Гришко Василенко звик бути героєм різних історій. Хлопець він веселий, високий і балакучий до нестями. Тут і там завжди чути його жарти, без нього не обходиться жоден концерт чи КВК. На уроці, буває, бовкне таке, що всі просто вмирають зо сміху. І вчителі перед його усмішкою безсилі. Не подумайте, що наш Гришко якийсь-то нерозумний. Вчиться він середньо, але ж у самому \\\"сильному\\\" класі! Просто він має гумористично-артистичні здібності. Варто згадати, наприклад, як він нещодавно читав \\\"Енеїду\\\" Івана Котляревського.
На уроці української літератури Валентина Олексіївна запросила Василенка до дошки – виразно почитати уривок з поеми. Вчителька знала, що йому це вдасться найкраще. Ну він і старався! Що-що, а “доніс до свідомості“ неосвічених школярів гумористичну суть безсмертного твору! Гришко водив бровами, виразно рухав своїми великими губами, відповідною інтонацією підкреслював різні такі слівця, якими обмінювалися герої. Ще й картинно вимахував рукою. Інколи між строфами декламатор неспішно набирав у легені повітря і тихенько вставляв свої коментарі:
– Зверніть увагу, матюків козаки не знали!
А то закочував очі під лоба і шепотів таке: – О, нещасний Вергілій! – Нібито він і коли-небудь читав Вергілія і тепер порівнював оригінал з найвідомішою пародією. Одним словом, володів увагою \\\"залу\\\". Публіка вже сміялася майже з кожного прочитаного слова.
Ось так емоційно він дійшов до того моменту, коли відьма Сивілла привела живого Енея у рай до його батька Анхіза. Анхіз познайомив сина з ворожками-провидицями:
І між дівок сих посадив;
Як неука і дуралея…
ІПрочитавши, Гришко ніби затнувся і кинув виразний погляд на своє спорожніле місце за партою, оточене зусібіч самими лише дівчатами: дівчата на передній парті, дівчата на задній парті, збоку від Гришка – Оленка… і до всіх він умудрявся моргати. Без коментарів - сміх у залі, тобто у класі, тільки що не овації!
Тут саме почалося те важливе місце в поемі, яке попередньо пояснила Валентина Олексіївна: провидиця взялася пророчити Енею, що од нього піде \\\"великий і завзятий рід\\\", що він \\\"всім світом буде управляти\\\" і заснує Рим. Ворожбу провидиця почала традиційно:
І зараз в горщечок наклала
Відьомських разних-всяких трав…
Гришко прочитав перший рядок і щиро замислився. Гришкові брови поповзли вгору, банькаті очі аж повилазили, і сам він завмер від подиву. Пауза затяглася. Він прочитав ще раз цей рядок, підсилюючи інтонацію здивування, і знову зробив паузу. Потім втретє, повільно і безнадійно, проголосив: \\\"І зараз в горщечок наклала\\\" і після короткої останньої паузи рішуче продовжив за текстом.
Він міг би і не продовжувати – даремно, ніхто не чув, клас аж гудів од сміху. Вчителька впала обличчям в журнал і теж сміялася. Талановитому актору вона безсило махнула рукою, і той поповз сміятися за свою парту. Тут рішуче вскочила до класу стривожена і аж розпатлана завучка. Ви б побачили її обличчя! Ми заридали зо сміху, то вже був кульмінаційний момент. Валентина Олексіївна, витираючи хустинкою очі, пішла до учительської давати пояснення, а ми все сміялися. Тут пролунав дзвоник з уроку, але ми його не почули. До класу почала заглядати малеча і сміятися з нас.
Ні-ні, Котляревського, а з ним і нашого Гришка, не забудемо ніколи!
2006
