Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2687
Творів: 51115
Рецензій: 95821

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 51889, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.215.16.238')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Переклад

Майкл Говард. "Перша світова війна" (1)

© козак Голота, 16-03-2024

1. Європа в 1914 році
2. Незабаром війна
3. 1914 рік: Початкові кампанії
4. 1915 рік: Війна триває
5. 1916 рік: Війна на виснаження
6. Сполучені Штати вступають у війну
7. 1917: Кризовий рік
8. 1918: Рік вирішальний
9. Узгодження
Додаток I. Чотирнадцять пунктів президента Вільсона
Додаток II. Повні втрати війни
Подальше читання

1. Європа в 1914 році
У Великій війні 1914–18 рр. баталії розгорталися на всіх океанах світу і конечно в боях були зав'язані учасники з усіх континентів, тож виправдано буде визначити її "світовою". Але, звісна річ, ніяк не першою. Європейські держави воювали одна з одною по всіх кутках земної кулі попередні 300 літ. Ті, хто билися в ній, називали її просто "Велика війна". Як і всі попередниці, вона почалася з суто європейського конфлікту, виникнувши з амбіцій, що зіткнулися, та взаємних страхів європейських держав. Те, що перебіг її виявився настільки жахливим, а наслідки катастрофічними, стало результатом не стільки всесвітнього обсягу, скільки поєднання воєнної технології та культури народів, що в ній воювали. Карл фон Клаузевіц писав навздогін Наполеонівських воєн, що війна є трійця, складена з урядової політики, військових дій та "народних пристрастей". Кожне з цих варто взяти до уваги, коли ми важимо зрозуміти, чому сталася ця війна та чому вона пішла саме тим шляхом.

Європейські держави в 1914 році
За кількох незначних вийнятків, "Великі держави" Європи (як вони звуться й зараз) були ті ж самі, що й у попередні два століття, але баланс між ними радикально змінився. Найсильнішою була тепер Германська імперія, створена Пруським королівством в результаті переможних воєн 1866 року проти Австрійської імперії та 1870 року проти Франції. За поразки Франція перетворилася на другорядну країну, від чого дуже потерпала. Різномовні землі Австрійської імперії з 1867 року реорганізувалися на Двоїсту Монархію Австро–Угорщини, та змирилися з підрядним статусом союзника Німеччини. Хоча Угорщина й була квазі–автономною державою, Монархію часто спрощено називали "Австрією", а народи її "австрійцями" (як і З'єднане королівство було за кордоном загальновідоме як "Англія", а громадяни його — "англійці"). По боках цих континентальних держав стояли дві імперії, тільки частково зацікавлені в європейських справах: велетенська напів–азіатська Російська імперія — значний, хоча й не безперервний гравець на полі південно–східної Європи; та Британія — її головною турботою було зберігати рівновагу сил на континенті, поки вона сама поширювала та закріплювала свої володіння за морями. Іспанія, втративши останні крихти своєї заморської імперії (окрім прибережної смуги в Північній Африці), програла Сполученим Штатам на початку століття — і повзла позаду третьою.
Її колишнє місце між великих гравців зайняла Італія: об'єднання її під рукою Савойського дому між 1860 та 1871 здавалося радше малореальним, але вже й химерні вибрики її доста дошкуляли решті держав, заслуживши їй осторожливу повагу.
До кінця XVIII ст., ці держави було соціально однорідні. Усі — головним чином аграрні суспільства, доміновані земельною аристократією та правлені давніми династіями, які взаконювала церква. За наступні сто років все це або повністю змінилося, або ж переживало швидке й дестабілізуюче перетворення. Але міра поступу була, як ми побачимо, дуже нерівною.

Британія
Британія передувала на шляху. На початок ХХ ст. вона вже була повністю урбанізованою й індустріалізованою нацією. Земельна аристократія лишалася суспільно домінуючою, але останні рештки політичної влади в неї виборола Палата спільнот, де дві головні партії змагалися за голоси не тільки середнього класу, але з розширенням прав і привілеїв дедалі більше й працюючих класів. Ліберально–радикальна коаліція прийшла до влади в 1906 р. та почала закладати підвалини держави добробуту (welfare state; держава, де вирішення питань добробуту людей у сферах соціальної безпеки, здоров'я та освіти, житла та умов роботи покладається головне на уряд), але вона не могла знехтувати парадоксальною халепою, в якій Британія опинилася на початку століття. Вона все ще — найбагатша держава над усіма та пишна властителька найбільшої імперії, яку тільки знав світ. Але ніколи досі за всю історію не була вона настільки вразливою. Вісь тотої імперії становив густо заселений острів, багатство якого залежало від світової торгівлі. Ще важливіше, залежав він од імпортованих продуктів, аби мати змогу нагодувати своїх городян. Королівська фльота, "володарка морів", і тримала Імперію укупі — і забезпечувала, аби ставало чим нагодувати британців. Втрата морського панування — кошмар, що переслідував кожен наступний британський уряд, та визначав їхні стосунки з рештою держав. Вони мріяли тільки лишитися осторонь від європейських суперечок, але найменший натяк, що сусіди зазіхають — поодинці чи сукупно — на британську владу на морях, у попередні 20 літ ставав ураз пекучим національним клопотом.

Франція
Більше століття, між 1689 і 1815, Франція була для Британії головним суперницею на владу в світі. По тому знадобилося ще років сто, поки Британія втямила, що то вже не так. Франція настільки відстала в еконосічному розвитку, що ніяк уже не важила на серйозного конкурента. Революція 1789 року знищила три стовпи Давнього порядку (Ancien Regime) — монархію, аристократію та церкву — та розподілила їхні землі межи дрібними селянами–землевласниками, які стояли твердо супроти будь–якого розвитку (байдуже чи реакції чи подальшої революції), що загрожував позбавити їх майна. Устрій їхнього життя не заохочував ні росту населення, ні нагромадження капіталу, що вможливлювало би економічний розвиток. У 1801 році населення Франції сягнуло 27 мільйонів і було найбільшим в Європі. В 1910 році воно становило тільки 35 млн., за той самий час населення Британії зросло від 11 млн. до 40 млн., тоді як в наново об'єднаній Германії вже проживало більше 65 млн. і зростання тривало. Після нищівної поразки в 1870 р., французька армія знайшла відтулину в африканських завоюваннях, що призвело до тертя з імперськими інтересами Британії, як перетиналися вони й у традиційних змаганнях у східному Сепедземномор'ї, але для французького народу то були зайві справи. Французи лишалися глибоко розколені на тих, хто отримав зиск з Революції; тих, хто під поводарством Католицької церкви досі відмовлялися змиритись і наладнатися з тим; і соціалістичним рухом, що дедалі набирав сили та влади, бажаючи зробити наступні крок–два. Франція лишалася і багатою, і культурно панівною, але її внутрішній політикум був нестійкий і вкрай вибуховий. За кордоном, французи не забули й не вибачили німецьку анексію Ельзасу й Лотарингії, а страх німецької сили взалежнював знервовану Францію і в'язав її до єдиного міцного союзника — Росії.

Росія
Іншим континентальним суперником, щи викликав острах у Британії в XIXст., була велетенська Російська імперія, чия експансія на південь і схід загрожувала і шляху в Індію через Близький Схід (що призвело Британію взятися підпирати трухляву Турецьку імперію), і самим кордонам Індії. Звісно, потенціал Росії був (як і лишається) велетенським, але його обмежувало (як і тепер) відстале суспільство та безтямна влада. Капіталізм та індустріалізація прийшли в Росію пізно, та й тоді головним чином внаслідок вкладення іноземних грошей та уміння. На початку ХХ століття царі владарювали над населенням з 164 млн. чи не виключно селян, визволених зі справжнього рабства тільки покоління тому. Царі все ще провадили абсолютизм, якого в Західній Європі не знали ніколи — підпертий Православною церквою, що неї не торкалася будь–яка Реформація, та впроваджуваний через неосяжні маси летаргічної бюрократії.
Освічена еліта була розколота на "західників" (що вбачали Європу зразком та намагалися впровадити економічний розвиток та відповідальне урадування) та "слов'янофілів" (що вважали такі задуми недолугими та жадали зберегти питомо слов'янську культуру). Але низка воєнних поразок — від рук фрацузів та британців у 1855–6 рр. та від японців у 1904–5 рр. — втовкмачила урок, вивчений ще Петром Великим: воєнна сила в закордонні залежить сукупно від політичного та економічного розвитку вдома. Кріпосне рабство було відмінено після Кримської війни й такі–сякі представницькі засади впроваджено після воєнної поразки та ледве–не–революції 1905 року. Розвиток залізниці величезно збільшив промислове виробництво в 1890–х, підвівши Росію, на погляд деяких економістів, до порога економічного "злету". Але правлячий режим незмінно жахало, що промисловий розвій, яким би ключовим не був для воєнної ефективності, тільки заохочуватиме вимоги до подальшої політичної реформи. Тож влада давила дисидентів з такою жорстокістю, що тільки заводило їх до крайнощів "тероризму" (термін і засіб боротьби, винайдені саме російськими революціонерами в XIX ст.). Така закуція робила Росію, хай би й потрібним, але стидким союзником для ліберального Заходу.
На кінець XIX ст. увагу російського уряду було зосереджено на поширенні в Азії, але після поразки від Японії в 1904–5 рр. Росія перемкнулася на південно–східну Європу. Тут рухи національного опору, первісно засновані православними спільнотами Греції, Сербії та Болгарії, традиційно пошукували помочі від росіян — попервах як єдиновірців, потім як теж слов'ян. Всі троє заснували незалежні держави на протязі XIX століття. Але багато слов'ян, особливо сербів та сурідних їм хорватів, було в Австро–Угорщині. Тож чим дедалі успішніше нові слов'янські нації покріплювали свою осібність та незалежність, тим сильніше Габсбурги побоювалися і росту хвилювань у своїх меншинах, і ролі Росії, що тих заохочувала.

Австро–Угорщина
У Західній Європі — у Британії, Франції, Германії, Італії та навіть у Росії — націоналізм був силою зчеплення, хоча й такі "поглинутих народи", як поляки та ірландці, вже змагалися за незалежність. Але ж от монархія Габсбургів цілковито складалася з "поглинутих народів". У XVIIIст. тут була існувала пануюча німецька еліта, але навіть для німців тепер знайшлася батьківщина в сусідній на півночі новій Германській імперії. В 1867 році імперія Габсбургів ся перетворила на "Двоїсту монархію", надавши найміцнішому народу, мадярам, напів–незалежного статусу в Угорському королівстві. Це останнє з домінуючими німецькими "австрійцями" мало спільними тільки монарха (імператора Франца–Йосифа, що правив з 1848 р.), армію, скарбницю та міністерство закордонних справ. Мадяри, як і німці (та й, насправді, британці, що тих мадяри вельми поважали настільки, що будинок парламенту в Будапешті збудували на штиб лондонського), вважали себе панівною расою та гнітили решту проріднених слов'янських меншин, якими правили — словаків, румун та хорватів. У західній половині Монархії німецькі "австрійці" панували не лише над слов'янами на півночі (чехи), північному сході (поляки та рутени) і півдні (словени та серби), але й на італомовних землях на південних схилах Альпів, яких жадало нове Італійське королівство. На відміну від суворих мадярських попихачів Будапешту, помірковані бюрократи Відня намагалися терпимо ставитися до їм пілеглих національностей та надавали останнім права, рівні з німцями. Це в результаті геть паралізувало урядові механізми Відня та змусило імператора правити декреами. Багатюща суміш культур, безперечно, перетворила Відень на місто з унікально жвавим і блискучим розумовим і художнім життям, але віденська інтеллігенція дивилася в майбутнє з неспокоєм та інколи — з відчаєм.

Германія
І, наостанок, імперська Германія, наскладнійша й найпроблемніша держава з низ усіх.
Об'єднання Германії у 1871 р. створило націю, яка суміщувала економіку, найдинамічнішу в Європі, з режимом, що багато в чому ледве вишпортався з феодалізму. Династія Гогенцолернів правила Прусією за допомогою бюрократії та армії. Ті обидві набрані з лав "службових дворян" (Junkers, юнкери), що походили головне зі східних областей країни. Юнкерам гидувало саме існування Рейхстагу (парламенту), який невдало важив на владу ще з середини XIX століття. У новоз'єднаній імперії Рейхстаг представляв усі верстви германського населення, що побільшилося: аграрних консерваторів з величезними маєтками на сході, промисловців півночі та заходу, баварських фермерів–католиків півдня та, дедалі міцніше з розвитком економіки, промислові робочі класи долин Рейну та Руру, з їхніми лідерами–соціалістами. Рейхстаг голосував за бюджет, але уряд призначався монархом, кайзером, і монарху звітував. Канцлер був головним посередником між Рейхстагом і кайзером. Отто фон Бісмарк, хто першим тримав цю посаду, використав уповноваження, надавані кайзером, аби підкорити Рейхстаг власній волі. Його наступники були хіба посильними, що повідомляли Рейстагу вирішення Кайзера та маніпулювали парламентом, аби забезпечити схвалення бюджету. Самому кайзеру вони видавалися кимсь на подобу хатніх лакеїв, малозначними поряд з головою Генерального штабу.
В таких умовах особистість кайзера набувала крайньої ваги та значення. Тож на біду не тільки для Германії, ба й усього світу, на цей час дім Гогенцолернів призвів Вільгельма II. В ньому втілилися три риси, що можна назвати характерними для тогочасної германської правлячої еліти: архаїчний мілітаризм, роздуті амбіції та невротична підозрілість.
Установчо мілітаризм виявлявся в панівній ролі, яку армія грала в культурі старої Прусії. В Прусії вона головувала і багато в чому вона Прусію і створила; багато в чому подібно як перемоги армії над Австрією та Францією створили нову Германську імперію. В новій Германії армія соціально передувала, як то було в старій Прусії — домінування те просякало всі класи через обов'язкову трирічну загальну військову службу. Буржуазія набувала жаданого права носити уніформу, вступаючи до резерву, та охоче мавпувала звички військової еліти юнкерів. На нижчому рівні, відставні сержанти та прапорщики передували у своїх місцевих громадах. Кайзер завжди з'являвся у формі, яко Верховний воїтель, в оточенні військовиків. За кордоном їхній мілітаризм, з його безперервними парадами та святкуваннями перемог 1870 року, здавався радше кумедним, аніж загрозливим; таким би міг він буть і насправді, якби не був пов'язаний з другою рисою — амбіцією.
Сам Бісмарк, створивши Германську імперію, був уконтентований просто підтримувати її існування, але покоління наступників не так легко вдовольнялося. В них були всі причини важити на більше. Германія становила націю більше шестидесяти мільйонів людей, покріплену величним спадком у музиці, поезії та філософії. Її вченим, інженерам та мудрецям (не кажучи вже про солдатів) заздрив весь світ. Її промисловці вже перегнали Британію у видобутку вугілля та виробництві сталі, та разом з ученими початкували нову "інустріальну революцію", засновану на хімії та електриці. Німці пишалися своєю унікально вищою культурою, яка тримала рівновагу між деспотичним варварством східних сусідів та занепадницькою демократією Заходу. Однак, всередині цієї бучної, багатіючої та успішної нації зріла глибока розколина, що тільки поглиблювалася з нагромадженням здобутків і статків.
Зростання німецьких промислових галузей збільшувало число і вплив робітничого класу, чиї лідери, хоча й уже не революційні, дедалі сильніше наполягали на розширенні демократії та скасування суспільних привілеїв. Їхня партія, соціал–демократи, на 1914 рік стала найбільшою в Рейхстазі.
Маєтні класи мали свої суперечки, головним чином між землевласниками сходу та промисловцями заходу, але замирялися з огляду на спільну справу проти того, що ім виділося, як загроза соціалістичної революції. З початку ХХ століття вони взялися протидіяти тій "політикою поступу", заснованій на твердженні "національної величі". З кайзером на чолі, германські політики правого крила почали вимагати для Германії статусу не тільки Великої країни, але й Держави світового значення, Weltmacht. Єдиним суперником у цьому рангу була Британська імперія; але — якщо вона хотіла конкурувати з Британією — Германії потрібна була не тільки велика армія, але й велика фльота.
Нагромадити кошти на створення такого флоту можна було тільки через велику пропагандистську кампанію; а пропаганда ставала дієвою, тільки якщо Англію зобразити наступним затятим ворогом, що його німці мусять подолати, аби опосісти місце, яке вони вірили належало їм по праву.

Союзи–суперники
Німеччина вже бачила себе в оточенні ворогів. Коли Бісмарк створив Германську імперію в 1871 році, він дуже добре знав, що природним відгуком її сусідів буде об'єднатися проти неї, і він поклопотався, аби того не трапилося. Францію, з доброї причини, він вбачав непримиренною, хоча б уже тому, що та була змушена віддати свої провінції Ельзас і Лотарінгію. Тож він намагався укоськати її, заохочуючи колоніальні амбіції, які зіткнули б її лобами з Британією; та забезпечив, що вона не знайшла би союзників між інших держав Європи, зав'язавши останніх до власної системи альянсів. З Двоїстою монархією не виникало труднощів. В облозі внутрішніх проблем, вона була щаслива укласти Двоїстий союз з Германією в 1879 р. Її власним природним ворогом була новооб'єднана Італія, що важила на італомовні землі на південних схилах Альпів та на побережжі Адріатики, що все ще лишалося в руках Австрії; але Бісмарк зв'язав їх обох у Троїстому союзі, підтримавши італійські територіальні претензії проти Франції та її середземноморських володінь.
По тому залишалися дві флангові держави, Росія та Англія. Росія могла би стати, коли б дати їй шанс, грізним союзником Франції. Бісмарк твердо вирішив її такої можливості позбавити. Він ретельно плекав дружбу з нею та приєднав Росію до своєї "системи" через угоду 1881 року, що була потім поновлена у вигляді "Відновної угоди", по шести роках. Щодо Англії, Франція та Росія були її природними супротивниками, тож сильна центральна держава, що мала б стримувати тих обох, дуже пасувала британським державцям. Єдине, чого Бісмарк мав добру причину боятися, була війна на Балканах між Австрією та Росією, що розбурило би баланс, з таким клопотом встановлений. На Берлінському конгресі в 1878 р. він проштовхнув угоду, що поділяла Балкани на сфери впливу між Росією та Двоїстою монархією, та надав останній "протекторат" над більшою частиною найпівнічної і бунтівливої оттоманської провінції, Боснії–Герцеговини. Ця угода призвела до тривожного миру, що протривав до кінця століття, але бісмаркова "система" почала розвалюватися задовго до того.
Наступникам Бісмарка, з цілого жужма причин, забракло поновити угоду з Росією, таким чином лишивши ту відкритою до союзу з Францією. Це було страшною помилкою. Для Росії нова могутня Германія, якщо не була союзницею, то становила загрозу — таку, що їй можна було протистояти тільки військовим альянсом із Францією. Тим більше, що Франція становила джерело рясного інвестиційного капіталу, якого Росія потребувала, аби фінансувати оновлення своєї економіки. Отож у 1891 р. дві держави склали союз, Двоїсту Антанту, аби протистояти Троістому союзу, і групи–суперниці ночали змагатися у підсиленні військової могутності.
Британців спершу стривожив альянс межи її традиційними супротивниками, а динаміка міжнародних стосунків нормально диктувала би союз з Німеччиною, як природний наслідок.Те, що цього не сталося, почасти пояснюється традиційною англійською неохотою зав'язуватися в будь–які заплутані континентальні альянси, а почасти — надзвичайно незграбною германською дипломатією.Більш важливим за ті два, однак, стало вже згадане німецьке вирішення — збудувати флот, здатний кинути виклик британській владі на морях.
Зважаючи, що Германія вже мала найпотужнішу армію в світі, не було зразу очевидно — принаймні для англійців — нащо Германії взагалі знадобилася ще й океанська фльота. Досі, не зважаючи на промислове суперництво, британські стосунки з Німеччиною лишалися радше дружніми. Але відтак за якісну й кількісну вищість у кораблях почалися "морські перегони", що поступово змінили британську суспільну думку. На 1914 р. Англія рішучо вирвалася вперед, вже хоча б тому, що була готова приділяти більше ресурсів на суднобудування і не мала потреби, як німці, витримувати тягар гонки озброєнь ще й на суходолі. Але Англію не полишав клопіт не стільки щодо флоту, який Германія вже збудувала, як щодо того, який вона ще може зладнати — особливо якщо успішна війна надасть їй військову гегемонію над Континентом.
Тому Британія замирялася зі звичними суперниками. У 1904 р. вона владнала незгоди з Францією в Африці, встановивши стосунки, що стали знані як l'entente cordiale ("сердечна згода" — Пер.) . Лишалася ще Російська імперія, чия південна експансія до кордонів Індії тривало не давала спокою вікторіанським політикам, і підштовхнула англійців у 1902 році скласти формальний союз, перши за майше сто літ, з Японією, що набирала сили. Трьома роками пізніше Росія зазнала поразки у війні з Японією та ступила на край революції, тож у 1907 р. вона залюбки склала угоду з Британією щодо спірних кордонів Персії та Афганістану, таким чином створивши "Троїстий союз". Поза Європою, Британія пильнувала лишатися у дружніх стосунках зі Сполученими Штатами. Американський апетит до морської експансії, розгорівся від перемоги над Іспанією в 1899 р. та анексії володінь тої на Тихому океані, але британські політики розуміли, що велетенські ресурси Америки значать — сутички з нею треба уникати будь–якою ціною. Отож традиційні суперечки було приборкано, практично повністю відмовившись од присутності британської фльоти у Західній півкулі та ретельно плекаючи гармонію британської та американської еліти, базовану на "англо–саксонській" спорідненості та спільних політичних цінностях.
Хоча Британія не кріпила формальних союзів, крім Японії, німці жалілися, що англійці плетуть сітку, аби зловити й поневолити їх, і стосунки дедалі погіршувалися. У 1911 р., коли німці намірилися втерти носа французам — кинути виклик їхньому впливу в Марокко, влаштувавши флотові маневри коло Агадіру, британці відкрито стали на бік Франції. Багато хто в Англії та Німеччині почали вважати іншу країну природно ворожою, а війну між ними — неминучою.
Але, коли війна таки вибухнула трома роками пізніше, сталося це на іншому боці Європи, на Балканах, як сам Бісмарк похмуро передрік.

Балканська криза
Без заспокійливої правиці Бісмарка, стосунки між Австро–Угорщиною та Росією занепали так само гірко, як в Англії з Німеччиною. Проміж балканських держав австрійців більш за все тривожила Сербія, особливо тому, що їхній протекторат над Боснією–Герцеговиною ставив багатьох сербів під австрійський контроль. У 1903 р. заколот у Белграді повалив династію Обреновичів, яка трималася курсу погодження з Двоїстою монархією, та встановив натомість режим, що стояв на розширенні меж Сербії через звільнення сербів, підпалих чужоземній владі — насамперед тих, що в Боснії. Через п'ять років Австрія формально анексувала Боснію–Герцеговину, аби полегшити контроль над тими провінціями. Сербський уряд відповів на це, створивши відкритий "визвільний рух" для боснійських сербів з таємним терористичним угруповуванням "Чорна рука", агентів якої тренували й підтримували однодумці в сербській армії. В той же час, Сербія, з російської намови, стала в голові формування "Балканської ліги" сукупно з Грецією, Болгарією та Чорногорією. Ліга присягалася остаточно вичавити турків з півострова. Слушна їм нагода настала в 1912 р., коли турки заопікувались, обороняючи свої володіння в Лівії від нападу Італії. Італійський уряд плекав грандіозні амбіції (наперед Мусоліні поколінням пізніше) — повернути бучну велич Рисмької імперії. У Першій Балканській війні того року балканські союзники вигнали турків геть з усього півострова, крім клаптя землі під Адріанополем. У другій війні наступного року союзники–переможці чубилися між собою за розподіл здобичі.
Внаслідок цих двох воєн територія та населення Сербії подвоїлись, а заміри було стокрот заохочено. Але ж у Відні переважали страх і прикрість: страх од вочевидь необорно навального походу Сербії, що притьма заохочувало слов'ян–дисидентів в обох половинах Монархії; та прикрість од власної неспроможності дати сьому будь–якої ради. Отоді ж бо 28 липня 1914 року наступника трону Габсбургів ерц–герцога Франца Фердінанда в Сараєві, столиці Боснії–Герцеговини, забив Гаврило Принцип, підліток–терорист, навчений та озброєний сербською "Чорною рукою".

2. Незабаром війна
Криза 1914 року
Криза, яку зчинило вбивство ерц–герцога, попервах здавалася не гіршою за десь півдюжини попередніх, що виникали на Балканах з 1908 року на Балканах та мирно владналися за втручання Великих держав. Але тепер австрійці затялися остаточно роздавити сербського ворога. Вони висунули ультиматум, який за прийняття перетворив би Сербію на край, підлеглий Двоїстій монархії. Такого росіяни не стерпіли б, і австрійці те розуміли; тож перед тим, як оголосити вимогу, отримали від Берліну що називається "карт–бланш", запевнення в германській допомозі на випадок війни. Видавши такий порожній чек, германський уряд знав, що ризикує щонайменше європейською війною, але на сей час така війна в Берліні вбачалася чи не вповні неминучою. Військові лідери Германії розраховували що, чим раніше — тим краще, поки Росія ще не доповідно оклигала від поразки 1905 року, аніж трьома роками пізніше, коли закінчиться будівництво велетенських залізниць, профінансоване Францією, та запрацює програма мобілізації, що вивело б Росію в якісно іншу клясу військової сили. Сама Франція переживала фазу войовничого націоналізму після Анадірської кризи, та військово й психологічно була готова до війни. В Росії панслов'янські суспільні погляди сильно наполягали на війні, хай навіть уряд надто добре знав, наскільки слабка не лише армія, ба й режим у цілому, вже струшений в 1905 р. революцією, відлуння якої ще не завмерло. Що стосується англійців, їх інтерес до балканських справ був мізерний, а власні домашні негаразди — незчисленні; але якщо навернеться на Європейську війну, вони навряд чи стояли б осторонь, спостерігаючи, як Франція зазнає поразки від Германії. Тим пак від Германії, багато чиїх публіцистів не так давно визначали Англію своїм головним ворогом, від Германії, для якої перемога в Європі була тільки приступкою настановитися не тільки великою, а й Світовою державою.
У липні 1914 року Європа тож хилиталася на краю війни. Аби зрозуміти, чому вона шкопиртнула в прірву, ми тепер мусимо поглянути на інші дві частини, складові для Клавзевіцевої трійці: дії військовиків та пристрасті народів.

Стан військ на 1914 рік
Німецькі перемоги 1866–70 рр. відкрили нову главу у військовій та й політтичній історії Європи. Германський тріюмф загально бачили наслідком двох чинників, стратегічного і тактичного. Перший чинник — здатність Германії розгорнути на полі бою сили, значно більші, ніж були спроможні супротивники, і це з двої причин. Одна — розвиток залізниць і телеграфу, що вможливив швидке висування до театру бойових дій беспрецедентного числа людей. Друга — впровадження загального призову в мирний час, що забеспечувало не тільки наявність тих людей, але й те, що вони були вповні навчені й могли бути швидко мобілізовані в разі потреби. Такі армії — а на 1871 р. німецька, наприклад, уже перевищувала мільон солдатів — вимагали безприкланого рівня організації, що був завданням командного складу, чільник якого насправді ставав головнокомандуючим усіма силами. Це також вимагало передачі командних повноважень, що накладало нові обв'язки на офіцерів середньої та нижчої ланок. Битви більше не можна було вести й вирішувати на очах єдиного командуючого генерала. Бої могли поширюватися, як це було в Русько–японську війну на багато десятків миль. Розташувавши сили на полі бою, головнокомандуючий далі міг тільки сидіти у своїй штаб–квартирі на багато миль позаду лінії фронту та сподіватися на краще.
Таке розпоширення фронту підсилював другий фактор — розробка далекобійного озброєння. Введення затворів та гвинтової нарізки для піхотної зброї подовжили віддаль та точність стрільби настільки, що про фронтальні атаки не могло бути би й мови, якби одночасні зрушення в артилерії не забезпечували їм вогневу підтримку. З 1870–х віддаль вогню величезно збільшилася. На 1900–ті всі європейські армії були озброєні піхотними рушницями з прицілом до 1000 ярдів (~ 914 метрів) і вбивчо точними на половині тої відстані. Польові гармати, здатні робити до 20 пострілів на хвилину, тепер було устатковано прицілами до п'яти миль. Важка артилерія, яку досі використовували тільки для осадної роботи, зробили мобільною на залізницях і дорогах, і вона могла бити по цілях на відстані більше 25 миль. Армії, таким чином, потрапляли би під вогонь задовго до того, як навіть побачать ворога, не кажучи вже атакують його позиції.
У новаторській праці операційного аналізу La Guerre future ("Майбутня війна"), виданій у 1899 р., польський автор Іван Блох (Ivan Bloch) обрахував: у війнах, що ведуться з таким озброєнням, наступальні операції внеможливляться. Битви швидко вироджуються у кривавий безвихідний затор. Кошти на утримання велетенських армій у полі карколомно й невтримно ростуть. Економіки войовничих держав перенапружуються, і внаслідок — тягар, накладений на цивільне населення, всюди призводив би до революцій, що їх маєтні класи Європи почали жахатися. Книжка настільки точно провиділа хід і результат Першої світової війни, що наступні історики чудувалися, чому в той час до слів тих не прислухались. Але через пару літ по виходу книжки, пройшли дві війни, які показали що, хоча нові озброєння справді спричиняють до страшних втрат, рішучі битви все ж можливо вести та в них перемагати. В Південній Африці у 1899–1902 рр., не зважаючи на вміння та звитягу бурських стрілків, англійці зрештою перемогли у війні та приборкали землі — багато в чому завдяки кавалерії, чию кончину роками були пророчили й передрікали військові реформатори. Ще значніше, у 1904–5 рр., у війні, що з обох боків велася наймодернішою зброєю, японцям вдалося, поєднавши вмілу тактику піхоти й артилерії з самогубчою відвагою військ, завдавати росіянам поразки за поразкою та змусити їх запросити миру. Урок, узятий з цього європейськими арміями, був у тім, що перемога і зараз можлива для сучасно озброєних армій, чиї солдати не бояться смерти. Але наступний урок — перемога мала бути швидкою. Кампанія, що протривала трохи більше року, призвела до революції в Росії та поставила Японію на край прірви економічного колапсу. Прогноз Блоха, що жодна нація не зможе довго витримати воєнні дії в яких зайняті (словами Альфреда фон Шліффена, начальника Германського генштабу) "армії з мільйонів людей, що коштують мільярди марок", було сприйнято всім серцем. Всі держави Європи готувалися до швидкої війни, бо не могли реалістично зважати на ведення довгої; а єдиним шляхом скоротити війну було — атакувати першим.

"Гонка озброєнь"
У першій декаді ХХ століття європейські держави були зайняті конкурентною модернізацією збройних сил, що отримала доста неточну назву "гонки озброєнь". Уроки русько–японської війни пильно вивчали, особливо німці, що задовго поперед своїх суперників зрозуміли, що окопні укріплення важливі для захисту піхоти від артилерійського вогню, а мобільна важка артилерія надає величезну перевагу. Кулемети також довели свою цінність, але через швидкість вогню в 600 набоів за хвилину виникали складнощі з постачанням вогнеприпасів, а через те використання їх у мобільних діях ставало вкрай сумнівним. Всі армії додали кулемети до арсеналу, але тільки в оборонних боях на Західному фронті в 1915–17 рр. вони набули свого значення. Всі армії відмовилися від барвистих мундирів (англійці, звиклі воювати в пилюці колоніальних кампаній, випередили решту) та вдяглися у форму ріжних землистих відтінків, де їм нині малося воювати — за вийнятком французів, бо ностальгічні політики–націоналісти вважали за необхідне зберегти виразні багряночервоні штани, що внаслідок призвело до жахливих втрат. Всі змагалися, вводячи нові технології — аероплан та автомобіль, хоча в 1914 році ледве тільки використовували на додачу до кавалерійської розвідки, а другий здебільшого служив для перевезення штабістів та старших командирів. На протязі всієї війни головним траспортом і тяговою силою обіч залізниць переважно лишалися коні. Варто було військам вигрузитися з вагонів, як вони знову не могли рухатися швидше загонів Наполеона — чи пак і Юлія Цезаря. Нарешті, важливість бездротового зв'язку — та перехоплення сигналів — було загально визнано, особливо у морській війні. Правда, наземні передавачі були все ще наважкі на використання в польових умовах нижче армійських штаб–квартир, що вплинуло на характер боїв на передніх лініях фронту, що ми розглянемо в доцільному місці.
В озброєнні всі європейські армії були приблизно рівні. Тільки у використання мобільної важкої артилерії німцям вдалося наготувати неприємних несподіванок. Укладачам воєнних планів не спалося ночами не від устаткування ворожих армій, але радше від їхньої величини. Цю останню конечно визначало число населення, але також впливали суспільні рамки, що обмежували обсяг і тривалість призову, та фінансові вимоги, щи ставили межу витратам на призов. Із трьох головне зав'язаних держав, 67 млн. населення новооб'єднаної Германської імперії перевищувало, як ми бачимо, Францію з її 36 млн., але лишалося далеко позаду 164 млн. населення Російської імперії. У Франції демократична недовіра до мілітаризму обмежила військову службу двома роками, але більше 80% здатних чоловіків було прикликано до лав. В Германії військова служба тривала три роки, але число новобранців обмежували і бюджетні зауваги, і спротив Рейхстагу, що дедалі лівішав, як і неохота військовиків рекрутувати зі зростаючого та (як була думка) політично ненадійного міського населення. Десь тільки 54% наявних людських ресурсів було призвано до 1911 р., що в 1911 році становило германську армію мирного часу силою в 612 000 солдат на противагу французькій в 593 000. Обсяг населення Росії та відповідно розмір її армії (1 345 000) наводить жах на папері, але насправді був значно менш вражаючим через брак залізниць на висування сил до бою та адміністративну нездібність, так дошкульно виявлену поразкою 1905 року. Російська загроза тоді виглядала такою мізерною, що Шліффен у "плані", який він того року заповідав наступникові, практично геть чисто ігнорував її та зосередив усю силу германської армії супроти Франції.
Російська поразка 1905 року можливо заспокоїла німців, але нажахала французів. З 1908 року Франція заливала Росію грошима, аби наростити тій економічну інфраструктуру (особливо залізниці) та переустаткувати її армії у "Великому плані" військової реформи, що мала завершитися в 1917 році. Відтак німцям настала черга тривожитися. Вони більш не могли недооцінювати значення Австро–Угорщини як союзника, і в обох країнах було багато галасу про слов'янську загрозу західній цивілізації. Обмеження на питомо германський воєнний розвій зникли, а в 1912 р. було введено спішну программу розширення, що до 1914 рік чисельно збільшила армію до 864 000 чол. Франція відповіла подовженням військової служби до трьох літ, що надало їй сили в 700 000 у лавах в мирний час. В обох країнах додаткові витрати притьма проводилися через парламент, дедалі більше впевнений у неминучо му наближенні війни, що загрожуватиме самому виживанню нації. Коли війна таки спалахнула в 1914 році німці та французи з кожного боку мобілізували близько чотирьох мільонів чоловік, з яких приблизно 1,7 млн. німчцв та 2 млн. французів зіткнулися на Західному фронті.

Рішення на війну
Таким було становище, коли Австрія оголосила ультиматум Сербії у липні 1914 року. Австрійці затялися роздавити сербів, якщо потрібно то й збройною силою, та покладалися на свого німецького союзника, що той приборкає росіян, воки вони роблять своє. Німці були впевнені, що зможуть утримати Росію від втручання, але якщо й не вигорить, вони радше би взялися воювати поки власна армія неперевершено сильна, ніж зволікати доки шальки війської змоги невблаганно перехиляться до супротивників. Чого вже їм і на думку навіть не спадало, так це підвести Австрію. Двоїста монархія лишалася їх єдиним союзником (цілком слушно вони не зараховували італійців), тож її пониження та ймовірний розпад завдали би нищівного удару германському престижу та силі. Але дуже схожі розрахунки провадилися і в Росії. Для росіян залишити Сербію напризволяще значило зрадити всій слов'янській справі та втратити все надбане на Балканах з початку століття. Нарешті французам лишити Росію насамодну на поразку було рівне, що мирно змиритися з німецькою гегемонією в Європі та визнати себе третьорядною державою.
Все те цілком ясно розуміли в Берліні. Підтримавши австрійців, німуі знали, що важать на Європейську війну, але таку, що вони сподівалися виграти. Єдине питання стояло — чи ся війна буде також і світовою? Чи затягне до неї і Британію?
Це була можливість, наслідки якої ледве чи розглядали в Берліні, де ключові особи, що приймали рішення, перебували в стані, який психологи називають "когнітивним дисонансом". Британію було широко бачено основним і конечним ворогом; суперником, якого треба здолати, аби Германія опосіла їй належне місце Світової влади. Одначе Британію практично ігнорували в німецьким мілітарних планах. Армія полишала це фльоті, вважаючи, що які б експедиційні сили Англія не послала на поміч Франції — ті сили будуть замалі для клопоту. Але ж німецька фльота не могла нічого зробити — чи так вважала — поки не розбудувала морські кораблі, здатні протистояти Королівській фльоті, до чого ще була не готова. Для германського міністра флоти, адмаріла Графа фон Тірпітца, нагода війни була катастрофічною. Будь який британський експедиційний загін на Континент потрапить під поразку своїх союзників, як то вже бувало досі (і мало трапитися знову) в європейській історії; але війна все одно могла тривати далі, як у часи Наполеона — затяжна війна, до якої ніхто не готувався і в якій, як було загальне переконання, ніхто не може перемогти.
Німецький уряд таким чином поставив на британське невтручання, та в липні 1914 р. це здавалося слушною ставкою. З 1906 року британський уряд захлинався у клопотах од промислових заворушень удома та позірного знагла початку громадянської війни в Ірландії. З Агадірської кризи 1911 р. британські військові лідери провадили неформальні але ретельні штабні перемовини з французькими колегами про можливе відправлення експедиційного загону на континент, але уряд не вважав доцільним виявляти перемовини здебільшого пацифістському парляменту. Королевська фльота планувала всі свої дії з розрахунку на війну проти Германії, але прямого завдання перед нею не стояло. Існувала широке занепокоєння недружнім напрямком німецької політики, але ліва та ліберальна опінія лишалися твердо стояли за невтручання. Огиду до німецького "мілітаризму" врівноважувала ворожість до деспотичного російського режиму, чиї анти–єврейські прогроми та брутале переслідування дисидентів були однаково бридкі ліберальній свідомості. Також усе ще панувала думка, що імперським інтересам Британії загрожують більше Франція та Росія, ніж Германія. Комерційні та грошові зв'язки з Німеччиною лишалися міцними. Суспільна думка та парляментська підтримка отож лишалися надто непевними для сера Едварда Грея, секретаря у закордонних справах, аби він міг однозначно запевнити, що, в разі якщо криза переросте на війну, Британіязайме своє місце поряд зі співучасниками Потрійного союзу. Якби Германія не загарбала Бельгію, невідомо, чи не зберегла б Англія нейтралітет і чи надовго. Але Германія вторглася, і ми мусимо побачити чому.
З часів Фрідріха Великого німецькі військові планувальники стикалися з тою ж одною первинною стратегічною проблемою. Затиснені межи ворожою Францією на заході та ворожою Росією на сході (звично на додачу з ворожою Австрією на півдні), їхнньою єдиною надією уникнути поразки завжди було — розбити одного з ворогів, поки інший не наладнався втрутитися. Пруські перемоги 1866 та 1870 рр. було забезпечено тим, що Бісмарк успішно знешкодив Росію в обох конфліктах, але у 1891 році франко–російський альянс відродив дилему у найпохмурішому вигляді. Якого ворога треба розгромити першим? Шліффен твердо наладнався на Францію. Ніяка вирішальна перемога була неможлива на неозорих полях Польщі, але, якщо Франція зазнає поразки, росіян можливо швидко приборкати. Але тоді як досягнути швидкої та вирішальної перемоги над Францією? З 1871 року Франція розбудувала такі грізні фортифікації вздовж кордону з Німеччиною, що повторення 1870 року видавалося неможливим. Єдина відповідь наочно лежала у фланговому обході через нейтральну Бельгію; рухом доста міцним, аби розбити французьку армію вчасно, щоб розвернути сили на схід, де відбити чеканий російський наступ. Сам Шліффен, як ми бачили, не сприймав російську загрозу дуже серйозно, але на 1914 рік вона стала настільки суворою, що германські планувальники часом потерпали, що російські армії можуть вдертися до Берліну ще до того, як іхні власні сили досягнуть Парижа. Масове вторгнення через Бельгію таким чином було невід'ємною частиною німецьких воєнних планів, а збільшення чисельності німецької армії внаслідок реформ 1912–13 рр. здебільшого було зроблене, аби вторгнення це стало можливим.
Клаузевіц колись написав, що воєнні плани може й мають свою граматику, але позбавлені питомої логіки. Вже точно логіки не мало рішення германського Генерального штабу, що на підтримку австрійців у конфлікті проти Росії через Сербію, Германія має напасти на Францію, яка стояла осторонь суперечки, і вчинити це вторгненням у Бельгію, чий нейтральний статус було гарантовано угодою 1831 року, на якій поставили підписи і Німеччина, і Британія. Про стан речей у Берліні промовисто свідчить те, що Теодор фон Бетман Гольвег, канцлер Германії, вбачав своїм завданням не піддавати сумніву це рішення, а виправдовувати його, як порушення міжнародного права, необхідне для ведення справедливої війни на захист. Аби війна здавалася справедливою та оборонною, треба було зробити, щоб Росія виглядала агресором. Саме це й було головним клопотом германського уряду в останні дні кризи.
Сербія, як і чекалося, відкинула австрійський ультиматум, і 28 липня Австрія оголосила війну. Відтоді військові розрахунки визначали прийняття рішень у кожній європейській столиці. 30 липня цар Микола II з великим ваганням наказав почати мобілізацію всіх російських збройних сил. Загально вважалося, що мобілізація неминучо веде до Aufmarsh, висування армій до вторгнення на територію сусідів, і що така мобілізація неминучо призводить до війни. Мобілізація таким чином подібна вихопленому пістолю; хто встигне перший, отримує величезну стратегічну перевагу. Але, якщо Росія й не зробила це першою, її адміністративна відсталість та величезні відстані, що мусили подолати її резервісти, тільки погіршували й без того невигідне становище відносно компактнішої та краще організованої Германії. Насправді ні для неї, ні для її французького союзника мобілізація зовсім не обов'язково значила війну, але для Германії мобілізація таки враз перетікала в Aufmarsh, а Aufmarsh — у вторгнення в Бельгію, розписане до останньої хвилини. Російська мобілізація давала їм привід. Спроби кайзера, що запанікував, в останню мить затримати справи, були марні. 1 серпня в Берліні було віддано наказ до мобілізації. Наступного дня було оголошено ультиматум на вільний прохід через Бельгію, і коли його було відкинуто, німецькі війська 3 серпня перейшли кордон.
В Англії вторгнення в Бельгію з'єднало до того глибоко розділену суспільну думку. Ще з XVI століття наріжним каменем британської фльотової політики було, що Нідерландам не можна дозволити потрапити до ворожих рук, і це переконання стало мало чи не безтямним, незалежним од партійної політики. Британський уряд враз оголосив ультиматум, де вимагалося гарантій, що бельгійський нейтралітет буде збережено. Відповіді не надійшло, і 4 серпня Британія огосила війну Германії. Ліберальні турботи щодо прав малих націй сурядно з традиційним консервативним клопотом про дотримання балансу сил у Європі зробили парляментарну підтримку ледь не одностайною. Стан війни було оголошено по всій Британській імперії та почалася "Перша світова війна".

3. 1914 рік: Початкові кампанії
Народний відгук
Війну, що спалахнула, зустріли з ентузіазмом у значних містах усіх держав–учасниць, але такий міський захват не обов'язково свідчив про типове ставлення у суспільстві в цілому. Особливо у Франції настроєм радше була стоїчна покора — ймовірно характерна для всіх селян, прикликаних до призову та змушених залишити свою землю на догляд жінок і дітей. Але всюди народ підтримував свій уряд. Се не була "обмежена війна" між задерикуватими дуками. Війна тепер стала народною справою. За минуле століття національну свідомість зформували державні освітні програми, спрямовані на формування вірних та слухняних громадян. Справді, з тим, як суспільства ставали чимдалі світськими, поняття Нації, з усім її військовим обладунком та спадком і традиціями, набуло мало не релігійного значення. Призов сприяв індоктринації, але не був головним для неї : суспільна думка в Британії, де призов не впровадили до 1916 р., була так само виразно націоналістична, як і деінде на Континенті. Для мислителів, насичених теоріїє Дарвіна, війна видавалася випробуванням "мужності", чого не дозволяло зручне міське життя. Тота "мужність" вважалася головною, якщо народи були "здатні до виживання" у світі, де прогрес — чи так вони вірили — був результатом радше конкуренції, ніж співпраці між націями, подібно як межи біологічними видами. Ліберальний пацифізм лишався впливовим у західних демократіях, але його також широко сприймали, особливо в Германії, як ознаку морального занепаду.
Така витончена войовничість зробила прихід війни бажаним для багатьох інтелектуалів, як і для членів старих правлячих класів, що з захватом взялися до своєї питомої справи провідників на війні. Маляри, музиканти, академіки та письменники змагалися, пропонуючи послуги своїм урядам. Осібно для малярів, футуристів в Італії, кубістів у Франції, вихровістів в Англії (Vorticism, скороминущий рух у мистецтві, вважається єдиним значним британським плином початку ХХ століття. Протривав до трьох років, не довше. Стиль виріс із кубізму, але був більше схожий на футуризм своєю прихильністю до динамізму, епохи машин та всього модерного). Назву "вихровізм" рухові надав Езра Паунд у 1913 р. — Пер.), експресіоністів у Німеччині, війна здавалася провісницею визволення від заяложеного суспільного устрою, до чого вони самі закликали все минуле десятиліття. Робітники в містах чекали на захоплюючу та, сподівано, коротку відпустку від нудьги буденної. У демократіях Західної Європи масовий захват, покріплений урядовою пропагандою, закружив і не запальних. У менш грамотних і розвинених суспільствах далі на схід, традиційна феодальна відданість, сильно покріплена релігійною підтимкою, так само сприяла масовій мобілізації.
Треба ще пам'ятати, що кожен уряд міг скласти вірогідну причину. Австрійці воювали за збереження своєї історичної багатонаціональної імперії, опираючись розпаду, зпровокованому Росією, давньою суперницею. Росіяни билися за братів–слов'ян, захищаючи свою національну гідність та на виконання зобов'язань до союзної ним Франції. Французи билися, захищаючись од нічим не спровокованої агресії свого одвічного ворога. Британці воювали на захист міжнародного закону та щоб випередити найбільшу загрозу, що виникла для них на Континенті з часів Наполеона. Німці билися на допомогу своєму єдиному, що лишився, союзникові, та щоб відкинути загрозі зі сходу, бо слов'яни злигалися з заздрими супротивниками на заході, аби задушити повноправний розвій Германії у Світову державу. Такі пояснення й докази уряди представили своїм народам. Але народи не треба було заохочувати батогами державної пропаганди. Нап виконання простого патріотичного обов'язку люди ставали під прапори та йшли воювати.
Німецький военний письменник Кольмар фон дер Гольц попереджав наприкінці XIX ст., що будь–яка європейська війна в майбутньому призведе до "виходу народів", і він не помилився.У серпні 1914 року армії Європи мобілізували близько 6 мільйонів осіб і кинули їх супроти сусідів. Німецькі армії вдерлися у Францію та Бельгію. Російські — в Германію. Австрійські загони — в Сербію та Росію. Французькі армії перейшли кордон, атакувавши німецький Ельзас–Лотарінгію. Британці виправили експедиційний загін на поміч французам, впевнено правлячи до Різдва дійти до Берліна. Тільки італійці, зобов'язані по Троїстому союзу лише до оборонної війни, оминувши британські воєнні дії, розважливо очікували, до чого прийде. Якщо "Союзники" (як стала загально відома франко–російсько–британська спілка) виграють, Італія може здобути землі, яких вона жадала від Австрії; якщо випаде "Центральним державам" (австро–германцям), Італія могла б отримати не лише спірні землі на кордоні з Францією, Ніццу та Савойю, але ж і французькі надбання в Північній Африці долучити до Середземноморської імперії, яку Італія почала здобувати за рахунок турків. Італійською політикою керувало, як з милою відвертістю об'явив тодішній прем'єр–міністр, sacro egoismo, святе себелюбство.

Вторгнення в Бельгію
Ми вже бачили, як воєнні пляни всіх учасників будувалися на припущенні що війну, аби уникнути катастрофи, треба втримати короткою; і що успішний напад — єдина тому запорука. Ніде в це так твердо не вірили, як у Берліні. Генеральний штаб вирахував, що французьку армію треба розбити не довше шести тижнів, аби встигнути переправити достатні сили, якими можна зустріти та перемогти очікувану російську атаку на сході. Цього можна було досягти тільки великим фланговим маневром через Бельгію, що задумав Шліффен — маневром, спрямованим не тільки завдати поразки французьким арміям, але й оточити та знищити їх у Schlacht ohne Morgen — "битві без надії на завтра", нищівним остаточним ударом. Гельмут фон Мольтке, наступник Шліффена та небіж великого фельдмаршала, що привів пруські сили до перемоги в 1866 та 1870 рр., видозмінив плян, аби краще захиститися від можливого французького вторгнення в південну Німеччину та позбутися необхідності одночасно захоплювати Голандію — якби війна затяглася, нейтральна Голандія виявилася б суттєвою для німецької економіки. По війні Мольтке звинуватили, що він зруйнував шліффенів задум, але пізніші розгляди довели рекомендації Шліффена неможливими з погляду логістики. Німецьке вторгнення в Бельгію було загально очікуване — залізничні колії, збудовані вздовж бельгійського кордону цілком викривали гру — але французькі та англійські штаби з розрахунків дійшли висновку, що обмеження і в логістиці, і в людській силі утримають рух до правобережжя Мейзе. Тільки два додаткових армійських корпуси, створених завдяки німецькій воєнній реформі 1911–12 рр., та незвичне використання резервістських загонів у фронтових лавах надали Мольтке змогу реалізувати ідеї Шліффена та розгорнути напад в такому масштабі, що повністю заскочив Союників зненацька.
Бельгійці підготувалися до німецького вторгнення, збудувавши великий фортифікаційний комплекс у Льєжі. Щоби впоратися з ним, німці використали свою головну "таємну зброю" — мобільну обложну артилерію, особливо важкі гавбиці (зроблені на австрійських заводах фірми "Шкода"), чиї снаряди пробивали сталь і цемент, та шарпали гарнізон, коти той не здався. До 17 серпня шлях було розчищено, і німці рушили далі через Бельгію. Перед себе германські армії гнали хвилю біженців. Вони загромадили дороги возами, завантаженими тим, що вдалося врятувати з особистого майна — перший струмок нескінченної багатостраждальної повені зірваних з кореня людей; повені, властивої решті воєн до самого кінця століття. Ті, хто лишися, зазнали суворого ставлення загабників, що мало наміром попередити "народну війну" саботажу та замахів, яку французи розгорнули проти нападників у 1870 році. Саботажники та francs–tireurs ввижалися німцям за кожним рогом, тож германські війська арештували та розстріляли близько 5000 цивільних бельгійців та безладно підпалювали будинки, серед них і середньовічний університет у Лувейні. Сильно перебільшені повідомлення про звірства поширилися в Британії, покріпивши суспільну підтримку війни, що хутко почала виглядати, як хрестовий похід проти варварського германського мілітаризму — погляд, що досягнув впливових рівнів у Сполучених Штатах. Якби навіть самого вторгнення виявилося недостатньо, щоб спровокувати Британію, способи, якими німецькі сили впроваджували окупаційний порядок, створили б майже необорний тиск втрутитися.

Битва на Марні
Тимчасом генерал Жозеф Жоффре, французький головнокомандуючий, почав власний наступ далі на підень — попервах в Ельзас–Лотарінгію, в немалому щоб задовольнити суспільні настрої, а за тим на північ у фланг германського нападу. Всюди французькі сили було відбито з тяжкими втратами, головним чином у сутичках з наступаючими німцями, чия важка артилерія части знищувала французькі підрозділи, задовго до того, як ті могли налаштувати свої легші гармати. Французькі армії таким чином уже почали відступати, коли німецький фланговий маневр почав набувати сили. Праве крило німецьких сил, Перша армія генерала фон Клюка, пройшла через Брюссель 20 серпня, та двома днями пізніше зустріла лівий край Союзників під промисловим містом Монс. Тут два корпуси Британського експедиційного загону під командуванням фельмаршала сера Джона Френча притьма було введено в дію, і вони ледве встигли зайняти позиції, як їх було атаковано. Разом з французькими союзниками праворуч, їх було змушего до відступу, що тривав два спечних тижні поки нарешті, на початку вересня, план Шліффена розклеївся. Союзники контратакували; і вся німецька стратегія розвалилась.
Історію так названої битви на Марні переповідали безліч різів, і кожен з учасників перебирав на себе левину частку впливу та значення. Можливо, найбільш зв'язна розповідь належить Жоффре: він пізніше сказав, що не відає, хто виграв битву, але точно знає, кого б звинуватили, якби її було програно. Коротко кажучи, сталося от що. Клюк отримав наказ вийти до рубежа на південному заході од Парижа з ціллю оточити й завершити знищення французьких армій. Але 30 серпня він вирішив, що замість проведення цієї грандіозно амбітної операції йому радше треба надати переваги утриманню контакту з армією генерала фон Бюлова на своєму лівому флангу, який було вповільнено французькими контратаками. Зі схвалення Мольтке він тож відхилився в наступі від напрямку на південний схід од Парижа. Тимчасом Жоффре використовував залізничну сітку, аби перекинути сили зі свого правого крила під Париж, де вони тепер ставали загрозою незахищеному правому флангу Клюка. 4 вересня Жоффре зупинив відступ своїх головних сил та водночас кинув цю нову армію проти Клюка. Коли Клюк розгорнув лави на зустріч, виник розрив між його лівим флангом та правим Бюлова, куди почали проникати британські та французькі сили. Фон Мольтке, на 150 миль позаду фронту в Люксембурзі отримуючи тільки уривчасті звіти від армійських командирів, стривожився. Він уже ослабив свої сили, надіславши два корпуси на Східний фронт, де становище, здавалося, складалося вкрай погане. 8 вересня він виправив голову розвідки полковника Хентша з'ясувати обстановку та наділив того необмеженими повноваженнями на втручання. Хентш знайшов обидва армійсьйські штаби у безладі й замішанні та погодився на їхні наміри відступити. Вся германська лінія відкотилася до Ени, французи та англійці обережно йшли слідом. Там німці закріпилися на позиціях, які надалі успішно захищали наступні чотири роки.

Перша битва на Іпрі
Мольтке, хистка натура і в найкращі часи, тепер геть занепав духом. Його зняли з командування німецькими арміями та замінили воєнним міністром Еріхом фон Фалькенгайном. Фалькенгайн розумів не гірше за інших, як важливо досягти перемоги, поки не стало зовсім зимно. Він спішно кинув усі приступні підрозділи на порятунок плану Шліффена, наказавши обійти фланг Союзників з півночі. Жоффре відповів подібно ж, поставивши північну ділянку фронту під оруду найталановитішого з своїх підлеглих, генерала Фердинанда Фоха. Узбережжя утримували залишки бельгійської армії, які недовго чинила опір під Антверпеном за галантною хоч і несуттєвою підтримкою допоміжного англійського загону, поки 6 жовтня були змушені відступити. Британський експедиційний загін, тепер уже складаючи три корпуси, ледве встиг зайняти позиції праворуч од бельгійців на Іпрі, коли, 30 жовтня, німці пішли в наступ.
Обидві сторони знали, що се може бути вирішальна битва війни. Англійці задіяли практично всю свою стару регулярну армію, чиі навички більш ніж компенсували її невеличкий розмір. Фалькенгайн атакував чотирьма новоствореними армійськими корпусами, деякі підрозділи складені здебільшого з нетренованих студентів допризовного віку. Вони атакували з війдчайдушною хоробрістю, тисячі було викошено вогнем англійських рушниць та кулеметів під селищем Лангемарк. В Німеччині це отримало ім'я Kindermord, "Побиття немовлят". Але британська лінія ледве та втрималась, і 11 листопада було відбито останній німецький наступ.
У Першій битві на Іпрі, як її відтоді назвали, настав кінець старої британської армії. Так само скінчилася й рухома війна на Західному фронті. Траншеї, спішно викопані у болотистих землях під Івром, стали часткою лінії від Пінічного моря до швейцарського кордону, якій судилося, як ми бачили, лишатися суттєво незмінною ще на протязі чотирьої страшних літ.

Східний фронт у 1914 році
На Східному фронті становище було значно заплутанішим. Політична логіка мала би напучити австрійців зосередити атаку на Сербії, першонагоді до війни, а росіян — просуватися якомога швидше на південь, аби врятувати сербів. Не так сталося, як ладналося. Обидва уряди малі різнобічні цілі. Російський уряд, звичайно, відчував сильний тиск надійти напоміч сербам, головним чином з боку націоналістів–панславістів, які п'ятдесят минулих років становили рушійну силу російської експансії на Балканах. Але наявний був і не слабший тиск на допомогу французам від ліберальної буржуазії, чиї зв'язки з Заходом було зцементовано французькими позиками та інвестиціями. Існувала також значна про–германська фракція, особливо серед дворової аристократії, яка тимчасово примовкла, але набувала дедалі більшого впливу з тим, як війна тривала. Верховне командування було розколоте політичним і фаховим суперництвом, яке цар намагався залагодити, створивши дві зовсім окремішні групи армій під умовним командуванням свого дядька Великого князя Ніколая. Кожна група мали вести свою окрему війну: одна на північному заході Польщі та у Східній Прусії, друга на півдні Галіції проти Австро–Угорщини.
З самого 1911 року, коли почалося велике збільшення лав німецької армії, французьке Верховне командування роз'яснювало росіянам необхідність швидкого наступу, аби відтягнути якомога більше німецьких сил від офензиви на заході. Північна російська армія зробила все, що могла. 15 серпня, поки укріплення Льєжа все ще утримували германські сили на заході, Перша російська армія генерала Рененкампфа загналася в Східну Прусію зі сходу та через п'ять днів завдала німцям дошкульної поразки при Гамбіннені. В той же день Друга армія генерала Самсонова пішла в наступ з півдня, загрожуючи німецькому правому флангу. Німецьке зосередження проти Франції залишало тільки одну армію на захист східних кордонів. Її командир, генерал фон Пріттвіц, запанікував та наказав до загального відступу за Віслу.
Але Східну Прусію, історичну батьківщину пруської монархії, не можна було так легко покинути. Пріттвіца змістили, висунувши назамін грізну пару з Пауля фон Гінденбурга та Еріха Людендорфа. Гінденбург, сутий зразок питомих пруських чеснот, служив у війгах 1866 та 1870 рр та був прикликаний з відставки у 66 літ. Людендорф, його голова штабу, професійний військовик з середніх суспільних верств, виявився шалено здібним і в незчислимих бюрократичних битвах щодо збільшення війська перед війною, і вражаючими діями на її початку, коли він проїхав у захопленому авті між зовнішніми фортами у самий Льєж, задурив голову властям та змусив їх до здачі центральної цитаделі. Прибувши до місця ті двоє прийняли план уже розроблений головою Пріттвіцевого штабу, не менш вправним полковником Максом Гоффманом: малося залишити рідку кавалерійську запону на вповільнення наступу Ренненкампфа зі сходу, а масу німецьких сил зосередити проти Самсонова. Успіх цього маневру немалим завдячував тому, що німці наперед знали плани росіян, прослуховуючи радіоперемовини тих, ведені en clair (відкритим текстом), а ще більше — ініціативі німецького командира корпусу генерала фон Франсуа, щоо зневажив накази триматися в обороні та рішучо виступив, аби відрізати Самсонову відхід на південь. Триденна битва під Танненбергом (27–30 серпня) призвела до 50 000 росіян убитими чи пораненими, а 90 000 потрапили в полон. Це була одна з найбільших воєнних перемог усіх часів та з тої пори її вивчають у воєнних коледжах, але вплив її на результати війни був ніякий. Єдиним тривким її результатом стало те, що в Германії Гіндебурга з Людендорфом стали вважати напівбогами. У наступних боях на Мазурських озерах німці полонили ще 30 000, але втратили 100 000 своїх солдат.
Далі на південь австрійці, як і росіяни, добивалися ріжного водночас. Конрад фон Готцендорф, їхній командуючий, найбільше й найперше волів раз і назавжди розправитися з непевними сербами, але чотири російські армії насувалися на нього на кордонах Галіції, а з Берліну він щодня отримував послання, що спонукали стати до бою з росіянами і тим полекшити тиск на німецьку армію. З обох боків дивлячись, Конрад прийняв найгірші з можливих рішень. Його наступ на сербів було проведено абияк без підготовки. Серби були загатовані в боях бійці та погнали австрійців назад через кордон з утратами в 30 000 чоловік. Конрадова атака на північ у російську Польщу призвела до безладних зустрічних сутичок, поки зрештою російська загроза його правому флангу не змусила його відступити в Карпати, покинувши ключову фортецю Перемишль і загубивши ще 350 000 солдат. Німці відгукнулися на його дедалі відчайливе нукання про поміч, атакувавши через західний кордон Польщі у напрямку до Варшави. У листопаді, поки англійці билися на Іпрі, велетенські й безрезультатні битви точилися коло Лодзя, в яких кожен бік втратив близько 100 000 чоловік. Тоді невгамовний Конрад затіяв зимовий наступ через Карпати, щоб відібрати Перемишль назад. Кампанія розвалилася у виючих завірюхах, а Перемишль здався в наступному березні. На той час армія Габсбургів втратила більше двох мільюнів людей.
Отож на кінець 1914 року коротка війна, до якої європейські армії готувалися цілих сорок років, скінчилася; але ніхто в ній не переміг.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.93989396095276 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …