Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2598
Творів: 47323
Рецензій: 92070

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Монстромахія

Рука з борщу

© Владислав Івченко, 13-06-2007
Його звали Микола, він працював у провінційній газеті на рубриці  "Кримінал". Писав здебільшого про вбивства й самогубства, особливо тиснув на жалісливі моменти: про діточок, що кричали "тато, тато!" або про вбиту горем дружину, що загрожувала накласти на себе руки, а вона ж на сьомому місяці. Якщо зґвалтування, то писав з технічними подробицями. Можна навіть вигадати, що відчувала жертва і що думав ґвалтівник. "Він рвав її слабке та тремтяче тіло, наче дикий звір рве свою здобич. Вона кричала і тим тільки більше розпалювала хіть негідника. Він кусав її за груди, залишав на шиї засоси, бив по ніжних губах, насолоджуючись її плачем і стогонами".
Людям цікаві подробиці, люди купують газету не за всякими новинами, як вчать на іноземних семінарах. Люди хочуть відчути життя, пережити щось надзвичайне, як у кіно. Ось чому сторінка "Кримінал" завжди найпопулярніша рубрика в цій задрипаній газеті, де працював Микола. Він умів так подати матеріал, що читачі сміялися або плакали, лаялися або захоплювалися, тільки не залишалися байдужими, читали його статті, а потім обговорювали їх, розповідали про них знайомим, по кілька днів, іноді цілий тиждень, аж до наступного номера.
То Микола був стратегічним ресурсом "Посульскої правди". Коли починалася передплата, то у рекламних листівках на пошті завжди писалося, що Микола Каплюк продовжує роботу в газеті і буде ще багато разів радувати читачів відмінними матеріалами. Якось Микола поїхав до Києва, тоді усі журналісти з провінції мріяли про Київ, так у те півріччя передплата впала майже вдвічі. Власник газети зробив усе, щоб повернути Миколу. Та той і не дуже пручався, бо в Києві якось не прижився, там все більше потрібні були якісь зарозумілі матеріали, економіка та політика, хоча кому це цікаво! Микола писав про життя, про просте життя для простих людей, але в Києві це було не дуже потрібно. До того ж Микола звик бути королем, звик бути номер один, а в столиці на нього дивилися, як на дурного провінціала, казали, що він не вміє писати, розповідали про вади суб'єктивної журналістики, радили пройти курси, щоб покращити професійну підготовку.
Микола плюнув на той Київ і повернувся, тим більше, що власник газети не тільки подвоїв йому платню, а ще й купив квартиру. Раніше Микола жив у гуртожитку, а тепер з'явився у нього свій куток, що дуже подобалося. То скоро забув про кляту столицю, казав собі, що і в провінції непогано годують. З його поверненням тиражі у газети пішли вгору, а ще восени був добрий врожай картоплі. Край у них був самий картопляний, то як урожай добрий – є у людей гроші і передплата пожвавлюється. Микола і врожай привели "Посульску правду" до рекордного тиражу, газета навіть за межі району вийшла. Власник був задоволений і обіцяв за рік-два купити Миколі машину.
Поки ж Микола їздив велосипедом, якщо дозволяла погода, а якщо вже занадто велике багно по дорогах, то ходив пішки. Тим більше, що місто в них невеличке, п'ятнадцять тисяч населення, за годину з кінця в кінець пройти можна, це якщо з городами, а як брати центр містечка, так на нього і десяти хвилин вистачить. Коли треба було їхати у район, то тоді падав Микола на хвіст міліції чи прокуратурі, де його добре знали і поважали, як головного представника четвертої влади.
Ось і зараз повинні були зателефонувати, коли поїдуть в район, де вкрали і зарізали в лісі двох теличок. Нудна справа, але пустий тиждень видався, ні про що і писати, то хоч про теличок. Микола вже придумав, як напише про повні сліз і болю очі скотини, яку невідомі крадії вели на смерть. Населення в районі майже усе займалося сільським господарством, корова чи не в кожному дворі, їх тут люблять і цінують, то трагедію бідолашних теличок зрозуміють і приймуть близько до серця. Микола вже навіть написав частину статті, бо ж досвід йому дозволяв з великою долею ймовірності описати, як відбувалися крадіжка і вбивство корів. А вже приїде на місце, додасть фактажу - і готовий матеріал. Микола налив собі чаю, любив він чай, коли заволав телефон.
- Алло.
- Привіт, Миколо, це Шилов. Є для тебе матеріал.
Шилов, Вася Шилов, був слідчим у міськрайвідділу міліції. Хороша людина, Микола з ним товаришував, тільки у п'янці дурний, та у кожного свої вади.
- Скільки?
- Готов троячку.
Микола вже давно розробив таксу, по якій оплачував своїм джерелам інформацію. Троячка - це був нещасний випадок зі смертельним кінцем або протиприродне зґвалтування. Природне коштувало гривню, самогубці п'ять, поодиноке вбивство сім гривень і кілька трупів - десятку. Джерела давно вже казали, що ціни ці смішні, що інфляція їх з'їла і треба б підняти таксу. Микола не погоджувався, міг собі це дозволити, бо ж був монополіст. Якщо він не напише, то ніхто не напише, а правоохоронним органам потрібно, щоб їх праця відображалася у ЗМІ, вони потім звіти в область надсилають. В місті ще була комунальна газета, але вона сиділа на бюджетних грошах. Дикувата юрба старих п'яниць, які б не відірвали свою сраку від стільця, навіть якби в місті висадилися чужопланетники. Вони тільки приймали прес-релізи і друкували їх, поставивши власні прізвища, щоб отримати гонорари. А щоб бігти на місце злочину, розпитувати свідків, шукати щось цікаве, про таке вони навіть не думали – грали у шахи та дудлили самогон, який виробляли прямо в кімнатці, де колись розміщувалась фотолабораторія. Микола ж бігав, то дзвонили йому і погоджувалися на його розцінки.  
- Так, троячка. Зґвалтування?
Микола любив зґвалтування, бо це була досить вдячна тема. Можна було спочатку подати передісторію, як воно до такого дійшло, полаяти або дівчину (сучка не схоче, пес не скочить) або хлопця (допився, скотино), потім подробиці: як воно було, як жертва прохала відпустити її, а ґвалтівник тільки більше розпалювався від її переляку. Потім можна додати про роботу міліції, як вони брали злодія, написати, скільки йому загрожує і натякнути на те, що роблять з такими у тюрмах. Микола вже бачив матеріал, бо ж усі зґвалтування схожі одне на одне.
- Ні, не зґвалтування -  труп.
- Труп? Що нещасний випадок? Ні, за таким дріб'язком не поїду.
- Почекай! Незвичайний же випадок!
Микола почекав. У сонному провінційному житті незвичайні випадки траплялися рідко і про них потім довго балакали. Он два роки тому трапилася кумедна історія. Два підори (виявилося, що в місті були підори!), так ось два хлопця черговий раз зустрілися. І щось на них найшло, якесь затьмарення, що вирішили помінятися ролями. Тобто зазвичай гр. А. дрюкав гр. Б, а  в той раз гр. Б. начав перти гр. А. Через те, що відповідного досвіду в них не було, то гр. Б. дуже розпалився, а гр. А, точніше його дупа, мабуть що не звична до таких почуттів, не витримала. Пішла кров, але гр. А. чогось не звернув на це уваги, як і гр. Б, який помітив надзвичайну ситуацію тільки коли скінчив. Далі були намагання зупинити кровотечу на дому, потім викликали швидку. Вона, наче і не дуже забарилася, але поки зайшли на сьомий поверх єдиної в місті дев'ятиповерхівки, поки стаскали постраждалого, поки заводився старий "Рафік", поки доїхали до лікарні та донесли гр. А. до реанімації, він помер від кровотечі.
Приїхала прокуратура, лікарі дивувалися чому це почалася кровотеча, про підорські забаганки навіть не здогадувалися. А от прокурор району, молодий хлопець із Києва (що значить столична людина!) на збоченнях розумівся добре, то наполіг, щоб лікарі добре вивчили дупу покійного. А коли там знайшли сперму, то порушив кримінальну справу проти гр. Б. за статтею "Вбивство через необережність". Про це тоді тільки і балакали, Микола написав сім статей про випадок і хід розслідування. Громадянину Б. світила тюрма, слідчі казали, що тюрми він не переживе, але не дуже переймалися, бо до підорів ставилися вороже. Дивувалися, що навіть в їх затишному містечку така зараза з'явилася.
