у селі – як от її, наприклад, - нічого не варта, і нікому не потрібна. Кому залишилася після матусі чи бабусі, ті попродавали за безцінь. Вистачило хіба на телевізор новий чи холодильник величезний, та ще й погуляти трохи, батьків пом’янути. Один раз... Бідкаються, що у місті все таке дороге, не доступитися, а ніхто до села, до тих хат, не перебрався... Нікому воно не треба, тільки таким, як ми з сестрою, та, може, ще її синам – ці в наш рід пішли...
Щиро кажучи, баба розуміє, що її онучка, Олечка, продасть бабину хату, не встигнуть ще бабу винести... Та й пустить на хух. Підуть гроші на розкоші, та й не собі ж, а тим її джигунам, що собі так міркують - де хліб і каша, там домівка наша. А як не стане чим такого гульвісу пригощати, то й шукай вітру в полі... Зараз Олі від баби хоч щось перепадає, з її городу, з її саду, а як не стане хати, не стане саду та й городу – де вона візьме? А як Андрійко, онучок, захоче приїхати до рідної хати, хай хоч колись, а в хаті вже чужі люди живуть?
І саме в цю мить, наче читаючи невеселі думки своєї Мурочки, Романівна каже:
- Щось кабанчик наче на задні ноги припада... Мабуть, не будемо до осені чекати - треба різати. На суботу покличу когось із хлопців своїх, бо Володька вже сам не впорається. А тоді на свіжатину і свах запросимо, і Оля хай приїздить – сала їй дам, м’ясця...
І знову мовчать. Потроху мандрує долі розпечене жовте сонце, червоніє, пригасає... Ось уже й тіні від вишняку, що попід тином, сягають столу, лав і тих, хто на них сидить. Як іти на город, то вже час.
- Ніно, - каже Мурочка, – поїдемо до міста, до нотаріуса. Я хочу переписати на тебе свою хату.
Романівна мовчить. Вона розуміє – сама вже все думала, передумала – що так буде краще для всіх.
- А як же Оля? – каже вона згодом. – Може, не треба переписувати? Переїжджай до нас, а хата хай за нею буде...
Але Мурочка нарешті прийняла рішення. Вона доживе свій вік з сестрою, в родині, а хату віддасть сестрі, щоб ніхто не сказав, і Володька теж, що вона нахлібниця. У старшого сестринця вже донька задівувалася, скоро і видаватися час, хай їй хата буде, а якщо не хата – може, нову, більшу збудують -, то хоч земля і обійстя. А Олю Ніна та сини її вже не залишать, подбають про ту дурепу, про те, щоб не з пустими руками із села до міста вертала... А там і про її, Маріїну, могилку теж подбають ... А прибуде Андрійко - і його приймуть, як годиться. Рідня буде в хаті, не чужі люди...
Ось тільки... як бути з Кузьком?
- Ми з тобою вже якось поладимо в одній хаті, - зітхає Мурочка. – А ось два собаки в одному дворі – то не діло. Чи помиряться?
- А ти поглянь, - сміється Романівна. Мурочка дивиться туди ж, куди й вона, і бачить свого Кузька й Хомку, що мирно сплять, так переплутавшись чорно-біло-рудим клубочком, що не розбереш, де чиї лапи, де чий хвіст... Видно тільки два носика, що солодко посапують під уже не пекучим, а ласкавим промінням сонця, що сідає... Час іти до городу, по холодку, а тоді вечеряти й спати...
Кузько здригається уві сні, мабуть, що бачить щось страшне - чи то ревучий потяг, чи то ціпок у хазяйчиній руці, чи то саму хазяйку, нещасну, засмучену, з гіркими схлипами, що на самоті вихоплюються з її старечого серця.
Прокинувшись на якусь мить, він бачить свою хазяйку на лаві поруч із сестрою, утішену, спокійну, усім своїм їством відчуває, що лихе минулося, що тепер усе добре, щільніше притискується до малого Хомки, і знову засинає – з почуттям виконаного обов’язку й щирим серцем.
