Тиша. Час застиг. Часу немає. Час… б’ється в скроні ритмом неможливості, луною неіснуючого. Вранці, а може, і вночі свої пішли з Міста, а чужі… чужих поки не видно. І вулиці порожні. І вулицями мандрує страх. Надія. І ще щось, таке дивне, неіснуюче, як сам цей день…
Стомлена жінка, вийшовши на балкон дому на розі Чкалова та Тургеньєвської, побачила, що порожньою вулицею йде військовий. І десь там, далеко, угледів когось біля під’їзду, зупинився, про щось спитав. За жестами здалося – закурити. Людина біля під’їзду похитала головою, мовляв, немає, а вона… перехилилася вниз, голосно закричавши:
- Зачекайте! Я маю!
І побігла вниз, прихопивши з собою пачку цигарок, бо… коли всі пішли, а він лишився, і місто вже оточено, всі знали це, відчували це шкірою…
Лунали вибухи.
Знали: то свої. Підриваюсь щось стратегічно важливе… залізницю. Заводи. Склади.
Потім вибухи стихли.
А Ті все не йшли.
Сутеніло.
Мешканці дому – і вона, закутавши дитину, - збиралися у вітальні, де можна було, закривши всі двері до кімнат і поприкривавши щілини ганчір’ям, ввімкнути світло, якого не видно буде з-на двору… а потім спустилися в підвал, де раніше була зважувальна майстерня, і постеливши на нарах дітям, сиділи тривожно і сторожко, сиділи і чекали, а свої вже пішли, і чужих ще не було, і місто… місто відчуло, що йому можна… Щось. Взяти. Собі. Коли вже нема господарів. Те, що не встигли вивезти. Те, за що не покарають.
Містом котилася хвиля пограбувань, пограбувань під страхом того, що от-от, от прийдуть Вони, і тоді…
А в домі на першому поверсі був магазин. І, звісно ж, там нічого не лишилося, крім ящиків та сміття, але… цього не знали ті, хто приходив. І вони, сидячи в домі… вони боялися. Ворогів. Пожежі. Людей. У напівтьмі… чоловіки радилися, що не можна так лишати. Що грабіжники, які метушаться там, нагорі, не ризикнуть вмикати світло, але із тими своїми саморобними смолоскипами вони можуть підпалити дім.
Лишатися без даху не хотілося. Лишитися ще й без даху…
І тоді хтось з чоловіків – їм всім було за п’ятдесят, їх не взяли на фронт, але все ж таки то були чоловіки – сказав:
- Ходімо. Треба влаштувати організоване пограбування.
І вони встали і пішли. Кудись. Нагору. В пітьму. І діти дрімали на нарах, а дорослі тривожно чекали… Тіні. І одну з них не можна було відрізнити від іншої. В нерухомості. В гуркоті перекидання ящиків над головою.
І тоді
За скількись хвилин
Годин
Років
Повернулися двоє жвавих хлопчиків двірника – Мишко і Василь, старшому – 12. Які теж ходили грабувати, і пограбували вдало – магазин іграшок. Які повернулися – брудні і з палаючими очима – і вивернули на підлогу, під ноги дітей і дорослих трофеї – кипу заводних іграшок, страшенно дорогих і таких заманливих… вони заводили їх, і невдовзі підлогою копошилися: зайці, що били в барабани, зайці, що били в тарілки, клоуни, які перекидалися на руках, птахи, які щось дзьобали на підлозі, і все це гуло, грало, і зацікавлені діти, в яких не було ніколи раніше таких іграшок, палаючими очима дивились на розкішний марш їх, а дорослі так само тривожно і відсторонено чекали
Коли прийдуть чоловіки
Коли прийде ранок
Коли прийде (страшне)
І коли, коли, коли воно, те, яке ще не прийшло, піде!
Тінь друга
Сутеніло. Вулицею йшов сивий чоловік, великий, вайлуватий, усміхнений. Йшов на вокзал, пішки – бо не надто далеко. Розвантажувати вагони. З іншою роботою було важко. Йому було вісімдесят три і вже п’ятий рік лікарі обіцяли йому смерть за два-три місяці, але він тільки посміхався в густі вуса. За його кремезними плечима лишилися три війни. Російсько-японська, перша світова – і друга світова. Коли почалася остання, йому було 50. але… все одно… все одно – фронт. Навіть норми воєнкомату не могли сперечатися зі спокійною певністю його сірих очей. Його пам’ять – усмішка, промінчики, що розлітаються від куточків очей до куточків губ, що ховаються у вусах. Його пам’ять – затертий молитовник і хрест, який не носив на грудях, бо… бо… дружина, діти… Георгіївський хрест, вкотре викинутий на сміття і затягнутий птахами у курник… Георгіївський хрест на фотокартках, які краще не показувати чужим, і медалі, цісарські та радянські, які викидалися разом, впереміш, і не знайти… А хрест має бути у грудях, і старе Євангеліє, розмальоване примітками червоним олівцем, і чергова пляма в біографії, ще одна пляма, довжиною в сім років, довжиною в міжусобицю, в громадянську… вічність… Заспівуючи кров молитвами, ховаючись за запаленими свічками і димом кадил, а не гармат… А потім – тікаючи в ніч… і ховаючи ікони, ще одну статтю, ще одну провину… хрест у грудях, не на них… А потім – запиваючи кров – вином, горілкою, самогоном… Воював. Все життя воював. Як повелося в роду з діда-прадіда, з того першого, якого захопила і заманила Січ, а може, просто прийняла такого, з отруєною залізом і порохом кров’ю, такого… хто і в вісімдесят знатиме – коли буде війна, ще одна війна, він буде там, в першому, другому, п’ятому, десятому ешелоні, але там… Коли буде. А поки – вагони на розвантажування і родина, добра усмішка у сивих вусах, і пам’ять, пам’ять, якою не варто ділитися, і ті, хто чекає там, за межею, кого не знайти на фільмах про однойменні кораблі, про безіменні ділянки, про…
Усміхнений. Спокійний. Йшов у ніч.
А в грудях билася смерть. Звично. Тук-тук…
Тінь третя
Був початок сімдесятих і в місті тільки-но з’явилася приємна новинка – туалетний папір. Як будь-яку новинку, його було неймовірно складно дістати. Відділи трудящих почасти відряджали когось одного на те, щоб вистояти величезну чергу, почасти в робочий час, і принести-таки довгоочікуваний ящик туалетного паперу – якого вистачало по рулону-два на кожного, але все ж таки…
Центральною вулицею міста йшов чоловік – в літах, поважний, в костюмі з краваткою і з портфелем. А на шиї його висіло величезне намисто з туалетного паперу. І міщани дивилися на нього й зітхали – заздро. Адже… він дістав отой папір – та ще й скільки! А вони… а вони – ні.
А десь поряд…
- Ходімо зі мною, - сказав дядько, йдучи поряд з молоденькою студенткою.
- Та ви що?
- А я тобі кажу – ходімо, не пошкодуєш! Я чоловік хороший, я жінку та дітей тримаю, я тебе не ображу.
- Шановний?
- Красуню, сита й багата будеш!
В очах його горіло щось сите і ласе. І руки вже ніби тягнулися обійняти.
- Знаю ж, як вам, молодим, та ще й коли з іншого міста…
- Цілком нормально, - намагалася відсторонитися вона, але щось таке промайнуло обличчям...
- А от підеш зі мною – матимеш щастя, - усміхнувся він, ніби відчувши, що не помилився, і вже потягнувся торкнутися такого білого, такого принадливого плеча, як раптом… Аж скочила вбік, розчервонілася.
Гарна.
- Та що ви собі дозволяєте! Залиште мене! Негайно!
Мов та змійка, вислизнула – і тільки каблучки – тук-тук-тук.
Серце.
- Тю, дурна, - сміявся він. – Я он там на розі працюю!
Тук-тук-тук – каблучки бруківкою.
– Ти ж щастя свого не розумієш! Чуєш мене?! Я – м’ясник!
Тук-тук-тук.
Незаймана?
А все одно стояв, дивився вслід і усміхався.
Їсти схоче – повернеться…
Тінь четверта.
Українська лікарня відкрилася на початку 42-го. Завідував нею німець, з емігрантів, Ернест Едуардович, який досить добре знав російську мову і приязно ставився до колективу, що у нього працював. Лікарня обслуговувала городян. А Наталя працювала у столовій, яка обслуговувала лікарів. Ліків хронічно не вистачало, продуктів теж, готували з чого було, на ліки збирали разом з панами кандидатами та академіками трави, що ними піднімали на ноги сотні людей, хворих на виразки та запалення, мандруючи вихідними схилами київських лісів та ботанічного саду.
Оксана, молода і тривожна, підходила і казала пошепки:
- Ходімо звідси, га? Кажуть, в німецькому госпіталі дають масло і молоко, дають більший пайок, а в тебе ж дитина, чуєш?
Мовчала. Пайок – то, звісно, добре, але...
- От саме тому, що дитина, я не піду. І сама не піду, і тобі не раджу. Прийдуть наші, відвоюють місто, спитають у тебе – що ти робила під час окупації, що ти їм скажеш? Що працювала у німецькому госпіталі?
Оксана ходила бліда. Скоро мав настати черговий призив, черговий огляд, коли всіх, кого можна було, відправляли на роботи до Німеччини, і вона, молода і бездітна, боялася дуже, а німець-начальник казав, щоб не тривожилася, що він її відстоїть, та він казав це всім, і Оксана сумнівалася... Чекала. Боялася. Тікати було нікуди. Та й як?
А потім прийшов День, і було сіре приміщення, і довга черга блідих і наляканих людей, і коли вона вийшла, здорова і гарна, почувалася приреченою. А сиділо там з десяток німців, і серед них – їхній, той самий. Він щось казав їм німецькою. Вони сміялися. Дивилися на неї – і сміялися. І страх підкрадався все ближче і ближче до серця, і сталевий ешелон приреченості вже було чути, і... А він все говорив і говорив, а вони все сміялися і сміялися... Коли вона не витримала, вона не хотіла цього бачити і цього чути, і безтямність видалася такою теплою і заманливою... А коли оговталася, її відпустили. Ще пів року. А слідом за нею йшла Наталя, і їй теж було страшно, бо, коли німець так боронив Оксану, то, може, на неї в нього сил вже не вистачить? Але пролунало чарівне слово: має дитину. І її теж відпустили.
А ввечері потяги, повні людей, їхали на захід.
Потім начальник лікарні, сміючись, розповідав їм, що, коли вийшла Оксана, її одразу вирішили забирати, а він їм сказав, що вона має десять невиліковних хвороб. І комісія дивилася не неї і сміялась: що, ось ця дебела молода дівка? Десять невиліковних хвороб? А потім Оксана дуже вчасно впала безтямна, і тому Ернесту Едуардовичу вдалося її відстояти. А Наталя... з нею все було дуже просто. Продовжуйте працювати, дівчата! І вони продовжували.
А ще в госпіталі працював дуже суровий і правильний німець. Колишній радянський. Він щиро намагався це приховувати, але виходило не дуже. Його видавало все: голос, обличчя, інтонації, постава. Він єдиний з окупантів слідкував за формою і носив перев’язь. Наталя казала бува подрузі, з якою йшли вулицею:
- Диви! Он який гарний німець йде, правда?
Подруга приглядалася і кивала, згоджуючись.
- А це все тому, що він насправді руський! – сміялась Наталя і вони йшли далі.
А німець той часто ходив на квартиру до однієї пані, де збиралися радянські, незадоволені Сталіним, і німці, незадоволені Гітлером, і разом лаяли владу. Далі розмов нічого в них не заходило, і за кілька годин, вдоволені принаймні тим, що можна хоча б виговоритися, люди йшли домів, щоб за тиждень зібратися знову. Потім, за коли місто відвоювали радянські солдати, і пильні добре одягнені люди почали допитуватися, хто, що і як, вони всі, кого спіймали, отримали свою кару. І навіть молоденька студентка, яка приїхала в гості до тітки з Ленінграду, а потім не змогла поїхати, бо війна, і просто жила в хаті, де збиралися злі і втомлені люди, теж отримала десять років таборів, і тоскно, надривно, лаяв тітку-господиню брат її, батько дівчини, бо як же могла вона, дурепа стара, так вчинити? Добре, своє життя занапастила – сама винна, а от дитина... ворог народу – страшне поєднання слів.
Тінь п’ята.
В її сивому волоссі, здавалося, ховалися ельфи. І маленькі чарівні феї. В її валізі жили уламки кольорового скла, обривки тканин і шкіри, мушлі, ґудзики, кольоровий папір, клей, нитки, фарби і пензлі, і займали вони значно більше місця, ніж її одяг. Влітку вона працювала в кримському дитячому таборі. Навчала дітлахів складати з битого скла казкові палаци, а з обривків шкіри і мушлі робити маленькі шедеври, які потім так приємно тримати в руках, вішати на рюкзаки і просто хвалитися: диви! Диви, я таке вмію! Це я зробив!
В блакитних її очах було дуже багато любові. Вона вміла викладати цю любов з кольорового скла. Напевне, зачаровані цими очами, приходили до неї діти, три місяці літа, і вона посміхалася ім. І відкривала валізу, і діставала з неї те, що потім стане черговим дивом...
Я не пам’ятаю її обличчя. Тільки слова:
- Обережніше! Закохаєшся в мої скельця – що потім робитимеш?
І долю... Таку надривну і таку світлу...
Потяг. Київ-Петербург.
Рік 2006.
Двоє людей в купе плацкарту. Дорога. Нізвідки в нікуди.
Я їхала забутися. Їхала, бо останній тиждень вигризеної зубами відпустки – то багато. І коли по одному зникали вдалині ймовірні супутники... Я усміхалась. І купувала білети. В незнайоме місто. Майже без грошей. Не бачивши в обличчя нікого з тих, кого збиралася там зустріти. І не знаючи достоту, чи зустріну їх... там.
А навпроти були спокійні блакитні очі. І слова. Доба – на говорити...
Коли на початку дев’яностих стало важко з грішми, а вона залишилася без чоловіка дуже давно, вони з дочкою вирішили, що треба якось заробляти на життя. І поїхали. За кордон. На підробітки. Дочка – до Греції, за молодіжною програмою обміну. Вона... Чомусь її занесло до Америки. Такої далекої і омріяної для радянських людей періоду дев’яностих. Такої повної мрій про справдження швидкого заробітку і ще чогось. І вона поїхала. Легально не пускали – поїхала нелегально, такі контори все одно були, завжди і скрізь. А коли приїхала.. Зрозуміла, що... винна. Всім. Все. Що ніхто не візьме її гувернанткою, як сподівалася. Що буде вона мити підлогу і посуд, а ще прати брудну білизну, і то добре. Бо коли працюєш, є що їсти і де спати. А так... Брудний маленький підвал. І в ньому – багато-багато людей. Багато-багато людей, і їм холодно і почасти майже немає чого їсти, а коли хтось хворіє, то ніхто не покличе лікаря, це ж бо небезпечно, і тільки господиня, колишня росіянка, приносить ліки, і невідомо, які. Поряд – жовта жінка. В неї було все – хороша робота, чоловік, і двоє дочок. Обидві вийшли заміж закордон. Одна – в Німеччину, друга – в Сполучені штати. І спочатку у всіх все було добре, а потім... Донька звідси, з США, написала їй листа. Що посварилася з чоловіком. Що опинилася на вулиці з маленькою дитиною. Що смертельно хвора. Дочка просила приїхати і допомогти. А як вона могла допомогти? А як могла не приїхати? Грошей на дорогу не було. Була дивна фірма, яка відправляла людей на заробітки. На біса їй не були потрібні заробітки, але вона поїхала. Вона приїхала у Нью-Йорк, а їй треба було до Чикаго, і здавалося, що вже ж зовсім поряд, і здавалося... Її не пустили. Спочатку – відпрацюй гроші за проїзд. А потім... Вона й хотіла б працювати. Не брали. Довго не брали. Потім взяла якась панна. Дбати за дитиною. Пішла. Дитина була пещена і зла. Панна – просто зла. Дитина кидалася їжею, коли її намагалися нагодувати. І лаялася так, що Люба, жовта жінка на дивані, спочатку сіпалася, потім.. майже звикла. А потім побачила, що так з малою спілкується мама. Ледве встигала прибирати і дбати. Сахатися від спроб дитини влаштувати бійку. Ніколи не думала, що діти бувають дияволятами, а тут... І терпіти. За кожне зроблене і не зроблене щось. Терпіти. Плакати ночами. Думати: на день ближче до.. Думати: як вона там? А потім... порожній холодильник вдома. І чергова сварка: ти не нагодувала дитину? – Чому ж, нагодувала. Гуляли в парку. Вона з’їла йогурт і шоколадку. – Їх тут немає. – Звісно, немає. Їх же з’їли в парку. – З’їли, кажеш? То піди і принеси мені упаковки! При чому зауваж: я пам’ятаю, які тут були йогурти! – А якщо сміття вже винесли? – То твоя біда.
Остання крапля була дивною і безглуздою, але вона була останньою. Люба і справді пішла. Але не до парку – до хазяйки. Прийшла і сказала, що більше там не працюватиме. За що її сварили довго-довго.
І знову – очікування роботи і страх. І вже ладна б повернутися. Не візьмуть. І вже б... Потім сказали: потрібна прибиральниця в дитячий садок. Чи підеш? Пішла. Радісно. Не знала, що дитячого садка – два гектари. І що прибиральниця, а заразом і садівник вона там одна-єдина. І те саме – сварки і злість. І втома, неймовірна втома. А потім був наказ корчувати кущі. Вона була радянська, вона не знала, що в омріяній колись Америці кущі поливають хімікатами. Кущі були колючі, і поки корчувала, вона подряпалася вся. А потім захворіла. Зжовкла. Злягла з температурою. Не на роботі – тут, в бараку, де перелякані люди чекають на роботу. Хазяйка приносила ліки. Ліки не допомагали. І було страшно, так страшно... День-тиждень-місяць... Час тягнувся похмуро і безвихідно. І хтось з дівчат, які виходили працювати, а з іншого приводу їх з дому не випускали, а про віддати паспорт не було й мови, на зекономлені гроші відправила телеграму Любиному чоловіку. І не зрозуміло, кого і як він підняв на вуха, але Любі оплатили проїзд до Києва, і вже ніби нікому вона не була винна. От тільки вдома виявилося, що хворобу Любину запустили. Сильно. Отруєння пішло вже по всьому організму. І не допомогти.
За два місяці вона померла. На руках у чоловіка. А ще за якийсь час від доньки з США прийшов лист. Що з нею все гаразд. Що вона помирилася з чоловіком. Що смертельну хворобу знайшли не в неї, просто в клініці переплутали аналізи. Що все гаразд...
Блакитноока пані, яка їхала в 2006 році в потязі Київ – Санкт-Петербург дізналася про це значно пізніше. Коли повернулася сама, коли почала шукати тих, з ким звела її тоді доля. І це тепер вона була усміхнена і спокійна. А тоді...
По смерті чоловіка, а він помер, коли їй було тридцять з чимось, і роки разом були короткі, але щасливі, вона довго ходила нестямна і шукала розраду. І знайшла тоді двох – які теж втратили половинки. Разом ходили на кладовище. Разом плакали за втраченими. Разом намагалися забутися і отямитися, і знайти тек щось, що дозволяє жити далі. Старшій було за п’ятдесят, йому – близько сорока. Шукали. Знайшли. Спільне горе з’єднало в палких обіймах коханців. На час. А потім... Потім він поїхав в Америку. До сина. А вона... Залишилась, усміхнена і безнадійна. З думкою про ще одну казку, яка не склалася. Щоб знову зустріти його –там. Коли двоє інтелігентних людей шукали няню для дітей. Радянську. І їй пропонували цю робота, от тільки... Вона опустила голову. Вона не сказала ні слова. І не пішла. Хоч, певне, в них було б не так погано, як... І не шкодувала, що не пішла. Тільки потім, вже в коридорі, він озирнувся на мить і підняв руку у вітанні. Згадав...
Блакитноока пані їхала в Фінляндію. До дочки. Який такі заробили тоді, важко й тяжко, але заробили на квартиру, в якій вона не живе. Яка десь у дорогому клубі познайомилася з іноземцем, і та зустріч стала красивою і правильною. І вона, блакитноока пані, вже не раз там у них була, і фін той працюватиме якийсь час у Петербурзі, а вона поживе у них, глядітиме великого пухнастого собаку і дім, гулятиме вздовж холодного моря і складатиме малюнки з кольорового скла.
І може, згадуватиме те, далеке, спекотне, страшне. Повне приниження, сліз і безвиході. Безвиході, яка розчулила грека, в якого працювала донька, і він оплатив їй переїзд додому. І не просив відробляти ці гроші, та вони все одно відробили. Просто тому що от.
Повз гуркіт потяга проносилася ніч, сповнена зеленим чаєм і втомою.
Блакитноока пані переживала за мене. І, може, тому зустрічати на вокзалі прийшли четверо людей. Всі четверо, кому розповідала, що кожен з них – єдина надія...
І ми усміхнулися одна одній на прощання.
І я обіцяла заходити в гості. А потім загубила телефон і адресу.
