Жодного задоволення від того, що всім приносить задоволення, Буанга Коріа гілки Лкль ніколи не відчувала. Вона втішала себе, що радощі прийдуть з віком і досвідом, але, насправді, жодним чином не вірила цьому, - занадто разючим був контраст між божевільними, палаючими обличчями сестер, що чаклували, і її крижаною механікою. Ще був Вір, що жив у Північній долині (далекий родич Лкль). Бу іноді чула відлуння його магії, відчувала його хиже захоплення і ненажерливе вдоволення хижака, і її починало нудіти.
Від власної сім’ї Бу успадкувала прекрасні руки з надзвичайними, найгострішими, спеціального призначення нігтями. Такі нігті були у всіх Лклів і засвідчували представника цієї сім’ї. Нігті родичами використовувалися по-різному. Сама Бу застосовувала їх, аби чистити фрукти. Мертві сестри пекельно, але з непересічною живістю, нашіптували Бу: «Ти хочеш щось змінити, Мерзото??? Ну, спробуй! Вперед!! Спроможись!!!». Бу сердито закривала їм пельки (Це було значно простіше, ніж примусити замовкнути живих сестер, бо ж мертві говорили з нею з її власної голови). «Заткніться, суки дурні!» - скажено кидала їм Бу, і вони затикалися.
Скільки вона себе пам’ятає, старші сестри-близнючки неймовірно її тиранили. Прості прочухани, запотильники й підзадники вона навіть не рахувала. Менструальні ганчірки на дні мисики із бобової юшки, харкотиння у відварі з солодких трав, загейдана лайном бавовняна ковдра – її єдина постіль, та все інше, що має відношення до тіла, мало чіпали. Ще маляткою Бу протягом цілих днів сиділа без харчів, брудна і змерзла, поки оскаженілі близнючки з закривавленими обличчями здіймаючи вереск і сіючи смерть шаленіли містом, що запопадливо сплачувало данину їхній жорстокості. «Дивись! – верещали потім сестри, - вовча ще не здохло! На, жери!» - і жбурляли втиснутій у куток Бу дитячу руку. Після того, як Бу змогла розвести вогонь, вона жодного разу не доторкнулася до їжі із м’яса. Не лише людського, але й взагалі, ніякого. Із немовлятства вона вдосталь надивилася на звірячі оргії сестер, на їх злягання із гидотними химерами та спотворені хіттю молоді огрядні морди – два відображення одне одного. Найгірше було, коли нажершись звичними забавами, сестри звертали свою увагу на неї, й заради розваги затравлювали Бу ручними демонами. Вона скавуліла від огиди й жаху, відчуваючи крижані ікла на своєму серці… Одного разу сестри зажбурнули її у чужий чотирьохвимірний світ, переповнений ворожості. Там Бу ледь не здохла насправді, але вчасно втрутився дід. Вона так ніколи й не збагнула, навіщо він це зробив. Наскільки простіше булось би дідові, аби вона тоді здохла!!! Бу пам’ятала його пташиний вереск, струс… і ось вона лежить на підлозі, з задухи хапаючи ротом повітря, а дід стоїть над нею, вглядаючись у з’їжачених близнючок…
Діда Бу боялася значно більше, ніж сестер, та й самі сестри боялися його божевільно. Ті декілька тисячоліть, що він провів на світі, зробили його практично невразливим. Витерти будь-кого з обличчя землі було для нього не справою. А не робив він цього лише тому, що вони йому не заважали і не могли завадити. Бу думала, що якби загибель близнючок чи смерть Бу знадобились би дідові, він не ввагався б ні миті, але вони були йому байдужі. Його вчинки і бажання були поза межами розуміння, людського у ньому не залишилося нічого, а очі в діда були очима самого Мороку. Свої нігті дід практично не використовував, вважаючи це огидним, вбивав він по-іншому. Дід спокійно стояв, дивлячись своєю безоднею на сестер, що, вирячившись, нагадували стерво, а потім повернувся до Бу й послав їй образ: « Будеш зі мною». Бу застугоніла й жодного слова не змогла вимовити у відповідь. Дід байдуже відвернувся від її дикого жаху і знову розвернув свою безодню до сестер. Віковічну, як світ, і чорну, як безмісячна ніч. Бу почула, чи, швидше, відчула, як він сказав сестрам: «Ваш час закінчився. Ви – не матимете мого спадку. Ви – роздуті смальцем і засмоктані хіттю потвори. Скоро ви помрете.» Після цього дід перетворився у маленького степового яструба й вилетів у вікно. Він надавав перевагу давнім формам подорожі.
Сестри аж ніяк не повірили дідові.
- За такий час він, звичайно, вижив з розуму, - сказала одна з них іншій, коли минув перший переляк від візиту дідусі.
- Так, - підтримала її інша, - чого це ми повинні померти? Ми ж володіємо силою!
Та після цього візиту близнючки люто зненавиділи Бу, яку раніше нагороджували лише зневагою. Звичайно, відвідини діда мали й позитивні наслідки – відьми перестали затравлювати дитину демонами, почали знущатися не так вишукано й простіше. Аби їх не бачити, Бу намагалася якомога довше сновидіти, там вона була вільною від принижень і гидких сімейних традицій. Вона чинила так, як чинить звичайна людини, що заглиблюється у телебачення.
Того ранку, який перевернув шкереберть усе її життя, Бу бачила дивовижний сон. Їй наснився чудовий світ. Світ, у якому практично не було магії!! Візки, що бігли без магії, сяйво, що спалахувало і згасало без магії, вогонь, що палахкотів без магії, найрізноманітніші речі, що викликали у неї відчуття захоплення та жаху, мільйони людей, що поспішали і марнували, дурних і жадібних, але які повноцінно жили!! Вона заблукала у цьому дивовижному сновидді, аж доки не наштовхнулася на мага. Бу чемно стояла осторонь, лише спостерігаючи, із жахом та повагою вглядаючись у нього. Було очевидним, що це маг, хоча нічого спільного ні з сестрами, ні з дідом, ні, тим більше, з далеким свояком Віром, він не мав. Його сутність разюче відрізнялася від усіх, раніше нею бачених. Чим він займається? Який він? Бу надзвичайно закортіло про це дізнатися, але звернутися безпосередньо до нього вона не наважилася. І ось тут маг помітив її присутність. Жах, здивування, відраза – маг одразу зрозумів, хто вона , і виштовхнув її, вижбурнув зі свого світу ворожий елемент. В Бу майнула думка, що він її уб’є, як чужу, беззахисну дитину, простого Носія, зовсім слабку і по-дитячому чисту від сімені нечистот. Але маг не знищив її. Він просто вижбурнув Бу як непотріб. Їй стало огидно. Вона відкрила очі і чітко подумала: «Хочу туди», - так думає дитина, що побачила чарівний малюнок…
А довкола вирувала звичайна буденність…
Три доби сестри скаженіли. Вони притягнули додому живу жінку з мертвими очима, сповненими отупіння та смирення. Фактично, жінка була мертва з того моменту, коли потрапила до рук сестер. Вона навіть не кричала, коли вони роздирали її на шматки. Бу дивилася зі свого кутка, як сестри жерли сире гаряче м’ясо і її затопила огида. Одна із сестер роздерла мерцю рот, вирвала і проковтнула язик, інша – висмоктала око і відірвала руку. Чи не найбільше близнючки любили руки – пальці так смаковито хрумтіли на зубах! Сестри стверджували, що верхні кінцівки надзвичайно корисні для нормального росту родинних нігтів.
Нажершись, сестри трохи відпочили, потім застрибали стінами, перетворившись на павутиць і пошльондрали з дому. Бу відвернулася до стіни і спробувала заснути, але не змогла – жахливо нуділо від смороду сирої крові та відрази до родини. Бу встала, прибрала залишки тіла жінки і вимила підлогу, лише голову залишила для ритуалу. Після цього, зрештою, змогла заснути, і ось тоді й побачила вона свій сон.
Сестри привіялися через два дні, ледь живі від утоми, замизкані якимось гидотно смердючим слизом. Турботливо вилизали одна одну й розповзлися спати у різні боки. Близнючки очі продерти не могли одна без одної, але спали завжди окремо. Ось і зараз посеред кімнати розляглася одна із сестер. Інша чомусь спала на даху, звідки Бу чула її присьорбуюче хропіння.
Бу підійшла до вікна і подивилася на вулицю. Вона вже давно пішла б з дому, якби не була переконана, що сестри зможуть її знайти скрізь. За вікном жебонів облізлий пейзаж із сірих безформних плям камінних будинків, іноді (подалі) чимдуж пробігали тіні людей. Люди поспішали влаштувати свої справи, поки сестри удома. З якою запопадливістю вони витримували нашестя сестер! Століття рабського плазування й тваринної покори - відбірна худоба, харч для ненажерливих самиць, - місто було родинним спадком її сім’ї.
Коли вона була зовсім маленькою – жила з матір’ю. Але вона цього, звичайно, вже не пам’ятала. Перший спогад Бу як особистості був пов’язаний, зрештою, із жахливою смертю тієї, яка її народила. Батька Бу не пам’ятала взагалі. Сестри казали, що він заважав ділу, і дід позбавив діточок татуся. Матір убили самі сестри, брехнею заманивши її у пастку. Вони вірили, що таким чином отримають безмежну могутність і осягнуть Силу. Бу вони також убили б, просто для розваги, якби не дід.
Вона відвернулася від вікна і подивилася на сестру, що розкарячившись спала на підлозі. Усі знають – сім’ю не вибирають!
“Досить!” – наказовим тоном промовив хтось у її голові. Жодної миті не міркуючи, ніби спрацювало програмування, Бу підійшла до сестри і ударом складеної човником руки розкраяла тій живіт від лона до грудини, після чого схопила за руки, сіла на груди, придушила до підлоги і випила з її рота останній подих, не відводячи погляду від вражених скляніючих очей. Відразу ж єство її сповнилося зовсім незвичним, несподіваним відчуттям, ніби вогонь пробіг жилами Бу. Її руки затремтіли, вона впала на тіло сестри і декілька секунд так лежала, вбираючи тілом останні конвульсії і засвоюючи незнайоме відчуття чужої сили. “Доведи ж усе до кінця, Смердото!”. Гукнула з-під її черепу мертва сестра. Бу примусила себе зіп’ястися на ноги і похитуючись попленталася на гору. У ній боролася відраза жаху від її вчинку та насолода від сповнення силою. Друга сестра спала на даху у саморобному курені – своєрідний компроміс між рідною домівкою та оздоровленням сном на повітрі. Вона останньої миті прокинулася і шарпанулася убік. Бу навалилася на неї і спробувала схопити за руки. Близнючка була значно важчою і огряднішою за Бу, вона шаленіла від люті і билася як в останню мить… але Бу й не розраховувала на легку перемогу. Сила струмувала у ній, десь у мізках нестримно скавчала мертва сестра… Рясно і глибоко пошматована Бу зрештою притиснула сестру до поверхні даху і засмикнула палець їй у шию. В горлі у сестри забулькало і заструменіло густою бридотою. Бу стиснула у кулаку сестринське волосся, обхопила її губи своїми і глибоко вдихнула. Разом з повітрям у рот потрапила гаряча кров. Так Бу одномоментро, остаточно і беззмінно стала дорослою. Вона важко дихаючи звалилася на бік і повільно приходила до тями. Відчуття, звичайне для більшості адептів Магістрату Тіней, було для неї новим і захоплюючим.
- Ну ось ти й звільнилася, - прошепотіла вона сама собі. Все її єство шаленіло від насолоди.
- Це залежить від того, що ти маєш на увазі під словом “свобода” – раптово пришпилив свідомість крижаний спокійний голос діда. Крізь Бу, роздираючи її нутро, протиснувся всеруйнівний буревій. Вона відчула, як кістки повіялися пісочком йому услід.
(Далі буде....)
