Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2691
Творів: 51257
Рецензій: 95868

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 52036, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.238.121.7')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Пригодницька проза

Останній яблунівський тиранозавр

© Арсеній, 09-05-2024


Одного разу влітку двоє хлопців років одинадцяти, Вадим та Гришка на прізвисько «Мациклєт», вирушили на колгоспне поле, щоби трошки «позичити» там гороху. Але, як виявилось, на полі вони не одні. І це не сторож чи інші пацани, а велетенський доісторичний ящір, котрий ніби зійшов з фільму «Парк юрського періоду». Що буде далі? Чи виживуть наші герої? І чи взагалі — правда це чи ні? Про все це ви дізнаєтесь, прочитавши оповідання «Останній яблунівський тиранозавр», яке у 2020 році посіло третє місце в конкурсі “Open World”.
___________

Канікули лише почались, а ми з Гришкою (ну той, якого «Мациклєтом» прозивають і що метал краде) уже сходили рано-вранці на рибалку, покатались на човні, поїли немитих вишень з чужого саду (якщо що, то це була не моя ідея) і десь у суботу, повертаючись з чергової ранкової зорьки, Гришка запитав: «Чув новость?». «Нє, а шо?» — запитав я. «У Гайтавера дівіді-плеєр появився!» — гордо сказав Гришка. «Серйозно?» — не повірив я, позіхаючи. «Атвічаю! — відрубав Гришка. — Я вже був у нього, дивились… Як її? “Бригаду”! Казав, шо можна в суботу ще прийти. Сьодні якраз субота. Пагналі?». Мене, хоча і хилило в сон, але я погодився, бо той «дівіді-плеєр» бачив лише раз, і то здалеку, в райцентрівському магазині, з жалем думаючи, що мені такого красеня ніколи не куплять.
Гайтавер жив в іншому кінці села, у гарному новому будинку, у дворі з єврозабором і великими сталевими ворітьми. Масивну хвіртку прикрашав малюнок вівчарки з роззявленою пащекою і застережливим написом. Гришка ж, не звертаючи на нього уваги, прочинив хвіртку, і не встиг я нічого сказати, як він зайшов у двір, де його відразу збив з ніг великий кудлатий пес. Я вискочив за двір, зачинивши хвірточку, і замість риків та звуків шматування м’яса почув сміх Гришки та підскавулювання собаки. Я привідчинив хвірточку і побачив, що Гришка все ще валяється на землі, а пес намагається лизьнути його в обличчя. «Ай, Тузік, одійди!» — махав руками Гришка, однак собака лише розігралась і, завбачивши мене, підбігла й почала радісно стрибати біля ніг. «Шо ж ти, гад такий, робиш?» — почувся владний оклик з глибини двору і до нас вийшов чоловік, одягнений у камуфляжний одяг, із якимось відром у руці. То був дядько Артем, батько Гайтавера. «Його шо, правда Тузіком звати?» — здивовано запитав я в чоловіка. «Ага… — знічев’я кинув дядько Артем. — Не годиться він для Рекса чи Джульбарса, добрий і дурний, хоча і здоровий, як шкаф. Тільки і стеж, шоб не втік, тоді днем з вогнем не найдеш… Прийшлось табличку повісити, шоби хоча б так боялись».
Тим часом на шум з хати вийшов Гайтавер і став на вході, ледве вміщаючись у дверну коробку. Він позіхав на весь рот і потягувався — видно, ми його розбудили. Відмахнувшись від пса, який підскочив до нього, Гайтавер, не кажучи ні слова, рухом запросив нас у хату. Гришка потер долоні. «Так, і шо ми будемо дивитись? — запитав Гайтавер своїм басом уже у великій світлій залі, перебираючи диски. — Ужаси, мелодрами, бойовики ось єсть з Ван Дамом, серіал “Спецназ”, “Парк Юрського періоду”, “Звєздниє войни…”». «О, давай про динозаврів!» — мовив Гришка. «Не вопрос!» — знову лаконічно кинув Гайтавер і почав розкривати коробку з диском своїми величезними пальцями-сардельками.
І ми сіли дивитись фільм. За вікном тим часом сонце сховалось за хмарки і почав накрапати дощ. Я, майже втонувши в м’якому кріслі, відчув, що куняю, кілька разів засинав на хвильку, але знавіснілі рики та крики героїв, які постійно тікали від доісторичної тварюки, швидко приводили мене до тями. «Ух, круто! — сказав Гришка, коли на екрані з’явились титри. — А ще єсть шось похоже?». «Друга часть, — кинув Гайтавер, ліниво розвалившись на дивані. — Але давайте вже завтра, мені ще … комнату прибирати». Гришка з жалем скривився, але підвівся, пообіцявши, що ми обов’язково прийдемо завтра. «І шо його робити зараз?» — запитав я, коли ми вийшли з хати. Гришка на мить завмер і, трошки покусавши задирку на брудному пальці, сказав: «О, а пішли на горох! Тим більше, дощ уже пройшов!».
Коли ми йшли вулицею, про дощ, який пройшов буквально хвилин десять тому, свідчила лише роса на траві, навіть калюж не було, а під деревами виднілись сухі плями. Сонце почало смалили ніби з подвійною силою.
— А далеко те поле? — спитав я, коли ми вийшли з Яблунівки.
— Та нє, ще півчасика чапати, може час, — відказав Гришка, хвацько спльовуючи на дорогу. — Горох там, я тобі скажу, просто пєсня! Я от недавно ходив, так, мабуть, два часа там пасся, а потім додому нагріб пакетяру.
Ми пройшли місток, трійко рибаків, які сумно дивились на поплавки в каламутній воді, минули Вишнівку і нарешті вийшли на безкраю місцину. Тут Гришка помітив у траві принесений вітром мішок і відразу забрав його собі. «Гороху додому наберу опять!» — сказав він, радіючи, як мала дитина, і не особливо переймаючись, що було в тому мішку раніше.
І ми пішли далі. Куди не кинь оком — ні будинку, ні душі, тільки давній курган мріє на обрії і раз по раз стовпчиками вигулькують байбаки, які повідомляли про наше перебування коротким свистом. На сонце набігла хмарка, спохмурніло, подув прохолодний вітерець. Гришка співав якусь пісню з «Любе» і розмахував ще порожнім мішком. Так ми минули невеликий ставок, загороджений саморобною загородою з грубих дрючків, і нарешті вийшли до безмежного зеленого моря.
— О, горооох! — закричав, як навіжений, Гришка і з усіх ніг помчав вперед.
Робити нічого — я побіг за ним і зупинився вже біля самого поля. Гришка не збрехав — воно дійсно було величезним. По обидва боки тягнувся горох, зліва зникаючи в безмежності, а справа зливаючись у єдину зелену масу біля невеликого ліска. Гришка тим часом уже господарював — ген його чорна довбешка бовваніла в тому зеленому морі. Він, мабуть, був дуже голодним, бо по-звірячому розривав зубами стручки, вигризав горошини і відразу рвав іще. Я спробував і собі: горох був таким, як треба, — не дуже молодим, коли горошини надто маленькі, але і не старим, великим і несмачним, гідним хіба на суп чи курям на поживу. Горошини прямо танули в роті і я все їв, і їв, відчуваючи в роті приємний солодкуватий смак.
— Ну я ж казав, шо горох зашибісь! — озвався Гришка вже поряд.
Вигляд у нього був задоволений, він гикав і ласо плямкав, не випускаючи горох із рук. Я з’їв ще пару стручків і відчув, що наївся. Гришка вийняв з-за поясу свій мішок, струхнув його для годиться і широкими кроками пішов до центра поля. Я теж змінив позицію, відійшовши на десяток кроків вліво, почав набивати стручками кишені, як тут повітря прорізав гучний і моторошний рик. Я так і закам’янів й автоматично повернув голову на звук — ричало щось із того ліска біля поля, щось масивне і величезне. Крони дерев гойднулись, знялась зграя птахів і почувся тріск гілок — істота йшла лісом.
— Гришка…, шо то за … фігня? — ледве вимовив я, відчуваючи, як перехоплює подих.
Гришка, завмерши з мішком у руці, кілька секунд витріщався на ліс, а потім закинув мішок за плечі і вистрибом побіг на мене.
— Шо там? — запитав я знову тихіше.
— Без понятія! — кинув він, пробігаючи повз. — Але, думаю, треба линяти.
Я не став сперечатись і дременув за Гришкою. Зупинились ми лише за ставком — у Гришки розв’язався кед. Я, віддихуючись, озирнувся, але ніхто за нами не гнався — було тихо і спокійно, навіть байбаки сховались.
— Капєць, я мало в штани не наклав, — вирівнявши дихання, мовив я і в очі потрапив мішок Гришки, набитий майже наполовину. — Ого, а як це ти вспів?
— Хха! Уміти треба! — пораючись зі шнурком, мовив Гришка. — Я б ще набрав. Ех, такі надєжди були на той горох…
Я зітхнув і ще раз озирнувся, та ознак погоні чи чогось небезпечного не було. Тому ми рушили далі, уже не поспішаючи, але вслухаючись і озираючись. Коли ми підійшли до Вишнівки, то побачили біля однієї з хат кремову, бруднувату «Ниву». Гришка різко кинув свій мішок у траву, а потім засичав до мене: «Викидай!».
— Бачиш «Ніву»? — показував Гришка брудним пальцем поперед себе. — То дяді Артьома…
— І шо? — запитав я.
— Нішо! — відрубав Гришка. — Він сторож у колхозі. Якщо побачить нас з горохом, всипе так, що мало не покажеться…
Я кивнув головою і випорожнив вміст своїх кишень, незграбно відбуцавши крадене з дороги. Що не кажіть, а Гришка в подібних справах ас — читає по складах, а от красти — майстер! Зробивши всі операції, ми вдавано-спокійно, ніби гуляючи, побрели далі, до мосту. І от коли я подумав, що все минулось, із двору, біля якого стояла та «Нива», вийшло двоє чоловіків: один, огрядний, у якого з одягу були лише плавки, й інший, дядько Артем, у своєму незмінному зеленому камуфляжному одязі. Що він тут забув? Чоловіки про щось трошки поговорили, огрядний почухав пузо і тицьнув пальцем у нашу сторону, дядько Артем перевів на нас погляд і побіг до нас підтюпцем, зично вигукнувши: «Хлопці! Ану стійте!».
— Попали… — скрушно протягнув Гришка. — Мабуть, побачив, як ми викидали…
— Може … побігли? — запитав я.
Однак тікати було пізно, дядько був уже близько. Я втягнув голову в плечі, уявляючи, як мене сковують у наручники і везуть у дитячу колонію, але коли чоловічок підбіг ближче, від серця трошки відлягло — вигляд у дядька Артема був незлий.
— Фух, добре, шо ви тут! — сказав він. — А ви звідкіля ідете? З поля?
— Нє, нє, — зорієнтувався Гришка. — Ми біля ставка були. Гуляємо, знаєтє!
І він ефектно сплюнув на землю і втупився в дядька Артема. Той перевів погляд на мене:
— Не бачили там часом Тузіка?
— Кого? — перепитав я.
— Ну… — зам’явся дядько Артем. — Тузіка. Мого тиранозавра.
Я відкрив рота і вирячив на чоловіка очі:
— Тузік — це ж ваша собака…
Той скривився:
— Гарненька собака! Так шо, не бачили? Здорова така махіна, велика голова, зубів повен рот, нє?
— Нє… — протягнув я. — Але ми чули якийсь рик біля поля.
— А, так, значить, ви там були? — перепитав дядько Артем.
— Ну… — затнувся я, дивлячись на Гришку, але відступати було пізно. — Так, були. Проходили… мимо…
— О! — радісно вигукнув чоловік. — Тоді не в службу, а в дружбу — поможіть знайти, а? У нас зараз усі люди зайняті, а Тузіка треба піймати. Він нікого не чіпає, але трошки буйний і може урожай потоптати. А я вам вознагражденіє дам.
І дядько Артем з надією глянув на нас. Я зітхнув, глипнув на Гришку, який у задумі намагався відкусити задирку, і запитав:
— А він нас не з’їсть?
Дядько Артем розсміявся:
— Яблунівські тиранозаври нікого не їдять.
— Яблунівські? — перепитав я.
— Да-да, — поквапом кивнув головою дядько Артем. — Пішли в машину, поїдемо до того місця, де ви чули рик…
***
— Та ти не бійся! — говорив дядько Артем, кермуючи авто в густій хмарі пилюки і звертаючись чомусь виключно до мене. — Тузік нормальний. У нас колись їх багато було…
— Тиранозаврів? — запитав я.
— Ну так, — байдуже кивнув головою дядько Артем, крутячи кермо, — у колхозі. Раніше тут багато чого було… Техніки всякої, людей, а коли почались дев’яності, все пропало — і люди, і тиранозаври. На них, ну на таких, як Тузік, спочатку боронки чіпляли і поля орали, але не всі з них … якби тобі сказати… слухняні чи шо? Були такі, шо запряжеш його, він тобі цілий день паше, а були такі, шо пручались, тікали. Прямо як мій.
— Так а звідки вони взялись? — не вгавав я.
— Це ще за Брєжнєва почалось… — відповів дядько Артем. — Всесоюзний експеримент, во! Партія вибирала села і хутори, такі, як наші Яблунівка і Вишнівка, ну, шоб віддалені від цивілізації, і присилала нам опитні образци. Спочатку виводили їх десь на Кубані, якщо мені пам’ять не ізмєняє (спеціальна травоїда порода — тиранозаурус хербіворес!), присилали нам годовалих чи навіть старших, потом ми стали самі вирощувати. Розводили, думали, топливо економити і ними поля орати. У мене на балансі спочатку було троє голів: мальчік і дві дєвочки, потім трошки прибавилось, канєшно... Це я щас сторожую, а взагалі я животновод… Так от, мені та іншим животноводам поручено було одомашнювати, привчати до боронки. І, знаєш, виходило, да. Не зразу, не всі, але виходило. Але союз розвалився, у 90-х в колхозі чорті-шо почалось, про експеримент всі забули… І от в 98-му… Чи 97-му… Який зараз рік?
— Дві тисячі третій, — сказав я.
— Аааа…, — протягнув дядько Артем. — Ну да, так, годів п’ять назад, приїхали люди з Лопанська на грузовиках і майже всіх забрали. Я собі тільки Тузіка оставив, він тоді зовсім малий був. Прив’язався я до нього. Та і казали, що всіх інших збирались пустити на м’ясо для якихось лопанських бандитів… Ну от, так і став Тузік у мене на пасіці жити. А шо? Двір сторожує, місце глухе, лисиці шастають, взимку вовки навідуються, та і циганва може заглянути. Пасіка в мене велика, а місця там хоч жуй… Ну ти зрозумів…
Я кивнув головою, хоча нічого не зрозумів.

***
— Оце так-так… — сумно мовив дядько Артем, коли ми під’їхали до ліска.
Ми вилізли з авто і Гришка навіть присвиснув зі здивування. Тузіка шукати і ловити не прийшлось — він лежав на краю лісу і, очевидно, набігавшись та набешкетувавшись, спав без задніх лап на «галявині» з повалених дерев. Поле біля лісу було витоптане величезними лапами. Зблизька ця істота виглядала дуже моторошно — величезний масивний тулуб, голова зі щелепами, які, мабуть, нашу «Ниву» перекусили б як сірник, передні лапи з гострими кігтями. Не заспокоювала думка, що цей вид був травоїдним. Я ледве стримався, щоби не чкурнути назад, лише перевів погляд на Гришку, а той стояв і усміхався, зі страху чи що.
— Тузік! — гаркнув дядько Артем. — А ти шо тут, гад такий, робиш!
Тузік враз розплющив одне око, яке відразу втупилось в мене, і тут я не стримався і почав задкувати.
— Я тобі дам! — ще раз гаркнув дядько Артем, підходячи ближче. — Це свої, ніззя! Вставай бігом!
Тузік неохоче став на лапи, струснув величезною головою, немов собака, який виліз із води, і винувато глянув на господаря.
— Ну шо, хлопці, — звернувся до нас дядько Артем. — Зараз мені поможете. Треба цю скотиняку пригнати додому, тобто до моєї пасіки, за Вишнівкою. Знаєте, де це?
Ми кивнули.
— Прекрасно, — мовив дядько Артем. — Будете гнати цю гадость по степу, а я поїду по дорозі поряд. Ідіть ззаду по обидва боки, якщо він пробуватиме кудись побігти, кричіть щось і лементуйте, він ще молодий і лякливий. Тузік, ану іди сюда!
Не встиг я і оком змигнути, як Тузік зробив кілька важких кроків, від яких, здавалось, двигтіла земля, і шумно втягнув повітря, вивчаючи мій запах. Його масивна морда була за кілька сантиметрів від мого носа. Я витягнув руку і доторкнувся до його морди, вкритої товстою і цупкою шкірою. Тузік завмер і так видихнув, що збив мене з ніг потоком повітря, а потім відскочив і, гупнувши на землю, почав качатись, здіймаючи неймовірний тріск.
— Ну-ну, хвате, хвате, найшов час гратись! — суворо сказав дядько Артем. — Додому пора!
Тузік скочив на лапи і радо помчав вперед, ламаючи вцілілі дерева.
— Куди попер? — крикнув йому дядько Артем і Тузік зупинився, винувато втягнувши масивну голову. — Це він ще багато набідокурить, поки додому дійдемо, — а тоді до нас. — А ви чого стоїте? Керуйте, йошкін кот!
Ми з Гришкою перезирнулись, Гришка сплюнув і слина потрапила йому на штани.
— Ану пішов! — сказав я до рептилії, не чуючи власного голосу.
— Н-но! — озвався Гришка і почав плескати в долоні, як на гусей, а дядько Артем вибухнув сміхом, та так голосно, щоб Тузік знову злякано глипнув на нас.

***
Сонце стояло високо — був обід. Ми брели по полю і байбаки здивовано витріщались на те, як двоє семикласників ведуть величезну, як будинок у місті, істоту, яка чвалає, приречено опустивши голову. «Нива» дядька Артема гуділа поряд, здіймаючи куряву польової дороги. Парило як на дощ, і Тузіку також було жарко — він ішов повільно і втомлено, не намагаючись втекти, лише зрідка струшуючи головою, відганяючи мух та ґедзів.
Поле скоро закінчилось і ми вийшли до річки, біля якої живописно розкинувся липовий гайок. Тут було прохолодніше, і Тузік відразу ожив: він став нюхати землю, періодично завмираючи і вивчаючи щось попереду. Та раптом він дременув до дерев, та так швидко, що ми з Гришкою ледве встигли відреагувати криками і свистом. Тузік неохоче зупинився.
— Хай біжить! — крикнув дядько Артем з машини. — Ми почти прийшли.
Тузік, ніби зрозумівши ці слова, чкурнув вперед, пробіг гайок, зник за деревами і вже з-за крон дерев пролунав уже знайомий потужний рик.
— Пасіка, — коротко кинув Гришка.
І дійсно, за деревами стало видно перші вулики. Пасіка була просто величезною — на великому просторі, не менше нашого шкільного футбольного поля, стояли (деякі лежали) зо два десятки вуликів, то тут, то там виднілись поодинокі деревця, переважно яблуні і старезні сухі груші, майже на всіх було видно відламані гілки. Виднілись хатинка, очевидно, «резиденція» пасічника, кілька вутленьких господарських будівель, від однієї з яких залишились лише дощечки. Але ще більший простір займав величезний город, засаджений всім, що душа забажає. Усе — город і двір — було в глибоких вм’ятинах від масивних лап. І нарешті за вуликами виднівся величезний вольєр, обнесений сіткою, з великою рваною дірою, від якої вели все ті ж величезні сліди…
Дядько Артем зупинив «Ниву» під однією із груш, глянув на вольєр і став скрушно хитати головою.
— Ай-яй-яй, прогриз, гад… — казав він. — Треба таки стальні прути наварювати…
«Гад», тим часом, був уже у дворі і, трошки посопуючи і випускаючи шумно повітря, стояв біля городу, нетерпляче перебираючи лапами. Ага, так он куди він поспішав… «Зараз, зараз» — сказав до нього дядько Артем, зайшов в один із сараїв, кілька хвилин там чимсь човгав, а потім вийшов, штовхаючи поперед себе возика, який був навантажений огірками. Тузік, як тільки це побачив, хотів накинутись на поживу, але дядько на нього гримнув, і Тузік ображено відскочив вбік та завмер. Дядько Артем довіз возик до центру двору, вивалив огірки на траву і Тузік одним стрибком досягнув купи й прямо пірнув мордою в неї, поїдаючи огірки й несамовито чмакаючи.
— Він у вас огірками харчується? — спитав дядька Артема Гришка.
— Так, він їсть усе! — втомлено мовив дядько Артем. — Гарбузи, кавуни, картошку, капусту. Усе жре, тільки давай! Антоновку дуже любить, але в мене її мало. Кабачки любить, тільки молоді, старими вони гидують. Вобщєм, їсть майже все, бачиш, який город, то все для нього. Ладно, дєло сдєлано. Підождіть трошки, я вам меду винесу.
Ми сіли на лавочку, слухаючи заспокійливе гудіння бджіл. Тузік, розправившись з огірками, ліг на траву, поклав голову на лапи і витріщився на нас, переводячи погляд то на мене, то на Гришку.
— Держіть, — сказав дядько Артем, вийшовши з хати, тримаючи в руках дві півлітрові банки меду. — Можете приходити, я ще дам. І горох далі рвіть, скільки треба.
Ми ніяково гигикнули, попрощались і почимчикували додому. Уже за двором почули його розпачливий голос:
— От гад! Ти нашо клубніку потоптав? Мене ж стара уб’є…
— О, Тузік ще й клубніку їсть, — загиготів Гришка. — А тобі б пора вставати! Вадиим, вставай!
Я розплющив очі і побачив Гришку та Гайтавера, які намагались мене розбудити. Озирнувся і з подивом помітив, що я досі сиджу в кріслі перед телевізором, по якому ідуть титри, а за вікном уже світить сонце.
— Ох ти… — сказав я, витираючи слину. — І давно я відрубився?
— Давно, десь на середині кіна, — відказав Гришка.
— Як ти тільки заснув, — глухо мовив Гайтавер, вимикаючи телевізор. — Усе ричить і кричить…
Замість відповіді я лише позіхнув.

Ми попрощались з Гайтавером і вийшли з хати. Хмар наче і не було, сонце сліпило очі і було надзвичайно спекотно.
— А що далі будемо робити? — запитав я Гришку.
Гришка трошки подумав і сказав:
— О, а пішли на горох! Тим більше, дощ уже пройшов!


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

О, а пішли на горох! Тим більше, дощ уже пройшов!

© koka cherkaskij, 10-05-2024
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.38067698478699 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …