Хриплі дитячі голоси, зійшовшись в асонансі, лунають шансоном на все шкільне подвір’я.
Тут частими гостями стали покидьки, які своє відучилися та нічого не вивчили. Наука винесла їх вперед ногами. Їх зуби сточилися об її граніт.
Тонально замасковані мішки під очима від винних ночей… Хвороба самовираження проявилась симптомом «важкого ранку». Який тобі розвиток, коли життя розпочалось із солодко-болючим присмаком причини-наслідку: алкоголю-похмілля. Модна марихуана, що матеріалізувалась із заставки на мобільному у вкрадені батьківські гроші. Це дозвілля, яке переросло в спосіб задовольнити амбіції навіть самого жалюгідного… Сірій масі – чиста свідомість. Далі буде. Бо вони впускають в груди не солодкий дим, а свого володаря, який вибирає собі імя: рак, імпотенція… Або просто байдужість.
Чиє покоління?..
Безглузде відречення від правил життя, що видають суспільство штучно приязним, заради правил існування, які знищують спільне. Егоїзм як панацея для апатичної душі, що вже нарекла себе одинокою частинкою у цілому Космосі.
Кожна невинна смерть збільшує особистий простір. Кожна бандитська розправа збільшує особисту свободу. Світ не обійняти, коли тримати його за горло. Тому він холодно дихає на вимагачів щастя, гордо, не прохаючи відпустити. Світ їх давить, мов мурах.
Історія вмерла зі своєю епохою, а державність розтанула в руках імбицилів (це генетичне).
Так кажуть зрячі, але не мислячі - теперішні лідери. Імбицилів заступають дегенерати.
Аякже, час прийшов, юнаки стали дядями…
Покоління, що отримало право на майбутнє, аби без торгу його віддати продавщиці в магазині і допалити здоров’я бігбордним брендом. Зневірена байдужість під культ полунички та героїв, які, рятуючись від минулого, перекреслюють майбутнє.
Токсична веселка, намальована брудною кров’ю, марою наближає одурманений розум на вселенську путь і запрошує зробити крок назустріч новому. Але це дорога не вперед, а вниз. Бо найкраще літає той, хто приземляється безболісно!
По коліна!
Пастка для молоді, з жовтими зубами та хмільною головою, розписана покадрово, немов для зйомок вражаючої утопії. Спокусливий міф про імідж. Та в труні всі вдягнені у фраки.
Лише зморшки старості прикрашають мерця.
Приречені. Вони вірять, що не опиняться за бортом. Та вони вже за ним, тому тягнуть живих як корабель з вибоїною у вусі. Бо вони ніколи не йдуть самі. І своїм передсмертним «приходом» вони звільняють особистий простір іншим –
новому поколінню:
зі своїми імбіцилами, які перекреслюють одвічні істини гаслами збоченої свободи.