Коли зненацька навколо справи піднявся великий шум і гам. Київські організації геїв та лесбіянок виступили на захист громадянина Б., провели збір коштів і найняли йому відбірних адвокатів. Почали проводити ледь не щотижнево прес-конференції, кликали на допомогу міжнародну гей-спільноту. Та не забарилася - і таке почалося, що в прокуратурі вирішили прикрити справу, від гріха подалі. Громадянина Б. відпустили, він поїхав у Київ, а через півроку поліз у зашморг. Казали, що якось у нього життя в столиці не склалося. Микола не дивувався, бо яке там життя може в Києві скластися? Там не життя, а біг. Тільки хіба людина – скажений собака, щоб постійно бігати? Людині потрібне затишне місце, де б вона щастям насолоджувалася, а Києві бігти треба і бігти.
- Що за випадок? Чи знову підори?  
- Ще крутіше.
Микола здивувався, йому важко було вигадати, що може бути крутіше підорів у їх містечку. Невже чужопланетники?
- А ну кажи!
- Чоловік у борщі потонув.
- Що?
- Упав обличчям в борщ і захлинувся. Уявляєш! В борщі!
Микола замислився. Людина, яка втопилася в борщі, це ж перша сторінка. Там такого можна написати! І так будуть це читати – з рук газету виривати! Але Вася, ось де слабка ланка. Бо любить він вигадувати, перебільшувати і взагалі-то йому краще казки писати, аніж в міліції працювати.
- То їдеш?
- Зараз. Він точно в борщі втопився?
- Точно, так і знайшли з головою у мисці! Та приїзди – сам подивишся! Я ще такого дива не бачив!
- Добре, їду - давай адресу.
Записав, взяв свій портфель, потертий і поважний, як у відомого гумориста Жванецького. У портфелі лежали блокнот, ручка, редакційний фотоапарат, алюмінієвий хрест для відгону нечистої сили й бутерброд для підкріплення організму. Микола був людиною завбачливою, готовою до стрімких поворотів долі. А ще любив поїсти. Цю його любов повністю поділяла жінка Миколи, яка завжди наділяла його бутербродами, а в обід приносила свіжого супчику чи борщу, частіше борщу, бо дуже вже Микола любив борщі.
Зараз ішов і дивувався випадку, про який сповістив Шилов. Як це так – втопитися у борщі, найголовнішій страві української кухні, її душі і хребту одночасно? Борщ - це ж така приємна і смачна стихія, яка може нести тільки задоволення і радість! Жодної небезпеки. Микола не чув, щоб борщ хоч комусь пошкодив. А тут - втопився. Це вміти так треба. Микола усміхався, швидко крокуючи в потрібний бік. Місто було невеличке, тому громадський транспорт був тут украй нечисленний і зводився більше до міліцейських будок для п'яних.
І добре, що транспорту немає - під час перебування у Києві Миколі так натовкли боки у метро, що піша прогулянка здавалася йому радістю і привілеєм. Ось ідеш собі, дивишся на небо, дихаєш чистим провінційним повітрям, слухаєш, як квокчуть при дорозі кури, - і так тобі добре і спокійно, як у Києві, скаженому та навіженому, ніколи не буде. Микола був радий, що втік звідти, чи то переконував себе, що радий.
Ось і потрібний будинок – звичайна хрущовка на чотири під'їзди. Біля одного стояло кілька міліціонерів, якісь люди, мабуть, сусіди. З Миколою ввічливо привіталися, він швидко піднявся брудними сходами на третій поверх. Двері в одну з квартир були відчинені, зі спальні чувся зморений жіночий плач. Микола пройшов у кухню, де Шилов пив чай з великою червоної чашки. Побачивши Миколу, Шилов зрадів і відразу забув про чаювання. Такою вже він був поривчастою людиною.  
- Подивися, подивися на цього красеня!
Микола подивився і досить здивувався, хоч мав великий досвід роботи кримінальним журналістом, то його здивувати чимось було важко. Підійшов  і роздивлявся. За столом сидів чоловік, сидів дивно – впавши обличчям прямо в миску з борщем, який розхлюпався по столу.  
- Ти ба, яке диво?
Вася аж пританцьовував навколо, наче собака мисливський у лісі. Був він ласий до усіляких таємниць, а тут таємниця була у всій красі.
- Як це йому так не поталанило?
- Бозна. Напевно, серцевий напад.
Серцеві напади траплялися в місті часто і аж ніяк не через справи сердечні. Але Миколу відразу почали гризти сумніви. Напади бували у мужиків товстих, хоча б кремезних, а отут худенький, наче хлопчик. Будь-який лікар скаже, що у худої людини навряд чи напад спіткає. До того ж, проти нападу свідчив борщ. Був він, судячи з розхлюпаних по столу калюжок, наваристий, зі сметанкою. Ось біля тарілки зубки часнику і кільця цибулі, намочені у олії. В лівій руці добрий шматок хліба затиснутий. Що відчуває людина, коли їсть такий борщ та ще з часником, цибулею та хлібцем? Щастя відчуває, задоволення, майже рай. У такому стані не може бути нападу, хоч серцевого, хоч іншого. Від щастя не вмирають, це Микола знав напевне.
- Ні, Васю, не напад.
- А що?
- Не знаю. Але не напад. Напади вночі частіше за все трапляються, або по обіді. А тут встала людина, борщу підігріла, сіла їсти – значить, відчувала себе непогано. А після борщу ще краще, бо борщ – сам подивися, царський прямо борщ.
- Може, тоді, похлинувся. Жадібно дуже їв і похлинувся?
- Це може бути. Хоча, чого б у миску обличчям падати?
Микола спитав, а сам згадав, як умер директор однієї сільської школи з району. Полюбляв, бідолашний, гарбузове насіння їсти. Набере жменю собі і кидає у рот по-одному. Завжди так робив, багато років, як директором став, то міг собі це дозволити. Коли якось кинув насіннячко, а воно в дихальне потрапило. Він давай кахикати, за горлянку хапатися. Його вже і по спині били, водички давали, усією школою рятували, але поки довезли на машині голови сільради до лікарні, померла людина. Від одного, хоч і гарбузового, насіннячка! Коли так, то чого б борщем не похлинутися? Он якими косами капуста посічена, не дай бог, ковтнеш таку не в те горло - потім не виплюєш.  
- Може, давай подивимося, що воно там?
Миколі цікаво. Оця цікавість – запорука його успіху, без цієї цікавості не було б його яскравих статей. Якщо тема тебе не цікавить, ти про неї ніколи і не напишеш добре, будеш тільки номер відбувати.
- Де там?
- У мисці.
- А давай!
Вася ще той посіпака, завжди готовий до усього. Обережно беруть за волосся й піднімають голову з борщу. Аж трошки здригаються, хоча і чекали, звісно, не радісної посмішки. Але те, що бачать, зовсім вже страшне. Обличчя посиніло, наче у потопельника, патли капусти стирчать з носа, жовтуваті острівці застиглого жиру, змішаного з кров'ю.  
- Мабуть, він, коли впав, встиг ще вдихнути й набрав повний ніс капусти.
Вася киває головою, наче вже розплутав цю справу. Микола так не думає. Дивиться на страшне обличчя. Він багато бачив мертвих облич (він же кримінальний журналіст) але це якесь дивне. Незвичайне. Микола намагається зрозуміти, чим саме. Борода? Ні, хоч в ній і заплутався шматочок м'яса. Все ж таки борщ був добрячий, наваристий, сметани не пошкодували. Хоча обличчя загиблого, навіть трохи інтелігентне, ні чим не виказувало любителя поїсти. Та ще зрання. Зараз була десята година ранку, труп уже сильно охолонув, то загиблий почав їсти десь о п'ятій. Почав добре, а скінчив погано.
- Чого це його в таку рань на борщі потягнуло?
- Дружина сказала, що на риболовлю збирався. Підвівся о четвертій, пішов на кухню гріти собі борщ, дружина знову заснула. Прокинулася о восьмій, пішла дітям сніданок готувати, а тут таке.
- І діти є?
- Двоє, відправили їх до бабусі.
- А сам загиблий, хто?
- На елеваторі начальником лабораторії працював.  
Елеватор нічого не додавав і не віднімав. Одне з небагатьох працюючих підприємств у місті, зарплатню там давали вчасно, то робітники могли собі дозволити такий борщ. Раптом Микола помітив дивне з очима. Ось воно, що його дивувало в обличчі! У цього трупа були якісь не такі очі, що й надавало обличчю дивний вигляд.
- Що в нього з очима?
Микола показав Васі на очі загиблого. Вони були наче закриті, але шкіра повік провалювалася усередину. Начебто очниці були порожні. Хоч цього не повинно було бути. Очі є у всіх, навіть у сліпих!
- Що?
- Очі.
Вася і сам помітив, зацікавився. Обережно узявся за вії і підняв одне повіко.
- Блять!
Аж відскочив. Вася був сміливим хлопцем, йому доводилося приймати участь у багатьох затриманнях, кілька разів навіть був поранений, то примусити його відскочити могло лише дійсно щось страшне. І тут Микола повністю погоджувався - дійсно страшне. Бо ж ока не було. Повіко підняли, а за ним порожнеча – нема ока. Як і не було. Немає ока! А як таке може бути? Микола подумав, що від такого не тільки скакати будеш, а й на стіну полізеш. Бо справа з нещасного випадку швиденько переходить у вбивство з жахливим мотивом викрадення ока. А за такі вибрики обласне керівництво по голові не погладить. Що там в області, за таке можуть і з Києва приїхати пістони вставлять! Що там пістони, можуть і голову зняти! Вася не дурень, розуміє, куди справа може вийти. Микола теж. Це вже точно перша сторінка. Можливо, навіть на кілька номерів. Нехай вони виходять один раз на тиждень, але таке диво, про нього можна і місяць писати. Швиденько фотографує, піднімає око і фотографує.
- Навіщо?
- Для статті.
- Що ти будеш про це писати?
- Все як є.
- Що як є?
- Що око викрадене. До речі, здається, обидва ока.
Вася піднімає друге повіко і вже не сіпається, хоч ока і там нема.
- Навіщо?
Важке питання, Микола не знає, що і думати. Плітки про викрадення людей на органи ходять, хоч ніяких підтверджень цьому нема. Але Микола здогадується: щось відбувається. Щось таке, про що краще не питати. Бо навіть балакливі міліціянти напідпитку миттєво робили кам'яні обличчя, коли починалася ця тема. Щось було, але тут воно ні до чого. Тому що кому можуть бути потрібні очі чоловіка років за сорок? До того ж, засіб видобутку їх був варварський, очі наче вирвали. Ні, це щось інше.
- Навіщо, Колю?
- Не знаю. Можливо, помста.
- Помста?
Микола і сам в це не дуже вірив. Тому що помста в цих краях була зовсім не розповсюдженою. Особливо така. Ну, нехай там спалити сусіду сарай, за те що наставив роги, чи пробити колеса в машині конкурента, але щоб вбивати та ще видряпувати очі, топити у борщі, такого ніколи тут не було. І це добре. В тому сенсі, що справжня сенсація. Микола завжди радів таким випадкам. Радів як журналіст і співчував постраждалим - як людина.  
- Хто б це мстився завідуючому лабораторією?
Можна було б вигадати якогось селянина, який привіз здавати збіжжя, а лабораторія занизила класність, через що людина втратила гроші. Таке могло бути, але дуже сумнівно, щоб через це вбивали та ще й очі видряпували. До того ж надворі літо, давно вже нічого на елеватор не здають, чекають нового врожаю. А щоб ще з минулого року помсту готували, то Микола в це не вірив.
Залишив Васю біля трупа, пішов з людьми поговорити. Сусіди були налякані, усе не вірили, що помер, адже молодий ще, і така вже добра людина, спокійний, не пив, завжди допоможе, коли треба! Вороги? Та які вороги в такої людини! І з жінкою жили добре, діти в них такі хороші, як це воно так трапилося? Про борщі казали, що покійний їх любив прямо несамовито, нічого іншого і не їв би, а все щоб борщ, особливо якщо з м'ясом, гарячий, сметани хлюпнути, часнику начистити й немає краще їжі. Жаль, Федьку, жаль. Залишив двох сиріт і дружину вчительку, як їм тепер жити? Так покійний платню на елеваторі отримував, ще приносив з роботи то борошна, то збіжжя, город в них великий за містом. Завжди кілька тон картоплі продавали. Заможно жили, а тепер бідувати їм.
Микола зайшов у спальню до жінки загиблого, але вона лише плакала, нічого путнього розповісти не змогла. Микола ще щось намагався дізнатися, коли прибіг Вася, дуже схвильований, потягнув на кухню.
- Що таке?
- Здається, я зрозумів.
- Що?
Він аж тремтів увесь. Не від жаху, він був сміливою людиною, тремтів від радісного хвилювання, тремтів, як собака, який узяв слід.
- Що таке?
- З тебе двадцятка.
- Що?
Двадцятка – це була така міфічна ціна, Микола шуткував, що заплатить двадцятку, коли його сповістять про чужопланетників або щось таке ж дивне і небачене. Тепер Вася згадав про двадцятку і, здається, зовсім не жартував.
- Двадцятку, Колю! Десять плюс десять!
- І за що?
- Є за що!
- Кажи, як є.
Микола не міг уявити, куди це Вася веде. Що вбивство загадкове – це факт. Але двадцятка є двадцятка, для двадцятки навіть загадкового вбивства замало.
- Тільки не розповідай про чаклунів!
Вася нещодавно прочитав книгу про чаклунство, дуже захопився нею і тепер частенько намагався знайти в звичайних злочинах якісь таємні сліди темних сил. Виглядало це смішно, Микола боявся, що і зараз Вася видасть якийсь цирк на дроті. Диви, яку пику зобразив, наче мільйон в лотерею виграв.  
- Ну, кажи, кажи, чого ти телишся!
- Це рука.
Він сказав це з таким виглядом, наче розповідав про великій винахід, що змінить долю людства. Але слово "рука" було звичайним словом, яке нічого не пояснювало. Рука, нога, хоч хвіст! Микола відчув роздратування, бо здалося, що його товариш тримає його за дурня.
- Що рука?!
Вася подивився на Миколу з самовпевненістю людини, що знає якусь велику таємницю. Нахилився до нього і прошепотів на вухо:
- Рука з борщу.
Якщо просто "рука" нічого не пояснювала, то "рука з борщу" - це вже був дійсно цирк. Дурниця. Нісенітниця. Ідіотизм!
- Та пішов ти, довбойоб!
Микола подумав, що Вася з нього жартує, а цього не любив. Хотів піти, щоб писати статтю, але Вася став на дверях.
- Зачекай, зараз поясню!
Миколі не потрібні були ніякі пояснення, він хотів піти звідси, але Вася був жилавий, то як схопив Миколу за руку, вже не відкараскаєшся.  
- Я не шуткую, не шуткую!
- Чого тоді балакаєш бозна-що?!
- Не бозна-що!
- Рука з борщу?
- Саме вона!
- Та пішов ти!
Микола зробив ще одну спробу піти, але Вася міцно тримав його.
- Забери руки!
- Зараз, тільки послухай!
- Що слухати, твої дурні жарти?
- Це не жарти!
- А що?
- Сам подивися! Сам!
Вася кинув тримати товариша, підбіг до небіжчика і почав вказувати на його обличчя.
- Ось, дивися! Тут вже зрозуміло! Рука виплигнула з борщу і схопилася за обличчя. Ну наче крокодил антилопку! Середнім пальцем і вказівним в очі, видавила їх, великий палець на лівій щоці, ось слід – цей синець, мізинець і безіменний на правій – ось два синці. Дуже міцно схопилася, з такою силою потягнула, що людина майже не пручалася, а ще так вдарилася обличчям об тарілку, що ось ще синці по краю обличчя! Які тут жарти, Колю, які жарти! Сам подивися!
Вася дійсно не жартував. А гірше за все, що його припущення майже повністю співпадали з фактами. Навіть ті синці, від пальців, якщо придивитися, то можна було побачити сліди від нігтів. Микола навіть прикинув, як воно може бути і дійсно дуже схоже було на руку. Скоріше чоловічу, але не здоровезну – середнього розміру. Десь таку, як у нього. Бо Микола приклав свою руку до обличчя небіжчика і все майже співпало. Рука, дійсно рука.
І тут же Микола руку свою прибрав. Бо це дурниці!
- Дурниці, Васю, дурниці!
- Чого дурниці?
- Звідки в борщу рука?
Тут Вася замислився. Він ніколи не був мислителем, він був скоріше діячем. Ось і зараз про руку вигадав досить цікаво, але навіть не спитав себе: звідки та рука? Навіщо та рука? Як рука могла опинитися у борщі? Не просто у борщі, а в мисці, хоч і великій, але все ж таки мисці, куди навіть дитяча рука не влізе, що там вже казати про чоловічу. Та хай би і влізала, хай би загиблий їв борщ з каструлі! Рука не може діяти самостійно! У кожної руки є хазяїн! І він би навіть у велику каструлю навряд чи б помістився! А як і помістився, то навіщо і як би він дихав у борщі. Можна ще щось вигадати, але чим далі, тим все дурніше все це виглядає! Маячня якась, ідіотизм!
- Васю, ти вибач, але ж ти сам розумієш, що це дурня.
- Дурня?
- Дурня.
- А що тоді не дурня?
- Це пусте запитання.
- Хто тоді вбив цього бідолашного?
- А чого ти вирішив, що вбили? Ніхто нікого не вбивав! Нещасний випадок. Напад серцевий чи ще щось. Сам знаєш, як воно буває. То ніхто нікого не вбивав.
- А очі?
- Очі, очі від удару запали. Він же з усього розмаху вдарився обличчям об миску. Добре хоч металева, якби звичайна тарілка, так розбилася б. Хоча йому це вже однаково.
- Ти ж сам у це не віриш!
Микола дійсно не дуже вірив. Але все ж таки краще хай буде серцевий напад, аніж якась нісенітниця з рукою. Не просто з рукою, а з рукою з борщу. Рука з борщу – воно і звучить наче якийсь невдалий жарт.  
- Не віриш, Колю, не віриш!
- А ти віриш?
- Я вірю фактам.
- Яким?
- Яким бачу.
- Піди, розкажи своєму керівництву про ці факти.
Микола починав працювати в журналістиці ще в глухі кумівські часи, то знав, що деякі явища, навіть якщо вони дійсно були і є, краще вважати неіснуючими. Після революції, звісно, стало легше, вже ніхто особливо не вказував, про що писати і як, однак все одно "рука з борщу" була надмірною. Її вже точно не прийме міліцейське керівництво та й уся місцева влада. Бо якщо в регіоні з'являються такі дива, то спитають з влади, що це воно таке тут відбувається. Але Вася, він же впертий, як баран!
- І розкажу.
- Що ти розкажеш?
- Все як є.
- Тебе з роботи виженуть і в божевільню відправлять.
- Не виженуть.
- Я б не був таким упевненим.
- Але ти ж напишеш про це?
- Про що?
- Про руку.
- Ні.
- Чому?
- Тому, що її не може бути. Я не хочу, щоб з мене і моєї газети сміялися! Не хочу виглядати ідіотом! Не хочу!
- Але людей треба попередити.
- Про що?
- Про небезпеку!
- Яку небезпеку?
- Що тут у нас?
Це прийшов патологоанатом. Він взагалі-то був педіатр, але підробляв ще на "швидкій". Як такої "швидкої" в місті вже не було, бо з місяць тому зламався єдиний автомобіль, то лікарі їздили на велосипедах, могли що-небудь вколоти, чи тиск виміряти. А як треба в лікарню було везти, то вже родичі повинні були потурбуватися.
Сам лікар був за шістдесят років дядечко, але тримався непогано, любив випити й порозмовляти на жіночу тему. Чомусь, особливо не давала йому спокою Шарон Стоун, про яку він міг говорити годинами, що от мов, дама, так дама - вулкан! Казали, що старий ліз до медсестер у лікарні, якісь навіть скандальчики були. Та у кожного свої слабості, а так приємна інтелігентна людина. Обдивився мертвого уважно, але ніякого здивування не висловив, наче він таких мертвих щодня зустрічав.
- Що з ним?
- Вмер.
- Я розумію, що вмер! Від чого?
- Задихнувся.
- Як задихнувся?
- У мисці з борщем.
- А чого він туди потрапив?
- Ну, це вже ваша справа розслідувати, а не моя.
- А що у нього з очима?
- А що з очима?
- Немає їх.
- Подивимося.
Лікар спокійно поліз небіжчику в очі, щось там нишпорив своїми рожевими пальцями.
- Що там?
- Є очі. Тільки запхані далеко.
- Як це – "запхані"?
- Та як є, так і запхані. Під великим тиском.
- Як це могло статися?
- Хлопці, я ж лікар, а не прокурор.
- Це не хвороба?
- Якщо і хвороба, то невідома науці.
- А могла це рука бути?
- Рука?
- Еге ж. Що от наче схопила покійного за обличчя і в борщ.
- Щось я не чув, щоб таким чином вбивали. І що значить "рука"? Де рука, там і друга, а також їх хазяїн.
- Та воно наче й так.
- Наче?
- Просто якась дивна справа.
- З цим можу погодитися. Багато я трупів бачив, але щоб таке - ні. Ну що ж, я піду акт писати, про загибель.
- Так, ідіть. І ще одне. Євгене Петровичу, ви, мабуть, борщу більше не їжте.
- Борщу, чому?
- Та от, небезпечно. Бачите, що буває.
Вася виглядав повним ідіотом - оце таке радити! Борщ не їсти! Через якийсь нещасний випадок не їсти борщ! От дивак! Хто б інший, так послав би Васю куди подалі. Але лікар був людиною інтелігентною, то лише усміхнувся.
- Я і не їм. Я ж самотній, варити мені нікому, а самому ліньки. Хіба що картоплі насмажу іноді чи пельмені зварю, ото і вся моя гастрономія.
Він був старий і самотній, але тримався, не жалівся на долю, усміхався і жив. Хлопці могли б брати з нього приклад, але їм було зараз не до життєвих уроків. Микола зробив ще кілька фото і пішов у редакцію, думаючи, як би усе подати, щоб і руку обійти і натякнути, що справа непроста. Вася залишився писати документи, бо ж кожен труп - це ціла гора папірців, яки повинні написати живі, щоб відправити небіжчика на той світ по всім вимогам законодавства і нормативних актів.
Через півгодини Микола вже сидів і набирав матеріал. Придумав один хід, щоб можна було про руку натякнути. Руку, ця рука не йшла з голови, Микола навіть підвівся з-за столу і почав ходити невеличким своїм кабінетом. Окремий кабінет в редакції був лише у Миколи, що підкреслювало його важливість для колективу.
- Привіт. Чого ти бігаєш, як звір у клітці?
Це прийшла жінка Миколи, принесла сніданок. Вона була за фахом кухар, працювала колись у їдальні біля автобусної станції. Там Микола з нею і познайомився, десь з місяць зустрічалися, а потім одружилися. Не те щоб кохання, але вона добре готувала, за характером була спокійна, до того ж у неї батьки в селі, то м'ясо, сало та яйця ніколи не переводилися. А Миколі треба було одружуватися, бо лікарі порадили: у нього була не дуже добра спадковість. Лікарі казали, що як не одружиться років до тридцяти, то потім може збожеволіти. Микола кілька разів по роботі бував у божевільнях, то вирішив, що краще одружитися, аніж туди потрапити. Оце одружився і жив дуже непогано, хоч його і багато хто відмовляв брати її. Вказували, що без вищої освіти та путалася з торговцями дешевим китайським товаром, які час від часу приїздили у місто зі своїми величезними торбами.
Та Микола освіту не дуже цінував, бо вважав, що жінці вона, скоріше, шкодить, аніж додає. А щодо торговців, то це й зовсім його не хвилювало, бо хто такі ті торговці, а хто він! Та його навіть в області поважають!
- Що з тобою?
- Та нічого, роботи багато.
- Ти б беріг себе.
- Нічого, не хвилюйся. Що ти там принесла?
- Борщу свіжого, з курятинкою, вареників з сиром і медку.
- Ах ти моя хороша!
Микола збігав помити руки, а коли повернувся, то друкарську машину було вже прибрано зі стола, і на ньому духмяніли страви у горщиках. Жінка спеціально їх замотувала у рушники, що донести гарячими. Така вже вона молодець в нього! Микола так розчулився, що аж поцілував її у лоба. Взагалі-то він був стриманий у емоціях, але до його серця можна було дістатися через шлунок.
Ось він сів, дістав з ящика в столі стручок червоного перцю і ножиці. Почав дрібнесенько різати у горщик з борщем. Любив такий борщ, щоб як вогонь, щоб аж паморочилося і подих збивався. То увесь стручок і порізав.
- Ну що ти робиш?
- Смак роблю!
Жінка завжди Миколі казала, що стільки перцю їсти шкідливо для шлунку – виразка буде, а Микола казав, що навпаки – перець корисний, бо всяку інфекцію вбиває. Ото так кожного разу і сперечалися. Зате сметана питань не викликала. Гарна домашня сметана, яку передавали з села батьки жінки. Ложка з горою, ще одна ложка. Тепер оце розміщати і дати хвилину-другу настоятися. Щоб і перець смак пустив і сметана додалася. А сам, щоб слиною не захлинутися, поки переїсть трохи. Маже на хліб смакоту: сало, перекручене на м’ясорубці, не просто перекручене, а з горіхами та часником. Щедро намазав на добрячий шматок хліб і їсть Микола. Облизує губи і аж стогне від задоволення. Але це ж ще так – свято очікування свята. Головне, коли борщ у справу піде. Косирує на нього Микола, жує хліб з салом і уявляє, як ось скоро вже зачерпне від здоровезну ложку борщу, вхопить зубами курячу ніжку, потім буде кісточками курячими хрумати. Він їх ніколи без уваги не залишав, завжди розгризав, щоб мозок висмоктати. Ой, що ж воно тільки й буде!
Микола був майже у стані ейфорії, коли раптом побачив, що наче ворухнулося щось у борщі. Ледь помітно, але ворухнулося і щось таке водночас дивне і знайоме, що Микола аж жувати перестав. Утупився на горщик, як баран на нові ворота.
- Що таке, Колю?
Микола мовчить і дивиться. Перед очима у нього той рух у борщі. Бачив його, точно бачив. Він не алкаш який, щоб "білочка" у нього, він своїм очам вірить. Був рух, бачив він у борщі щось дивне. Не само собою дивне, а саме через те, що в борщу - дивне.
- Колю! Та що з тобою?!
Він наче і не чує її запитань, упнувся поглядом у борщ і мовчить. Потім як схопиться, хліб з рук випав, сам ледь стіл не перекинув, відскочив від того столу, як дідько від ладану. Жінка вже зовсім перелякалася.
-  Коленьку, та що з тобою?
Вона здогадувалася, що. Вона знала, що у нього голова трошки той. Ну, не в собі людина. Батько у нього в божевільні помер, а дід ще живий, але навесні і восени возять його на лікування. Микола наче нічого був, хоча, звісно, дивно, що хлопцю тридцять років, а не жонатий. Коли їй запропонував, то сумнівалася. Страшно було з божевільним, і дивний він якийсь, не такий, як звичайні хлопці. Але потім подумала, що не п'є ж, роботу має, поважна людина, в інституті вчився. Батьки казали, що це їй пощастило, вони боялися, що після торговців базарних, піде вона блядувати, то майже примусили піти заміж. Воно і нічого, непогано жила, хоча Микола, звісно, як чоловік був не дуже. Тобто рідко. Як раз на два тижні, так і непогано. А вона ж молода жінка, їй би хоч і кожну ніч. Та вже, що є.
- Колю!
Сама теж перелякалася, бо ж подумала, що збожеволів він і що тепер робити. Он які очі в нього несамовиті, наче і не його.
- Колю, милий, що це з тобою?
- Ніготь.
- Що?
- Ніготь.
Микола був у цьому впевнений. Він бачив у горщику з борщем ніготь. Звичайний людський ніготь! Що він там робив? У борщі?
- Який ніготь? Про що ти, Колю?
А йому все стало зрозуміло. Все-все. Згадав ранішній випадок. Вася не такий вже дурень виявився, коли зрозумів про руку. Є вона, є! Не може ж ніготь сам по собі у борщі пірнати! Де ніготь, там і рука. А на що рука здатна, Микола дуже добре бачив. Схопить і затягне! Господи! Тільки зараз зрозумів Микола, як ризикував! Міг же запросто узяти ложку і почати їсти борщ! А там рука! Як схопить! І все!
- Колю, що з тобою?
Точно збожеволів, схопив кришку з горщика, накрив його, потім побіг із-ним кудись. Жінка за Миколою, побачила, як вискочив на двір і борщ з горщика та на помийницю! Її борщ! Увесь! Мало того, виламав дубець з кленового куща і давай ним штрикати, дивитися, як дитина, яка мурашник зруйнувала, що там воно і як зсередини! Божевільний, справді божевільний!
- Колю, ти що робиш!
- Там рука! Рука!
І штрикає і штрикає тим клятим дубцем!
- Яка рука, чия рука, де рука?
Звісно, що ніякої руки немає. Ось капуста, ось куряча нога, ось картопелька, ось квасоля, навіть шматочки червоного перцю видно, а ніякої руки нема, хоч скільки Микола не штрикає.
- Колю, Колю, заспокойся!
Вона обнімає його, притискає до себе. А він тремтить, плаче і все повторює:
- Рука, рука, рука!
- Колю, нема руки, нема.
Вона не знає, що за рука така, але розуміє, що ця рука чомусь лякає чоловіка. То треба казати, що ніякої руки нема.
- Сам подивись, Колю, нема руки.
- Вона була!
- Може, і була. А зараз нема, ось бачиш – нема. Пішли, Коля, чого нам тут стояти.
Відводить його, щоб не побачили, а то місто маленьке, він людина відома, відразу плітки підуть. Заводить в кабінет, підставляє стілець.
- Сідай.
Микола слухняно сідає і відчуває, що весь тремтить. Такого в нього ще не було. Але ж такого дійсно не було! Він був поруч зі смертю! Був ось наскілечки від смерті! Микола стискає пальці, показує щось маленьке, свою відстань від руки. На півнігтика! І миттєво згадує той ніготь! Він бачив його, бачив! Намагається підскочити, жінка тримає його за плечі.
- Колю, заспокойся, заспокойся!
Він намагається, через кілька хвилин йому вже соромно за свою поведінку. Все ж таки він чоловік, він поважна людина, а тремтить увесь, як маленький хлопчисько у темній кімнаті! Так, небезпека була, але він врятувався, він повинен тримати себе у руках. Він глибоко дихає, поправляє волосся.
- Все добре, Колю, все добре. Може до лікаря ходімо?
- Не треба. Просто поки не вари більше борщі.
- Що?
- Не вари борщі. Поки не треба. Якщо вдома є, то вилий його, тільки обережно, не знімаючи кришку. Хоча ні, краще зовсім не берися. Я сам.
В неї вже нема сумнівів, що він збожеволів. Бо при чому тут борщі? Він же їх так любив, а зараз ополчився на них. Думає, що робити. Мабуть, поїде в область до спеціалістів, попрохає ліки. Як це не допоможе, тоді повезе вже його самого.
Закусує губу, бо їй стає прикро. Чого це йому було божеволіти! Хіба вона не турбувалася про нього, хіба не була гарною жінкою, не годувала досита, не прала одяг і не прибирала вдома? Та він жив, як кіт у маслі! Чого йому ще не вистачало?!
Дзвонить телефон. Микола встигає узяти слухавку першим.
- Колю, це я.
Вася. І Микола майже напевно знає, чому він телефонує.
- Де?
- Ти знаєш?
- Ні, не знаю, тому і питаю – де?
- Ти знаєш, що це знову трапилося?
- Здогадуюсь, кажи адресу.
- Вулиця Коротченка, сімнадцять.
- Зараз буду.
Це зовсім поруч, Микола бере свій портфель.
- Колю, ти куди?
- Вася Шилов подзвонив.
- Коля, а обід!
- Потім.
Відстороняє її і майже біжить. Вона сідає на стілець і починає плакати. Збожеволів. Це тепер їзди по лікарям, витрачай гроші, а чи воно допоможе? А як Колю звільнять з роботи? А як треба буде заперти його в божевільню? Що тоді? Що?
Може, і не треба було його забирати з Києва, куди він подався за одною шльондрою з радіо. Теж історія ще та! Цей телепень їхав з області, в автобусі почув по радіо голос жінки і закохався. Оце так! Просто почув голос і вже вирішив, що це жінка його мрії, що він не може без неї і інша дурня. Вискочив з автобуса, повернувся до Сум, знайшов ту жінку. Вона плювати на нього хотіла, вона в Київ збиралася, хтось там їй пообіцяв зробити з неї зірку естради. Поїхала, Коля за нею. Як навіжений. Падав перед тою шльондрою на коліна, звав заміж, вона реготала з нього і показувала друзям, як свійського ідіота. Блазня. Потім полізла у зашморг. Бо щось зірки з неї не зробили, хоч казали, що чарівний голос, якому ціни немає. Зірки не зробили, а по руках пустили, ходили якісь брудні плітки про груповуху, яку знімали на відео. І та сучка вдавилася. Микола повив кілька днів у неї на могилі, його відвезли в лікарню, дали заспокійливого і він повернувся. Наче нормальний. Але ненадовго.
- І за що мені таке горе!
Вона схопилася за голову, потім узяла один вареник і почала жувати. Вареники були смачні, вона ж бо добре готувала. Вмочила в мед, їла та горювала.
Микола тим часом прибіг на вулицю Коротченка, яка і не вулиця, а розкидані по ярку хатини з переплутаною нумерацією. Так от за №15 йшов №21, а №17 і №19 чомусь вже були за ним. Але Микола швидко знайшов потрібний будинок, бо побачив міліцейську машину. Та й будинок був примітний – на два поверхи, навіть з колонами, що за місцевими канонами було нестерпною розкішшю. Ще - великий, хоч і китайський, але позашляховик у дворі. Заможно жили люди.
Микола зайшов всередину, будинок був такий великий, що навіть розгубився, куди йти.
- Васю!
- Тут я, заходь!
Микола попрямував широким коридором у велику залу з каміном і двома пальмами у дерев’яних діжках. Але не вони були головними у залі. Уся увага була мерцю, що сидів за столом. Розкішне крісло, голе тіло, голова, як водиться, у великій керамічній мисці. Покійний був той ще бугай. Не те щоб жирний, а здоровезний. Руки завтовшки, як у Миколи ноги.
- Ось, дивись.
Шилов ткнув Миколі жіночі трусенята.
- Що це? Звідки?
- На підлозі знайшли.
- А господарка?
- Нікого у квартирі не було. Сусіди побачили, що двері відкриті й нам подзвонили.
- Хто такий?
- Рубака м'яса з базару. Бачиш, гора яка на бичачій крові виросла. Амбал.
- А рука сильніше, змогла затягти.
Микола аж здригається, коли думає, як би легко рука могла його вбити. Василь роздивляється трусенята.
- Мене труси бентежать.
- А ти їх не нюхай, сховай подалі.
- Та не в тому річ! Я думаю, звідки вони тут узялися?
- З баби, звідки ж ще.
- А баба звідки?
- Зняв десь, привів додому, вона перед ним гола танцювала, він борщ жер. Такий собі естет, що тут незрозумілого?
- То вона бачила руку!
- Мабуть, що бачила, раз так тікала, що навіть труси забула.
- Треба її знайти.
- Навіщо?
- Нехай розповість, що за рука, як діє.
- Та ми й так знаємо.
- Краще, щоб точно.
- Та хоч докладне креслення зробить, що зміниться?
- А що, сидіти й чекати, поки всіх не перетягає!
- Ні, сидіти не треба. Мене он ледь не схопила.
Вася здивовано подивився на Миколу. Дуже прискіпливо, мабуть, боявся, що той жартує.
- Напала на тебе?
- Майже. Жінка борщ принесла, я вже хотів їсти, коли побачив.
- Руку?
- Тільки нігтик, здається, з середнього пальця.
- І що ти?
- Що, прикрив кришкою і вилив.
- Якою кришкою?
- Мені жінка їжу у глечиках таких керамічних носить. І кришка там керамічна. Я прикрив і вилив на помийницю.
- І що?
- Нічого, зникла. Я дивився, не було там ані руки, ані нігтика. Щезла.
- Блять! Треба ж її було хапати!
- Як?
- Та хоч як! Хоч з пістолета розстріляти!
- В мене немає пістолета.
- Мене б покликав!
- Часу не було.
- Ну, як же так!
- Тепер її вже не зупиниш.
- А мені що робити? Якщо вона буде так по дві людини в день хапати, куди я їх списувати буду? В мене ж план з області по зниженню кількості вбивств!
- Два - це ще нічого, далі все буде рости, як сніжний ком.
- Чому ти так вважаєш?
- Бо це ж Напасть.
- Може ОМОН з області викликати?
- Краще важку артилерію.
- Невже допоможе?
- Так. Рознести к дідьку це місто, щоб нікому стало борщі варити, тоді й рука зникне.
- Ти мені тільки поясни, чому вона в нас виникла?
- За кордоном борщі не варять.
- Чому саме в нашому місті, що їй України мало?
- Може, й не тільки в нашому. У товариша очей теж немає?
- Які там очі! Рука все-таки.
- Ти керівництво повідомляв?
- Ні. Вони ж мене виженуть і на мене все спишуть.
- Добре, Шилов, піду я. Мені статтю треба писати.
Микола пішов у редакцію, написав, попив чаю, збирався до Києва телефонувати. У нього там кілька зв'язків по жовтих газетах залишилося, можна було б продати статтю за пристойні гроші. Не те щоб йому так вже ті гроші були потрібні, за місцевими мірками він і так заробляв багатенько, просто приємно йому було, що на столичному рівні тримався. Такий собі гамбурзький рахунок.
Шукав потрібний номер, коли зателефонував його видавець.
- Коля?
- Я.
- Що там у вас за рука?
Видавець зараз жив більше в Сумах, звідки збирався підкоряти усю область. Останнім часом в Недригайлові з'являвся нечасто, спілкувалися більше телефоном.
- Рука?
- Рука, рука!
Микола хотів спочатку збрехати, наче нічого про руку не знаю, але ж який він тоді журналіст, коли видавець йому розповідає про новини? І чого брехати?
- Є рука.
- Що за рука?
- Та диво якесь. З борщу з'являється і вбиває людей.
- Колю, ти тверезий?
- Так.
- А ліки приймаєш?
- Приймаю.
- Що ж тоді пиздиш таке?
- Що є, те й кажу.
- Рука з борщу?
- Павле Робертовичу, як хочете, то зателефонуйте Шилову, це слідчий, який цю справу веде. Він вам все розповість, і він же нормальний, вони, в міліції, медогляд проходять, то це не якесь помутніння.
- Колю, не ображайся, просто дивні ж речі розповідаєш.
- Я знаю.
Швиденько розповів йому головні обставини справи.
- Це перша сторінка. Це буде така сенсація, що на всю країну гриміти будемо.
- Так.
Сказав він це якось невпевнено. Але Микола не звернув на те уваги, бо був у захваті від теми. Справжній журналіст повинен захоплюватися своєю справою, повинен відчувати натхнення і жагу.
- Я ще зателефоную.
- Добре, тільки Павле Робертовичу...
- Що?
- Ви той, ви жінці скажіть, щоб борщів поки не варила.
- Та я в ресторані харчуюся.
- Ну тоді там борщів не замовляйте.
- Ти це серйозно?
- Ви б бачили тих людей, кого рука схопила.
- Добре, Колю, добре.
Може, він і не повірив на всі сто Миколі, але явно узяв до уваги. Видавець був обережною людиною, загартований ще у кумівські часи, коли навіть у тюрмі трохи посидів. Розумів, що в житті небезпека може приходити від найдивніших речей. То, якщо можеш, краще не ризикуй.
Микола тим часом набрав Київ. Там його темі не повірили.
- З борщу?
- Так, рука з борщу.
- Плигає з миски?
- Плигає з миски, пробиває очі, хапає за обличчя і тягне людину в миску, де бідолашні захлинаються борщем. Два однакових випадки.
- Та як рука може в мисці поміститися? Що це у вас там за миски!
- Цього не знаю, але є фото.
- Що, руки?
- Жертв! Руку ніхто не бачив.
- А звідки ж знаєте, що рука?
- Бо більше нікому.
- Слабкий аргумент.
- Добре, надсилаю фото, може це вас переконає.
Микола злив з фотоапарату фотографії і відіслав кілька. Скоро вже телефонували.
- Це ж не фотошоп?
- Спитайте у ваших дизайнерів, нехай підтвердять.
- Сам фотографував?
- Сам.
- Воно дійсно так жахливо виглядає?
- Дуже жахливо.
- Пиши матеріал! Побільше! Замовляємо! Потрійна оплата! Швидко!
Микола посміхнувся. Ага, забігали кияни, зрозуміли, що це за тема. Золота тема! Таку тему так будуть купувати, в чергу ставатимуть! Микола почав переробляти статтю, тому що у жовті денники треба писати зовсім інакше, аніж у районний тижневик. Вже закінчував, коли знову дзвонив видавець.
- Коля?
- Я.
- Про руку ані слова.
- Це як? Чому?
- Ані слова!
- Золота ж тема!
- Дороге це золото, занадто дороге.
- Це цензура, Павле Робертовичу?
- Як хочеш називай.
- Але цього ж давно не було!
- Не було.
- Навіщо ми тоді революцію робили!
- Ти що, не бачиш, хто при владі? Янукан у Києві сидить!
- Але свобода слова!
- Слухай, я тобі ясно сказав! Ані слова про руку!
- Але воно ж все одне піде. По Києву, по всій країні!
- Мені наплювати, куди воно піде! Тільки щоб не в моїй газеті!
- Тоді я йду.
- Коля!
- Я не хочу так! Це золота тема! А ми її не будемо помічати?
- Послухай мене! Хоч раз я забороняв тобі щось писати?
- Ні.
- А тепер я прошу, дуже прошу.
- Але чому?
- Мені треба влізти у приватизацію обласної друкарні. Тоді я візьму всю область. І мені сказали, що якщо хоч слово про руку, то все, я пролітаю.
- Хто сказав?
- Дуже серйозні люди.
- Але чого вони бояться цієї руки? Це ж звичайна жовта тема!
- Це диво, а кожне диво - це вже чиста політика.
- Яка тут політика? Рука плигає з борщу, хапає людей і вбиває! До чого тут політика?
- Ти не розумієш?
- Не розумію!
- Тоді слухай! По-перше, борщ. Це ж національна українська страва і ось вона починає нести українцям смерть замість задоволення. І коли? Невдовзі по тому, як Янукан повернувся в крісло прем’єра!
- До чого тут Янукан?
- До того, що руку буде розігрувати опозиція.
- Ви ж самі були проти Янукана?
- Я "за" обласну друкарню! А на того бандита мені начхати! Зараз мені потрібно, щоб в моїй газеті про руку нічого не писали. Дуже потрібно. Колю, я прошу тебе, по-людськи прошу. Я зробив для тебе багато доброго, то я маю право попросити.
Микола думав. Про багато доброго видавець був повністю правий. І про обласну друкарню він давно мріяв. То, може, піти на зустріч? Все одне, як у Києві підніметься шторм, так тоді і тут напишемо. Усе буде чесно, це не обман читача.
- То як?
- Добре, Павле Робертовичу. Але в Києві про це напишуть.
- Нехай пишуть, мені головне, щоб тут ані слова. Домовилися?
- Так.
Микола поклав слухавку, був трохи розчарований, але як став дописувати статтю на Київ, то настрій поліпшився. Вже відправив, коли прибіг Шилов. Виглядав жахливо.
- Що таке?
- Повний пиздець.
- Висловлюйся більш конкретно.
- Рука поширюється.
- Ще випадки?
- Так. І вже два випадки коли із супу рука була.
- Із супу?
- Із супу. Один хоч капусняк, а другий – звичайний суп, з гречкою.
- Це що ж тепер нам перших страв і не їсти?
- Зовсім не їсти. Останній раз рука з картопляного пюре плигнула. Пюре тільки з вогню, так що, на додачу, ще й обпікся покійний.  
- Ну, справи! Як же тепер жити?
- Їхати треба.
- Куди?
- Я в село до батьків, там руки немає.
- Звідки знаєш?
- Там уже три місяці ніхто не вмирав, а борщі лопають щодня.
- Ти точно знаєш, що ніхто не вмирав?
- Точно. Тільки-но приїхав звідти, останній бензин допалив.
- Шилов, можна і ми з дружиною поїдемо? Щось не хочу я тут залишатися.
- Звичайно, можна, тільки ти й Машці запропонуй.
- Їй є з ким їхати.
- Однаково запропонуй. Зараз подзвони.
У Шилова було божевільне кохання до одної гарненької дівчини. Тільки дівчина працювала в якомусь фонді, за гроші цього ж фонду одержувала вищу освіту й пару разів у місяць відсмоктувала директорові фонду, що приїздив з області. Він був товстий, дуже турбувався за серце й боявся, що більш активні втіхи приведуть до нападу. Інший би, знаючи це, плюнув і забув, а Шилов мучився.
Микола подзвонив і одержав відмову, зобразив наполегливість, і раптом вона погодилася. Шилов розцвів, побіг заправляти машину. Микола побіг додому, наказав дружині швидко збирати речі. Вона спочатку зрозуміла так, що Микола, наче її виганяє, подумала, що зовсім з глузду з'їхав, плакати почала. Тільки коли Микола пояснив, що їдуть разом і з Шиловим, то заспокоїлася. Шилова добре знала, була впевнена, що він хоч і божеволіє від нещасного кохання, але з глузду не з'їде, оскільки робітник міліції, а їх там добре перевіряють.
То збиралися. Кухню забарикадували, щоб рука не змогла напасти, їстівні припаси склали в окрему валізу, стародавню, з товстими, міцними стінками. Микола по ходу придумав, як можна врятуватися від руки. Потрібно все їсти з довгих і вузьких келихів, з таких п'ють шампанське у фільмах про гарне життя. З келиха рука не вилізе, хіба що дитяча, так у ній сила не та, можна буде вирватися.
Через годину торохтіли вчотирьох на розбитому "бобику" Шилова. Микола відламував шматочки хліба від буханця і їв, готовий у будь-який момент відскочити. Але хліб ніякої небезпеки собою не становив, може, тому, що був черствуватий.  Машка розповідала, що ще до вечора містом вже повзли чутки. Найрізноманітнішого змісту: від чужопланетників до воронків у дусі Сталіна. Але борщі до вечора вже не варили ніде, хіба що старі якісь. Шилов встиг помітити, що серед загиблих старих було мало. Всі люди від двадцяти до п'ятдесяти, середнього статку.
- Тільки один алкоголік був. Украв курку в сусідів дальніх, капусту з буряком – у ближчих, зварив борщ, сів їсти і загинув. А інші - все люди пристойні, навіть керівник відділу з райдержадміністрації був. Як довідалися, що й начальство рука тягає, так все районне керівництво втекло.  Злякалися, сучі діти.
- Тепер мій годувальник сюди не скоро приїде, напевно буде мене в область викликати.
Машка була дівчина характерна, схильна коли до зухвалих жартів, а коли до істерик. Микола її побоювався і трохи захоплювався, бо сам був людиною спокійною, на різкі дії не здатною. Щоб зам'яти невдалий Машчин жарт, від якого Шилов насупився, розповів про свій план порятунку.
- Де ж ти в селі склянки вузькі візьмеш?
- Тоді з баночок можна, з майонезних.
- У банку рука пролізе.
- Пролізе, але обличчя туди не затягне!
- І не потрібно, вистачить того, що очі всередину заткне. Їй же головне вбити.
Шилов завжди при Маші норовив показати, що він розумніший за Миколу. І зовсім не звертав уваги, як вона глузувала з його потуг. Отут ще обламалися, з'їхали на узбіччя, Шилов став ремонтувати, а Микола з жінками дивилися, як мчать із міста кращі його мешканці. Навантажені іномарки із причепами, великі швидкості.
- Що значить злодійством нажито, легко як кидають. Навіть не спробували руку зупинити.
- Чому ж, намагалися. У нас у райвідділі навіть засідку робили.
- Засідку?
- Так, посадили пару зеків перед мисками з борщем, поруч поставили бійців з автоматами. Більше години чекали, поки раптом вискочила рука й потягнула одного. Стріляти почали, зекам голови вщент, миски - на дрібні частини, стіл навіть розтрощили, цілий ріжок випустили, на столі палець знайшли. Зраділи, що дали прикурити, думали - тепер рука не з'явитися. А вона раптом з каструлі, в якій борщ варили, вискочила й затягла бійця, що розслабився. Отут вже по-справжньому перелякалися й вирішили тікати.
- Скоро відремонтуєш?
- Не знаю, техніка то стара.
Приїхали тільки під вечір. У двір до батьків Шилова заїхали, а там мати лежить, посивіла й непритомна. Відлили її водою, заїкаючись, розповіла, що дід до колодязя пішов і пропав. Туди побігли. Там кільця бетонні цілі залишилися, а валок дерев'яний і дах вирвало, осторонь лежать. Навколо кров і кишки. Виходило, що тут рука небувалої величини попрацювала. З колодязя вискочила, схопила старого, батька Васі, й роздавила, як лимон. Шилов на землю впав і давай кричати. Він батька свого дуже поважав, хоч той звичайний селянин.
Шилова заспокоювали, він кричав, потім підхопився - й до колодязя. Пістолет туди - й усю обойму висадив. Знову впав плакати. Микола жінок в хату відвів, бо вони теж вже на грані істерики були. Почекав з півгодини, вийшов до Шилова. Він уже не кричав, а тільки лежав на землі і тремтів.
- Васю, тобі з роботи дзвонили.
Мовчить, сховав обличчя у траву і мовчить.
- Просили, щоб ти їм зателефонував.
Коли людина у великому горі, то треба її звідти витягати, якось відволікти, щоб вона у тому горі не втопилася. Якимись дрібними справами, буденними турботами, рятувати треба людину. Оце ж Микола і прийшов.
- Казали, що щось важливе.
Шилов тільки стогнав. Такий він був. Що вже як пускав людину собі у серце, то без неї не міг. А батька він любив, завжди до нього на "Ви" звертався, хоч це у наших краях зрідка. У батька очі хворі були, так Шилов у борги великі зайшов, але зібрав грошей, звозив у Харків на операцію. І тут ось таке.
- Васю, пішли до хати. Хоч пом'янути треба покійного. І матір заспокоїти, про матір подумай.
- Що поминати? Вона ж навіть тіла не залишила! Суча рука! Навіть тіло забрала! Мого батька!
Вдарив кулаком по землі. Кулаки у Шилова були невеликі, але важкі і болючі. Гострі кулаки, які багатьом злочинцям запам'яталися.
- Пішли, Васю, Маша дуже хвилюється.
- Батька, мого батька!
- Васю, пішли.
- Я ж так цього не залишу! Тепер я її дістану! Будь-що дістану!
Микола хотів сказати, що як же її дістанеш, коли вона усюди і ніде, але промовчав. І так людині ж важко. Узяв його під руки, піднімати почав.
- Пішли, Васю, пішли в хату.
- А я ж її вб'ю. Вб'ю! Вб'ю!
Вася ось ще лежав, наче небіжчик, а то підхопився, почав стрибати.
- Вб'ю, вб'ю, вб'ю!
Вирішив він руці помститися, і намір цей додав йому сил і натхнення.
- Подзвони, дізнайся, що там в місті.
Вася подзвонив, у райвідділі сказали, що з самого Києва прийшла вказівка терміново розшукати банду під назвою "Червона рука" і витиснути з них признання.
- Васю, яка ще банда?
- Та як завжди. Якихось наркоманів схоплять, відпиздять добряче, ширки пообіцяють, ті і підпишуть, що завгодно.
- Але навіщо?
- Щоб ніякої руки не було. Банда – нехай, банди завжди були, а рука - не можна такого.
- Але ж вона продовжує вбивати!
- Продовжує. Вже більше сотні випадків, навіть по сусідніх районах вже пішла.
- До чого ж тут банда?
- Кажуть, щоб політики не підхопили, треба, щоб банда.
- А рука буде далі людей убивати?
- Ні. Я її зупиню.
- Як?
- Є план, пішли.
Хлопці вийшли в поле, і там Вася на вухо розповів Миколі, що треба робити. Досить непоганий план, за одним винятком, який дуже не подобався Миколі.
- Чому я?
- Тому що я буду на рубильнику стояти. У мене реакція моментальна, а ти можеш дорогоцінний час згаяти.
- Але мені не можна наживкою бути, в мене психіка слабка.
- Та це безпечно - шолом вдягнемо. І швидко, пів-секунди і підсмалимо ми руку.
- Не знаю.
- А що знати, Миколо, що знати! Людей треба рятувати.
Але Микола не погодився. Сподівався, що наступного дня вийдуть газети у Києві, підніметься скандал на всю країну, і проблему руки вирішать якось цивілізовано. Але наступного дня київські газети не згадували руку навіть натяком. І телевізор мовчав, тільки інформація про банду з чотирьох наркоманів, які робили страшні злодійства в Недригайлові. Ще Вася розповів, що МНС привезли пересувний морг, щоб утилізувати сотні трупів, які залишала по собі рука. Ось так.
- Колю, ти сам подумай. І так ми жили не дуже добре. Борщ - майже єдина радість, що нам залишалася. А рука і його забрати хоче. Це ж вже занадто! Хіба будемо ми українці, коли злякаємося і віддамо борщ? Ні! Покидьками будемо, Іванами, що не пам'ятають свого коріння. Багато ми віддали, але це не можна віддати. Борщ, це як Тарас Григорович. Не було б Шевченка – не було б України. Як віддамо борщ, то й України не буде. А хіба таке можна? Хіба забудемо ми наших дідів-прадідів, що за Україну голови наклали?
Василь казав так натхненно, що навіть сльозу пустив. І Микола погодився. Бо думав, що людина тоді тільки людина, як є в неї за що життя віддати. Хіба не віддасть він життя за Україну? За Батьківщину, нехай і дізнався він про неї зовсім недавно, а до того був звичайною радянською людиною. Але ж зараз був він українець, то нахмурив чоло і кивнув буйною своєю головою. Підійшов до нього Вася і обняв, як брата.
Повернулися до хати і почали готуватися. Жінки зварили борщ, Вася підвів електрику та зміцнив шолом мотоцикліста. Потім вивів жінок, всадив Миколу, одяг на нього шолом, усе перевірив.
- Нормально, витримає. І швидко все буде, не хвилюйся.
Микола мовчав. Так хвилювався, що не міг і слова вимовити. Вася приніс йому велику миску з борщем, дав ложку.
- Їж.
Робити це було незручно, бо шолом був з міцним пластмасовим забралом, доводилося постаратися, щоб залити борщ у рот. Микола неквапливо, ложка за ложкою, лив борщ. Вася стояв біля рубильника. Чекали. Довгі хвилини величезного нервового напруження. Кусюча думка, що рука може не з'явитися. Тоді вони - справжні ідіоти, з усіма цими приготуваннями. Ідіоти. Микола вже бачив дно у мисці, борщику зовсім трохи, підчепив ложкою довге пасмо капусти і зрозумів, що руки не буде. Коли - удар. Вона з'явилась так зненацька, що Вася, хоч і чекав її, але не встиг зробити потрібний рух відразу, то рука, вдарившись об пластмасове забрало шолома, встигла метнутися і полізти знизу до Миколиного обличчя. Тільки тоді Вася натиснув на рубильник і струм високої напруги вдарив по борщу у мисці. Рука аж зашкварчала, Вася додав напруги і вдарив завмерлу руку ножем, який спеціально приготував для рукопашної битви.
Рука трохи посіпалася у судомах і завмерла. Вася узяв величезні залізні щипці, що залишилися від діда-коваля, обережно затиснув ними руку і поніс її до печі, де буяв вогонь. Кинув туди і дочекався, поки руки згоріла вщент. Потім залив вогонь водою, попіл згріб у чавунок, його виніс за хату і вмурував у бетон. Щоб звідти вже рука чи якісь її залишки, не могли вилізти. Тільки тоді повернувся до Миколи. Той був непритомний, а коли до тями прийшов, то виявилося, що навантаження були для нього занадто сильними. Довелося везти у лікарню, де місяць йому поправляли психіку. Потім він повернувся і знову став працювати журналістом. Рука більше не з'являлася, мабуть, Вася її дійсно вбив. Керівництво було задоволене, люди - теж, бо тут і так життя - не цукор, а як ще без борщу, так взагалі якась мука. А то варили і їли досхочу.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

РИЗИКОВАНА СУМІШ

© Савур (а був колись Халва), 19-06-2007

Цікавенька жахалочка

© Ігор Скрипник, 16-06-2007

Борщик...

© Silverwolf, 15-06-2007

Супер!!!

© Наталя Клименко, 15-06-2007

БРАВО!!!!!!!!!!!!!

© Тед Лещак, 14-06-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0509281158447 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …