

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	848
Творів:	12985
Рецензій:	20412

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Історична проза

Бульбашка

© Камаєв Юрій Статус: Історик, 02-08-2007
Нарешті скінчилося навчання і почалася клінічна практика. Одним із моїх перших пацієнтів був старенький, але ще жвавий дідкок. Звали його Василем Степановичем. Лежав він із пневмонією. Не секрет, що найвередливіші та найвимогливіші хворі - це медики. Ось мені і пощастило - цей дідок все життя пропрацював у тутешній лікарні фельдшером. Та хворих зараз, окрім нього, не було, медсестра відпросилася копати бараболю, тож я лишився сам у терапії і мусив слухати нарікання старого на теперішню медицину і недолугість сучасних лікарів. - То було у сорок п'ятому. Був я тоді зовсім ще шмаркачем, як ото ти зараз. Та й не тутешній я, із Полтавщини, совіт - одним словом. Ні родини, ні друзів, та ще й люд місцевий косо дивиться. А часи були важкі. Голодно - бувало коли за день в роті і ріски не мав. По лісах партизанка - а виклик є виклик. Їдеш на те село і не знаєш чи повернешся. А ліків у нас і на показ не було. У військових, у тих було все. Одного разу, вже пізно вечором, коли я був на чергуванні, у дворі лікарні зупинився віліс. Вискакує звідти військовий - майор медслужби. Проситься переночувати. Ясна річ, вночі ж йому їхати - вірна смерть, перестрінуть хлопці з лісу. Мені ж хіба шкода? Ліжка є. Та й спокійніше - він таки доктор, бо з мене толку тоді було як ото з тебе зараз. Хороший чоловік був той майор, ще й виявився земляком моїм. Хворих оглянув, мої призначення передивився. Навіть похвалив - порядок у тебе і лікуєш правильно. Потім дістав він флягу зі спиртом, бляшанку тушонки, хліба, ще й цукерків жменю насипав – дівку свою, каже, вгостиш. Не зле тоді чергувалося. Розговорилися за чаркою, знайомих спільних знайшли – виявилося, що ми в одному медучилищі вчилися. Цигарками пригостив якимось чудернацькими – чи то німецькі, чи американські – з верблюдом на коробці. Та тут він і каже, - ти чув про новітні американські ліки - пеніцилін називаються? Та де я міг чути? Не знали ми ще тоді антибіотиків. Але киваю - не хотілося ж визнавати себе невігласом. А він і далі провадить - вбиває воно будь яку інфекцію. Це просто диво якесь. Один-два уколи виліковують пневмонію. Навіть туберкульоз бере. А вже про ті сороміцькі хвороби й говорити не варто. Один заштрик й як і не було нічого. Майже як панацея парацельсова. Цьому англійцю Флемінгу, що такі ліки придумав, люди повинні пам’ятник золотий поставити за життя. Так то воно так, та й що, кажу, з того як воно десь є. Ліки ж американські, все одно не дістанеш. Та майор лише засміявся, - за гроші каже, все купиш. І дістає з кишені кілька ампул. Це, каже, тобі дарую земляче. А треба буде ще - приїзди до мене у Львів. Але звиняй, то вже буде за гроші, бо у мене не фабрика, сам купую у спекулянтів. А я тоді з Галею своєю, небіжкою, познайомився. Вже й до весілля йшло, а я голодранець-голодранцем. Усього майна - що на мені - галіфе і шинеля. Ну думаю, вхопив Бога за бороду. Зароблю копійчину на весілля, втру носа майбутньому тестю. Бо дуже вже він гоноровим був. Хоч до білих ведмедів міг цей пеніцилін довести, та тоді я ще молодим й дурним був і страху ніц не мав. Вколов я перший укол одному знайомому лейтенанту. Хороший хлопака. Ще й вірші писав гарні, і все жінці присвячував. Ось досі кілька рядків пам’ятаю. «Дождись мене, голубко мила, хоч всі зневірились навкруг Повернусь я, я не загину, Навік кохання пронесу…» Ми ж чоловіки усі то розуміємо – яке б кохання не було, немає таких залізних людей, щоб ото кілька років без жіночого тепла могли обійтися. А він одружений і додому вже час їхати. І нащо ту біду до жінки везти? Чекала, сердешна, на нього стільки, усі очі виплакала. Та й у них, військових, за такі хвороби мало не трибунал загрожував. Дійсно ліки чудодійні були – враз хлоп виздоровів. Розрахувався щедро. Звісно, звідки ж у нього гроші, він же не інтендант який, а фронтовик. Отримав я сувій шкіри на чоботи та гарну шаль, мабуть німецьку, для своєї Галі. Ще й добрий могорич він виставив, коли від’їздив додому. Та певно шепнув комусь із своїх друзяк про мене. Решта уколів розійшлися за кілька днів. То ж військо з Німеччини поверталося, станція забита була, ешелон за ешелоном йшов. Почав я трохи в пір’я вбиватися, і грошенята з’явилися, та й одягнувся пристойно – костюма у спекулянтів купив. І Галчин батько вже наче не такий суворий до мене став. У Львові, в майора, я бував мало не щотижня. Та як казав той старий жид – все так не буде. Скінчилося це в один момент. Підходжу до шпитальної брами, аж бачу - ведуть смерші мого майора. Той без погонів, без портупеї, обличчя розбите. Я все одразу зрозумів. А через кілька днів - трибунал і розстріляли його. Потім взнав випадково – не за пеніцилін. Постачав він ліки до лісу. Царство йому Небесне, добрий чоловік був. Урвалося мені з тим пеніциліном. А вояки все йдуть та йдуть. Довелося у сірка очей позичать - нема, кажу, більше. Та як на ту напасть, приходить до мене сам капітан Кравченко. Енкаведист, лютий як собака. Немало людей замордував, виродок. У нас його всі боялися. Підхопив і він ту болячку сороміцьку. - Колі, - кричить. - Немає більше тих уколів, - відповідаю, а він за пістолета. - Прістрєлю, блядь, бандєровская сука, - кричить. Та не жартує, бачу. За життя моє йдеться. Свербить йому, допікає. І тут мені сяйнуло… Давай я по кишенях шукати. Зачекайте, кажу, є ще один, за підкладку закотився. Спускайте штани, товаріщ капітан. Вколов я йому того укола в сідницю так, що він аж заскавчав. - Заборістий етот пецінілін, нє вралі рєбята, - каже. - Та такий він і є, тут вже нічого не вдію… Порожню ампулу нишком назад до кишені вкинув - а раптом він десь дізнається що то таке aqua destillata. Отак я викрутився… - То ви йому водичку вкололи? – запитав я. - Ех, ти, професор. І чого вас зараз вчать? Він би враз мене викрив, - відповів дідок. Пеніцилін – болючий укол. Я вколов йому бульбашку, повітря. - Але ж воно все одно повинно було вилізти, адже од цього краще не статне? - Авжеж, сину. Спереживався я тоді - за ніч посивів як лунь. Як не кинь – не жилець я. Вже думав до лісу тікати, та хто ж би мені там повірив. Я ж совіт – ті би розстріляли як підісланого сексота. Та Господь допоміг – козак не без щастя. На другий день вбили мого пацієнта. Кажуть, давно на нього наші хлопці полювали. Вчинили в передмісті стрілянину і коли капітан Кравченко приїхав – зрешетили його емку з двох кулеметів так, що крізь неї можна було локшину цідити. Так і здох паскуда із трипером. - Йой, як болить… Та ти ж мені повітря вколов! - Та Бог з вами, Степановичу, то лише пеніцилін…
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Авторе, дякую
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Карповий, 06-08-2007

... і тут я зі своєю "інтригою" :)
На цю рецензію користувачі залишили 7 відгуків
© Кока Черкаський, 03-08-2007

щодо старухи Ізергіль
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Антон Санченко Статус: Експерт, 03-08-2007

Дилема: куля в скроню - чи заштрик в дупу? Висновок: не гнівіть лікарів...
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олесь Бережний Статус: Гуру, 03-08-2007

сюжет заслуговує неабияких аплодисментів!!
На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Тед Лещак Статус: Добрий критик, 02-08-2007

симпатична новела
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Маловідомий прозаїк, але борзо перспективний, 02-08-2007

Небога і небіжчиця - не одне й те саме
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М.Гоголь, 02-08-2007

Дотепно і вірогідно
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дана Рудик, 02-08-2007

Згенеровано за 0.0119750499725 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design