У повітрі пахло вологою. Густий слизький туман стелився низько по землі, обвиваючи парк своєю тінню. І здалеку тихо відлунювались чиїсь кроки по вогкому грунту. Це – Марія. Вона якраз поверталася з нічної зміни - втомлена, голодна, вона прагнула якнайшвидше потрапити додому, лягти в ліжко і заснути, хоча б на декілька діб… «Швидше… Наступного разу піду іншим шляхом, хоч цей найкоротший… Піду найдовшим… А то дівчата всяке розповідали… Що це?», - і тут її напружені думки урвав якийсь дивний шорох. Ліворуч і праворуч, немов маленькі гадючки, до дівчини потяглися дві мотузки, керовані невідомою силою. Марія, подумки зойкнувши, щосили побігла далі. Проте мотузки були вже й попереду. Щільні та цупкі, немов гілля на дереві, вони миттю оповили тіло дівчини, зв'язавши її. Колюче листя тиснуло на обличчя, мотузки давили на живіт. Дівчина зависла в кількох сантиметрах над землею, знерухомлена якоюсь жахливою силою.
- Так-так… Що тут у нас? – з туманної димки, немов химера, матеріалізувався якийсь чоловік. Довге чорне волосся спадало йому на плечі, а кривавий погляд втупився у Марію, котра безнадійно пручалась за кілька метрів від нього.
- Ласкаво просимо у парк розваг! – він дико реготнув, оскаливши свої білосніжні зуби, і після короткої паузи продовжив:
- Приємно познайомитися! Мене звати Гелвін. А вас, молода пані? Ой, я ж забув, ви не можете поворухнутись… зараз… одну секунду… - він легко махнув вказівним пальцем, і мотузки на обличчі дівчини дещо послабились, даючи їй змогу хоч щось промовити.
- РЯТУЙТЕ!!! – закричала вона на всю околицю, скільки лише мала сил, проте її голос лише глухо лунали в туманній порожнечі.
- Ой… Рятуйте!.. Допоможіть! – артистично вигукнув чоловік, зображаючи поведінку Марії. – Дорогенька, тебе ніхто не почує. Навіть і не сподівайся.
- Що це за чортівня? Допоможіть хто небудь! Боже… Що ж це все таке… ДОПОМОЖІТЬ!!! – вона вже не просто кричала, а ридала, пручалася в істериці, намагаючись вивільнитись з цупких обіймів гілляк.
- Ти, напевно, не тільки дурна, а ще й глуха… Я ж тобі сказав: ніхто тебе не почує! Можна ж і по культурному… Як тебе звати? Га? – незнайомець дурнувато всміхнувся і пдійшов ближче.
- Йди геть від мене, падлюко! Збоченець чортів! Що, я думаєш не знаю? Вас завжди повно, маньяків задрипаних! Геть! – і вона заридала ще дужче, благаючи Бога про допомогу. Чоловік голосно розреготався, тримаючись за живіт.
- Мда… Маньяк… До такого ще ніхто не додумався!.. Дорогенька, не знаю, як там тебе зовуть, я не збоченець, і не маньяк. Я звичайний вампір, - сказав він, широко розплющивши свої очі і серйозним поглядом дивлячись на Марію.
- Знаю… Я вас… Теж мені вампір. Розвелось вас тут, божевільних! Добре, шо хоч не Наполеон… Іди геть, бісів псих! Я бачу, тобі одна дорога – в дурку! – гнівно мовила Марія, і знову запручалась.
- Якщо я піду, то ти сама не зможеш вибратись. І до того ж, чому я маю залишитись без вечері? Чудово. Я – псих… Тоді як ти поясниш оце? – він з легкістю крутнувся на місці, і в ту ж мить зник, немов не жива людина, немов привид. – А я ось тут! – раптом сказав він, з'явившись у зовсім іншому місці. Марія застигла, не в змозі пояснити те, що відбувається. І, шокована, почала вголос молитися. Вампір знову зареготав:
- Ха! І ти сподіваєшся, що твій Бог тобі допоможе? Поки шо нікому не допоміг… Не допоміг і мені, коли я його благав… Коли ще був людиною… Проте це вже в минулому. То ти мені не скажеш, як тебе звати, дівчино?
- Мене звати Марія… Хоча тобі, чорте, це нічого не дасть! Що ти збираєшся робити зі мною?
- О… Прегарно… Марія. Дорогенька, повторюю, для особливо розумних: я вампір. Гм… - Гелвін задумано почухав потилицю, і сказав приглушено: - Чудове ім'я, як на звичайну вечерю… Проте не жахайся! Це буде швидко, і майже безболісно… Ну, як я пам'ятаю по власним спогадам… - Марія почала дико пручатися і верещати, так, що деякі тоненькі гілки почали рватися.
- Ну що ти, не переживай так сильно! Треба тебе трохи підперезати… - він знову легко махнув вказівним пальцем, і мотузки затягнулись дещо сильніше. – Знала б ти… Як мені сумно одному. Тому я тебе одразу не вб'ю. Треба ж хоч з кимось поговорити, душу відвести… А то, як ти кажеш, справді недалеко до божевільні.
- Ти псих! РЯТУЙТЕ!!! Боже, ну чому я… Хоч хтось… Дпоможіть… - дівчина вже була виснажена, і не мала більше сил смикатись.
- Так, знаєш що! Досить кричати, мені це вже набридає… Не люблю верески, - за помахом руки мотузки щільно притулились до обличчя Марії, закриваючи їй рот. – Ось. Так буде краще. А я собі поки присяду… - вампір неспішно сів на лавицю, що стояла край доріжки, і перевів свій погляд на землю. Тільки тепер, хоч трохи заспокоївшись, Марія зауважила, що цей вампір дещо незвичний. Не такий, як у фільмах показували… Якби не бліда шкіра, що м'яко виблискувала у місячному сяйві, та хижий погляд, він цілком міг бути схожим на звчиайного хлопця, яких багато в цьому місті. Гелвін був одягнутий у стильну чоловічу кофтину та світлі джинси. Певно, крадені на місцевому ринку.
- Чому зразу крадені? Я їх чесно купив, у магазині… - тихо сказав він. Марія одразу ж перестала про щось думати. Певно, він ще й думки читає… «От лихо… Що ж робити?», - вирвався на волю здогад дівчини.
- Нічого не робити. Ніхто не врятує і не допоможе, - знову мовив Гелвін. Марія лише мовчки ковтала сльози, що без упину котилися з її очей.
- Ти так не переживай, голубонько, - звернувся вампір до неї, - смерть все одно колись настане. Чи ти б хотіла краще померти старою шкапою в інвалідному кріслі? Чи загинути в автокатастрофі? Чи… Від смерті не втечеш, Маріє. Вона є, і буде. Лиш для кожного настане в різний час. Ось, наприклад, для тебе, вона вже зовсім близько. Для мене – це вже минуле. Можна навіть сказати, що я деякою мірою переміг її. Знала б ти, як мені сумно… - він непомітно змахнув сльозу зі щоки, і підійшов до дівчини, що і досі застигла над землею, знерухомлена мотузками-гіллям.
- А ти гарна… - задумливо мовив він, дивлячись у зелені очі Марії, сповнені дикого відчаю. – Бувай, дорогенька! – вигукнув вампір, і його зіниці одразу налились криваво-червоним кольором, а обличчя потяглося до шиї дівчини…
Над парком, зануреним у непроглядну пітьму та сповненим слизьким туманом, лунав чийсь жахливий вереск.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design