

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	803
Творів:	12163
Рецензій:	18711

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Фантастичний кримінал;)

Останнє роздоріжжя(част. 2)

© Грет Кос, 07-06-2007
Останнє роздоріжжя Частина друга Пройшов вже не один тиждень від смерті Риби. Я ще жив, а значить добре попрацював. Я відпустив бороду і збрив довге фіолетове волосся. Дві сережки в брові і штучна родимка на скроні. Я лежав в ліжку з трьома проститутками і думав, як мені добре. Мені перестали снитись мої жертви. Мені взагалі перестали снитись сни. І це чудово, тому що кожен мій сон був кошмаром. Я вбив свою совість потужною дозою бабла. Я переміг. А може і програв, перетворившись на відмороженого бандюка. Поки що я був щасливим, і мене не обходило нічого крім рахунку за проституток. Це потрійне задоволення багато коштувало, але було цього вартим. --Ніч закінчилась.—сказала одна з проституток з ангельським личком.—Час розплачуватись. Я подивився на схід сонця і протягнув їй кредитку. Відколи легалізували проституцію, вони приймали і кредитки. Я обняв найближчу до мене проститутку, але вона вилізла з моїх рук і сказала: --Вибач, твій час закінчився. Я розгнівано став вдіватись. Я міг би заплатити гроші, щоб її обняти, але це коштувало занадто дорого. Раптом задзвонив телефон. Одна з проституток підняла трубку, потім глянула на мене і сказала: --Тебе. Спочатку я здивувався, а потім сказав: --Скажи, що помилились. --Точно не помилились.—сказала проститутка і кинула трубку мені. --Ало. --Це Ренесанс.—сказав голос з трубки.—Приїжджай. Треба поговорити. Він кинув трубку. А я навіть не знав, що мені робити. Як він мене знайшов? І нашо я йому здався? Вже через годину я збрив свою “боріду”, надів парик і загримувався. Тепер я був патлатим блондином з сережкою в носі. Все моє обличчя було дирявим як друшляк від сережок. Зате я завжди міг всадити сережку в будь-яку з цих дірок. Люди запам’ятовували тільки особливі прикмети. Сережки, шрами і родимки. Якщо когось попросять мене описати, він скаже, що в такому-то місці в мене родимка, в такому-то сережка, такий-то одяг, таке-то волосся. Зате ніколи не скажуть, якого кольору мої очі і який в мене ніс. І ще ефект ілюзії. Сережки в певних місцях створювали ілюзію і трохи викривляли моє обличчя. Принаймні так казав чувак, який вставляв мені перші сережки. Треба було просто переставити родимку, щоб стати іншою людиною. І ось я стояв перед маєтком Ренесанса. По дорозі я заскочив в платний туалет і ще раз змінив образ. Тепер в мене були вуса і бородавка на щоці. В такому вигляді я майже завжди показувався Ренесансу. Охоронці провели мене в кімнату Ренесанса. Але замість нього в кріслі сидів Черепашка, його права рука. Чому його називали Черепашкою? Колись в нього була кличка Мікеланджело, як в черепашки-ніндзя з улюбленого мультику Ренесанса. Тому його називали або Леонардо, або Донателло чи Рафаель. І щоб не плутати, його перехрестили на Черепашку. --Так ось як виглядає найкращий кілер Ренесанса.—сказав Черепашка. --Де Ренесанс?—спитав я, не поспішаючи сідати. --В нього важливі справи.—Черепашка посміхнувся, показав рукою на диван і сказав.—Сідай. Треба поговорити. Черепашка добрався так високо тільки через свою щиру посмішку і здатність до блиску вилизувати задницю Ренесанса. В нього не було харизми і сильного характеру. А без цього в кримінальному світі не вибратись на вершину. Я сів на диван перед Черепашкою і сказав: --Спочатку скажи, як ви мене знайшли? --Ти використав кредитку. Все це фіксується в базі даних, до якої підключився наш хакер. --Багато бандюків мають доступ до цієї бази? --Не переживай. Тільки в нас є такий геніальний хакер. Я всівся по зручніше і сказав: --Тепер говори. --Є робота для тебе. --Я вже не приймаю замовлень. --Знаю. Але це замовлення особливе. Треба завалити морепродуктів. --Я чув, що хтось завалив Рибу. Замовте йому його слуг. --Якби ми знали, хто завалив Рибу, ми б так і зробили. Морепродукти вже місяць хочуть вийти на його слід. Без результату. Це справжній професіонал. --І тепер його шукає весь кримінальний світ. --І поки вони шукають його, ти зможеш непомітно перевалити морепродуктів. Черепашка підняв з підлоги сумку з грошима і висипав гроші на стіл. Купка була в два рази більшою, ніж за Рибу. --Це за кого? --Половина суми за всіх морепродуктів. --Ні.—сказав я.—Це смертний вирок. --Я розумію. Тобі треба подумати. Даю тобі тиждень на роздуми.—Черепашка витягнув з кишені пластикову картку і протягнув її мені.—Зайди в “Червону ромашку”. З цією карткою ти зможеш тиждень безплатно користуватись їхніми послугами. Якщо надумаєш взяти замовлення, заходь в будь-який час. Подумай про гроші, які ти заробиш. --Я подумаю.—сказав я і, взявши картку, пішов до виходу. Дивно, що зі мною говорив Черепашка. Раніше зі мною говорив тільки Ренесанс. Це означало, що в Ренесанса або важливі справи, або великі проблеми. Він довіряв Черепашці найбільше зі своїх підлеглих. Але він не сказав йому про Рибу. І це щось означало. Ренесанс довіряв тільки собі. Я і не думав валити морепродуктів. Плати за Рибу мені цілком вистачало. Я вже вклав ці гроші і непогано заробив. Настав час вилізти зі світу бандюків і дихати легальним повітрям. Я хотів поскоріше покинути це місто, щоб не вляпатись в якийсь кримінал. І тільки одне мене тут тримало—картка Черепашки. “Червона ромашка” була найелітнішим борделем Ренесанса. Тут працювали найгарніші і найвправніші тутки. І ця картка давала право місяць безплатно користуватись їхніми послугами. Картку купили три тижні тому. Лишився ще тиждень, і я вирішив не марнувати часу. Я зайшов в “Червону ромашку”. Мене зустрів альфонс, яких тепер називали завідуючими борделю. Його обличчя, його одяг, ходьба, голос і все що в нього було чітко говорило, що він гомосек. Так ніби він написав собі на лобі “Я “підарас” і пишаюсь цим”. --Чим можу допомогти?—спитав він, оглядаючи мене, як сексуальний об’єкт. --Треба розслабитись.—сказав я і показав картку Черепашки. --Заходьте.—посміхнувшись, сказав він і повів мене за руку до головного залу. Мене нервувало те, що він взяв мене за руку. Якби в мене був поганий настрій, я б йому цю руку зламав. Головний зал являв собою велику круглу кімнату, пофарбовану на червоно. В ній не було меблів і вікон. По суті це був прилавок, на який виставлявся весь товар. Половина кімнати яскраво освітлювалась, другу навпаки затінили. --Почекайте тут.—сказав альфорнс і кудись побіг. Я стояв в затіненій частині кімнати. І через якийсь час гомосек-завідуючий привів в освітлену частину десять дівчат з номерками. Я прекрасно бачив їх. А вони взагалі не бачили мене. Так, як на розпізнанні злочинців. Я по черзі роздивлявся кожну з них. Я думав, що вони будуть гарнішими. Попереднього разу мені запропонували набагато якісніший товар. Дивно. І раптом я побачив №7. Всі інші тутки миттєво поблідли і зів’яли на її фоні. Це була невинна істотка років 18-ти. В неї була та іскорка, яку я зустрів тільки в Олі. В них навіть було щось спільне. Ангельське личко, довге чорне волосся, прекрасні карі очі і посмішка, в яку неможливо не закохатись. --Розверніться.—сказав Альфонс, і тутки розвернулись. Її тіло теж мене приворожило. Я довго дивився тільки на неї, не помічаючи інших. А потім просто сказав: --Номер сім. Альфонс чомусь здивувався, потім посміхнувся і вивів всіх інших туток з кімнати. Світло ввімкнулось, а ангел під сьомим номером взяв мене заруку і повів в свою кімнату. Мені здавалось, що я вмер, а вона тягне мене в рай на сніжно-білих крилах. Правда після мого буйного минулого, квиток в рай дорого мені обійдеться. Я просто йшов за нею, не вірячи що на світі ще є такі чарівні істоти. --Як тебе звати?—спитав я і посміхнувся. --Оля.—відповіла вона.—А тебе? Навіть голос її виявився прекрасним. Цікаво, що їхні імена теж співпадали. Якась містика. --Олег.—сказав я, назвавши нове ім’я, яке отримав після вбивства Риби. Вона затягнула мене в свій номер і, накинувшись на мене, стала стягувати з мене одяг. Тепер в ній проснувся якийсь звір, який раніше ховався за ангельськими крилами. І це мені подобалось. Вона була всім тим, чого мені не вистачало в інших жінках. І хоч вона була молодою і недосвідченою, секс з нею здався мені найкращим за останні десять років. Я лежав в ліжку, обнімаючи її ніжне молоденьке тіло... Відчуваючи, що в мені проснулась любов, яка вже давно не давала про себе знати. А я думав, що вона здохла разом з совістю. Дивно. --Ти такий гарний.—сказала вона і повернулась до мене. --Не такий гарний, як ти.—сказав я і поцілував її. --Я зараз прийду.—сказала вона і, накинувши на себе мою футболку, включила світло. Оля вибігла в коридор, а я став оглядати кімнату. На тумбочці біля ліжка стояла фотографія якоїсь дівчини. Я взяв фотографію, щоб краще її роздивитись, і мало не впав з ліжка. На фотографії була Оля, та сама дівчина, яка завагітніла від мене 16 років тому. Але що її фотографія робила в кімнаті цієї Олі? Невже ця Оля була дочкою Олі на фотографії. Блін. Я трахнув дочку своєї дівчини. Стоп. А якщо це і моя дочка? Ні. Тоді б їй було 16 років. А цій Олі було 18. Інакше вона б не працювала в легальному борделі. Але коли я зустрічався з Олею на фотографії, в неї не було 2-річної дочки. Я завів свою уяву в тупік. І тепер сидів в ліжку з неврубаним обличчям, чекаючи Олі молодшої. Через кілька хвилин вона прийшла. --Чому ти такий задуманий?—спитала Оля молодша і посміхнулась. --Що це за жінка на фотографії?—спитав я. --Моя мама.—спокійно відповіла вона і лягла біля мене.—Правда вона гарна? --Так як і ти.—з офігівшим обличчям сказав я.—А як її звати? --Оля.—сказала вона і лягла біля мене.—Так само як мене. --Чому тебе назвали її іменем? --Коли мене хрестили, вона вже була мертвою. Тому мене вирішили назвати на її честь. Але це довга історія. --Розкажи. Я дуже хочу це почути. З самого початку. --Ну. Одного разу на мою маму напав грабіжник. Він зламав їй ніс і забрав телефон. Але хлопець її подруги Оксани вдарив грабіжника і той розламав собі голову в бетонну сходинку. Це сталось якраз після смерті маминої мами, тобто моєї бабці. Після її смерті мамин тато почав пити, а сама мама впала в депресію. Ще й цей грабіжник. Вона вже не могла жити. Але на похороні грабіжника вона зустріла хлопця її подруги. Вони закохались і зачали мене. А коли мама сказала йому, що вагітна, він її кинув, і вона просто не витримала цього і кинулась під машину. Вагітність не порушилась, але мозок мами вмер. Вона перетворилась на овоч, підключений до апарату підтримки життя. В лікарів було два виходи: відключити маму від апарату або дочекатись коли я народжусь. Дід зрозумів, що втратив все і вибрав другий вихід. Після мого народження, маму відключили від апарату, а мене назвали на її честь. Телефон мами, витягнув хтось з перехожих, коли вона лежала на асфальті. Дід хотів знайти мого тата, але він не мав ні його номеру телефону, який вкрали разом з мобілкою, ні адреси, ні навіть прізвища. Тато живе десь там і навіть не підозрює, що має дочку. Але я не хочу його шукати. Він відмовився від мене, і через це загинула моя мама. Я не хочу його навіть знати... Я сидів в ліжку і тупо дивився на фотографію. Блін. Я трахнув свою дочку. Ще якусь мить я мовчав, а потім отямився і сказав: --Нічо собі. Звідки ти знаєш такі подробиці? --Мене виховувала подружка мами Оксана. Вона прочитала передсмертну записку мами і все мені розказала. --Чому ти зараз не з Оксаною? --Я втекла. --Скільки ж тобі років? --Взагалі-то 16. Але офіційно 18. Співпало все. Це вже зовсім містика. Як взагалі можливий такий збіг? Я зірвався з ліжка і сказав: --Мушу йти. Справи. --В другій годині ночі? --В мене особлива робота.—сказав я намагаючись не дивитись в її очі. --Зайдеш до мене завтра?—спитала вона, скинувши з себе мою футболку. --Обов’язково. --Тоді щасливо.—сказала вона і посміхнулась.—Я буду чекати. Вона посміхнулась так, що мені захотілось її розцілувати. Не як дівчину, а як дочку. Я сів на лавочку перед борделем і задумався. Що мені з нею робити? Я дорослий кілер з купою бабла. Вона неповнолітня проститутка, яка ненавидить свого батька. Я не можу лишити її в цьому борделі. Її продадуть в Туреччину, як секс-рабиню, або поріже якийсь садист. Вона стане наркоманкою і в найкращому випадку алкоголічкою. Вона згорить в цьому пеклі. Ні. Таке життя не для неї. І я вирішив викупити її в цей же день. Я не міг думати, що вона обслуговує жирних і волосатих “жопообразних” друзів Ренесанса. З таким личком вона напевно користувалась великим попитом. Раптом до мене підійшов здоровий бандюк в шкіряній куртці. Він витягнув ножик і спитав: --Є закурити. --Ну ти реально тормоз.—рознівано сказав я, спокійно дивлячись в його тупі очка.—Підходиш до мене з ножиком і просиш закурити. А може я не курю! З’ї.и на х.. з мого поля зору. --Чо ти розричався?—нарвано спитав він.—Витягай картонку і триндяху. Якщо перекласти на людську мову, він просив віддати йому кредитку і телефон. --А х.я тобі не витягнути?! Ще щось скажеш і я ви.бу тебе твоєю ж головою. І в вуха не змерзнеш і ззаду приємно. --Да йди ти в пиз.у.—розгнівано сказав він і пішов далі. Я знав, як з такими говорити. Інакше я б не вибрався так високо. Головне показати їм свою силу. Я говорив так, ніби в одній кишені в мене був танк, в іншій армія піхотинців. Впевнено і нагло. Насправді в мене не було навіть петарди. Я встав з лавочки і зайшов в бордель. --Що?—спитав Альфонс і дав либу (тобто посміхнувся).—Сили повернулись? --За скільки ти продаш дівчину, з якою я тільки-що був?—холодно спитав я. --Вона не продається. Її вже купили. Завтра мають забрати. --Я заплачу більше. --Справа не в грошах. Покупець дуже впливова людина. --Хто він? Давай я з ним домовлюсь. --Розмова закрита.—сказав він, махаючи руками.—Вона не продається. --Добре.—сказав я, вдаючи, що заспокоївся.—Тільки скажи його кличку. --Піаніст. --Дякую.—сказав я і пішов в кімнату Олі. Я чув про Піаніста. Він торгував саморобними пістолетами з східному районі. Колись він бавився з вибухівкою і бабахнув самого себе. Йому обпалило фізіономію і відірвало всі пальці на руках. За це його і назвали Піаністом. Його саморобні пістолети були дуже дешевими і стріляли відповідно ціні. Їх купляли тільки аматори з низьким лімітом лаве. Такі пістолети використовували восновному для залякування і самогубств. Я зайшов в кімнату Олі. --Ти щось забув?—спитала вона, протираючи сонні очі. --Ти знала, що тебе купили? --В якому смислі? --Тебе продали, як секс-рабиню. Завтра тебе заберуть люди Піаніста, і ти станеш його власністю. Без прав і без майбутнього. --Вони не можуть цього зробити. Це ж проти всіх правил. --Забудь про правила. Це застаріле слово. --А хто він, цей Піаніст? --Тіпок без пальців з обпаленою фізіономією. Ти його знаєш? --Ні. Може ще можна щось зробити? Може я намовлю завідуючого? --Є два виходи, або я тебе викуплю, або ти втечеш. --Я не маю куди подітись. --Не переживай.—сказав я і, витягнувши телефон, став шукати номер Піаніста. Я тримав його номер на випадок найгіршого сценарію, коли потрібна була зброя і не було грошей на нормальний ствол. --Слухаю.—приємним голосом сказала його секретарка. --Зв’яжіть мене з Піаністом. Це в справі покупки в “Червоній ромашці”. --Що стряслось?—хриплим голосом спитав Піаніст.—Якісь проблеми. --Я хочу викупити в тебе твоє замовлення. --Хто ти такий? Назви себе для початку. --Ім’я не має значення. Головне, що я готовий заплатити будь-яку суму. Ти непогано заробиш. --Забудь.—сказав Піаніст і кинув трубку. Я повернувся до Олі і сказав: --Значить втікаєм. Вона спакувала свої речі, а я приготувався до мордобою. Бордель охороняло троє здорових чуваків. Але вони збігались тільки на крик альфонса. Цей гомосек був як сигналізація. Треба було делікатно його вирубати. Речі Олі помістились в дві здоровенні сумки. Вона ледве підняла їх з землі і поперла до виходу. Я не міг на це дивитись, тому взяв сумки і повів її назовні. --Куди ви?—спитав завідуючий борделем, перестрівши нас біля виходу. --Я її забираю.—сказав я і протягнув йому кілька чарівних папірчиків, які в народі називали “євриками”. --Але бос мене вб’є. --Так ти береш гроші? Чи зламати тобі профіль? --Йди.—сказав Альфонс і взяв гроші.—Але Піаніст і Ренесанс тебе порвуть. Ти підписуєш собі смертний вирок. --Не перший раз.—сказав я і вивів Олю на поверхню. Я міг подзвонити Ренесансу або Черепашці. Це ж їхній бордель. Але це нічого б не дало. Ренесансу залежало на своєму авторитеті. І розрив домовленості сильно би цей авторитет підпсував. Ще й моя відмова від замовлення. Він би мені не допоміг і сказав самому розхльобуватись. --Чому ти це робиш?—спитала Оля.—Я тобі аж так сподобалась? --Я просто не хочу, щоб ти зігнила в підвалі Піаніста, прикута до стальної труби. --Дякую.—сказала вона і посміхнулась, поцілувавши мене в щоку. --Нема за що.—сказав я і швидко пішов до найближчого готелю.—Все не так погано. Піаніст розірве договір з Ренесансом, а Ренесанс віддасть йому гроші і почне шукати тебе, щоб знову виставити на продаж. Я заплачу Ренесансу твою ціну і докину ще пару відсотків за старання. Він заспокоїться і забуде про Піаніста. --Звідки ти знаєш, що так буде?—спитала вона, швиденько переставляючи фіолетові туфельки на каблуках. --Я знаю Ренесанса. --І багато я коштую? --По правилам твій місячний прибуток. Хіба би щось змінилось. --Але як таке може бути? Щоб жінок продавали, як якихось тварин. Як товар. --Ти стала товаром, коли почала торгувати тілом.—трохи нервово сказав я.—Як ти взагалі опинилась в борделі? --Я посварилась з Оксаною і щоб заспокоїтись, пішла на дискотеку. А там я познайомилась з Андрієм, який запропонував мені працювати в борделі. Мене нервувала легкість її характеру. Вона зовсім не цінила своє життя і не розуміла, що може вляпатись в чорну сторону монети. --І ти так зразу погодилась? В тебе ж могло бути прекрасне майбутнє. Краще б знайшла собі нормальну роботу. --Це теж рахується роботою. І я стала непогано заробляти. Я нарешті стала самостійною. --Не кажи так.—розгнівано сказав я, вже не стримуючи гніву.—Ще трохи і ти б стала власністю Піаніста. Взагалі без прав і скоріше всього без майбутнього! --Не кричи на мене. Я ж тобі подякувала. Якщо цього замало, так і скажи. --Так цього замало. Пообіцяй мені, що більше ніколи не будеш торгувати тілом. --А як я тоді проживу? --Що? Хочеш стати секс-рабинею? --Добре.—нервово сказала вона.—Обіцяю. --Вибач, що на тебе накричав.—заспокоївшись, сказав я.—Просто я знаю, що таке кримінальний світ, і що він робить з людьми. Я не хочу щоб це ж сталося з тобою. Завтра тебе почнуть шукати. Треба заритись, поки я не домовлюсь з Ренесансом. --А що потім? --Буде видно... І ось ми добрались до готелю. Біля входу за столиком сидів завідуючий. --Слухаю.—сказав він і витягнув книгу записів. --Можна в туалет?—спитала Оля. --Можна.—спокійно сказав завідуючий. І поки Оля робила свій природній обов’язок, я замовив номер. Зайшовши в номер, вона сильно здивувалась. В номері стояло два ліжка. --Не було номера з одним великим ліжком?—спитала вона. --Ні.—збрехав я і, поставивши сумки на підлогу, завалився в найближче ліжко.—Не буди мене. Мені треба виспатись. Насправді спати мені не хотілось. Я просто не хотів з нею розмовляти. Я не хотів, щоб вона знала, хто я і скільки трупів лежить на моїй мертвій совісті. Коли я проснувся, вона ще спала в сусідньому ліжку. Я подивився на її ангельське обличчя, і мені стало її жаль. Напевно без мене і Олі, її життя було просто жахливим. І все це через мене. На моїх руках смерть Олі. Я монстр, який зіпсував життя двом найпрекраснішим в світі істоткам. І якби я 16 років тому сказав Олі, що готовий стати батьком, все було б зовсім по іншому. Ми б зараз були звичайною сім’єю. Я був би набагато біднішим, але принаймні мав би чисту совість і не був би такою тварюкою. Совість. Проснулась, зараза. Я продовжував дивитись на личко Олі, яке під час сну здавалось ще прекраснішим. І раптом в моїй голові бабахнула одна думка. А якщо я помиляюсь і вона не моя дочка. Всяке може бути. Треба було зробити аналіз ДНК. Якраз біля трюмо лежав пакетик гігієнічних паличок для чищення вух. Щоб взяти пробу ДНК треба було витерти цією паличкою внутрішню сторону щоки. Я взяв паличку, тихо підійшов до Олі і... навіть не віриться, що я це роблю. Вона спить, а я намагаюсь засунути вухочистку їй під щоку. --Що ти робиш?—спитала вона, здивовано відкривши очі. Спочатку я закам’янів без варіантів відповіді. --Витягую гігієнічну паличку з твого рота.—відповів я і витягнув паличку.—Що вона там робила? --Я не знаю.—здивувалась вона.—Я навіть не брала її в руки. --Може ти лунатик?—спитав я і пішов в ванну. Я завернув обслинену вухошкрябку в пакет для сміття і глянув в дзеркало. Треба було змінити образ. І як на зло при мені не було жодного акторського прибамбаса. Я відклеїв вуса, і якраз в цей момент в ванну зайшла Оля. Вона здивовано подивилась на вуса в моїй руці і спитала: --Для чого тобі приклеювати вуса? --Я мушу часто змінювати зовнішність.—сказав я і зняв парик. --А ким ти працюєш?—спитала вона, роздивляючись мою вибриту голову. --Краще тобі не знати?—сказав я і відклеїв штучну бородавку. --Я ж мушу хоч щось про тебе знати. --Я кілер.—сказав я, витягуючи сережку з брови.—Я вбиваю людей за гроші. Спочатку Оля злякалась. Потім зробила ангельську посмішку і сказала: --Це так цікаво. --Я радий, що ти доцінюєш мою роботу.—сказав я і пішов в спальню.—Тільки не проси мене валити своїх сусідів. --І багато ти заробляєш?—спитала Оля, вибігши з ванни. --Достатнього, щоб добре жити. --І скількох ти вже... завалив? --Багато.—сказав я і сів на ліжко, щоб вдітись.—Навіть забагато. --Ти не подібний на вбивцю.—сказала вона і сіла мені на коліна, ніжно поклавши руку на плече.—В тебе добрі очі. --Зате все інше зле.—сказав я і, знявши її з колін, посадив на ліжко.—Сиди в номері і нікуди не виходь. Якщо хтось з людей Піаніста побачить тебе назовні, кінець твоєму щастю.—Я витягнув з кишені телефон і кредитну картку.—Я лишаю тобі триндяху і картонку. Зайди в Інтернет і замов собі щось поїсти. Можеш купити щось з одягу. Тільки лиши на кредитці пару копійок. А я йду по справах. Якщо щось, подзвоню на цей телефон. --Ти йдеш когось вбивати?—спитала Оля і подивилась на мене так, як ніхто інший. Її погляд не судив мене, а жалів. Вона співчувала мені, ніби знаючи, на що перетворюються кілери. --Ні.—сказав я і посміхнувся.—Я вже зав’язав. --І більше ніколи не буде вбивати? --Ніколи.—сказав я і вийшов з номера, захопивши з собою ще одну вухошкрябку. Я знав, що продовжу вбивати, як тільки кінчаться гроші. Може цей час ніколи не настане, і я помножу свій капітал. А може розтринькаю його протягом наступного року. В принципі я не робив нічого поганого. Замовники замовляли, а я виконав. І якби я не виконав завдання, його виконав би хтось інший. Вибираючись з готелю, я взяв в себе пробу ДНК і відніс в лабораторію дві вухошкрябки. Тіпки в лабораторії без проблем прийняли проби, завернені в купюри, і пообіцяли сказати результати через тиждень. Колись на це пішов би місяць. Я вийшов з будинку і зрозумів, що не знаю, куди йти. Ніяких справ в мене не було. Просто я не хотів залишатись з Олею. Вона ставилась до мене, як до клієнта і любила мене не як батька. Вона хотіла віддячити мені, як типова проститутка без грошей і подарунків. А я просто не міг цього допустити. І одночасно я не міг сказати, що я її батько, людина, яку вона так ненавидить. Тому я просто пішов в кінотеатр і став по черзі передивлятись всі блокбастери. Я думав, що перестану думати про Олю. Але в кожній головній героїні, я бачив свою дочку. А в кожному негативному герою спливала моя безсовісна фізіономія. Я повернувся в номер в другій годині ночі. Оля сиділа на ліжку і хавала веселі ковбаски, читаючи модний молодіжний журнал. --Чого так довго?—спитала вона. --Це для твоєї безпеки.—відповів я, дивлячись як вона пожирає ковбаску. --Хочеш ковбаску?—спитала вона. --Ні, дякую.—відмовився я, згадавши свого недавнього друга Стояка.—Я вегетаріанець. І тобі раджу перейти на капусту. --На одній капусті довго не проживеш. --Скажи це кроликам. Оля посміхнулась. Я теж посміхнувся, але мені було зовсім не до сміху. Біля ліжка стояли нові жіночі фіолетові черевики на високій платформі. --Гарні валянки.—сказав я. --Я купила їх, щоб не привертати уваги. --В якому смислі? --Вони не стукають, як ті на каблуках. --Ясно.—сказав я і засміявся.—Правильно зробила. --А ще я купила тобі “шапаку”.—сказала Оля і витягнула з-під ліжка кульочок з зеленою “шапакою”, шапкою яку сьогодні носили неорепери. Я не можу описати цієї шапки. Я не можу навіть назвати це шапкою. Це більше нагадували презерватив з відростками і дірками. Три козирка. Дірки по бокам, щоб витягувати з них косички. Кишеня для плеєра і ремінець для телефона. В результаті шапка здавалась більшою за голову. І ті, хто її носили, виглядали, як обкурені інопланетяни зеленого кольору. --Дякую.—сказав я і посміхнувся.—За мої гроші, купила би мені щось дорожче. --Я хотіла купити ще штани, але вони не підходять до твоєї накидки. --Штани ну купляй. І накидки теж. Краще викинь в смітник цю ковбаску. Я взяв телефон і подзвонив Ренесансу. В такий час він як завжди сидів з цілим стадом проституток і прекрасним настроєм. Ренесанс виявився поза зоною доступу, і я подзвонив Черепашці. --Значить все таки надумав.—сказав Черепашка, піднявши трубку. Я не бачив його посмішки, але знав, що він посміхається. --Ще ні.—сказав я.—Я дзвоню в іншій справі. Піаніст купляв в тебе проститутку? --Так. Тільки якийсь засранець її вкрав. --Вгадай, хто цей засранець. Черепашка задумався, потім склеїв факти і сказав: --Ти? Для чого ти це зробив? Я мусив віддати Піаністу гроші. --Не переживай. Я переведу цю суму на твій рахунок. Тільки відклич людей, щоб перестали її шукати. --Мої люди її не шукають. Її тепер шукає Піаніст. Він забрав гроші, накричав на мене і сказав, що ця проститутка його, і він не заспокоїться, поки її не знайде. --Чому його так переклинило на її пункті? --Справа в тому, що цю проститутку хоче його бос. А він для свого боса зробить все, включаючи інтимні послуги. --І хто цей бос? --Ти його не знаєш. Він появився в місті тижні два тому разом зі своїми людьми. Тепер він чуть не самий крутий авторитет в місті. Його кличка Кальмар, значить він якось пов’язаний з Рибою. Хай земля йому буде водою. Якщо Кальмар почне її шукати..., він її знайде. Навіть на Марсі. Не уявляю, що він з тебе зробить. Починаючи від веселої ковбаски і закінчуючи на удобренні. Правда, нафіг йому здалась якась малолітня курва... --Не обзивай її!—нервово сказав я. --О-о. Бачу, ти в неї втріскався. Раджу виїхати з міста і молитись, щоб Кальмар забив на тебе болт і не морочив тобою голову. --Так і зроблю. --І подумай про замовлення.—сказав Черепашка, і я кинув трубку, тобто натиснув клавішу “Esc” на телефоні. --І що?—спитала Оля. --Треба втікати... Я пояснив їй, що до чого, і чому треба перебратись в інше місто. Вона спокійно це сприйняла і продовжувала дивитись якийсь серіал по “телекоробці”. Так, ніби їй нічого не загрожувало. Тепер я розумів, що Оля була тільки дитиною, яка влізла в світ, якого ні трохи не боялась і не зовсім розуміла. Я ліг в ліжко і став вдавати, що сплю. Мені не хотілось розповідати Олі про своє минуле. Не хотілось розказувати, як я вбивав і як жив, не знаючи про її існування. Я навіть не міг дивитись в її очі, бачачи в них частину себе. Тільки тепер я побачив, що вона чимось на мене подібна. Тільки не міг зрозуміти чим. Всю ніч мені снилась Оля-старша з бензопилою. Я прокидався раз двадцять. В шостій годині вирішив більше не засипати, піднявся з ліжка і почав вдіватись. --Чому так рано?—спитала Оля, розколупуючи сонні очка. --Нас вже шукають.—відповів я.—Чим скоріше ми звідси вилізем, тим краще. Але спочатку треба поміняти імідж. Вони шукають тіпка з вусами і дівчину з чорним волоссям.—я витягнув телефон і протягнув його Олі.—Замов світлу фарбу для волосся і одяг сірих тонів, який не відповідає твоєму стилю. Я скоро прийду, а ти за той час передінься і перефарбуйся. Тільки не забудь: світла фарба, сірий одяг... І купи мені неореперський прикид. --Надінь мій подарунок.—сказала вона.—Це точно змінить твій імідж. Я накинув на голову зелену марсіанську шапаку і виліз з кімнати. Мені терміново потрібна була зброя і гримувальний набір. І для цих предметів в мене було чотири схованки. Найближча знаходилась в мого друга Електроніка, який продав мені бабахаючого павучка. По дорозі до Електроніка я купив собі два хотдоги і мінералку. Я міг спокійно похавати в номері. Міг, але не хотів. Я не боявся бандюків з ножиками і пістолетами, не боявся Кальмара з Піаністом. Але я трясся від страху, коли думав про розмову з дочкою. І найгірше, що я не знав чого боюсь. Може я боявся її ненависті, а може відповідальності. Якщо я скажу, що я її батько, вона або втече від мене, або стане моєю законною дочкою. Два виходи, і всі до задниці. Я добрався до будинку Електроніка. Колись він був геніальною дитиною і закінчив інститут в 18 років. Його майбутнє було таким світлим, що аж боліли очі. Море пропозицій роботи від закордонних фірм. Причому з такою зарплатою, що він кожен місяць міг купляти собі нову квартиру. Але Електронік був генієм, а в цих людей завжди щось з психікою. Він захотів стати королем бандитського світу, не маючи уявлення про його закони. Електронік закрився в своїй маленькій квартирі, яку купив за патент якоїсь мікросхеми, і почав завойовувати кримінальний світ. Він не виходив з квартири вже років п’ять і обростав жиром, обжираючись гамбургерами. В результаті в нього появилось море фобій і хвороб. Він вже не міг вийти назовні. Як психічно через агорафобію так і фізично через здоровенні габарити. А його мрія так і стояла на місці. Він не здобув авторитету і взагалі не був бандитом. Зате він зміг підключитись до всіх камер і телефонів в місті. Він міг чути і бачити що завгодно. Він думав, що це гарантовано приведе його на вершину кримінального світу. Але не так сталось як гадалось. Гроші кінчались і йому залишалось тільки паяти роботів для “криміналітету”. --Хто там?—спитав Електронік, коли я вистукав по дверях спеціальну мелодію. --Твій знайомий кілер.—сказав я, і Електронік відкрив двері. --Я чув тебе вбили.—спокійно сказав він, поправивши окуляри на жирній фізіономії. Він важив кілограм двісті і завжди носив брудний старий одяг. І майже завжди його обличчя була вимазане гірчицею, кетчупом або майонезом. --З ким не буває.—сказав я і зайшов всередину. Сонце якраз сходило, але на його вікнах висіли товсті штори, через які взагалі не пробивалось сонячне повітря. По всій кімнаті валялись мікросхеми і частини роботів. --Ще не спиш?—спитав я. --Якраз збирався заснути. Електронік відкрив вікно і викинув через нього пакет зі сміттям. Пакет пролетів три поверхи і впав прямо в бак для сміття. Щоб викинути сміття він не мусив вилазити на поверхню. Не знаю як він заставив міську раду поставити цей бак якраз в цьому місці. Може він справді був на щось здатним. --Чому ти прийшов?—спитав Електронік, закривши вікно. --Хочу забрати свої сумки. --Без проблем.—сказав Електронік і витягнув з шафи дві сумки, покриті порохом.—Ще щось? --Ти знаєш хто такий Кальмар? --Найбільший авторитет в місті. Він вже перейняв царство Риби і скоро продовжить його справу.—Електронік передав мені сумки, сів за свій комп і став перебирати фотографії.—А що таке? --В мене з ним проблеми. --Тоді в тебе дуже великі проблеми. Завалити тебе для нього легше ніж пукнути.—Електронік вибрав відповідну фотографію і сказав.—Можеш подивитись на його фізіономію. Я глянув на екран і задубів від офігізму. Зображення було трохи розмите, але я виразно бачив фізіономію Риби. Точно ті ж непримітні риси. --Це точно Кальмар?—здивувався я. --На 100 відсотків. --Це ж Риба. --Ти знав Рибу? --Тільки бачив його лице. --Не знаю. Все, що лишилось від Риби, давно похоронили. --Тоді бувай.—сказав я і, забравши сумки, вибрався з квартири Електроніка. Я вже нічого не розумів. Якщо Кальмар—це Риба, значить кого я вбив? Я ж точно бачив його фейс на екрані телефона. Невже Риба вижив. Але свідки бачили, як в його кабінеті щось вибухнуло. Може Риба все підстроїв. Але для чого? Щоб потім вилізти на своє ж місце? Я витягнув телефон і набрав номер Ренесанса. Він і далі залишався поза зоною досягнення, тому я подзвонив Черепашці. --О, ти ще живий.—сонним голосом сказав Черепашка.—Чого тобі? --Я мушу поговорити з Ренесансом. --Тоді подзвони йому, а не мені. --Він поза зоною досягнення. --Я не можу тобі нічим допомогти. --Скажи хоч, що в нього за справи. Він що, не може тупо включити триндяху? --Його справи тебе не обходять. Коли він повернеться, я скажу, щоб до тебе подзвонив. А зараз дай мені поспати. Черепашка роз’єднався, а я залишився в анальному тупіку. Я зняв з рахунку трохи готівки і поїхав в готель. Оля сиділа на ліжку і гладила живого фіолетового кота. Кілька років тому генетики навчились виводити тварин з будь-яким кольором і узором шерсті. І після цього весь світ захопила мода на різнокольорових домашніх тварин. Я вже забув, коли бачив звичайного кота. Найдорожчими і наймоднішими були коти в квіточки, клітинку і горошок. В Ренесанса був кіт з тризубом на лобі. Але фіг з котом. В Олі було червоне волосся. --Я ж казав, щоб ти пофарбувалась на світло.—сказав я і поставив сумки на підлогу. --Мені не йде світлий колір.—сказала вона, не відводячи очей від кота. --Зате червоний видно за кілометр. --Тобі не подобається? --Зійде.—сказав я і заспокоївся.—А для чого кіт? Вони часто хворіють і весь час пищать. --Правда він гарний?—спитала Оля і поцілувала його в червоний носик. --Дуже.—сказав я.—Як його звати? --Евклід. --Дивне ім’я, як для кота. --Я люблю дивні імена. Я відкрив сумку з гримом і став підбирати собі новий образ. В результаті я став довговолосим брюнетом з чотирма сережками в лівому вусі і двома в носі. Я стояв перед дзеркалом і клеїв на шию маленьку тату-наклейку в формі дракона. Перші два дні вона виглядала як справжнє татуювання, поки не починала відлущуватись. Оля підійшла до мене, обняла, подивилась в очі і сказала: --Тобі йде довге волосся. --Тобі теж. --Я тобі так і не віддячила.—сказала Оля і поцілувала мене в шию.—Ти був до мене такий добрий. --Не зараз.—сказав я і делікатно відклеїв її губи від шиї.—На це нема часу. --Це не правда. Часу в нас море. Чому ти не хочеш, щоб я тебе цілувала?—раптом Оля співчутливо на мене подивилась і сказала.—Так ти не можеш. Тоді купи віагру. Це образило мужика в мені, і я мусив захистити свою честь. --Справа не в тому.—сказав я і посадив її на ліжко.—Розумієш, коли я почув твою історію, мені стало тебе справді жаль.—Я задумався, щоб видумати якусь байку.—Ти нагадуєш мені мою дочку. Вона загинула два роки тому, і довгий час я намагався про неї забути. Тепер, дивлячись на тебе, я бачу її. В тебе такий самий погляд і така ж посмішка. Я не можу трахати свою дочку і дуже жалію, що вибрав тебе в “Червоній ромашці”. Зараз я хочу повернути тобі батька, якого в тебе ніколи не було, і компенсувати свою вину перед дочкою. З кожним словом Оля дивилась на мене з ще більшим співчуттям. Тільки, закінчивши байку, я зрозумів, що просльозився. Потім вона обняла мене, поцілувала в щоку і тихо прошепотіла на вухо: --Вибач. Більше не буду. Я накинув на себе неореперський прикид, який купила Оля. Включно з зеленою шапакою. Весь мій і її старий одяг я викинув, пояснивши, що нас будуть шукати якраз по одягу. В реалі мені просто впадло було перти стільки сумок. Особливо обтяжувала сумка з чотирма пістолетами, снайперкою, глушниками, гранатами і тому подібними боєприпасами. Я викликав таксі і ми поїхали на вокзал. Ми відправлялись в місто, в якому я провів останній місяць, напевно найкращий місяць в моєму житті. Поїзд мав приїхати через 30 хвилин. Я сидів з Олею в залі очікувань і думав. Що зі мною твориться? Совість воскресла, і жити стало дуже важко. Вона крамсала мою психіку, як стадо скажених хом’ячків винищувача гризунів. Я не знав, що робити далі. Не знав як припаяти Олю до свого життя. --В тебе є родичі?—спитав я. --Знаю, що є дві троюрідні тітки і один двоюрідний дядько.—відповіла Оля, бавлячись з Евклідом.—Але я з ними не контактую. А що? --В першу чергу тебе будуть шукати в родичів і тітки Оксани. Не зв’язуйся з ними, поки все не пройде. --І скільки часу воно буде проходити? --Зараз нічого не ясно. Може тиждень. Може рік. Залежить наскільки Піаніст на тебе запав. --А що потім? --Повернешся до Оксани і продовжиш жити нормальним життям. І ніколи більше не ставай проституткою. Інакше знову вляпаєшся в неприємності. --Як звали твою дочку?—раптом спитала Оля. --Аня.—сказав я, вибравши перше ім’я, яке попало в голову. --А як вона загинула? --Її збив якийсь наркоман. Через сто метрів він врізався в будинок і сам загинув. --А твоя дружина? --Пішла до одного ветеринара ще перед смертю Ані. --Це так сумно. --Твоя історія теж не з веселих. --Я втратила всіх ще до народження, тому не сильно сумувала над їх втратою --А як тобі жилось в Оксани? --Вона весь час на мене кричала. Точно як справжня мама. Кілька раз я від неї втікала. Але через пару днів все одно поверталась. --В тебе було щось типу батька? В Оксани був чоловік? --Вона міняла їх як рукавички. Так що кожен тиждень в мене був новий тато. --Я тобі заздрю.—сказав я і посміхнувся. --І кожен завжди купляв мені нову іграшку.—сказала вона і теж стала сміятись.—Так що іграшок мені вистачало... Ми розговорились і розмовляли цілу дорогу. Евкліду дісталось елітне місце в клітці грузового вагону. Без нього Оля не мала що робити, і їй залишалось тільки розмовляти зі мною. Ми говорили про все, тільки не про мою маленьку таємницю. В кінці кінців я міг спокійно подивитись в її чарівні ангельські очка. Вона сміялась, і я вже не почувався бездушним виродком, через якого вмерла її мама. Мені хотілось, щоб ця посмішка ніколи не псувалась і не злазила з її личка. Я хотів зробити свою дочку щасливою. Я привіз Олю в свою квартиру, яку купив місяць тому. З меблів тут було тільки здоровенне ліжко і комп’ютерний стіл з компом. Я віддав їй ліжко і комп, а сам спав на підлозі і бавився телефоном. Напевно вперше я стільки для когось пожертвував. Ми все краще знайомились. Я знав вже все її минуле і навіть почав розповідати, як став тим, чим зараз був. І все ніби йшло прекрасно. Але чомусь Оля з кожним днем все більше засмучувалась. Щось не давало їй спокою, і я не міг зрозуміти що. Раз вона сміялась і бавилась з Еквклідом, а раз задумано дивилась в екран телевізора, не сприймаючи зображення. Деколи ми лазили по магазинам, і я купляв їй щось з одягу. Купив їй телефон, найдорожчих в магазині. Але це тільки поглиблювало її сум. І завжди, коли я питав: “Що сталось”, вона відповідала “Нічого”. Через шість днів подзвонили з лабораторії, і сказали результати. --Ми визначили, що об’єкт А є батьком об’єкта Б.—холодно сказав лаборант. Це означало, що Оля була моєю дочкою. Я вирішив сказали їй правду. Треба було тільки підібрати відповідний момент. Коли на сьомий день я проснувся, Олі не було в квартирі. Разом з нею пропали її речі. Евклід лежав на ліжку і бавився мобільним телефоном, який я їй подарував. Біля нього лежав обривок паперу з написом “Прощай”. Це миттєво мене розбудило. Я накинув на себе одяг і вибіг з квартири без зміни образу. Чому вона пішла? Може це через сум, який з невідомих причин зажав її серце. Я так і не вибив з неї причин цієї душевної рани. Тепер я про це жалів. Втікаючи, вона ризикувала попасти в безпалі лапи Піаніста, або обдрочені щупальці Кальмара. Добре, що я колись сфотографував її телефоном. Перед будинком на лавці сидів якийсь наркоман. Я підійшов до нього і спитав чи не бачив він Олі. Наркоман подивився на фотку в екрані телефону і сказав, що пару хвилин тому вона побігла на північ. Причому рукою він показав на південь, а кілька хвилин в його випадку могли тягнутись годинами. Принаймні в мене був напрямок. Я біг вперед і тупо показував всім фотку Олі. З такою зачіскою і очима її важко було не запам’ятати. Тому я без проблем просувався її слідом, поки не добрався в клуб “Ульот”. Цей клуб був найбільшим в місті. Колись Оля розказувала, що ходила в клуб, коли їй було погано. Значить вона була десь тут. Коли я показав фотку бармену, він сказав: --Якісь меники повезли її в вакуум. Добре, що я знав сучасний сленг. Це значило, що якісь бики вивели її з клубу. Олю хотіли зґвалтувати або навіть гірше. Трупи, таких як вона сотнями знаходили в лісах і смітниках. Я вилетів з “Ульоту” ще швидше, ніж в нього влетів. І раптом з провулку почувся чийсь грубий голос: --Не рипайся, сука. А то буде боліти. Я витягнув з куртки пістолет з глушником, сховав його за спиною і обережно поліз в провулок. Двоє биків років вісімнадцяти тримали Олю, один стояв на чатах, а четвертий надівав презерватив. --Чого приліз?—спитав бик, який стояв на чатах.—Хочеш приєднатись!? --Хочу.—сказав я і прострілив йому коліно. Бик впав на землю, подивився на диряві закривавлені джинси і закричав. Тому, який надівав презерватив я вистрелив в плече. Він знепритомнів, а інші два кинули Олю на землю і втекли. Оля сіла на холодний бетон, притиснулась до стіни і стала плакати. Так само плакала її мама, коли мій троюрідний брат зламав їй ніс. Моя дочка не бачила мене і перелякано дивилась на непритомного бика. Її не обходило, хто стріляв в цих виродків. Їй хотілось тільки плакати. Засранець з простреленим коліном якимось чином піднявся на ноги і поскакав подалі. А я підійшов до Олі і спитав: --Як ти? Побачивши мене, вона буквально кинулась на мене і стала плакати мені в плече. --Пішли додому.—сказав я, делікатно тримаючи її тіло.—Евклід за тобою сумує. Раптом вона зловила руками моє обличчя і почала цілувати мене в губи зовсім не як дочка. Я обережно відтягнув її від себе і, дивлячись в землю, сказав: --Я твій батько. Думаю, це був найкращий момент сказати їй правду. Вона подивилась на мене вдячними заплаканими і одночасно здивованими очима, навіть не знаючи, що сказати. Все, що вона пережила, змішалось в одне дивне заплутане почуття, яке відображалось в її очах. --Я засранець, який зустрічався з твою мамою і відмовився від нашої дитини.—сказав я, подивившись в її очі.—Від тебе. Я обняв її, щоб вона не бачила сльозинки, яка витекла з мого ока. Я насмілився сказати їй правду. Тепер моя совість дозволяла мені дихати, і я міг прийняти Олю в свій закритий світ... Тепер я міг бути щасливим. Ми дійшли додому, взагалі не розмовляючи. Вона просто лягла в ліжко і стала бавитись своїм фіолетовим котиком. Я вийшов з квартири, сказавши, що йду в магазин за хавчиком. Насправді я залишив Олю на самоті, щоб вона все обдумала. Та і мені здалося б отямитись після такого напруженого дня. Коли я повернувся, Оля сиділа на ліжку з дуже винним виразом обличчя. Вона дивилась на мене так, ніби зробила щось справді пакосне. --Вибач мені.—сказала вона і стала плакати. --А що таке?—здивувався я. --Вони заплатили мені, щоб я з тобою пішла.—проплакала вона. --Хто? --Вони все підстроїли. Вони хотіли, щоб ти викрав мене з борделю. А я мала тобі сподобатись і не відступати від тебе ні на крок... Вибач мені. Вона плакала і хаотично викидала фрази, які повільно склеювались в одне ціле. --Хто все підстроїв?—спитав я, починаючи її розуміти. --Кальмар і його люди.—проплакала вона.—Вони вставили жучок в платформу мого черевика і в твою шапаку. Вони завжди знали, де ми... Ми даремно маскувались. Дивно, що я не розізлився. Я різко отямився і кинувся до сумки зі зброєю. Люди Кальмара знали, де ми і в будь-який момент могли до нас завітати. --Збирайся.—сказав я.—Ми ще можем втекти. Раптом вхідні двері вибили і всередину зайшов накачаний бритоголовий бандюк в чорній футболці і джинсах. Він наставив на мене пістолет і сказав: --Як ми тебе? А? Від підбіг до мене і вдарив пістолетом по голові. Я миттєво вирубався і врубався в холодному підвалі, освітленому вологою лампочкою. Я сидів зв’язаний в кріслі. Переді мною стояв Кальмар, всі десять морепродуктів, кілька здорових охоронців і фалоімітатор, який мене вирубав. --Риба?—спитав я, пролуплюючи очі. --Я Кальмар, його брат.—сказав чувак з непримітною зовнішністю. Тільки тепер я побачив різницю. На мобільному телефоні і фотографіях цієї різниці не було видно. До того ж зовнішність Риби була настільки звичайною, що я вже її забув. Рідкість, коли брати аж так подібні. Причому вони не були близнюками. Кальмар виглядав на років 5 молодшим. --Ну здоров, Кальмар.—сказав я.—Як життя? --І ти, падло, ще жартуєш?—розгнівано сказав він.—Ти вбив мого брата. --Ти думаєш, я на таке зданий? --Не викручуйся. Ренесанс тебе видав. --Ренесанса неможливо зламати. Він видав тобі перше, що прийшло йому в голову. --Зламати можна всіх.—сказав Кальмар і посміхнувся.—Треба просто вміти це робити. Один з охоронців кинув йому чорну сумку, і Кальмар продовжив: --Ренесанс теж сьогодні з нами. Нажаль цілий він не зміг до нас прийти. Кальмар поставив сумку на землю і обережно її розкрив. Сумка пахла кров’ю. І коли Кальмар розсунув її краї, я побачив закривавлену голову Ренесанса. Він взяв її за вуха і обрежено витягнув з сумки, намагаючись не вимазати піджак. Охоронці дивились на голову і сміялись. Ренесанс з розтягнутими вухами нагадував чебурашку, і це виглядало справді смішно. Якби я не був в такому “аналі”, я б теж сміявся. --Для чого я тобі?—спитав я. --Все просто.—відповів Кальмар.—Око за око, зуб за зуб. --Ти читаєш Біблію? Я думав такі як ти читають тільки кримінальний кодекс. --Я його вже прочитав. Навіть вивчив на пам’ять. І на твоєму місці я б терміново почав вірити в загробне життя. --Ти просто відіграєшся на мені, бо не можеш знайти замовника. --Замовником був Ренесанс. Він просто видавав себе за посередника. Насправді він сам все спланував. --Ти реально думаєш, що Ренесанс наважився б завалити Рибу? Для чого це йому? --Гроші і влада—все, що треба гангстеру. Ренесанс хотів перевалити всіх крутіших за нього і стати в місті головним. --Це смішно.—сказав я. --Чому ж ти не смієшся? В нас є докази його причетності. Перед смертю він признався в цьому раз двісті. Так що ти єдиний, кому ще треба відімстити. Я подивився на інструменти, які лежали в сумці біля охоронців. Кров на них означала, що їх використовували не за призначенням. Я зрозумів, що зараз мене почнуть різати і свердлити. А це неприємне відчуття і краще не знати, як сверло вкручується в твоє тіло. --Давай, приступай.—сказав я, дивлячись в його очі.—Катуй мене. --Почекай.—сказав Кальмар і посміхнувся так, ніби придумав щось справді страшне.—На все свій час. Ти забрав в мене брата, єдину людину, яку я поважав і любив. Спочатку я хотів тебе просто вбити. Але потім мені захотілось, щоб ти страждав так, як я. Треба було забрати в тебе те, що ти любив. Але в тебе нічого не було. Ні друзів, ні жінки. Тоді ми стали розпитувати про тебе всіх проституток, яких ти наймав... Ти звір. Я навіть не думав, що хтось може трахнути стільки кобил. Майже всі тебе забули. І тільки десять запам’ятали історію, яку ти їм розказав. Історію 16-тирічньої давності про літній роман з кобилою, яка від тебе завагітніла. Ми “розфакали” всі архіви, поки не знайшли твою Олю. Виявилось, що вона давно загинула, залишивши тобі чарівну дочку-проститутку. Ми знайшли те, що шукали, найближчу тобі людину. Треба було тільки підстроїти все так, щоб ти її полюбив. І ми їй тупо заплатили. Вона повинна була просто тобі сподобатись і ніколи від тебе не відходити. Ми знайшли тебе за кредиткою і заставили приїхати в місто. Насправді дзвонив не Ренесанс, а я через програму зміни голосу. Я знав, що ти любиш проституток і заплатив Черепашці, щоб він видав тобі картку в “Червону ромашку”. Замовлення морепродуктів було тільки прикриттям. Потім я заставив альфонса в борделі підкинути тобі Олю. Тому він офігів, коли ти вибрав її з поміж проституток. Якби ти не вибрав Олі, її б докинули тобі як бонус. Ну як? Сподобалось трахати власну дочку?... --Я тебе зараз, сука, трахну.—перебив я. --Який ти збуджений.—спокійно сказав Кальмар і продовжив.—Потім ми підстроїли все так, щоб ти сам догадався, що вона твоє потомство. Ми спеціально поставили на тумбочку величезну фотографію її мами. Якби ти її не помітив, твоя дочка її б тобі все одно показала. Ми спеціально намовили Олю розказати свою історію. Вона думала, що це для того, щоб ти її пожалів. Вона навіть не здогадувалась, що ти її батя. Далі ти танцював під мою дудку і викрав її з борделю. Але навіть, якби ти цього не зробив, через два дні ти б зустрів її в парку з заплаканим личком. Вона б сказала, що її хочуть продати Піаністу і попросила б її врятувати. Ти б погодився. Ти ж в нас добрий. Весь одяг, який вона купила, ми напакували жучками. Поки ти ховався і міняв образи, ми спокійно за тобою стежили. І тепер, коли ти полюбив своє чадо, прийшов час його в тебе забрати. Так, як ти забрав мого брата. Я хочу, щоб ти бачив її муки і знав, що її катують через тебе. Тепер все ясно. Всі ці срані збіги підстроїв Кальмар. Це тому Оля мучила себе цілий тиждень. Вона не могла простити собі угоди з Кальмаром. Вона любила мене і не хотіла вляпувати мене в неприємності. --Випусти її.—перелякано сказав я.—Катуй мене, хоч цілий рік, тільки не рухай її. Вона ще дитина! --Хочеш докричатись до моєї совісті?—спитав Кальмар, і один з охоронців подав йому закривавлене електросвердло.—Не напрягайся. Вона спочиває разом з братом. Кальмар повернувся до охоронця і сказав: --Веди нашу “заготовку”. Будем її сверлити. Охоронець вийшов з приміщення, а я закричав: --Ти виродок! --Не треба було вбивати мого брата. Це повинно тебе навчити. Правда, що тобі з того, якщо скоро ти приєднаєшся до своєї доці. Охоронець повернувся з Олею в руках. Її зв’язали ще сильніше ніж мене. З розбитого носика витікала кров, а з очей текли потоки сліз. Вона навіть не магалась кричати і вириватись, ніби змирилась з вироком Кальмара. Не знаю, чи інша дівчина витримала б стільки болю. Охоронець кинув її на землю, а Кальмар приставив сверло до її ніжного плеча і подивився на мене. --Око за око.—сказав він і посміхнувся, тримаючи палець на кнопці “Пуск”. Оля просто лежала на землі і дивилась на мене, чекаючи найгіршого. Раптом Кальмар відставив сверло і протягнув його фалоімітатору, який мене вирубав. --Я не бидло, щоб її катувати.—сказав Кальмар.—І піджак не хочу вимазувати. --Ти боїшся.—розгнівано сказав я. --Може.—сказав Кальмар і пішов до виходу.—Потім подивлюсь фільм, який знімуть мої люди. Хай його подивляться всі, хто захоче зі мною воювати. Кальмар і морепродукти вийшли з підвалу, залишивши мене і Олю під опікою охоронців. А Фалоімітатор став над Олею і почав водити сверлом над її тілом, вибираючи місце для отвору. Один з охоронців витягли камеру і стали все знімати. Решта просто дивилась на зв’язану Олю, тримаючи в руках закривавлені металеві інструменти. Мене переповнював гнів і біль. Я не міг дивитись, як Олю сверлять, як мішок з м’ясом і кістками. Я кричав і виривався, намагаючись порвати сраний дріт, яким мене обмотали. Але мене зв’язали так сильно, що кров не доходила до пальців, і я їх навіть не відчував. Раптом камера випала з рук одного з охоронців. --Бл...!—крикнув він і зловився за ногу.—Щось мене вжерло. --Напевно миші-мутанти.—сказав інший охоронець і став ржати. Раптом його сміх перервався, і він теж з криком зловився за ногу. Через кілька секунд щось вкусило фалоімітатора з свердлом. “Дрелька” випала з його рук і здерла з руки Олі невеликий клаптик шкіри. Але це фігня в порівнянні з отвором, який він хотів зробити. Спочатку я нічого не розумів. І раптом в тьмяному світлі вологої лампочки мелькнув робо-павучок. Таким самим павучком я взірвав Рибу. Це він кусав охоронців, вколюючи їм під шкіру якийсь препарат. Але звідки він тут взявся? І хто ним керував? Охоронець, якого вкусили першим, знепритомнів і повалився на землю. За ним повалились і всі наступні. Я ще ніколи не був таким щасливим. Цей маленький металевий робот врятував мені життя і дочку. Павучок вискочив на мене і виплюнув кислоту на шнур, яким мене зв’язали. Кислота трохи роз’їла тканину, і я вирвався на волю. Я обережно взяв павучка, подивився в його камеру і сказав: --Дякую, брат. Ти нас врятував.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.0109148025513 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Останнє роздоріжжя(част. 2)

NoName