

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	753
Творів:	11419
Рецензій:	17315

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Містика

Пустеля

© Костенко Олександр, 12-07-2007
Їх було п’ять сотень. Вони були рядовими, а хтось офіцерами французького легіону. Та їх застали зненацька у пустельних горах. Кулі летіли з вершин. Вершники летіли на солдат з гострими лезами шабель. Несподіванка... паніка. Команди офіцерів доходили до одиниць. Легіонери ставали у захист, ставали в прямокутник, в три ряди, стріляли по черзі. Натиск збільшувався, алжирські коні неслись щодуху на солдат. Хтось вже прощався з другом, інший відчайдушно відбивався. Горн сурмив про відступ. Але куди було відступати? Навколо різня. Їх врятував кулемет – на щастя рядовий Гійом впорався зі своїм заціпенінням, своїм страхом та диким трясінням рук від великої кількості адреналі ну в крові. Він кричав, його голос нагадував ревіння загнаного звіра. Кулі летіли збиваючи з ніг коней, вершники яких падали на пісок або ножі рушниць легіонерів. Араби вже не наступали, вони відступали, виконавши своє завдання – розбили легіонерів, – з наймен шими втратами. Тепер солдати французького легіону могли зітхнути з полегшенням. Одні лежали на піску важко дихаючи, ридаючи чи сміючись від того, що залишились живі. Інші лежали мертві, їх було багато – майже всі. Гійом стояв на колінах, до сих пір тримаючись руками за кулемет. Він досі не відійшов від побаченого і зробленого ним. Солдати проходили, хлопаючи хлопчину рукою по спині, дякували йому. Та Гійом не чув їх, він дивився прямо – на тих, вбитих ним людей. Вперше вбитих своїми руками, за допомогою куль. Легіонерів залишилось ледве шість десятків з п’яти сотень. Розбиті вщент. Змучені спрагою. Закривавлені, поранені легіонери йшли під палючим сонцем пустелі. Вони прямували до форту, де могли сховатись та перепочити – принаймні, на мить, доки місцеві племена не будуть штурмувати мури їхнього порятунку. Вони йшли на зміну іншим солдатам, що сиділи за стінами фортеці вже більше ніж півроку, мали привезти провіант, зброю та набої. Та тепер йшли з пораненими і відчаєм в очах. До форту залишалось близько десяти миль. І ця відстань могла бути смертельною у будь-яку хвилину. -Гійоме, Гійоме!!!! – кричав Сільвен, наздоганяючи товариша – Зачекай друже. -Що ти хочеш? – запитав хлопець. -Подякувати тобі. Ти врятував усім нам життя. Якби не ти ми всі загинули б. -Подякуй тим арабам, яким вистачило здорового глузду відступити. А то ми б з тобою зараз не балакали. Я хочу пити. -Ось візьми – Сільвен протягнув Гійому флягу з водою. Хлопець зробив ковток і віддав флягу товаришеві. Тепер вони йшли поряд: новобранці французького легіону. Позаду них двоє німців розповідали один одному анекдоти, щоб якось підбадьорити себе. Їхній дзвінкий сміх, дратував Бойда – шотландця – ветерана легіону, який був у званні капрала: -Ви можете закрити роти і йти спокійно. Тільки що ми втратили весь загін. Більша половина з тих, що залишились поранені і ледве волочать ноги, а ви шкіритесь. Капрал кричав з надривом, було чути відчай у його голосі. Здалось, що Байд ще жодно го разу не отримував такої дошкульної поразки. Німці вже не сміялись, вони опустили голови і чвалали далі, розмовляючи пошепки. Легіонери йшли по двоє у ланцюжку. Всі тримали зброю напоготові. Капітан Отой – єдиний виживший офіцер – йшов попереду. Його права рука була перебинтована. Куля влучила йому у передпліччя. У лівій руці Отой тримав пістолет. Він мав будь що довести залишки загону у пункт призначення – фортеці. -Сільвен, ти вбив когось? – тихим голосом запитав Гійом. -Ні, друже, я ледве зробив постріл. Все було так швидко, що я не встигав за подіями. -А до цього випадку ти взагалі вбивав колись людину? -Ні, не доводилось, хоча стріляю я влучно – похвалився Сільвен. -Я до сьогодні нікого не вбивав, а тут відразу стільки. Якийсь незрозумілий стан зараз у моїй душі – ніби мене зґвалтували, а мені це сподобалось. Якесь тваринне відчуття умиротворення, чи що?! Не знаю, з чим порівняти. Хіба що відчуття після виграної кулачної бійки. Це задоволення від розбитого обличчя суперника. Розумієш про, що я? -Приблизно здогадуюсь – відповів Сільвен після хвилини роздумів. Хлопець по дружньому посміхнувся до Гійома , ніби кажучи: „заспокойся, все гаразд, з ким не буває”... Капітан Отой повернувся до солдат і поглядом почав когось шукати: -Капрале Бойд, капрале!!! – гукав офіцер. Бойд підняв голову і підтюпцем побіг до Отоя. -Слухаю, капітане – сказав, підбігши шотландець. -Бойде, нехай солдати відпочинуть – зробимо невеличку зупинку, - наказав капітан. -Так, капітане, - відповів капрал, - Легіонери, стій!!! – наказав Бойд солдатам. Люди з радістю впали на розпечений пісок, після довгого маршу, після сутички, після втрати друзів. Не дивлячись на місяці тренувань, в когось вже починали судомити ноги, змучені важкими переходами. Солдати жадібно ковтали воду зі своїх фляг. -Довго ще капітане? – запитав капрал. -Якщо мапа не зраджує то ще три милі ходу у південно-західному напрямку – відповів Отой. -Це добре, бо солдати добряче втомились. Особливо поранені. І вода закінчується, а провіанту в нас катма: під час бою його відібрали алжирці. -Боюсь, що у форті буде та сама ситуація з їжею та водою, – хвилювався Отой – Нашим основним завданням було транспортування провіанту до фортеці, а вже потім людських ресурсів. Капрале час вирушати. -Легіонери, рушаймо!!! Вже скоро ми всі разом відпочинемо у казармених ліжках форту і питимемо смачне червоне – підбадьорював Бойд солдат. Легіонери важко вставали з піску. Поранені обпирались на дружнє плече, хто міг йшов сам. Від думки, що їхній шлях незабаром скінчиться солдатам ставало легше крокувати пісочними вулицями, проспектами та бульварами. Це окриляло усіх легіонерів, і молодий Гійом зі своїм товаришем Сільвеном посміхались та йшли веселіше ніж десять хвилин тому. Солдати на чолі з капітаном Отоєм долали останню природну насип з піску. Далі внизу перед очима легіонерів відкрилась велика рівнина з двома оазами і фортецею. „ Дійшли” – подумав кожний про себе. Легіонери спускались вниз. Йшли далі рівниною. Оази, що знаходились трохи спереду фортеці мали по кілька пальм та невеличкі озерця. Легіонери зараз, як ніколи відчули спрагу. З десяток солдат покидали зброю та побігли до води. Та перші ж ковтки, здавалось б рятівної вологи, викликали гнів, здивування та відразу. Легіонери випльовували, що ще не встигли ковтнути, швидко відповзали від озера: -Що сталось солдати, в чому справа? – питав капітан Отой, нерозуміючи у чому справа. -Це кров!!! – кричали в один голос легіонери. Гійом підійшов ближче до водойми. Хлопець опустив в озерце руку, яка вмить стала червоного кольору. Гійом доторкнувся кінчиком язика до мокрого липкого пальця: \"Це справді кров\" – підтвердив хлопець про себе. -Подивіться вона відчинена!!! – повідомив Тьєрі, вказуючи на браму фортеці, - Цього не повинно бути навіть у мирний час. -Легіонери, приготуйте зброю, будьте пильними, стріляйте за моєю командою – наказав капітан Отой. Солдати приготували зброю. Вони йшли повільно у бік фортеці. Поранені стояли в центрі, неушкоджені йшли на флангах і позаду, замикаючи колону. Легіонери зайшли в середину форту. На майдані перед казармою повсюди на купах лежали обвуглені тіла людей: „Невже легіонери були розбиті алжирськими племе нами?” – думав Отой -Зробіть обшук території? Тут мали залишитись живі люди. Знайдіть їх, – звернувся до солдат капітан. Легіонери розпорошились по форту: одні шукали на вулиці інші у казармі та сусідніх жилих та нежилих приміщеннях. - Сюди! Я знайшов! – кричав Жерар. - Що в тебе? – запитав капрал просуваючись крізь солдат, що вже майже всі позбіга лись на голос. Протиснувшись до Жерара, Бойд побачив ледве живого легіонера. Його на половину оголене тіло було вкрите язвами, з я’ких сочилась кров. Чоловік важко дихав: - Тікайте звідси поки є час. - Що тут трапилось? – запитав Отой, що тільки прийшов. - Це прокляття. Нас всіх прокляли за вчинене. Всі легіонерів без винятку.Тікайте... - Лихоманка – він марить, – констатував капрал, звертаючись до капітана. - Розкажіть, що сталось з військовими, де ваше командування? - Спочатку вся наша вода перетворилась на кров, потім по черзі надходили напасті: жаби падали з неба, хмари комах і бліх, що пили з нас кров. На третій день все тіло вкрилось язвами і ранами. Люди почали мерти. За два дні поздихали усі. Геть усі. Мені залишається чекати темряви, яка забере мене до диявола у гості. А все через клятого лейтенанта Лебефа... – розповідь легіонера перебив важкий кашель. - Що скоїв цей Лебеф? І де він сам? – запитав Отой. - Віддав наказ знищити караван, що прямував через пустелю. Бідні невинні діточки, бідні жінки. Ми їх повбивали як вуличних собак. Все збулось, все сталось, як казала стара алжирська відьма. Зараз Лебеф у пеклі як і мої мертві товариші.– солдат істерично засміявся . Капрал відвів капітана Отоя в сторону: -Зрозуміло, бідолаха збожеволів. А що робити нам?! Залишатись тут без води і провіанту резону нема. Повертатись назад – вірна смерть. Отой замислився над словами капрала: -Бойде, завтра зранку будемо вирушати додому. Нехай солдати перепочинуть, потім зберуть побільше зброї та набоїв, перебинтують поранених. -Добре. Я віддам відповідні накази. Що з ним робити – запитав капрал, вказуючи на закривавленого легіонера. -Заберемо його з собою, а поки що зупиніть йому кров і дайте трохи води – відповів капітан Отой. Палюче пустельне сонце не бажало лишати небо. Піт котився по солдатських тілах. Спрага знищувала всі хоча б трохи позитивні емоції. Легіонери намагались відпочивали після виснажливо-смертельного походу, ховаючись у тіні стін фортеці. На форт насувалась темрява. Це була не зміна дня на ніч і не чорна грозова хмара, що так рідко трапляється в пустелях. Жовтий яскравий карлик зник, а на його місце прийшла чорна сфера. Здавалося час зупинився. Навколо стало неймовірно тихо, так що навіть легіонери не чули власного голосу. Гійом став на коліна і почав молитись в надії на прощення. Він заплющив очі і вже не бачив, що коїлось навкруги. Вітер переносив пісок з одного місця в інше, утворюючи неймовірно гарні пустельні краєвиди. Робив у стінах форту тріщини, які руйнували фортецю. Вивіював з людських голів спогади, лишав серця почуттів, виїдав очі, знищував вуста, насипав пороху у вуха, наливав свинцем руки та ноги, від чого люди поєднувались з піском і ставали частиною безжалісної пустелі.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]
© Олена Олександрівна, 02-08-2007

Medley.
© Олександр, 16-07-2007

Чому Камю не писав про петлюрівців чи січових стрільців?
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олесь Бережний Статус: Гуру, 13-07-2007

За мотивами телефільмів
На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© М.Гоголь, 13-07-2007

Згенеровано за 0.0123460292816 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Пустеля

[ Без назви ]

Medley.

Чому Камю не писав про петлюрівців чи січових стрільців?

За мотивами телефільмів