

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	805
Творів:	12177
Рецензій:	18714

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Фентезі

Мисливець на душі (Студентське фентезі)

© Ольга Мігель, 11-06-2007
За вікном лив дощ і надиво сердито завивав травневий вітер, а я спокійненько сиділа собі за комп’ютером і розмазувала по стінці всіх підряд у „Quake III Team Arena”. Не знаю чому, але інтерес до цієї старої-доброї іграшки запалав у мені вчора під кінець дня. Тоді я бігала різними рівнями аж до одинадцятої вечора, а потім, як завжди у суботу, дивилася фільм „жаху” і так реготала з того, від чого, по задуму режисера, мала гризучи нігті шоковано попискувати і кликати маму, що розбуджені сусіди кілька разів стукали у стіни. А що мені іще робити, якщо сюжет банальний, затасканий, не в міру заплутаний (не змогла розібратися у ньому навіть після двадцяти хвилин роздумів після фільму), а падаюча у фіналі на стіл з вишуканими стравами відірвана від тіла вибухом (до речі, досить неправдоподібно-потужним) рука змусила мене зареготати ще більше, ніж коли я дивилася „Чужі 4” і „Сайлент Хілл”?! Чи ці режисери думають, що накидавши купи м’яса і ріки штучної крові, змусять когось накласти зі страху в штани? Що ж, тоді бажаю їм удачі! - Ліза, вилазь спід комп’ютера! – закричала мама з сусідньої кімнати, безцеремонно обірвавши мої роздуми і більш того, відволікши від гри, через що мене забили як останнього ламера! – Завтра у тебе залік! Сідай зубрити конспекти, але спочатку прибери в кімнаті! ПРИБЕ... ЩО?!!! Здається, мама переплутала мене з донькою когось зі своїх подруг! Востаннє я прибирала у своїй кімнаті... а й справді, коли я востаннє у ній прибирала? Здається, в грудні, перед Новим Роком, та й то абияк пропилососила і здула зі стола хмару пилу (яка до сьогоднішнього дня досить вдало встигла поновитися). Згадавши про це, я оглянула свою кімнату ревізуючим поглядом. Ну кімната як кімната! І що з того, що клавіатура липка, колір монітора загубився навіть у моїх спогадах, в килимі мого волосся стільки, що з нього можна цілий тюк полотна випрясти, весь мій одяг може знаходитись де завгодно, тільки не в шафі, а якщо тряхнути штори, з них висиплеться кіла три пилу?! Живу ж я тут якось! - Ліза, не випробовуй моє терпіння! Зараз я іду на ринок і щоб коли повернуся, твоя кімната була чиста! - суворо прокричала мама тоном даючи зрозуміти, що доведеться виконувати наказ згори. Що ж, чому бути, того не минути! Почала я з того, що позбирала по всій кімнаті свій триста разів перем’ятий і не пам’ятаю коли востаннє випраний одяг, який запхала у шафу. Потім я знайшла якусь ганчірку і витерла нею пил у місцях, де ніщо не валялося (щоб не було необхідності перескладати і ставити щось на місце). Так, що тут у мене ще... О! У вазі стояли квіти! Стояли вони тут, здається, з жовтня! Вийнявши з вази засохлі гілочки, я зігнула їх навпіл і недбало кинула у відро для сміття, звідки вони слухняно випали (на що я не звернула абсолютно ніякої уваги). Походивши в кінці по кімнаті з пилососом, я спокійненько плюхнулася на розкладний диван, який не застелявся іще від літніх канікул, коли я з батьками їздила на море (коли ж мінялася постільна білизна, сказати не можу навіть приблизно). Раптом на столі в кутку щось незадоволено зашелестіло та запихтїло. Це був Чіпс, мій не по літам старий хом’як. - Що таке, Чіпс?! - хмикнула я, піднісши носа до клітки. У відповідь хом’як, оголивши ікла, агресивно зашипів. Все своє дурнувате життя ця смердюча кучма шерсті мене ненавиділа доводячи як одну з причин те, що прибирала я у нього в клітці не частіше, як раз на місяць. Звісно іноді, коли я про нього згадувала, то кидала до клітки кілька пожмаканих шматків списаного паперу, яким хом’як радів наче бомж стодоларовій купюрі, викладаючи їх у своєрідне гніздечко, яке ще деяких час залишалося сухим - такий собі острівець релаксації! А навколо цього острівця - безкрає море екскрементів і засмерділих шматків їжі, які я йому іноді кидала (зазвичай коли сама не доїдала). Вирішивши зробити хом’яку свято, я олівцем вигребла з клітки значну частину смердючої речовини і запхала всередину кілька шматочків туалетного паперу (хай радіє, що невикористаного)! Ну от, з нього досить! Перевівши подих, я повернулася до гри. Що я за воно? Та звичайнісінька лінива, нахабна, галаслива істота під назвою „другокурсниця", що відсиджувалася на філфаці! Чому саме там? А чорт його знас! Треба було кудись іти, щоб дипломник можна було в кишеню покласти, а у фізиці та математиці я нулик без палички - дуля без дірочки, любов’ю до техніки не палаю, а у медичний не пішла, бо з чисто гуманної точки зору поглянула на можливі наслідки для моїх майбутніх пацієнтів. Тож я, гортаючи сторінки довідника міських вузів і запропонованих ними спеціальностей, «методом тику» обрала філфак! Спочатку було неймовірно важко бо тут, на відмінно від школи, треба було щось вчити (ГОСПОДИ, ЯКЕ СТРАШНЕ СЛОВО!), але на щастя знайомі старшокурсники швидко пояснили мені, що таке шара і якими методами вона досягається, тож моє навчання пішло на лад і я без особливих проблем отримувала свої „Задовільно", а одного разу в моїй заліковці з’явилася навіть аномалія у вигляді „Добре" (ну то й що, що з валеєн... валегі... валеог... словом, медичної підготовки)! Від думок мене відірвав телефонний дзвінок. На щастя слухавка лежала у мене під рукою і я, не відриваючись від гри, притулила її до вуха. - Ліза, що ти собі думаєш?! - почула я голос типу «скажена землерийка». Власником голосу був Вадик, мій одногрупник. - Чого кричиш? - буркнула я. - Чого кричу?! Завтра залік, а ти не віддала мені мій конспект! - А він хіба у мене? - Уяви собі, так! Уже півроку! Я ще сказав тобі у п’ятницю, щоб ти занесла його мені! - Справді?! Я й забула! - Я радий! А тепер, коли я тобі нагадав, НЕГАЙНО принеси його мені в гуртожиток! - Знаєш, я б може і принесла, але він чорт знає де! - ЩО?!!!!!!! - закричав Вадик так, що я мало не оглухла на одне вухо. - Що чув! Та не переживай ти так! З чим чорт не жартує, може до третього курсу і знайдеться! - Ліза, я тебе вб’ю!!! - Добре! Ставай у чергу, я запишу тебе 85-им, одразу після Чіпса! Взагаліто він мав бути раніше, але більш впливові екземпляри відтіснили його в кінець! Схоже, для ніжної голівоньки Вадика, який чогось переживав через літню сесію, це було занадто бо я почула лише гуркіт слухавки, яку кинули з такою силою, що мало не рознесли вщент телефон. Та пішов той ботан! Ото мені більше немає чим займатися! Скажімо, той же „Quake III Team Arena”! Настрій мій був на рідкість войовничим, до перемоги моєї команди у грі залишалося всього нічого! Ось уже я, закусивши губу, з азартом несу ворожий прапор на свою базу... аж раптом до гри абсолютно пропадає інтерес! Я шоковано встаю з місця, оглядаю свою кімнату і мені вперше в житті стає СОРОМНО через те, що я живу в такому свинарнику! Тієї ж хвилини вимкнувши комп’ютер, я взяла в комірчині поліріоль для меблів, ганчірочки та ще багато чого і почала прибирання на стільки генеральне, що в його кінці кімната сяяла так, наче я в ній ніколи не жила, а клітка Чіпса НЕ СМЕРДІЛА НА ВСЮ КВАРТИРУ! Але я і на цьому не зупинилася! Знайшовши в процесі приберання у нетрях клітки хом’яка засмерділий і погризений конспект Вадика, який одразу віднесла йому до гуртожитку (чим викликала у хлопця тривалий стовбняк), я до вечора буквально вилизала всю квартиру, а на додачу ще й спекла печива! Коли мама прийшла додому і побачила все це, у неї мало не стався інфаркт, а потім вона ще хвилин двадцять вимагала викликати лікаря, щоб той порадив як позбавитись галюцинацій. Лише знову сівши в комп’ютерне крісло я зрозуміла всю суть щойно зробленого і те, що на мене це аж ніяк не схоже! Повернулося звичне відчуття пофгізму до усього навколо, тож я знову завантажила гру і продовжила місити недолугих ботів. * * * Я завжди любила виспатися, тож дуже часто згадувала що сьогодні пара приблизно без п’ятнадцяти восьма. На сніданок і макіяж часто не лишалося ні бажання, ні часу. Встати ж раніше якось впадло... Саме тому я сама собі здивувалася, коли прокинулась о шостій ранку, поснідала вівсянкою (яку, чесно кажучи, ненавиджу наскільки це взагалі можливо, надаючи перевагу чомусь на зразок смаженої картоплі) і більш того, навіть не подивилася на спечений вчора мамою празький торт! Наступним етапом шоку для мене був майстерний макіяж кінозірки і стягнена з гардеробу молодшої сестри міні-спідниця й топ, які я (я! Я! Я!!!!!) надягла на себе разом з чобітками на шпильках і більш того, вийшла у цьому з дому! Моя поява в універі за десять хвилин до початьку пари уже сама по собі тягнула на восьме диво світу. Коли ж побачили мій зовнішній вигляд, всі хто мене не знав оглядали оцінюючом поглядом або загравали, а всі хто знав – вирячили очі й говорили лише три слова: «хрест, хрест, хрест»! Але вершиною всього був високий темно-русявий третьокурсник, який запросив мене сходити завтра ввечері у кафе або на дискотеку, і головне – Я ПОГОДИЛАСЬ!!! Уже сівши на своє місце в аудиторії я зрозуміла, що зі мною знову щось не так. Я повільно оглянула свій одяг і запалала бажанням збігати додому перевдягтися у звичні камуфляжні балахоноподібні штани, кросівки і футболку. Ваша покірна слуга вже й намилилася так вчинити, але її обламала викладачка, якій чогось захотілося приповзти на пару і приймати залік! І тут знову я сама себе перевершила: коли дійшла черга до мене, я зі звичним виразом обличчя смертника взяла конспект для підстраховки, підійшла до викладачки і зібралася було понести промовку в дусі «All about nothing», але з мого рота полетіли надиво розумні речі! Я не знаю звідки усе те в моїй голові взялося, та на професорку це мало просто вбивчий ефект! Вирячивши очі більше за мене (що у даній ситуації було рівносильно карному злочину), вона взяла мою заліковку і поставила у неї «Відмінно»! Дзвоник з пари продзвенів якраз тоді, коли я закінчувала виводити ручкою на парті філососький напис: «Шизик шизику друг, товариш і брат», який красувався поряд з трьома не менш філософськими – «Я малюю в деканаті вазеліном слово „ДОСИТЬ! ”», «Філфак всім факам фак» та «Любіть преподів, адже собака – друг людини!». - Лізо, щось з тобою не так, - сумно зітхнула Танька, моя колишня ондокласниця і теперішня одногрупниця. - Знаєш, за сьогоднішній день ці слова єдине, що мене не дивує, - змучено простогнала я, намагаючись встати з-за парти так, щоб спідниця не задерлася. Коли мені це нарешті вдалося, я вирушила на звичну великоперервинську прогулянку до університетського подвір’я. - Не буду тебе ні про що розпитувати, бачу що діло – труба. Ну то що, ходімо погріємось на сонечку? - Ходімо. Тільки прикрий мене коли проходитимемо біля деканату, а то це буде останній день, коли ти мене бачитимеш. - Якраз сьогодні за це не переживай, - тихо проговорила Танька. – Там зараз і без тебе повно проблем. - Що ж там таке сталося? – зацікавиалсь я. - Хіба не чула? Ну ти і даєш! Так у нас же в суботу п’ятикурсницю вбили, завтра похорон! - ОГО! – зойкнула я. - Ага! Уявляєш, відмінницю! Вона ще на червоний диплом виходила! - Як же їй так пощастило? - Та засиділася у бібліотеці, а потім пішла до подружки готуватися до заліків. Вийшла з її квартири о десятій вечора, а в неділю вранці її з розрубленою головою знайшли неподалік від газетного кіску, що ми його по дорозі до бібліотеки проходимо! - Мама, - крякнула я, мало не навернувшись зі сходів (велике спасибі туфлям на шпильках!). - Так це ще не все! Я чула, на фізвихованні теж одна у той же день того... - А з нею що сталося? - Вона на тренуванні затрималася, поверталася пізно і під корпусом її збила маршрутка. Померла на місці. - На якій же швидкості маршрутка їхала? – здивувалася я. Ніби таких гасань у центрі я не бачила. - Швидкість маршрутки якраз була невелика. Просто після неї її ще переїхала вантажівка. - А я то думала, таке тільки в кіно буває. Оце не пощастило! - І не кажи. А була ж гордістю університету, олімпійською чемпіонкою! - Нічого собі! Просто таки ніч смерті студенток! Скажи одразу, більше ніхто з нашого рідного універу в суботу ввечері не помирав? - З нашого ні. Але одну студентку з Університету Мистецтв, дизайнерський факультет, виловили з річки. - І що, теж геній? - Та ні, ледь заліки здавала. Але кралею була, всі хлопці за нею бігали! А у п’ятницю, кажуть, ще знайшли труп якоїсь студентки-неформалки з потеху, яка розбилася на машині. - І ЦЕ ВСЕ У НАШОМУ ТО МІСТІ?! – не повірила я. Вже занадто все це змахувало на локшину швидкого приготування. – Бути такого неможе! - Я й сама не повірила! Але це факт, у всіх газетах писали, - запевнила Танька. - Скажу чесно: після усього почутого в мене лише одне бажання: не виходити з дому! Коли ми наретші опинилися на подівр’ї, погрітися на сонечку вдалося не довго: набігли браві сірі хмари, які закрили сонце і почали потроху бризкати дощем. Довелося повертатись до аудиторії. * * * Переступивши поріг своєї ріднесенької квартири, я кинула на підлогу сумку та пакет з фізкультурною формою і з виразом обличчя бувалого барана почала стукати головою об стіну. Що ж побудило мене так жорстоко поставитись до своєї дорогоцінної голівоньки? А те, що у ній завелись якісь таргани і, судячи з того які були ці таргани, належали вони точно не мені! Це ж треба, невже я дійсно могла таке втнути?! Як, як я могла підійти на останній парі – фізкультурі – до викладачки і попросити її, щоб перевела мене зі спецгрупи до основної, а на підтвердження пробігти крос у два кілометри за сім хвилин, а тест Купера – за п’ять?!!! Але найстрашніше було попереду: нашвидко перекусивши, я перевдяглася, взяла кілька зошитів і вперше в житті (якщо не рахувати того разу, коли Танька попросила збігати з нею за компанію) ПІШЛА В БІБЛІОТЕКУ! Погода трохи подобрішала: дощу вже не було, зате і хмари іти геть не зибралися. Не дуже парко, повіва легенький віфтерець. Словом, зараз би прогулюватись містом, а я чогось швидко крокую до бібліотеки писати конспекти! Раптом я сповільнила хід, а згодом і взагалі зупинился... зупинилася біля газетного кіску. Мою увагу привернуло велике дерево, зі стовбура якого було вирвано щіпку. Чогось я кілька хвилин уважно дивлиася на це місце... ...аж раптом все ніби перемінилося! Я лишилася стояти на місці, але місто наче впало у чорно-білу ніч! Мов спалахом я побачила, як на асфальт, прямо під деревом, притулившись до стовбура впала вбрана у джинси і футболку шатенка! За мить її голова нахилилася – як раз вчасно, бо у те саме місце, де вона щойно була, в кору в’їлася сокира, що відбила від дерева щіпку!.. - Отже, це ти, - почула я холодний жіночий голос. Здригнувшись, я ніби повернулася до реальності і побачила перед собою високу жінку в брючному діловому костюмі. - Хто, я? – шоковано прошепотіла я. - Давай відійдемо звідси, тобі не варто потрапляти людям на очі, - швидко проговорила жінка. Схопишви за руку, вона потягла мене у провулки, а згодом завела до невеличкого кафе, що заховалось у підвалі одного з будинків. - Відпустіть мене! – чомусь шепотом прокричала я, видернувши руку. – Хто ви така? Що вам від мене треба?! Якщо ви вирішили, що я донечка багатого татуся, за яку можна буде отримати непоганий викуп, то радійте що западло на вашому боці: максимум, на який ви можете розраховувати – облізлий хом’як і допотопний комп’ютер! Ну, тут я трохи прибрехала, назвати мій комп допотопним ажніяк не можна було, хоча нещодаівно знищений шар бруду, який вкривав поставлений спеціально для маскування старий дешевий корпус, досить вдало працював на користь цієї легенди. - А ти сама ще не зрозуміла що до чого? – знервовано проговорила жінка, затягнувши мене у темний кут. НУ ЗВІСНО! Мабуть їй не сподобалася моя заміточка в обласній газеті, яку я від нічого робити написала, а головний редактор здуру поставив у номер! Ну от, зараз мені битимуть морду! - Вибачте, ні! Я ще зранку поставила на мозок ручні гальма і досі забуваю їх прибрати! То може скажете, що таке я мала б зрозуміти? - Невже до тебе досі не дійшло, що в твоєму тілі душі трьох різних людей?! Ага, тепер мені точно все ясно: особливо важка форма шизофренії, ускладнена параноїдальними схильностями. Так, де тут телефон, пора дзвонити в дурдом! - Звісно, звісно, так, так, ви праві, – заворкотала я, тим часово взявши на себе обов’язки санітарів. – У моєму тілі три чужі душі, але ви їх не бійтесь, вони не кусаються... бензопилами розмахують, але не кусаються! - Припини клеїти дурня!! Чи тобі жити набридло?! – не витримавши, гаркнула жінка. Ну от, тепер мені і погрожують! Чесне слово, не знаю куди спершу дзвонити: таки в дурдом, чи може краще в міліцію? Хоча, що ті – що ті приїдуть не раніше як за тиждень! – Та прозрій ти нарешті! Якщо я ще не зовсім дурна... – ну, на рахунок цього я ще готова сперечатися... – ...останні два дні ти розрваєшься між трьома різними характерами, які майже придушили твій власний! – Обана! Зівдки ця тітка про це дізналася? Може шпигувала за мною? – Чула про смерть чотирьох студенток? - Чула, - сковтнцула я. Точно, погрожує! - Тоді може ти помітила що характери тих, які загинули в один вечір, вже підозріло сході на ті, що беруть над тобою гору! – Ой! Не знаю чому, але ці слова змусили мене на мить призадуматись. – Так от, якраз душі тих дівчат у тебе і вселилися! - А чого це вони у мене вселилися? І чому ж тоді душа четвертої не послідкувала їх прикладу? – прокривлялася я. - Бо вони не просто померли, їх смерть влаштували. - Влаштували? От тут ви і попалися! Вбили лише одну з них, решта... - Невже ти думаєш що вбивця лише той, хто безпосередньо тримав в руках ніж чи пістолет? Усіх їх було вбито, але не зброєю! Справжній убився підлаштував їхні смерті скориставшись кількома чорномагічними обрядами! – Так, який там телефон дурдому?! – А зробив це чорний маг Кантер, відомий як мисливець на душі. Зазвичай він їх просто продає на чорному ринку, але ці п’ять душ були необхідні йому для особистої вигоди. - Хвилиночку, здається душ щойно було чотири! - Покищо їх спраді чотири. Першу, та що належала дівчині з політехнічного університету, він вбив і зловив першою. Наступної ж ночі Кантер взявся одразу за три душі, але зловити йому їх так і не вдалося, бо вони заховалися у тілі тієї, хто має стати п’ятою жертвою. Не в змозі промовити ні слова, я заклякла на місці, лише шоковано крякнувши. - Саме це і врятувало тебе, щоправда тимчасово. Поєднавшись у твоєму тілі, ці душі одночасно самі отримали захист і приховали тебе. Тепер він не може вас вистежити, але це триватиме не довго. - Скільки ж? – прошепотіла я, трохи відсунувши назад думки про те, що на моїх вухав просто поповнюється запас локшини. - Доки не мине третя доба від сметрі тьох студенток, які померли пізньої ночі два дні тому. - Тобо, за день мене вб’ють? - Фактично з тобою просто трапиться нещасний випадок, іще одне криваве вбивство приверне зайву увагу, яку Кантер не любить. Прекрасно! Що ж, у мене є ще день щоб купити собі туфлі на смерть! - Навіщо ж йому все це здалося? - Якщо ти помітила, усі померлі дівчата були абсолютно різними. Кантер же знайшов давній обряд, що дає чорному магові безсмертя. Для проведння такого ключовими компонентами є п’ять дівочих душ, схожих між собою як молоко і оселедець. Схоже, ти потрапила у список, який складається разом із заклинанням до обряду і ніякі заміни гравців у ньому неможливі. - Що ж, тоді дайте мені нажертися морозива відпуза, зробити татуювання на всю спину і піти в деканат послати всіх далеко і надовго! – пробурчала я. Бажання не вірити у все це лише зростало, але все більше і більше фактів говорило на користь того, що пора вже моїм бажанням і зменшитись до розміру Дюймовочки. – Дякую що покращили мені настрій, до побачення! - Я не жартую, - попережила жінка, помітивши як я намилилася розвернутися і злиняти. - А яка, влесне, різниця? Якщо ви брешете, то мені немає за що переживати. А якщо мене справді вб’ють, то який сенс стрибати мов кенгуру на батуті? - Невже ти не хочеш врятуватися? - І як же? - Та є тут один спосіб... для початку треба вирахувати Кантера. А що буде далі розкажу потім. До речі, щоб у тебе більше не було сумніву щодо моїх слів... От чесне слово, не пам’ятаю я коли востаннє так впускала щелепу: схопивши за плечі, жінка розвернула мене до дзеркала, що висіло ззаду, подула мені в очі і я побачила як моє відображення змінилося на худорляву блондинку в міні-спідниці! Коли жінка подула на мене вдруге, у дзеркалі вже стояла брюнетка в спортивній формі! Але коли таємнича незнайомка втретє продемонструвала свіжий подих, я дійсно втрималася на ногах лише завдяки диву: у дзеркалі була та сама шатенка в футболці та джинсах, яку я кілька хвилин тому бачила у видінні! - Ну то що, тепер ти мені віриш? – запитала вона, різко провівши рукою біля мого обличчя. У дезркалі знову було моє рідне відображення, за що дзеркалові велике спасибі! Жінка ж схопила мене за руку і всадила за один зі столиків. – Якщо ні, купи газети і подивись там фотографії померлих дівчат. Але в такому разі раджу поквапитись, бо поки ти б’єш байдики, час іде, похорони наближаються, а Кантер напружено тебе шукає. Коли ж він тебе знайде, то пошле за тобою Смерть. Вона наполегливо переслідуватиме тебе аж доки не візьме своє. Смерть? Цікаво, як він думає мене... хвилиночку, точно! До літньої сесії ж один пльовок і два метри! От і прийде по мене стара з косою! - То що, ти будеш слухати мене у всьому? - Лише одне запитання: хто ви така і чому так клопочитесь, щоб цей Контер зі страйком не отримав своє? - Нарвалася на жертву комп’ютера, - змучено зітхнула жінка. – Слухай, бо скажу я лише один раз, нічого повторювати чи доповнювати не буду – ти знатимеш лише те, що повинна знати. Отже, як тобі вже відомо, Кантер – чорний маг. Особисто він найманець і частіше за все просто влаштовує чужі смерті щоб продати душі замовникам. Перший етап полювання – травля. Суть його полягає в тому, що за допомогою ритуалів він вміє зводити людину зі Смертю, яка переслідує її аж доки жертва не помре. Тоді Кантер починає безпосередньо підстерігати душу зі спеціальною рушницею – Спекніс і, поранивши її, ловить та відносить замовникові. Іноді бувають і неприємні несподіванки – смертельно поранена душа помирає, помирає смертю для мертвих. І тоді мисливець не тільки не отримує внагороди, а й частенько платить штраф за зіпсовану дичину. Для нього це... - Хто такий Кантер я зрозуміла! – безпардонно перервала я. – А хто ви така?! - А я Сейварра – білий маг, захисник душ. Моє завдання – не давати мисливцям збувати переловлені душі, а за можилвості – запобігати смерті жертв, як от з тобою. Зараз у нас ще є час тебе врятувати, але якщо ми не встигнемо і він помітить тебе для Смерті, то вже пищи «пропало», іще жодного разу за чотириста років мені не вдавалося врятувати жертву, якщо Смерть вже йшла за нею. ЧОТИРИСТА РОКІВ?! Чорт, от мені б так виглядати у її віці... Чорт, мені б дожити до її віку... Чорт, мені б хоч до семидесяти дожити!.. та до яких там семидесяти, судячи з її слів, я не доживу до наступного тижня! От клас! Щаслива ж я людина! - Тож якщо хочеш жити, слухайся мене у всьому. По-перше, ніхто не повинен дізнатись що ми зустрілися, бо серед них може бути і Кантер. Він вміє змінювати зовнішність і набувати вигляду будь-кого, хто на момент вибору личини помер. Тож хто завгодно з твого оточеня може виявитися мисливцем на душі, який весь цей час напружено тебе шукає. По-друге, не роби вигляду, ніби в твоєму житті щось змінилося. Ходи на пари, роби те, що робиш щодня. Я намагатимуся завжди бути поряд. Сподіваюся, мені вдасться вирахувати Кантера перш ніж буде занадто пізно. І ще одне: сюди ти прийшла сама, а цієї розмови не було. Мої очі вилізли на лоба, а щелепа впала так, що мало не пробила стіл: я сиділа за столиком САМА, напружено витріщаючись на пусте місце! І ніхто з двох інших відвідучвачів кафе цього, схоже, абсолютно не помітив! От тобі і на! Або все що казала ця жінка правда, або мені пора дізнаватися розцінки у психлікарні! Наступним зробленим мною відкриттям було напівз’їдене морозиво, що стояло у піалці біля мене. Це що, останній обід? Ну хоч за це спасибі! Доївши морозиво, я встала з-за столу і попрямувала до виходу. Та коли я відкривла двері, то зіштовхнулася у них з високим чоловіком: вбраний у чорну сорочку й чорні брюки; на вигляд років так тридцять п’ять-сорок; волосся гніде, коротко острижене; обличчя грубе, смагляве, з жорсткою щетиною; тонкі обвітрені губи міцно зімкнуті і, здається, трохи розпливлися в адресованій мені іронічній посмішці; ліве око темно-каре, а на місці правого чорна шкіряна пов’язка! Проковтнувши від переляку гланди, я з виразом обличчя овечки, яка у натовпі налетіла на маньяка з бензопилкою, відморожено вийшла на вулицю і швидко пішла геть. Ой, ну і неприємний же цей тип! От чесне слово, таке враження що вдень він працює на скотобійні, а вночі – у похоронному бюро, яке сам же клієнтами і забезпечує! У мене було лише одне бажання: опинитися якнайдалі звідси. А осільки я людина, що старається виконувати свої бажання, то за кілька хвилин сидіал у свої й кімнаті і мабуть наді мною знову взяв гору дух тієї відмінниці, бо я взяла підручники і сіла готуватися до завтрашнього колоквіуму з літератури. * * * Нарешті зранку я відчула себе собою: до початку пари двадцять хилин, а я лише зараз прокинуался! Сніданок залишився лише солодкою мрією, макіяж було нашвидко нанесено у спрощеному варіанті, вдягла ж я перше, що під руку попалося... словом, МІЙ звичийний ранок! Маршрутку вдалося зловити досить швидко. Тож коли минуло п’ять хвилин від початку пари, я нарешті вилізла з убитого мікроавтобусика (традиційно стукнувшись лобом об залізяку над виходом) і пошпарила до рідного корпусу. «А він що тут робить?», - подумала я, побачивши біля вхідних дверей того самого одноокого типчика. Звісно, я б з радістю ще про це подумала, але першою була пара з українсько літератури, а щонайгірше – колоквіум. - О, та це ж наша найкраща студентка! – криво усміхнувся викладач. Не знаю хто з нас кого більше любив, але я особисто мріяла лише побачити його прив’язаним до потяга, що з усієї швидкості мчить на бетонну стіну. – А ви мені якраз і треба, бо добровольців відповідати першими так багато, що я вже і не знав кого викликати у першій трійці! Ні, тепер мені хотілося, щоб потяг ще й був нафарширований ТNT, политий нітрогліцирином і вкритий шаром пластиду (і бажано щоб цей образ набув чинності до сесії – саме цьому козлові я найбільше боюся здавати бо знаю одне: навіть якщо станеться диво і я все вивчу, він мене все одно завалить)! Я пригнічено кинула сумку на свою парту, витягла з неї конспект і сіла за першу парту навпроти викладацького столу, де вже знаходились Танька і таке паранормальне явище, як хлопець на філфаку – Вадик. Звали цю вбрану в сірий костюм надзвичайно добру людину з коричневим волоссям, вусами і окулярами в роговій оправі, Петро Олександрович, але студенти дали йому кличку «Бобер» (якось він одразу асоціювався з цією милою тваринкою, яку доля за щось образила схожістю з нашим доцентом). Студенти його просто обожнювали, і наша група не була винятком! Іще з першого курсу він доводив до сказу бідолашних філологів намагаючись донести до нас лише одну науку: він – Господь-Бог, а ми – жалюгідне сміття під його святими ногами! П’ятірки у нього мали лише кілька обраних підлабузничків і краль, які мило посміхались сидячи на заліках у міні-спідницях і чуючи у відповідь на кліпання очима сонечкання, кицькання і зайчикання. Ні до перших, ні до других я не належала (мабуть сорокарічний доцент одразу зрозумів – спробуй він мені кицькнути, і кличка змінилася б з «Бобер» на «Шура»), тож у тому, що заліки я йому здавала по півроку, нічого дивного не було. Бобер так задовбав нашу групу, що ми весь час йому мстилися (зазвичай після сесій) і мстя була страшна: Танька написала про нього пісню під назвою «Черяк на дупі», мелодію до якої зробила на комп’ютері, а потім за допомоги спеціальної програми поміняла свій голос на голос Мадонни. За тиждень скачана з Інтернету пісня лунала по встьому місту, а ще за тиждень її взялася крутити місцева радіостаньція. Найцікавіше те, що в деканаті це помітили лише за місяць, та й то випадково – завкафедри проходив центральною площею і почув пісню, що лунала з автомагнітоли припаркованого біля пам’ятника «Мерседеса». Анька намалювала милу картинку під назвою «Час розплати», на якій повішаний доцент висів над багаттям з журналом у роті і методичною в... протидежній частині тіла; пташечка, що сиділа на виселиці, ласкаво скидала свої екскременти йому на голову; в «кадр» потрапило і кілька студентських рук, що кидали у підвішаний труп яйця, показували середній палець і тримали табличку: «Ось тобі колоквіум, гад!», – яку розповсюдила в Інтернеті і навіть виклала на сайті університету (а завдяки порадам знайомих хакерів її після цього так і не вирахували, хоча галасу було стільки, наче вона зламала сервер «Microsoft»)! Я особисто діяла трохи скромніше – розклеїла по університету листівки з фотографією любого доцента в чорній рамочці, текст яких був наступний: «29 січня пішов з життя і не повернувся видатний вчений, доцент кафедри української літератури Тахимов Петро Олександрович. Він назавжди залишиться в серцях як викладацького колективу, який неймовірно шанував колегу, так і студентів, що щиро любили його. У зв’язку з цією гіркою для всіх нас подією просимо допомогти родині померлого і пожертвувати гроші на похорон. Бажаючих просимо приносити кошти у деканат філологічного факультету. Запрошуємо всіх попрощатися з померлим 31 січня біля входу в корпус філологічного факультету. Примітка: похорон відбудиться в назначений день лише за умови, якщо родині померлого буде пожертвовано достатню кількість грошей. У іншому випадку труп лежатиме на кафедрі українсько літератури доки не буде зібрано кошти на похорон». Попри те, що у Бобра ніякої родини не було, ефект, зізнаюся, був вбивчим – половина викладачів і навіть декілька студентів приносили до дів-три гривні в деканат і за ці гроші дивилися зіграну експромтом мініатюру під назвою «Очідеканавилазятьналобаілетятьунебо». Другу (і не менш захопливу) чатину цієї мініатюри – «Щелепадеканапробиваєбетоннупідлогу» – змогли побачити ті, хто з двома гвоздичками пришов під корпус у день похорону (присланий з міськвиконкому пластмасовий вінок з чорною стрічкою довелося залишити на кафедрі, – все одно викидати шкода, та й колись він, а згодиться!)! Цей мій подвиг не минув безсілдно, подарувавши натхнення студентам п’ятнадцятої групи. Ті взагалі розщедрилися і, скинувшись, купили Бобру труну з доставкою додому! Ох, комп би віддала аби побачити тоді його фейс! А тринадцята група вирішила особливо довго не думати – просто підстерегли його минулого року після літньої сесії і скинули в річку! - Юцильська, ідіть геть, - заявив Бобер після двадцяти хвилин допиту. – Залік я вам не поставлю. А ЦЕ ЩО ЗА АНЕКДОТ?!!! Це вже повний маразм! Я, на диво сама собі, відповідала практично на всі запитання (мабуть дух відмінниці знову взяв гору) і якщо не «Відмінно», то «Задовільно» за колоквіум я вже точно заробила! - Що означає, не поставите?! - Те і означає. - Але ж я відповідала на ваші запитання, а боргів у мене немає! - То й що? Хіба я не знаю ваш інтелектуальний рівень? - Мабуть таки не знаєте! – огризнулася я, подумки ударом ноги відриваючи викладачеві голову, яку викидаю у вікно з четвертого поверху. - А може ви вивчили мову жестів і поставили ззаду мене сурдоперекладачя, який на пальцях розказував вам відповіді! – насмішливо проговорив викладач. – Приходьте на перескладання! - Я заслужила залік і вимагаю аби мені його поставили! - Це вже вирішувати мені. Уялвяючи як розмазую Бобра по стінці базукою, я забрала свої речі і вийшла з аудиторії. От гніда! Тепер мені ще й бігати до нього на перездачі (на які він сам часто в призначений день і час не приходить)? Е ні, мене ти так просто не позбавишся! * * * Пари скінчилися (дяка Богу, з останньої нас відпустили, тож їх було всього дів) і я попрямувала додому. Найбільше мене турбувало те, що скоро похорони убитих тим Кантером дівчат закінчаться, тож знайти мене йому буде раз плюнути! Тому прегнення потрапити додому, де вірогідність нещасного випадку трошечки менша, зростало з кожною хвилиною. Бажання побачити Сейварру підскочило вище неба коли я, вже вкотре за сьогодні, побачила того одноокого чоловіка. Сумнівів що він мене переслідує не було вже давно, але ще більше мене лякала думка: а що як він і є Кантер? Зовнішність, схоже, підходить до того образу, який я намалювала у себе в голові, та й бачу лише за сьогодні я його вже вп’яте. І, щонайдивніше, цей тип зовсім не приховує те, що слідкує за мною. Він навіть не відводив погляд на квіточки та пташок коли я помічала його. Сам же фак того, що таємничий незнайомець не відкидує тіні, змушував волосся ставати дибки. Так я дійшла до мосту і навіть не помітила Бобра, який дивився на воду обпершись ліктями об поручні. - Кого я бачу! Юцильська! – засміявся викладач, блиснувши очима крізь скло окулярів. – Що, хочете залік і переслідуєте мене? А чому б і ні?! Сам, зараза, напросився! Треба було за два роки допетрати, що у мене не всі вдома! - Так, переслідую! – провокаційно заявила я. – Поставте мені заслужений залік і... - Скільки можна цього дитячого садка? Та не поставлю я вам залік, тож можете навіть не клеїти дурня! - Що означає, не поставите? - А те і означає. Юцильська, у вас плоскостоп’я. Плоскостоп’я сірої речовини. Вам не місце в університеті, і мені давно пора було це зробити! Ви не отримаєте у мене залік, вас відсіють, і крапка! - Цього вже ви не дочекаєтесь! – скипіла я, думаючи де б взяти поїзд. – Я прийду на перескладання в присутності ректора... - Невже ви думаєте, що ректор оцінить ваші знання вище ніж на «Fx»? – кинув Бобер. – Не смішіть мене! Краще заберіть скоріше свої документи з деканату, щоб вони там потім пів семестра не валялись! Ну все, він мене дістав! Кидання камінців закінчилося, беру танк! - Негайно поставте мені залік! – твердо заявила я. - А то що? - А то я втоплюся! – закричала я, вмить опинившись з того боку огорожі! – Якщо ви не поставите мені залік я стрибну, втоплюся і моя смерть буде на вашій совісті! Нахабний блеф – я прекрасно плаваю (та й сумніваюся, що у Бобра є совість)! - Топіться! – байдуже хмикнув викладач. – Мені що? - Не вірите?! Я стрибну! Негайно поставте мені залік, інакше... - Та стрибайте вже! – не витримав Бобер... І ШТОВХНУВ МЕНЕ У РІЧКУ!!! За мить я вже бовталася в прохолодній водичці! «Він точно псих! – роздратовано подумал я, гребучи до берега. – А якби я не вміла плавати? Тут варіантів два: або він знав що я хороша плавчиха, або йому дійсно уже ніякі ліки не допоможуть!» Коли я кинула погляд на міст, Бобра там уже не було. Натомість я відчула як щось мене підхопило і витягло на берег... Тільки не це! Переді мною стояв той самий одноокий чоловік! Тепер сумнівів немає – він Кантер і хоче моєї смерті! - А-А-А-А-А-А!!! – закричала я на все горло. – ГЕТЬ ВІД МЕНЕ! - Тихше, дурепа, а то нас помітять! – трохи роздратовано, зате до неймовірного спокійно проговорив чоловік. - Я буду тільки рада тому, щоб нас помітили! НЕ ПІДХОДЬ! Я почала хапати з землі камінці і жбурляти їх в одноокого! Проте він навіть не ухилявся, каміння саме оберталося на пил в метрі від нього! НАРЕШТІ! Прямо біля мене з’явилася Сейварра, за спину якої я миттєво сховалася. - ЧОГО СТОЇТЕ?! – закричала я. - А що я маю робити? – здивувалася білий маг. - Як що?! Це ж Канер?! - Це Кантер? – засміялася жінка. - Так, Кантер! Точно вам кажу! - Лізо, це не Кантер! – випалила вона. - Як це, не Кантер?! - А так! Перед тобою Дайкан, захисник душ, кращій з кращіх. Та він у нас жива легенда! Знала б ти, скільки мисливців на його рахунку! - Хто ж тоді Кантер? - Геніальна логіка, - іронічно посміхнувся Дайкан. – Ти що, думала усі захисники душ – вродливі блондинчики у білих робах, з крильцями за спиною, німбом над головою і янгольським голосом? І як це ти досі жива? Будь я дійсно Кантером, і в твоєму університеті стало б на одну студентку-двійошницю менше. - Я не двійошниця! – запротестувала я. А й справіді, як ні як, а заліки у мене всі, крім останнього по літературі, стоять! Ні, хоч він і не Кантер, але бажання втекти від нього подалі залишається в силі. – І взагалі, чого ви мене переслідуєте?! - Вибач, може я помилився, але мені здалося що на тебе полює мисливець на душі. - І що? Досі ж не вполював! - Бо похорони загиблих студенток закінчилися п’ять хвилин тому, за десять їхні душі покинуть твоє тіло і тобі залишиться лише обрати фасон білих капців, бо Сейварра досі не вирахувала Кантера. Скажи, - суворо проговорив він, розвернувшись до жінки. – Ти перевірила жителів міста? - Так, усі хто на данний момент тут знаходяться є реально існуючими людьми. - Оточення? – запитав Дайкан, продовжуючи розмову в дусі «генерал-рядовий». - Перевірила вдвічі ретельніше, жодної підозрілої особистості. - І серед них немає жодного з обличчам мерця? - Так, всі вони є зарєстрованими у паспортних столах, біографія відповідає логічній послідовності фактів. - Лізо, скажи, - суворо почав Дайкан. – Ні в кого з твого оточення не виявлялося останнім часом кардинальної зміни вектора поведінки, що цілком могла зростати у геометричній прогресії? - Шо за матюки? – проговорила я. - Я ж казав, студентка-двійошниця! - Ніяка я не двійошниця! Це якраз у вас туговато з розумом, якщо ви грузите студентку філфаку математичними термінами! - І що з того, що студентка філфаку? - А те, що, як каже наша замдекана, – «У всіх числівник і знаменник, – у нас чисельник і займенник»! На філфак зазвичай ідуть ті, хто розібрався з математикою ще в школі і тепер бажає лише забути про неї все що знав. Тож будьте такі ласкаві, займайтесь своєю безпосередньою роботою і рятуте мене, а не доводьте до такого стану, що я сама хочу вас вбити! - Як скажеш, - холодно хмикнув білий маг. – Тоді слухай мене: зараз іди додому і не подавай вигляду, що відбулося хоч щось. - Це важко, – пробурчал я, оглядаючи свій мокрий одяг. - Уже ні, – сказала Сейварра, після чого я і носом шмаркнути не всмтигла, як мій одяг був сухісінький! - Ми йтимемо за тобою, але нас ніхто не бачитиме, – продовжував Дайкан. – Як опинишся у квартирі нікого не впускай і нікуди не виходь. Коли за тобою зачиняться двері, ми підемо далі вираховувати Кантера. Щось станеться – кричи і ми прийдемо. Все зрозуміло? Тоді ходімо, зараз для тебе будь-яка хвилина може стати останньою. - Дякую за підняття бойового духу, – фиркнула я... але поряд вже нікого не було. Залишилося лише підняти сумку і піти додому. * * * Починало вечоріти. Мама пішла на посиденьки до сусідки з другого поверху, а я дивилася телевізор. Як раз починалися новини коли я почула таємниче шарудіння тканини, стогін і завивання могильного вітру... Коли я відвела очі від телеарану то побачила, що в двох метрах від мене стоїть фігура з жіночою поставою, вбрана у довгий чорний багахон, яка тримає в руці гостро наточену косу!!! Вона повільно підняла кістляву руку і вказала на мене пальцем, після чого ніби ширяючи почала наближатися на мене! Заверещавши, я скочила з дивану і схопилася за журнальний столик на колесиках, який штовхнула на зустріч нічній гості! Тонка дерев’яна кришка столика з розмаху вдарила Смерть у живіт, від чого та зігнулася навпіл і впустила косу! Я ж почала з усієї дурі жбурляти у неї що під руку попадеться, весь час перебігаючи з містя на місце та використовуючи столик як бар’єр! Кілька хвилин Смерть пробувала таки зловити мене, але врешті решт плюнула (плюнула буквально, на новий мамин килим!), підняла косу, покрутила пальцем по скроні і розчинилася в повітрі ще до того, як останній запущений в неї твердий предмет – мамина кришталева ваза – долетів до неї! Я ж залишилася стояти посеред перевернутої догори дригом вітальні і лише тоді поряд зі мною з’явилися – не запилилися мої любі білі маги! - Що сталося?! – оперативно запитав Дайкан. - Я БАЧИЛА ЖІНКУ З КОСОЮ!!! – закричала я. - Ти диви! – роздратовано вигукнула Сейварра, кинувши погляд на увімкнений телевізор. – Її життя тут висить на волосинці, а вона собі спокійеннько дивиться політичні новини! - Та ні! – проговорила я крізь зуби. – Я про Смерть! - Смерть? – здивувалася жінка. - Так, тут щойно була Смерть! Я навіть не помітила коли вона з’явилася... Нічого не кажучи, Дайкан схопив мене за ліву руку і легенько плеснув по тильній стороні долоні – на шірі проявився фосфоретичний череп! - Її помічено, – випалив білий маг. - Ну, Лізо, вибач що не виконали роботу. Що ж, твою душу ми вже точно йому не віддамо, а нам пора іти... - Що ощзначає, іти?!! – запротестувала я. - Кантер помітив тебе для Смерті, і от тепер, коли вона до тебе доторкнулася, ти помреш за лічені секун... - ТА НЕ ДОТОРКНУЛАСЯ ВОНА ДО МЕНЕ!!! - Як це?! – не повірив захисник душ. - А так! Вона пішла до мене, але я штовхнула у неї столик і почала жбурляти все підряд, тож вона пішла... Мене зненацька перебив гучний сміх Дайкана! Білий маг сів на диван і закинув голову назад. - Хто б міг подумати що це дівчисько навіть Смерть дістане! – вигукнув він сміючись. – Але не хвилюйся, вона повернетья в будь яку мить і не заспокоїться доки не виконає своє діло. - Яке ще діло? - А подумай чисто логічно, яке діло може бути у Смерті? – хмикнув білий маг. – не знаю як Кантеру вдалося так швидко тебе вирахувати – зазвичай у подібних випадках мисливці витрачають не менше доби, – але зараз він знає хто ти – та дівчина, душа якої йому необхідна. Він помітив тебе для Смерті і тепер лише чекає доки та виконає свою роботу. А у Смерті діло просте – лише торкнутися тебе. Один її дотик, і ти помреш впродовж кількох секунд. Це може бути що завгдно: автомобільна аварія, удар електричним струмом, землетрус, в результаті якого тебе завалить уламками... словом, ти мене зрозуміла. Мені лише раз вдалося врятувати помічену жертву. Тоді, сімсот років тому, я в останній момент вирахував мисливця (на щастя він був поряд зі мною – шукати довго не довелось) і вбив його ще до того, як Смерть торкнулася поміченого. - Тобто, смерть мисливця... - ...відміняє замовлення і знімає мітку, - закінчив білий маг. – Але не плутай, тоді я точно знав хто мисливець і у мене пішло не багато часу щоб дістатися до нього. З тобою ж все набагато гірше, бо ми навіть не напали на слід Кантера. Тож єдине що тобі залишається – лягти спати. Скоріш за все Смерть саме тоді тебе і торкнеться, тож ти помреш без мук, уві сні... - Чорта з два, дулі з три! – огризнуался я. – Отак я і ляжу під косу тій бабі! - А що тобі залишається? У квартирі не так багато місця для маневрів, щоб тікати від Смерті доки ми не знайдемо Кантера. - Тоді бігатиму від старої містом! – рішучо заявила я, схопишви з вішалки куртку. Коли я обернулася, у кімнаті уже нікого не було (у тому числі і гармидера – мабуть маги вирішиил зробити подаруночок на смерть!). - Лізо, ти куди зібралася?! – здивовано запитала мама, несподівано з’явивишсь у дверях квартири. - Мамо, буду пізно і п’яна, - проінформувала я, побігши до сходів. Я трохи пробіглася і дісталася центру. Сонце уже зайшло, але темно ще не було, тож ліхтарі навіть не починали світити, чого не скажешь про неонові вивіски нічних закладів. Ні на хвилину не припиняючи пильно обертатися, я причаїлася у тіні, аж раптом побачила видовище, від якого забула про обережність: з мосту спускався Бобер, що вів під ручку мою одногрупницю Надьку! Втім, чого мені дивуватися? Танька розказувала, як худорлява блондинка на шпильках здавала колоквіум після того, як я пішла: просто сіла за парту в міні спідниці, грайливо повсміхалася, кидаючи папірці у відро для сміття, а коли викладач сказав, що поставить їй чотири, вона надула губки, ображено протягнула «А чому не п’ять?» і Бобер поставив їй «Відмінно» не тільки за колоквіум, а й за залік! Тож тепер Надька відробляла оцінку в нічних клубах. - А якби це була Смерть? – раптом почула я у себе за спиною. Підскочивши, я обернулася і побачлиа у тіні суворе обличчя Дайкана. Поряд стояла Сейварра. – На що ж ти так задивилася, що забула про власне життя? - На Бобра з Видрою, - насмішливо буркнула я, вказуючи поглядом на парочку. - А це хто такий? – зацікавлено запитав білий маг, скануючи викладача поглядом. - Мій викладач літератури, рідкісна гадина. З першого курсу кров п’є. -Значить так, - скомандував захисник душ. – Сейварра, залишайся тут і стережи Лізу, я буду за кілька хвилин. В одну мить Дайкан зник. Сайварра лише відступила назад і знову стала невидимою. Думаю, якщо хтось тебе наполегливо шукає, то стояти на місці справа фатальна – все одно рано чи пізно знайдуть. Тож я вийшла зі своєї схованки і покрокувала вулицями. - Юцильська, чогов до мене причепилися? – раптом почула я. – Не поставлю я вам залік! Ідіть геть! - Не піду! – побурчала я. – Я ще ж не подякувала вам за те, що так добре поплавала сьогодні пообіді! - Це вам на користь! – злісно посміхнувся викладач. – Митися ж вам теж іноді треба! Дайте мені спокій, і так зайнятий! Схоже, Надька була уже трохи напідпитку, бо на мене взагалі не зреагувала. Ти диви! Не дуже й треба мені увага цієї ледащої дурепи, яка свій мозок уже давно пропила, а на здачу купила закуски! Я далі попрямувала вулицями, аж раптом прямо переді мною з’явився Дайкан! В руці білий маг тримав якийсь папірець. - Знайоме обличчя? – запитав він, показавши мені папірець який виявився чорно-білою фотографією... трупа! (він що, весь час його з «21-го каналу» виріщзав?). Проте зненацька я зрозуміла, що це обличчя дійсно мені знайоме! - Дуже схоже на нашого Бобра, тільки наче молодший... і мертвий, – відповіла я після хвилини роздумів. - Цього чоловіка як безпритульного десять років тому поховали в Америці, штат Мен. Його тіло випадково знайшли посеред лісу. Нас насторожило те, що на його лівій руці була знайдена мітка для Смерті. - І що? - А те, що Кантер може набувати вигляду лише померих, – проговорила Севарра. - Хвилиночку, ви хочете сказати що мій викладач літератури мисливець на душі? - Цілком можливо. Принаймні ми маємо неопізнане тіло, яке дуже схоже на твого викладача, тож цілком заслуговує на життя теорія про те, що Кантер вбив молодого літературознавця і труп закинув до Америки, а сам уже десять років, не викликаючи у нас жодних підозр, промишляє у цьому милому місті. Втім, може я і помиляюся, – заключив Дайкан. От тобі і на! А я то думала, Бобер так мене ненавидить бо випадково почув, як я на першому курсі після чергового заліку згадувала його в туалеті усіма відомими студенту нецензурними словами! Виходить, йому і чути то нічого не треба було. - Хоч добре що ми зараз орієнтовно уявляємо де він може бути в той час, як йому про місце твого пербування практично нічого невідомо... - Смерть, - ледьчутно вимовила я, вказавши пальцем на жіночу фігуру в балахоні і з косою. Судячи з виразів очей захисників душ, вони її не бачили, але одразу зрозуміли що до чого. Тому вони і не стали мене затримувати коли я на всіх ногах дременула у протилежний від Смерті бік. Ну я й ідіотка! Сама ж вискочила перед Бобром, то йому було і не важко нагадати Смерті про її обовязки! Тепер тікай від неї по всьому місту. І привид спортсменки, як на зло, уже кілька годин, як покинув моє тіло (ну звісно, як переводити мене на фізкультурі до основної групи, так це завжди будьласка, а коли потрібна допомога, то нічого не чую, нічого не знаю і взагалі мене тут нема!). Смерть регулярно з’являлася прямо у мене на дороз і дуже часто мені дивом вдавалося загальмовувати аби не врізатися в неї. Хоч загалом вона просто йшла, та час від часу здійсняла стрибки у просторі і опинялася де їй заманеться. Тож погоня точно йшла не в мою користь. Треба міняти тактику... Раптом я заклякла, побачивши на асфальті тіло високої худорлявої білявки! Я підбігла до неї і мене затрясло: це була Надька і сумнівів у тому, що вона мертва, у мене не було уже через покоцану ножами спину! - Так, вона стала мені заважати, – почула я ззаду і обренулася: Бобер! – Звісно, не тягатися ж з нею на робтоту. А душі молодих дівчат завжди в ціні. Та й Смерті возитися довго не прийшлось, один дотик – і на студентку нападає озброєний грабіжник. Що ж до Наді, то хай вважає що свою п’ятірку вона відпрацювала! – зненацька загиготів викладач. – А ви досі не вгамуєтесь щодо заліку? Ні, Пайкевській, яка тоді за вас відповідала, я б його із задоволенням поставив, але вам, та ще й за чужі знання – дзузьки! Тим паче, що ваші особисті знання з літератури дорівнюють нулю! От скажть, добросовісна студентко, чи можете ви розказати мені сюжет роману Івана Багрянова «Тигролови»? - Ні, – рішучо заявила я. – Бо розказуєтся не сюжет, а фабула – розповідь про події, які є в літературому творі. Тож, якщо ви просите, я розкажу вам фабулу роману «Тигролови». Події прочинаються... - Не треба, – відрізав викладач. – Краще скажи мені, який композиційний прийом використав Олесь Гончар у новеллі «Модри Камень?» - Художнє обрамлення, - спокійненько відповіла я. ХА! Викуси, зараза! Хоч мною і керувала та відмінниця, але кижки то я читала! Треба буде іще на пару предметів все вивчити, бо вже дуже сподобався цей здивований вираз обличчя типу «Бомж, який знайшов на смітнику статую з чистого золота»! До речі, про бомжів! - Кантер, і як тобі у викладацькій шкурі? - Та подобається! Знала б ти, який це кайф – завалювати студентиків, які кілька днів зубрили мої предмети, а я щось таке намучу-закручу і все, полетіли їхні заліки! - Чому ж саме літератора вибив? Відчуваєш потяг до прекрасного? - Та ні, просто треба було обрати якогось одинака, щоб потім ще й з родичами не возитися. Та й з його характером мені пощастило, він поділяв мої погляди щодо студентів, тож особливо старатися щоб зміну в особистості ніхто не помітив, і не довелося! Ти диви, ми з тобою забалакалися, а тут уже підійшла наша стара знайома! – зненацька розсміявся мисливець на душі. Я обернулася і побачила Смерть в кількох метрах від себе! Що ж, приємно побалакали, але пора вшиватися... Аж раптом Кантер ззаду схопив мене і тримав перед собою, обличчям до Смерті! - ВІДПУСТИ!!! – закричала я намагаючись вирватися, але куди там! - Відпущу. Як тільки Смерть до тебе доторкнеться! – засміявся Кантер. – Подивись лише! І залік уже не хочеш! А казав я тобі, щоб забрала документи. Правду ж кажу, вони там ще півсеместра лежатимуть! Смерть наближалася! Ось вона уже простягає до мене руку, лишаються лічені сантиметри! - Та не пручайся ти так! Радій що сесію тепер не треба буде здавати! - Це тобі не треба буде її приймати! – закричала я... і зігнула ногу в коліні назад, з усієї дурі вдаривши чорного мага між ніг! - Зараза! – згинаючись навпіл, пропищав він фальцетом! Я одразу відійшла для нього на другий план і поки Кантер послабив хватку, я впала на землю і відскочила вбік у той час, як рука Смерті по інерції торкнулася мисливця на душі! Знизавши плечима в дусі «Ну вже вибач!», стара з косою розтанула в повітрі, а я якраз встигла відповзти подалі перш тіж кабель електролінії обірвався і впав прямо на Кантера! - ОГО! – вигукнула Сейварра, несподівано з’явившись біля мене. - А іще пізніше ви прийти не могли? – ображено пробурчала я, дивлячись як тіло колишнього літератора падає на асфальт неподалік від Надьки. - Не скажря, – відрізав Дайкан. – Якщо чесно, то ми останні кілька годин уже вважали тебе за мерця. А непогано ти з ним впоралася! Скажу чесно, такого я ще не бачив. - Дякую, квіти можна не дарувати, без оплесків теж обійдуся, а салют я щойно бачила. Поки я дулася, захисники душ провели над тілом Кантера рукою і воно зникло! - Слухай, а з тебе вийшла б непогана захисниця, - вдумливо проговорив білий маг. - Це що, зарошення на роботу? – посміхнулась я. - Можна і так сказати, - кивнув Дайкан. – Ти не старітимеш, отримаєш магічну силу, пройдеш курси учениці і будеш вистежувати мисливців та захищати від них душі. - Зараз вгадаю: я повинна буду розірвати усі зв’язки, стати одиначкою і юридично зникнути з цього світу? - Так, - підтвердила Сейварра. - Тоді дякую за запрошення, але краще я піду здавати сесію! – скептично хмикнула я, розвернувшись у бік свого дому. - Подумай, - не здавалася Сейварра. – Невже ти не хочеш стати воїном світла! - Якось вже обійдуся! – засміялася я і не обертаючись пішла додому, готуватися до літньої сесії!
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Грет Кос, 12-07-2007

враження
На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Олексій Тимошенко, 12-06-2007

Згенеровано за 0.0115342140198 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Мисливець на душі (Студентське фентезі)

[ Без назви ]

враження