Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46530
Рецензій: 90786

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

ЗНАЙТИ КУХОВАРА.

© Святослав Чирук, 26-06-2007
Це обов’язково мало щось значити. Пресек поки що не знав що саме, але був впевнений у своїй здогадці. Нотатка, яку він тримав у руці, казала: “Знайти куховара.” Вона була жовта, м’ята, бо була запхана у тріщину в дубових дверях, де Пресек, власне її і знайшов.
Ворота стояли посеред поля, поряд з ними не було ніякого паркану, і взагалі, не зовсім зрозумілим було чому вони слугували. Загадка породжувала загадку.
Навколо росли штучні трави, над ними височіли штучні ж дерева. Далі була дорога, там стояв вказівник. Пресек попрямував туди. Повітря було густим і маслянистим, таким, що, здавалося, ніби це якийсь гель або жир.. Воно повільно розтікалося позад Пресека, наче шлейф або мантія, і примушувало додавати зусилля, щоб себе розірвати.
Вказівник був звичайною стрілкою без напису, розгорнутий у бік хащів. Пресек пішов у завданому напрямку, мляво здіймаючи схожий на мул дорожній пил.
- Колодязь! Колодязь! – закаркало раптово у абсолютній тиші так, що чоловік, навіть, схопився за серце.
Вгору злетів папуга, сонно насміхаючись над переляканим подорожнім, і швидко зник, пірнувши в полин з муліне.
- Ха-га! Ха-га! Ха-га!!! – безумно кричав він з м’яких зароків, катаючись у трав’янистому хутрі.
Пресек відвернувся. Ненормальний птах його більше не цікавив, головне він уже сказав – “колодязь”, напевно шифр або ще щось.
Але все виявилося набагато банальнішим. Огорнутий зеленим бархатним мохом, цегляний остов і справді трохи нагадував колодязь, точніше,  він і був ним, тільки багато років тому, коли там була вода. До нього Пресек дійшов хвилин за п’ятнадцять.
Очистивши діру від сміття, він помітив, що всередині була мотузка. Коли рука смикала за неї, внизу відчувався вантаж. Пресек потяг його вгору.
Вантаж виявився не таким вже і важким – висохлий труп, перетворений на мумію, напевно, пролежав там не один рік. На скорченій людській фігурці не було нічого окрім чобіт. Не довго думаючи, Пресек перевзувся. Він не пошкодував – чоботи самі понесли його кудись, і тепер йому не потрібно було шукати підказок напрямкового характеру.
Пряничний будиночок, перець і сіль, глечик із кашею пролетіли поряд, ледь встигнувши трапити йому на очі. “Певно, куховар вже близько,” – подумав Пресек, і радісно посміхнувся. Мета була майже у його руках, а що найголовніше – це її досягнення.
“Хлопчик з пальчик летить у чоботах-скороходах до замку велетня, а за ним біжить мумія-мрець,” – подумалось чомусь.
Втім, розлючений труп і справді стрибав позаду, кумедно клацаючи щелепами, і простягаючи вперед гнилі кінцівки.
З-за дерева на розі вистрибнула тінь. Попереду чарівника стояв здоровань із кувалдою у руках, або, в даному випадку – бойовим молотом.
Чоботи зупинилися.
- Ти хто такий? Спитав Пресек. – Що тобі треба?
- Грабіжник. Віддай чоботи, - чоловік був лаконічним.
- Не дам, вони мені потрібні.
- Мені теж.
Пресек спробував втікти, але чоботи стояли, як вкопані. Раптом вони різко підстрибнули вгору, викинули із себе магіка, або, якщо вам завгодно, - злетіли з його ніг, і впали поряд, тільки не кричали так, як їхній колишній господар. Грабіжник натягнув їх, і понісся у своїх справах. Мумія-сомнабула побігла за новою жертвою.
“Бісів світ!” – процідив Пресек, потираючи зариблену спину. Як не дивно, але він не лаявся, а констатував факт – світ і справді був бісів, хоч це і не полегшувало йому життя.

Його відряджали із завданням. Останніми часами тут коїлося щось незвичайне – предмети не хотіли слухатися, не створювалися фантоми – щось заважало їхньому формуванню, ускладнювалася сама процедура входження – для того, щоб відчинити браму сили одного чаклуна тепер було недостатньо. Збиралися групами, так званими “ложами”.
Ложа “Схрещені леза” збиралася в будинку божевільного князя Гремики на другому поверсі о шостій годині вечора. Князь особливо не заперечував, бо помер років із двадцять тому, а родичі, побачивши маєток, схожий більше на цегляний сарай з чорними прокопченими стінами, гнилими сходами і пліснявою в кутках, вирішили, що краще буде здавати його в оренду, ніж витрачати кошти на реставрацію, чим пан Янек – голова “Схрещених лез” не забарився скористатися, уклавши вигідну обом сторонам угоду. Нібито все було непогано.
За вікном розмірено протікав зрошувальний канал. Між рамами плів павутиння павук. Пресек присів на підвіконня. Багато ж їх розвелося, цих лож, ніде й плюнути. Інша справа було раніш. А що тепер? Тепер не колись... Всі гризуться, конкурують і для чого? Щоби вийти туди, в Хайденгард – прихований світ, вимір справжньої магії і первинної матерії. Те місце, через яке можна впливати на наш із вами світ, змінювати події, перетасовувати ролі... фактично – політика. Що там політика! Це було вищим, і, звичайно, більш небезпечним.

Перенос на некеровану точку міг мати наслідки – матеріалізацію над краєм бездонної прірви (за щастя буде, якщо вона справді бездонна), посеред океану або в епіцентрі вулканічного виверження. Це розуміли, всяке бувало, на щастя, не з Пресеком, інакше б він не стояв посеред майже пустої кімнати з дерев’яною підлогою, концентричними малюнками на ній, та, зробленими крейдою, записами захисних заклять.
Навколо знаходились схожі на привидів мовчазні, зодягнені в балахони, постаті. Він не турбувався – всі були знайомі: отой, з вусами - Фріс? Добрий хлопець, в сутності, хоча й садомазохіст. Про останнє, правда, краще було спитати в Грації, вона більше знала цю рису його характеру. Невинне створіння, прояв Божого смаку і втілення сором’язливості, вона стояла зараз поряд, опустивши голову, і напхавши на неї каптура, щоби не було видно обличчя. На грудях блищала срібна пентаграма. Навпроти неї м’явся з ноги на ногу Вагер – сумний черевань із пенсне на лівому оці. Серйозна і цілеспрямована людина чи просто складав таке враження через свою мовчазність.
Здригнувся вогонь на товстих свічках. Пробігла смуга світла – з по-за відчинених дверей. В кімнаті з’явився Янек. Вбраний зовсім по-світському: жилет, сорочка зі стієчкою і жабо, мережкові пристібні манжети з-під рукавів фраку, він все одно залишався магом, і ще й яким магом! Якби це було не так, він би тут не головував, не був би магістром ложі.
- А, я бачу ви все вже приготували...- сказав він, роздивляючись навкруги. – Ну що ж, добре. Завтра тоді можна буде і починати. Зірки стануть як треба, і ви теж, сподіваюся...
Він покосився на Фріса. Вагер хмикнув, згадавши як той вчора помилився, і в кімнату просто нізвідки ввалився переляканий демон. Довелося поспіхом згадувати екзорцизм.
- Полишити смішки! – повернувся до нього Янек. – Не раджу насміхатися над колегами це не робить вам обличчя. – Пре чеку, зажди збиратися, спершу зайди до мене.

Янек не сідав у крісло, а ходив по кімнаті, вглядаючись у візерунок килиму. Скрипіли його лакеровані черевики. Він вертів у пальцях кишеньковий годинник, той весь час вислизав, наче риба, із руки, що дріботіла, і повисав у повітрі на срібному ланцюжку. Янек знов підхоплював його і продовжував гру.
- Мені здається, у Хайденгарді хтось засів, якийсь сильний чаклун, що бажає його монополізувати. Напевно, хтось із вищої когорти, з групи “Трьох роз” князя Ражника або “Блакитного щита” Кшиштофа Зарнирки. Ти маєш його знайти, викинеш звідти п’явку. Занозу треба висмикнути, щоб не почалася гангрена.
Він завмер, на хвилину припинив бавитися годинником і замислився. Ненадовго, а так, ніби ненароком.
- Можеш відмовитися, - сказав він нарешті. – Це твій дебют, а завдання складне, так що...я тебе не утримую, просто треба ж когось вчити. Раптом я не повернусь, то ложі не буде. А так...розумієш?
- Не хвилюйтесь, я не відмовлятимуся від своїх слів. Все буде зроблене як слід.
Янек приязно посміхнувся.
- Я знав що ти тямущий хлопець, - він похлопав його по плечу. – Ну гаразд. Тоді до завтра. Я на тебе розраховую. Диви.

Сьогодні Грація була із Пресеком. Мабуть їй обридлі садистські замашки Фріса, хотілося відпочинку і ласки, а можливо було і щось інше. Пресека не цікавило її особисте життя. Він вже давно не закохувався із підлітковою самовідданістю, розуміючи, що це принесе тільки надлишок болю у його і так не надто щасливе життя. Жінки нестабільні. Розумні жінки. Вони весь час вагаються, намагаються розібратися у своїх почуттях, в результаті чого страждають ваші. А враховуючи те, що нерозумні жінки Пресека не цікавили...
Він вдовольнявся єдиною миттю: вдихав аромат її парфумів, обіймав шовковисте плече, розчісував пальцями густе волосся, цілував вуста.
- Пресеку, - сказала вона, ніжно відсторонюючи його від себе. – Я хотіла тобі це сказати.
- Сама увага.
- Ти справді кращий, але...прошу тебе, стережися. Стережися Янека. Мені здається він щось приховує. В нього є якийсь задум.
“Є”, - подумав магік. – “Здогадлива дівчина, але я тобі нічого не скажу. Не вистачало іще, щоби я вибовкував в ліжку таємниці, наче якийсь шпигун або держслужб овець”
- Спробую. А тепер давай трохи побавимось, кицю.
Грація засміялась, і пірнула під ковдру.

Вранці Пресека занурили в транс. Йому відкрився Хайденгард.

Пресек думав, що Грація казала правду. Тепер. В розумінні того, що тепер думав, а не тепер казала. Якщо бути відвертим, то він не особливо-то звернув увагу на її вчорашнє бурмотіння, але переживши такий страх...все раптом згадалося. Мозок істерично бився у колі здогадок, шукаючи пояснень, і це здавалося однією з тростинок, за яку він міг учепитися і чіплявся.
Хтось хотів його вбити. Не потрібно було особливих розумових здібностей, щоб збагнути це. Вперше він зробив таке припущення, коли земля розійшлася у нього під ногами, наче сукня, розірвано по шву, а позаду почулися постріли в неодмінному супроводі олив`яних куль. Металеві бджоли летіли за ним, і намагалися вжалити, начебто він поцупив у них мед.
Був би це не ірреальний світ, він давно лежав би трупом, з ротом набитим слиною на впереміш із землею, але було якраз навпаки. Пресек відскочив від провалля, справді впав на землю, але живий, і почав лаятися найнецензурнішими словами, які тільки спадали йому на думку. Кулі зупинилися у повітрі, і з такою ж швидкістю полетіли назад, наче налякані цуценятка. Земля присоромлено стулила роззявлену пельку, наче мала дитина, яка на мить забула про манери, а потім раптом згадала, що позіхати, не прикриваючи рота – некрасиво.
Здивований Пресек з іще більшим здивуванням допетрав, що на всю пельку горлав латиною, видаючи одну магічну формулу за іншою. Тільки тепер він зрозумів, що це був не просто набір слів, як він раніше мислив, а дещо більше і корисніше.
Позаду теж почулися крики. Хтось лаявся, матюкався, проявляючи неймовірний потенціал прихованої раніше збоченої фантазії бідоласі пощастило менше – то була не латина.
Пресеку на мить явився образ: Янек із магічною паличкою в руках лежить у калюжі крові, яка тече з його прибитих легень. З рота його біжать пурпурові бульби, а синіючі губи щось в’яло бурмочуть. Стертий шмат захисного кола і пентаграма.. Загашено кілька свічок і розмазано закляття.
Видіння зникло одразу ж як і з’явилося, миттєвим фотографічним портретом криміналіста, потонуло в тумані магнієвої куряви, залишивши в мозку білу незаповнену пляму, як від сонячного зайчика.
Далі Пресек йшов страшними завалами. Пагорби, з яких стирчали портики з іонічними колонами, луковиці із золотими хрестами, на яких висіли випрані спідні, химери, надгробки, залізобетонні конструкції і телеграфні стовпи. Живописний пейзаж. Потвора. Христос і Диявол в одному обличчі, страхітливому іконостасі з мозаїчно порепаним маслом. Ось вони – легіони культур і ідей, стоять перед ним в обличчі безтілесних духів, розкидані навколо, і кожний кличе, зазиває до себе... Мільйони дрібних частинок, таких різних, несхожих і строкатих, які творять щось єдине, могутнє, з чим приходить почуття величності і огиди, відрази від такої жахливої уніфікації. Він знав що це було. Звичайний смітник, збірник смердючих гнилих покидьків, від якого разило на сотні тисяч миль, і від якого нікуди подітись.  
Він проходив під тріумфальною аркою, коли почувся жахливий хрускіт. На голову посипався тиньк і кам’яна крихта. Стіни загули. Він вилетів звідти миттю, виплюнутий зі страшною силою, начебто випханий, виставлений за двері, як учень з класу за погану поведінку, начебто він бовкнув щось не те, пошліть по відношенню до чогось святого...
Вуха заклало ватним гуркотом. Впала стеля, зникла в попелі крейди. Шлях задрижав, і збив Пресека з ніг.
Він не знав скільки пролежав там – тиждень, добу або усього лише хвилину. Коли він зміг підійнятися, то побачив поряд людину чи щось подібне. За спиною в того палало червоне перед сутінкове сонце, і людина здавалася чорним стовпом, схожим на використаний сірник.
- Куховар...- просипів Пресек, і пішов уперед. “Привідник всього цього, той, хто заварив усю кашу. Великий деміург первозданності, чи просто чаклун-самоучка з третього кварталу або гетто для іноземних поселенців? Хто він? Хто?” – питала жадаюча правди свідомість. – “ Хто стереже Хайденгард?”

- Стій де стоїш! - луною зо всіх боків зазвучав могутній стоголосий крик. Чи то стогін, чи то наказ. Прохання і погроза. Побажання і відчай.
- А що таке?
- Я знаю навіщо ти тут.
- То й гаразд.
- Але ти помиляєшся, я не куховар!
Пресек зупинився, обдумуючи щойно почуту сенсацію.
- Як це не куховар ?.. Тоді хто?
- Звичайне втілення Хайденгарду, його персоніфікований дух.
Дух розвів руками навкруг, залишаючи Пресека обмислювати свої слова.
- Так, це я заважаю вам сюди проходити, - продовжив він. – Але ж я бороню, захищаю...Невже ти не бачиш? Кожний хто заходить сюди залишає тут щось по собі: храм, посох, чарівні чоботи, літаючий килим, злі прокляття і анафеми, замовляння і клятви. Так далі тривати не може! Хайденгард зачинить свою браму.
- Боюся пройти можна буде не тільки через браму, - згадав Пресек ворота, біля яких з’явився посеред чистого поля.
- Ха-ха-ха-ха-ха-а-а! – зігнувся у припадку істерії той, що називав себе духом. – Ха-ха-ха-ха-ха-а-а!!! – ніяк не міг вгамуватися він. Витирав сльози, хапався за черево, і гикав з веселощів.
- Ти ще не зрозумів! Ти ще нічого не зрозумів! Яка брама? Що з того, що ти бачив якісь-там ворота? Вони берегли неіснуюче місто, якого не пам’ятає ніхто, навіть я. Вказівник направляв у зовсім інший бік, його розгорнуло вітром. Папуга належав пришелепуватому піратові, який з п’яну не помітив куди вліз, а птах підхопив його передсмертний крик. Грабіжник поцупив у велета дорогоцінності, і йому і справді були потрібні твої чоботи. Дуже потрібні. Дах же провалився над тобою, бо на нього наступив своєю лапищею той самий велет.
- Але ж я прийшов до тебе, користуючись цими підказками...
- Дурню! Це я прийшов до тебе, коли мені обридло дивитися на твої митарства. Ясно? Думав ніби все оберталося навкруг тебе? Як би не так – це ти обертався навкруг всього, як то завжди і буває!
- А ті постріли, що це?
- А, - дух відмахнувся рукою. – Тебе хотіли вбити.
- Справді? Цікаво, а хто?
- Ну-у-у...
- Це ж Хайденгард, так? Тобто я можу впливати звідси на зовнішній світ?
- Теоретично – так, - наморщився дух. Ідея йому явно не подобалася.
- А чому теоретично? – не полишав його у спокої Пресек.
- Бо я так просто тобі цього не дозволю. Тобі довелось би мене здолати, та я чинив би відчайдушній опір.
- Якщо ти так кажеш, то значить можливість існує. Значить в мене є шанс тебе перемогти, - мислив в слух магік, ідучи вперед.
Дух, схоже не на жарт перелякався. Він усвідомив, що дав у руки колишній жертві зброю проти себе, і тепер не знав як учинити.
- Зупинися, невігласе! Я вбираю в себе могуть усього Хайденгарду! Стережися гніву мого, смертний, який перебуває в нерозумінні і помилках! Зупинися!
- Звичайний продукт Хайденгарду, виблювок, тростинка, тельбухи, як і все навкруг. Зламати тебе нічого не варто, ти не віник, не мітлиця, а проста щепа, хребет якої зараз трісне у моїх руках, наче хворостинка. Ти теж не пуп Землі! Ану іди до мене! Дай я тебе задушу!

В кімнаті смерділо порохом і воском. Мертвий Янек лежав на підлозі, розкидавши кінцівки. Він кинувся надто пізно. Коли він побіг щось робити, кулі вже одна за одною вгрузали у Пресекове тіло, яке знаходилося у трансі. За хвилину Пресекова душа, яка продовжувала жити у Хайденгарді, побачила труп і самого Янека.
Тендітна ручка м’яко стискала револьвера. Так, як тримала помаду або пензель для пудри. Це теж було для неї ніби складовою схибленої естетики.
Ще два догораючи життя у її ніг, Фріса і Вагера заспокоїли контрольні постріли.
Грація легко задула куряву зі ствола, і сховала зброю у ридикюль.
Пам’ятається, коханці не надто переймалися її особистим життям, залишаючи цей пріоритет виключно за нею. Що ж, можливо в цьому і була якась раціональна зернина, але ж в тому полягала і їхня найнебезпечніша помилка...
- Ідемо, моя леді. Гадається, тут для нас навряд чи знайдеться щось цікаве.
Криштоф Зарнирка посміхався на весь ряд своїх білосніжних зубів.
- Щось я зголоднів. Може поворозі зайдемо в ресторан? В “Левіафані” сьогодні непогане меню. Складете компанію?

Після відомої справи “Схрещених лез” цікавість до лож і різноманітних містичних об’єднань різко знизилась, і впала майже до нульової відмітки, як будь-яке короткочасне захоплення , яке раптово оволодіває людьми, і так же раптово їх полишає, що дає нам можливість порівняти захоплення із застудою, яка зненацька охоплює маси в міжсезоння, а потім минає. Так і цей духовний нежить рідко встигає глибоко укорінитися в свідомості громадян, тим паче, що користі з цього не спостерігалось ніякої і нічого такого, щоб можна було запам’ятати, і потім згадувати як щось неповторне у своєму житті, чого не повернути. Чотири ж смерті під час магічного обряду відклались у пам’яті надовго. Відбулися шикарні похорони, гроші на які виділили колеги по цеху – люди аж ніяк не середнього достатку. І все нібито почало стихати, тільки одна дивна річ не давала спокою невгамовним головам надто цікавих осіб.
Друзі пана Пресека, знайденого мертвим у магічному колі, пригадували чого він хотів і в чому іноді їм повірявся. То котедж для своєї матусі, то авто, яких ще було мало, для батька, доброго чоловіка для сестри, відкриття у своєму містечку великої бібліотеки... Все це збулося, наче б він і з могили міг впливати на цей світ. І це лише те, про що знали.
І ще було помічено один дивний факт – смерть пані Грації, єдиної, хто вижив після тієї жахливої ночі, і пана Криштофа Зарнирки, яка спіткала їх (о, справжнє нещастя!) під час їхньої весільної подорожі Европою. Смерть за містичних, маловідомих обставинах. Злочин, який так і не був розкритий. Наші співчуття їхнім рідним!


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Грет Кос, 13-07-2007

Гримуча суміш :)

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Ігор Скрипник, 26-06-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.52876901626587 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …