Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2514
Творів: 45346
Рецензій: 88736

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Рецензія для ДЧ

ПІТЬМА РОЗСІЮЄТЬСЯ ЗГУСТИВШИСЬ

© Дмитро Штофель, 20-07-2007
Дереш Л. Трохи пітьми, або На краю світу. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007. — 288 с.

Любко Дереш сьогодні є, якщо не самим, то одним з найбільш очікуваних письменників України. В тім сенсі, що його творів чекає чи не найбільша кількість прихильників. Вони, тоті Дерешові поціновувачі, чекають нових творінь свого улюбленця найбільш активно, найбільш відчутно. «Чи не написав Дереш чогось новенького?», «Коли вже вийде його наступна книга?» — подібні питання мені не раз доводилося чути і навіть відповідати на них.
Молодь — бо здебільшого його читає саме молодь — ковтатиме, як мені інколи здається, будь-який твір Дереша. Особливо — памолодь. Але неможливо не помітити той факт, що сформувався стабільний літературний стиль Дереша, за яким можна впізнавати його тексти суцільно. Суцільно — означає, що для ідентифікації текст має бути прочитаним повністю, не фраґментарно. Мова, отже, про оповідну, фабульну, настроєву складову стилю. Туманний напівпрофесійний містицизм, відкрите спілкування героїв, мерзенність дитячих страшних історій — все це складові отого самого стилю Дереша, і який потребує окремого більш детального розгляду.
Цілком підтверджує факт усталення означеного стилю образотворчости й нова книжка Любка Дереша «Трохи пітьми».
Як завжди, добрий гумор. І як завжди, багато екзистенційної нецензурної лексики. Кажу саме так, тому що вона постає не просто як негативне віддзеркалення дійсності, а ледь не як сакральний засіб очищення духу і плоті. Незважаючи на це, відчуття перенасичення нецензурщиною не з’являється. Хоча інколи, як на мене, можна було б легко обійтись і без неї.
Озираючись на попередні книжки Дереша, можемо відзначити, що автор постійно перебуває в пошуку різноманітности. Але все ж його книжки (за виключенням, певно, «Архе», яка скидається на такий собі ліричний відступ) сприймаються як одна довга історія. Тому виникає враження, що Любко, бува, топчеться на місці. Чогось справді нового в плані літературно-художньому його чергова книжка не принесла.
На відміну від стилю, оновленою постає в «Пітьмі» форма викладу. Якщо вірити авторові, який навчив нас своїми творами йому не вірити, фактично все, написане в книзі, є розшифровкою аудіоплівкових записів сеансу психологічної монодрами, так званого «магічного театру», коли пацієнт (Дереш) за допомогою психолога вводиться в певний стан поза свідомістю, в якому він стає і стороннім споглядачем певного дійства, і одночасно кожним із його конкретних учасників. Змінюючи таким чином способи викладу, автор говорить від імені майже всіх своїх героїв, при чому кожному герою відводиться свій проміжок часу без «накладань».
А дійство відбувається ось яке: на щорічному фестивалі неформалів на Шипоті збирається невелика група людей, які приїхали не з метою добряче «відтягнутися» на Карпатських просторах, а щоб відвідати таємний «фестиваль у фестивалі» — з’їзд самогубців, бо в кожного з них є на те свої причини. Серед учасників цього з’їзду ми знайомимось із Германом (чи не паралель з Гессівським «Степовим вовком»?) — зрілим чоловіком без певної долі та величезним відчуттям вини; Вікою — безнадійним дівчам з безнадійним коханням і страхом; Аліком — екстрасенсом-невдахою в літах, на якого Вищі Сили поклали-були надважливу місію, з якою він не впорався; Йостеком — програмістом, який заплутався у своїй дружбі та любові; Лорною — дівчиною-відьмою із нав’язливим підсвідомим страхом та Жанною — послідовницею і співучасницею Лорни, колишньою дівчиною Йостека. Всі вони чекають на прибуття координаторів цього «фестивалю», але поступово самі стають координаторами своїх доль та доль своїх випадкових супутників.
Алік першим починає активно діяти і проводить акт «шаманотерапії» — духовного очищення Віки, під час якого вона таки звільняє себе від хомутів минулого і називає своє справжнє ім’я — Віра. Звісно, не обходиться й без класичного (я б сказав навіть найкласичнішого) скептика, яким виступає Йостек. Його недовіра переростає у сарказм, зневагу, а згодом і відкриту ворожість та аґресію до підстаркуватого Аліка.
В лабіринтах сюжету зникає Герман, врешті зникає Алік, зникають колишні Лорна та Йостек. Розв’язка цієї історії позначена переродженням. «Світ великий і прекрасний!» — нагадує нам Любко.
Повторюсь, якщо сприймати сюжет роману «Трохи пітьми» (роман — цілком умовне означення даного тексту) як щось розповідальне, чи там повчальне, ми не знайдемо нічого нового альбо ориґінального. Якщо ж розглядати його так, як того волів би від нас автор — тобто як вивільнення власних внутрішніх голосів — перед нами відкривається набагато цікавіша картина. На початку роману Герман ототожнюється з внутрішньою таємницею самого оповідача. Тут він — Той, Хто Прихований Від Себе. Промовляючи від імені п’яти членів «команди самогубців», оповідач показує і їхню близькість своєму єству. Тоді як образ Аліка, від якого мова не ведеться, уособлює зовнішні впливи: літературу, чужий досвід, настанови старших людей чи друзів тощо.
Але на відміну від «Степового вовка» Германа Гессе, в «Пітьмі» автора цікавлять не стільки шляхи подолання внутрішніх криз героїв, як їх оголошення і розвиток.
Насамкінець Герман так і залишається Таємницею, адже подальша його доля невідома і таки справді таємнича. Аліка — як попередньо привнесений чужий досвід — убиває досвід власного осягнення, носієм якого виступає Йостек. Він долає (хоча шлях до цього виявляється довгим, звивистим і не безобтяженим жертвами) стіну своєї внутрішньої заштампованости, виходить на вищий щабель розуміння буття власного і світового. Жанна уособлює одвічний потяг людини до невідомого, загадкового. Лорна — природні задатки до духовного зростання (а може, й спадання?), протилежність суцільній матеріалістичності Йостека.
Як бачимо, розв’язка роману набуває сенсу! Для власного «дозрівання» людині необхідний зовнішній вплив, але так само необхідно цей вплив і усунути для остаточного самоутвердження: як правило, через болюче контактування з дійсністю, переосмислення її як новопізнаваної.

Вінниця, 2007 р.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.3566839694977 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …