Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51199
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 52073, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.236.83.14')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Оповідання

Холод

© Пан Д, 21-05-2024
Холод

Я знову опинився на цій тупій направленій медитації. Психотерапевт каже, що мені це потрібно, так і каже:
– Тобі це потрібно Корнеліусе.
А я йому відповідаю, що це лайно собаче. І так кожної суботи. Марна трата часу.
У невеликій залі, під гострим дахом, містечкової церкви, зібралось з десяток людей. Всі сиділи окремо, наче намагались сховатися в уявних бульбашках свого скаліченого світу.
Аромати ладану та бджолиного воску, саме бджолиного, а не білої синтетики з Волмарту, ширились високими стінами аж до самої дзвіниці, що тихенько ховалась на горищі.
Перед аналоєм з темного дубу, який був вкритий червоною тканиною, встала немолода жінка, приваблива для свого віку. Смаки різні, тож не треба мене лаяти за сексизм. Гарна, схожа на мою дружину. Її лице випромінювало не аби яку безтурботність, розслаблене, позбавлене будь-яких емоцій. Грубуватий ніс сильно виділявся на фоні тонких, як трубочка губ.
– Всім доброго дня, – пауза. – Вибачте, але Джері сьогодні не буде. Тож проводити направлену медитацію буду я.
Вона все тринділа у монотонному ритмі, який навіював на мене смуток безвиході. Бліда шкіра говорила сама за себе: вона чи мрець, чи приїхала з засніженої Аляски, хоча по тембру та тону голосу я більше схилявся до першого – мрець. Струнка постать відблискувала життям, але в середині вона була мертва, як я.
– Мене звати Лора. Ну що? Почнемо?
Лора ненароком задула свічку, що стояла навпроти обличчя. Ковзнула рукою у широкий виріз свого декольте та дістала пачку цигарок. Закурила.
– Нумо починати! – вигукнув хтось позаду мене.
"Нетерпляче чудовисько."
– Всі готові? – промовила жінка та знову підпалила свічку каламутно-жовтого кольору.
– Так, – загоготіла вся зала, наче хор хлопчиків-зайчиків.
"Довбані фанатики."
А я тільки важко зітхнув. Джеремі мені подобався більше, у нього хоча б була якась харизма, а не повна відсутність емоцій на обличчі. Хоча інколи здавалось, що він ще той шарлатан.
"Може то ботокс? Кажуть зараз це дуже модно. Колоти під шкіру всяке лайно."
– Закрийте очі, – протяжно та ліниво протягувала слова Лора. І я заплющив очі.
"Можливо вдасться подрімати, якщо вона так і буде продовжувати з великими паузами. Обідній сон піде на користь."
– Ви знаходитесь на дорозі, що веде у ліс. Над головою звисає велетенське гілля дерев. Вони вкриті буйно-зеленим листям та утворюють портал у вашу підсвідомість. Легкий вітер, – протяжна пауза, а я чую, як тліє вуглик її цигарки. – Шерстить ваше волосся. Ви робите перший крок та одразу опиняєтесь на вузькій стежці.
На долю секунди мені дійсно здалося, що я стою посеред лісу на вузькій стежці, мені стало якось ніяково. Давно у мене не було галюцинацій від перепою. Але ж зараз у мене сухий закон. П'ятсот дванадцять днів. По тілу мимоволі прокотилась хвиля мурах. Наче я торкнувся чогось невідомого, містичного, поза моїм розумінням.
– Ця стежка веде вас у глиб власного світу. Зробивши перший крок ви опиняєтесь серед стиглого житнього поля.
Вона зупинилась, ця драматична пауза затягувалась, картинка тьмяніла, а краєм вуха я вловив звук каблука, що погасив недопалок об підлогу.
– Гострі колоски лоскочать ваші долоні…
Далі я вже не слухав, бо бачив зовсім інший пейзаж. Ну майже.
Стовпи сірого диму здіймаються у похмуре небо, де сонце ледь проглядає крізь пишні кучугури хмар. В далечині видніється ліс, він бавиться химерними фарбами осині, а на його гострому фоні колишеться, золотистими стебликами, незібране жито.
Уламки літака розкидані по безкрайньому полю у радіусі з пів кілометра. Вони ще тліють, іскряться червоним полум’ям. Велетенський ротор турбіни все крутиться, поскрипує, обрамлений у почорнілий корпус та випускає густі струмки кіптяви.
Серед розкиданих речей, валіз та темно-синіх крісел бродять, наче привиди, люди у світло-відбиваючих жилетах. Нишпорять серед загублених душ. Розставляють білі, маленькі таблички поруч з сотнями тіл, що стали жертвою авіатрощі. Смердить паливом, сіном та сирою землею, а на вологих від сліз губах кислий присмак заліза.
Золотаве жито виблискує у тьмяних промінцях світла, його високі паростки розфарбовано багряною кров’ю та чорною, як непроглядний морок, сажею. Воно колишеться у рвучких поривах вітру, нагадуючи океан,  нагадуючи його гострі гребінці хвиль.
Все замовкає – тотальна відсутність звуків. Та посеред цієї невагомої тиші я чую легкий стогін, плач, пронизливий до болю голос моєї донечки:
– Ти де тату? Мені так холодно тату...
І я наче скажений зриваюсь з місця, проскакую під біло-червоною стрічкою. Чіпляюсь за щось, падаю лицем у холодну, вологу землю. А вона все кличе. Стогне.
– Я біжу дитинко, я встигну, – кажу сам собі.
На зубах залишились крихти пухкої землі, вони віддають гіркотою втрати та нескінченним болем у майбутньому. Встаю та продовжую свій спринт зі смертю. Моє сонечко десь попереду, я відчуваю це.
Гостре верхів’я колосків ріже руки, впивається у долоні. Саднить.
Бачу її, мою крихітку. Її обвуглене личко та запекла кров на  блідій щоці не залишає й дрібки надії. Але воно таке спокійне, лагідне, безтурботне.
Понівечене тіло розсипається, наче попіл у моїх руках, його сірі пластівці просочуються крізь пальці, як пісок.
– Я знову тебе втрачаю, моя люба. Знову тебе втрачаю. Моя крихітко...
– Ви стоїте на вузькій стежці, що веде вас на розпуття вашої долі.
Серед цього монотонного ритму я прокинувся. Озирнувся по сторонах, подивився на свої руки, вони тремтіли, ще відчували холод сірого попелу.
У всіх навкруги заплющені очі, вони продовжували марити у потоці направленої медитації. А чіткий голос Лори, знову почав направляти мене.
– Ви стоїте перед розпуттям, яке вказує на безліч напрямків. Виберіть один.
Продовжувала Лора, а переді мною, лише одна вузька стежка, ніяких знаків, і вона веде у майже непроглядну діброву лісу, де у самому кінці хащ видніється плямочка світла.
Я йду витоптаною тропою. Десь над головою, у щільній листві дерев, граються у хованки яскраві промінці сонця. Їх не видно, але здавалось, що я відчуваю це тепло кожною волосинкою свого тіла. Навкруги стає дуже тихо, а мені моторошно, хочеться зірватися з місця та побігти не озираючись назад.
– Коли ви виходите з лісу, то потрапляєте у своє сакральне місце…
Я на пляжі. Тримаю за руку свою майбутню дружину. Дивлюсь на її чарівну вроду, гострий носик виблискує у сонячних променях. А очі іскряться коханням. Нам було так добре разом, що й не треба було навіть балакати. Ми розуміли один одного з пів слова. З першого погляду. Вісім чарівних років.
Багряне світило сідало за обрій. Я відчував, як холоне її рука. Дивився прямо на неї, та не міг відпустити.
– Один раз вже втратив тебе, – кажу я.
Чорні сльози ковзають її тендітним обличчям, яке вкрите легким ластовинням. Ці маленькі кумедні плямочки починають диміти, а ніжне чоло стає схожим на вуглик цигарки, що повільно тліє.
– Зігрій мене коханий, – шепочуть вуста. Рвучкий  вітер підхопив та розвіяв її постать, що стала лише холодним попелом. Він все далі відносив цей образ у глиб океану. Далеко за небокрай, туди де сонце ніколи не сходить.
– Містере, з вами все добре? – питає млявий голос Лори.
Вона стоїть, схилившись наді мною, заправляє світле волосся за вушко, а я відчуваю пекучі краплинки сліз, що наче кислота, випалюють мою грубу шкіру. Дивлюся у її бездонні очі, які виблискують блакитною сірістю. Втомлені, сповнені смутку та мудрості.
" – Я що впав? Втратив свідомість? Старий нікчема!"
–  Все нормально, – кажу, встаю спираючись на руки. Відчуваю, як носом починає стікати кров. – Напевно задрімав, вибачте. Ви можете продовжувати.
Вона підійшла до аналоя та знову почала повільно вимовляти слова.
– Ви знову потрапляєте на вузьку стежку у лісі, тепер вам залишається зробити останній крок для розуміння власного світу…
*Цей спокійний тембр ввів мене у стан трансу. Але я не в лісі. Я знову на житньому полі. Золотисті колоски хвилюються наче море. Лоскочуть мої долоні. Повними грудьми вдихаю пряні аромати навколишнього, а лагідні промінці сонця зігрівають моє обличчя. Мені так спокійно та тепло. Десь в далечині кружляють у запальному танку жінка і дівчинка. А легкий вітер доносить до мене їх щасливі голоси.
Я біжу щосили, бо знаю, що це вони.
"Ще трішки мої любі."
Їх обличчя сяють радістю та спокоєм, від чого я починаю мимоволі усміхатися. Ще трішки, якихось кілька метрів і я обійму вас та більше ніколи не відпущу. Останні кроки.
Ось моя дружина, її очі виблискують коханням та тугою, а поруч моя крихітка, посміхається, каже:
– Мені так холодно було тату…


[Альтернативна кінцівка]

*Цей спокійний тембр ввів мене у стан трансу. Але я не в лісі. Я знову на житньому полі. Золоті колоски, наче стікають кров'ю, впиваються у мої долоні. Небо затягло свинцевими хмарами, погрожувало пуститися зливою. Посеред випаленої землі сидить моя кохана у білому платті, що повільно перетворюється на багряне. На її руках понівечене тіло моєї крихітки.
Зривається рвучкий вітер, басовитими розкатами гуркотить грім. А жито несамовито колишеться, подібно смертоносним хвилям океану.
Я зриваюся з місця, біжу, падаю. Встаю та зі всіх сил продираюсь крізь високі стебельця пшениці.
– Я вже майже поруч моя рідна, ще трішки, – кажу знову сам собі.
Навколо все спалахує диким вогнем, полум'я пожирає землю, повільно крадеться до них. Серце шалено б'ється, вискакує з грудей. Я вже майже на місці. Я бачу обвуглені обличчя, вони сповнені болю та страждання. Я тут. Я поруч.
Я поруч.
– Мені так холодно коханий. Мені так холодно…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.6180958747864 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …