

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	803
Творів:	12160
Рецензій:	18699

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Кримінальна фантастика

Останнє роздоріжжя

© Грет Кос, 07-06-2007
Останнє роздоріжжя Частина перша Життя—це дорога, на якій ти народжуєшся, помираєш і їдеш без права на зупинку. Деколи воно пряме і ти виразно бачиш, куди преш. Деколи попадаються горби, за якими взагалі нічого не видно. А деколи попадаються роздоріжжя, моменти, від яких залежить все твоє майбутнє. Ти наближаєшся до такого роздоріжжя і думаєш, який шлях вибрати. І нема ніякої карти, чи дорожніх знаків. Ти бачиш тільки кілька метрів перед собою і не знаєш, що буде далі. Не знаєш кого зустрінеш, куди попадеш і скільки ще таких роздоріж попадуть на твоєму шляху. І ти не можеш зупинитись, щоб подумати. Ти або випадково кинешся в один з напрямків, або взагалі злетиш з дороги. А далі як заканає. І знаєш ти тільки одне: колись в тебе кінчиться пальне. Або хтось стрельне тобі в бак. А почалось все 16 років тому. Ні, тоді я не народився. Я попав на перше роздоріжжя в своєму житті. Якби я вибрав інший шлях, то зараз напевно жив, як звичайний сірий громадянин. Мав би роботу, дружину, може пару дітей. А може мене б на другий день збила машина. Тоді мені було 20. Літо. Канікули. Я тільки що приїхав в Одесу до свого троюрідного брата, якого ніколи не бачив. А дома ремонт. Тому мене відправили сюди, щоб мав де жити і заодно відпочив від інституту. Троюрідний брат з папкою в руках стояв там, де ми домовились зустрітись. Високий чувак зі світлим волоссям і трохи злим поглядом. Звали його Олег. --Ну здоров, брат.—сказав він і протягнув мені руку. --Ну здоров.—сказав я. --Як настрій? --Більш-менш. --Тоді поїхали.—сказав Олег і повів мене на маршрутку. Вільних місць не було. Я зайшов всередину і зустрівся поглядом з світловолосою дівчиною, яка сиділа на кріслі. Невже я їй сподобався. Я для ввічливості відірвав від неї погляд, пройшов вглиб салону і пристроївся недалеко від неї. А вона продовжула час від часу на мене подивлятись. Потім вона повернулась до своєї чорноволосої подружки і прошепотіла їй на вушко: --В нього гарні очі. Я виразно це почув, повернувся до них і сказав: --В мене всьо гарне. Вони засміялись, і я в відповідь теж посміхнувся. Я навіть не думав, що ця помішка так її зачарує. Ми познайомились і розговорились. Світловолосу дівчину звали Оксана. А її подружку-брюнетку, яка сиділа біля вікна, Оля. Оксана мені сподобалась. Але побачивши Олю, я закохався. Її очі, її ротик. В ній було це щось. Іскринка, якої не було в інших жінок. Олег приєднався до нашої розмови, і всі ми дружно домовились зустрітись ввечері. Спочатку я приїхав в квартиру Олега, де він жив разом з батьками, вигрузив свої речі, поїв і приготувався приємно провести вечір. Ми добрались в домовлене місце і через кілька хвилин приїхали подружки. --Як доїхали?—спитав Олег і притиснув Олю до себе, поклавши руку їй на плече.—Нормально? --Нормально.—сказала Оля, і Оксана обняла мене. Так волею-неволею ми вибрали собі пару. --А я приготував вам сюрприз.—сказав Олег і кудись нас повів. --Який сюрприз. --Зараз скажу.—сказав він і посміхнувся. Я не мав поняття, що він надумав і сліпо йшов за ним. Олег оглянувся навколо і разом з Олею повернув в під’їзд . Ми полізли за ними. І раптом Олег притиснув Олю до стіни і вдарив її кулаком по обличчі, розтрощивши ніжний носик. --Бий її!—крикнув він мені, дивлячись на Оксану. Я навіть не знав, як відреагувати. Я навіть не уявляв, що все так різко перевернеться. Олег розкрив її сумочку, витягнув мобілку і почав шукати гроші. --Та бий її!!—ще голосніше закричав він, витягуючи гроші з сумочки. А я тупо стояв і дивився на струмок крові, який витікав з розтрощеного носа Олі. Оксана поблідла, а страх скував її так сильно, що вона не могла поворухнутись. Олег встав і вже хотів її вдарити. Нарешті я отямився і зрозумів, що треба щось робити. Я накинувся на Олега і повалив його на землю. Коли він впав, почувся голосний удар і хруст. Олег не рухався і просто лежав на холодному бетоні з застиглим скляним поглядом. Він розтрощив потилицю об кам’яну сходинку. Оксана закричала і кудись побігла. Оля плакала впершись в стіну під’їзду. А я повільно зліз з трупу Олега і перелякано дивився в його скляні очі. Я зрозумів, що вбив його і не міг вірити, що вбити когось так легко. Мене не обходило, що без нього цей світ став кращим. Мені хотілось, щоб він жив. Це і було перше роздоріжжя мого життя. І я по інерції вибрав справедливість. --Як ти?—спитав я і присів біля Олі. Я витягнув хустинку і став обережно витирати кров під її носом. --Нормально.—сказала вона, продовжуючи плакати... Так на моїй дорозі появився довжелезний тунель в формі задниці. Приїхала міліція і почала виясняти обставини смерті. Вислухали мене, вислухали Олю, подзвонили Оксані і оглянули труп. Вбивство визнали нещасним випадком і проти мене навіть не завели справи. Але що я мав казати батькам Олега? Ці люди прийняли мене в своїй квартирі. А я вбив їхнього сина. Я так і не зміг поїхати назад, щоб забрати речі. Просто сів на електричку і попер додому, намагаючись стерти з пам’яті цей довбаний день. Далі почався якийсь дурдом. Кожен день я бачив Олега в снах. Його матір весь час дзвонила і кричала: --Для чого?! Для чого ти вбив мого сина?! А я в відповідь просто кидав трубку. Через три дні Олега похоронили. Навіть не знаю, чому я прийшов на його похорон. Може мене мучила совість. Але я не йшов разом з похоронною процесією. Я стояв за двадцять метрів від могили і спостерігав за всім, ховаючи обличчя від очей знайомих і родичів Олега. До могили я підійшов тільки тоді, коли всі розійшлись. “Вибач, що я тебе вбив”—подумав я. Раптом за моїми плечима прозвучав знайомий жіночий голос: --Не звинувачуй себе. Ти правильно зробив. Я повернувся і побачив Олю. В чорній сукні, фаті і окулярах. --Що ти тут робиш?—спитав я. --Прийшла подякувати за те, що повернув мій телефон. --А для чого фата і вся ця чорнота? --Щоб не було видно, що в мене зламаний ніс.—сказала вона, піднявши фату. Навколо її носа був тілесний лейкопластир, якого під вуаллю взагалі не було видно. --Як ніс? --Сказали, що я не помічу різниці. А як Оксана? Я не можу до неї дозвонитись. --Я з нею не зв’язувався. Напевно вона не хоче, щоб ми дзвонили і нагадували їй про те, що сталось. --А ти як?... Я ще ніколи не розмовляв з дівчиною так довго. В ній було те, чого так не вистачало в інших. В неї було все. І до цього всього я докинув своє серце в подарунковій упаковці. Я залишився в цьому місті тільки заради неї. Винайняв квартирку і тратив на Олю весь свій час. З ранку до вечора ми гуляли, розмовляли і тупо жили одне одним. Вона була квіточкою, витатуйованому на моєму серці, і мені навіть не вірилось, що на світі є такі екземпляри. Ще менше мені вірилось, що я їй сподобався. Ніби я виграв джекпот долі. Чомусь вона ізолювала мене від свого особистого життя. Я ніколи не був в неї вдома. Не знав її батьків. Я просто любив її намагався перетворити її життя на мрію. Поки що все це нагадувало казку. І в одну літню ніч, ми сиділи на лавці під висячою лампочкою і цілувались. Раптом вона подивилась мені в очі, посміхнулась і сказала: --Я вагітна. Вона продовжувала посміхатись, дивлячись на мою реакцію. Але я не посміхався. Нічого веселого в цьому не було. Вона поцілувала мене, але я відтягнув її від себе, встав і протер руками обличчя. --Але я не можу.—сказав я.—Треба перервати вагітність. --Добре.—спокійно сказала вона, продовжуючи посміхатись, і поцілувала мене в щоку. Тоді вона повернулась і повільно кудись пішла. Я просто стояв і дивився їй вслід. Це було роздоріжжя номер 2. Я міг її зупинити. Але я боявся. Боявся дорослого відповідального життя. Боявся бути батьком з несформованим життям. І поки Оля повільно від мене йшла, я уявляв як валиться моє майбутнє. Я сидів і тупо втикав на обгортку від шоколадки, яка лежала на землі. І коли я подивився в сторону Олі, її вже не було. Я поїхав додому і весь наступний день намагався до неї додзвонитись. Але замість її чарвіного голосу з трубки звучала фраза: “Абонент знаходиться поза зоною досягнення”. Цілий тиждень я просидів на лавочці, де ми часто зустрічались, набираючи її номер. Без результату. Невже вона викинула мене зі свого життя. Я хотів знайти її. Через телефонний довідник або ще якусь інформаційну фігню. Але я нічого про неї не знав. Оля навіть не сказала свого прізвища. Так я її втратив. Більше вона ніколи мені не дзвонила. Я повернувся в інститут і через рік про неї забув. Напевно вона зробила аборт і викинула мене зі свого життя. А все через мій страх до дорослої відповідальності. На цьому початок цієї історії закінчився. Пройшло довгих 16 років. Багато-чого змінилось, але здавалось, що все лишилось таким як було. Технічний прогрес не змінив людської природи. Злої, чорної і жорстокої. Такої, якою вона була тисячі і мільйони років тому. Як би влада не намагалась засадити злочинність, її ставало все більше. Просто вона шифрувалась, тобто ставала прихованішою і менш помітною. Життя нагадувало монетку, яка поверталась до тебе одною зі своїх сторін. Одну сторону позолотили і виполірували до блиску. А інша заржавіла і почорніла так, що під цим шаром чорноти не було видно самої монети. І кожен з нас був щасливим, дивлячись на позолочену сторону. Але вистачало тільки раз глянути на чорну половину, щоб позбутись всіх ілюзій. Колись і я втикнув на чорну сторону. Відтоді життя не поверталось до мене позолоченим боком. Мені залишалось тільки пристосуватись до всього цього бруду і стати його частиною. Я сидів в барі за столиком під вікном і чекав клієнта. На мені був сірий капелюх, сірий плащ, сині окуляри і нечищені облізлі черевики. На підборідді зелена борода. В носі срібна сережка. І світле волосся до підборіддя. Стильно і гарно. Принаймні мені так здавалось. Мода тепер мінялась так швидко, що не вигідно було бути модним. Залишалось тільки бути стильним. Клієнта звали Стойко В.І. по кличці Стояк. Лисуватий жирнуватий і трохи смішний бізнесмен в сірому плащі і з кейсом в руці. Я відразу впізнав його, коли він зайшов в середину. Блідий і потний від страху, він сів за мій столик і привітався: --Д-добрий день. --День добрий.—спокійно сказав я.—Кого замовляєм? --Так зразу до справ?—здивувався він. --А чого тягнути?—Я зупинив офіціантку, яка якраз проходила повз столик, і сказав.—Принесіть нам пляшку “Малинівки”. --Зараз.—сказала офіціантка і побігла за пляшкою. Я знав, що вона скоро повернеться, бо “Малинівка” була найдорожчою горілкою в цьому барі. --Я не буду пити.—сказав Стояк. --Не забувай, що наша зустріч має виглядати як зустріч старих друзів. --Я і забув.—сказав він і витер хустинкою потне чоло. Офіціантка з посмішкою на фізіономії принесла пляшку і стаканчики. Я відкрив пляшку і наливаючи Стойку, спитав: --В кейсі гроші і інформація? --Т-так.—сказав він. --А зараз залізь під стіл, вдай, що зашнуровуєш черевик, і повільно підсунь кейс до мене. --Але в мене черевики з замком. --Все одно. Стойко поліз під стіл, а я витягнув з рукава піпетку і капнув в його стаканчик чотири “Бухі краплі”. Так ми називали хімічну хєрню, яка заставляла людину непритомніти. Причому виглядало, ніби він набухався. Сьогодні це називали “напіонеритись”. Я завжди слідкував за сленгом, але останнім часом я вже не розумів деяких слів. Старію. --За дружбу!—сказав я, коли Стояк виліз з-під столу. Ми стукнулись і випили. --Там тільки половина суми.—сказав Стойко. --Ми так і домовлялись.—сказав я.—Друга половина після того, як виконаю замовлення. --Значить все добре. В очах Стойко вже помутніло. Краплі почали діяти. --Давай ще по одній.—сказав я і налив Стояку. Я не пив. А Стояк булькнув стаканчик і бахнувся на стіл так сильно, що стук роздався на весь бар. Я покликав офіціантку, протягнув їй кредитку і сказав: --З мого друга вже вистачить. Вибачте, що так скоро вас покидаєм. --Нічого страшного.—сказала офіціантка і зняла з карточки триста три євро. Три за каву і триста за Малинівку. Я кинув Стойка на плече і виніс його через чорний хід. А там вже чекав мікроавтобус з емблемою “Веселі ковбаски”. Ось що я мав на увазі, коли казав, що злився з чорною частиною монети. Так. Я найманий вбивця. Стояк прийшов до мене, щоб замовити свого бізнес-конкурента Перину по клиці Лежак. Чому я накапав йому бухих капель? Все просто. Лежак замовив Стояка тиждень тому. Перина хотів, щоб Стойко зник з поля зору, і ніхто не запідозрив його в зникненні. Я міг просто завалити Стояка і відвезти його за місто. Але так роблять аматори. А я в цій справі вже не один рік. Стояк знав, що рано чи пізно до нього прийде смерть з глушником. Він повтикав камери в усі діри свого будинку. Я не здивуюсь, якщо він вмонтував одну з них в око свого улюбленого кота. А для мене, попасти в камеру—смерть. Картинку оброблять спеціальною програмою і визначать, що це. Не поможе навіть маска. Мене впізнають по формі черепа, сітківці, або навіть ході. Назовні Стойко виходив тільки з трьома охоронцями. Залишалось заставити Стойка прийти до мене. Без охорони і камер. І я просто подзвонив до нього і сказав, що Лежак його замовив. Йому залишалось тільки знайти найманого вбивцю. Я знав, що він піде до свого друга по кличці Самсунг, який мав зв’язки з кримінальним світом. Дружба—поняття відносне. І за певних обставин можна про неї забути. Треба тільки підібрати ціну. За певну плату Самсунг дав Стояку мій номер телефону. А Стояк, без камер і охоронців, прийшов до мене. Ще й з грошима за вбивство Лежака. Я вистукав на дверях мікроавтобусу домовлений сигнал і двері відкрились. Всередині сиділо двоє чоловік в спеціальних уніформах з написом “Веселі ковбаски”. --Забирайте клієнта.—сказав я і закинув непритомного Стойка в мікроавтобус. --Чим ти його залив?—спитав один з чоловіків. --Бухими краплями. Не переживайте. Простругається і буде здоровішим, ніж був. --Сподіваюсь.—сказав чоловік і закрив двері. Мікроавтобус поїхав, а я пішов в туалет. “Веселі ковбаски” були великою фірмою, яка виготовляла і розвозила м’ясні вироби. Останні кілька років м’ясо було дуже дорогим. Люди не мали що хавати. І одночасно бандити не знали куди дівати трупи... Правильно. Всі залишились задоволеними. А “Веселі ковбаски” стали підпільним пунктом здачі трупів. Ось куди дівались бомжі і зниклі безвісті. Може це зазвучить дико. Але я здав Стойка на м’ясо. Машина “Веселих ковбасок” роз’їжджала по місту і збирала “денний улов”. Про це знали тільки деякі. Решта без проблем пожирала ковбаски. Суспільство хавало само себе. Ось чому я не їв м’яса. Ніколи не знаєш, що ця “весела ковбаска” колись їла пила і курила. Залишалось їсти тільки рибу. Я зайшов в кабінку туалету і став знімати штучну бороду, волосся і дві родимки. Сережку з носа перечепив на брову і приклеїв до щоки ледве помітну бородавку. Мене не могли впізнати. Чим менше знало про моє існування, тим безпечніше я почувався. Коли Стойка почнуть шукати, можуть натрапити на мій слід. Не даром я поміняв черевики. Я швиденько передягнувся, приклеїв чорні вуса, надів кепку, спакував старий одяг в свій кейс і вийшов з бару. Назовні витягнув телефон, подзвонив Лежаку і сказав: --Стояк зник. Дівчина, яка курила недалеко, здивовано на мене подивилась і відвернулась. --Добре. На що він подібний? --На веселу ковбаску. --Гроші вже в дорозі.—сказав Лежак і кинув трубку. Дівчина здивувалась ще більше і зайшла в бар. Цікаво, що вона про мене подумала? Я зупинив таксі і поїхав до свого роботодавця по кличці Ренесанс. Вороги називали його “Віддроченням”. А назвали його так за любов до мистецтва доби Відродження. Ренесанс забив свій будинок дешевими копіями тогочасних картин і скульптур. Він навіть любив повнуватих жінок. По дорозі до його маєтку, я заглянув в кейс Стойка і перерахував гроші. Він надув мене на 10 євро. Засранець. Фотографії і дані Лежака я підпалив і викинув по дорозі в смітник. Там міг бути жучок. Доїжджаючи до маєтку Ренесанса, я знову відчув сумління. Воно продовжувало жити в мені, хоч я роками вбивав його і закопував в підсвідомість. Кожну ніч мені снились ті, кого я вбив. Троюрідний брат Олег і всі замовлення. Тепер до цієї громади приєднався Стояк. Наступний тиждень він буде катувати мене в снах. Так роблять всі, хто лежить на моїй совісті. Потім вони заспокоюються і просто мене матюкають, або навіть спокійно зі мною розмовляють. Чому я вбиваю? Більше я нічого не вмію. Спеціальність, на яку я вчився, давно забули. Як спеціаліст я потрібен хіба що в Африці, де мене зжеруть крокодили, або москіти. Роботи мало, грошей багато. Море вільного часу, який я трачу на дорогих проституток, комп’ютерні ігри і все найкраще, що є в житті. Я вільний і можу тільки жаліти трудяг, які рано просипаються і біжать на роботу, від якої їх рве на кілометр. Але крім снів є інші мінуси. Наприклад помста. Хтось може відімстити за смерть свого друга. Тому я мушу видумувати хитромудрі способи вбивати. Змінюю свій вигляд так часто, що вже не знаю, як виглядаю. І завжди мовчу про свої вбивства, прикидаючись звичайним громадянином. Ренесанс, мій начальник, час від часу підкидає мені роботу. Він відомий своїм мовчанням. Кажуть, що його катували цілий місяць, а він так і не здав свого напарника. За це він отримав авторитет і кілька сотень шрамів від сверла, паяльника, петард і голок. Він ніколи не розказував мені про інших кілерів і не розпитував, хто я і де живу. Тільки він знав, як я виглядаю і тільки від нього залежало моє життя. Інші бачили тільки образи, в які я входив. Таксі зупинилось, а я розплатився і пішов до маєтку. Охоронці мене пропустили і я пішов до величезних дверей будинку. Це більше нагадувало палац, обставлений зі всіх сторін чотириметровою стіною. Перед входом стояв величезний фонтан з русалкою. Всюди камери, охоронці, сторожові пси і скульптури. Сюди неможливо було проникнути без танка, або бульдозера. Ренесанс боявся за своє життя, і ця фортеця ставала цвинтарем для непроханих гостей. Завжди були ті, хто мав владу, і ті, хто хотів її отримати. На місце Ренесанса претендувало чоловік сорок. І як би я не вбивав претендентів, їх ставало все більше. Найшвидшим шляхом нагору була дорога, застелена трупами. Бандюки безперервно подихади, воюючи за територію. Міліція не встигала їх відловлювати. Такою була чорна сторона монети. Її частинки знищували одна одну, а на випалених місцях виростали нові. Дивлячись в очі вуличних дітей, я бачив майбутніх бандюків, авторитетів і небіжчиків. Перед входом стояв здоровий охоронець. --Йди за мною.—сказав він грубим голосом і повів мене нагору до Ренесанса. Ренесанс був маленькою людиною, тому любив дуже великі речі. Піднімаючись вверх по сходах я побачив копію Джоконди заввишки три метри. Решта картин були трохи меншими. І все це Ренесанс купив за брудні гроші. Наркотики, зброя, неповнолітні проститутки. Повнолітні проститутки були легальним бізнесом. Борделі Ренесанса були в кожному мікрорайоні. І цим бізнесом він пояснював свій матеріальний стан. Насправді легальна проституція давала йому 3% річного прибутку. Він крився цим бізнесом, як периною, підсилаючи “туточок” до найвпливовіших політиків, бізнесменів і служителів закону. Послуги дівчат були хабаром, яким Ренесанс відкуповувався від закону. А тутки працювали в поті чола і заробляли непогані гроші. Правда за безплатних клієнтів, платив сам Ренесанс. Охоронець привів мене в кімнату Ренесанса. Єдиним предметом в цій кімнаті, який не відносився до епохи відродження, був телевізор. Сам Ренесанс в халаті і тапочках, сидів на дивані посеред кімнати. --Сідай.—спокійно сказав він і показав рукою на диван навпроти себе.—Є робота. --Я слухаю.—сказав я і сів перед Ренесансом. Тутка в спідній білизні принесла піднос з пивом і поставила його на стіл перед Ренесансом. --Треба завалити Рибу.—спокійно сказав він і почав пити своє пиво. --Ти жартуєш? --Ні. Я цілком серйозно. Риба. Найголовніший бандюк в цьому місці, області і може навіть країні. Вся корупція, вся злочинність була під його контролем. Йому платили всі, зв’язані з темним боком монетки. Всіх, хто відмовлялись платити Рибі, вбивали. Навіть з моєї “зарплати”, Ренесанс виплачував Рибі десять відсотків. Це називали “рибним податком”. Він тримав в кулаку яйця всіх авторитетів. І якщо хтось повернувся проти Риби, він стискав кулак так, що вже не хотілось жити. Казали, що йому платив сам президент і митрополит. А найголовніше те, що ніхто не знав, як виглядає Риба. Тільки його найближче оточення чуло його голос. В нього було стільки грошей і влади, що він здавався богом. Сотні, може тисячі підвладних, десятки легальних і нелегальних підприємств, свої люди в Верховній раді і всіх державних установах. Він просто сидів в своїй фортеці і тягнув за ниточки. Ніхто не знав де він, який він і як зміг доперти так високо. Риба не мав друзів. Він мав тільки підвладних і ворогів, які вмирали в не вияснених обставинах. А рахунки в банках тріскали від грошей. Здавалось, що це просто міф, а не людина. Такого просто не могло бути. Але ті десять відсотків відчувались на шкірі. Я випив пива і протер очі, щоб перевірити, що це не сон. --Це нереально. Хто взагалі рішився його замовити? --Один дуже впливовий чоловік, який не хоче розголошувати своє ім’я. --Передай йому, що він хворий. --Він і сам це знає... --Я навіть не знаю, як виглядає Риба.—перебив я. Ренесанс витягнув з-під халата велику фотографію, протягнув її мені і сказав: --Дивись. На фотографії було зблизька сфотографоване обличчя в натуральний розмір. Я чітко бачив кожен прищик на його непримітній зовнішності років 50-ти. Я уявляв Рибу зовсім по іншому. Він виявився звичайною людиною, яких ніхто не помічав на фоні сірих вулиць. Жодна деталь його обличчя не виділялась якоюсь особливістю. Звичайний ніс, звичайні сірі очі і волосся невиразного каштанового кольору. В нього не було жодної родимки чи шраму. Ніби природа створила його, щоб він міг ховатись посеред натовпу. --Звідки в тебе ця фотографія? --Замовник подарував. Тут Риба в усій своїй лускатій красі. --І як я його знайду? Може він плаває десь на Карибах. --Вулиця В. І. Машка/12, підприємство “Меридіан”, десятий поверх. Прикривається директором фірми під прізвищем Водяний. Я вже не знав, що сказати. А Ренесанс допив пиво і відставив пустий стакан на піднос. --Ти знаєш, де він, і як він виглядає. Лишається тільки його кокнути. --Це ж Риба. Я не проживу і дня після його смерті. --А хто дізнається, що ти його вбив? Мене ще можуть запідозрити. Але ти знаєш, що я відмажусь. --В тебе ж є кращі за мене. --В тебе найкраще співвідношення ціна / якість. І ти найкраще ховаєшся. Мені теж залежить на тому, щоб тебе не знайшли. --Ти мене не вб’єш? --Я ніколи не вбивав своїх людей. Тому їх в мене так багато. --Не знаю.—перебив я.—Так ніби мені замовили самого президента. --Президента любить більшість виборців. А хто любить Рибу? Дельфіни, японці і морські котики. Риба вже засидівся на своєму троні. Час зійти з трону в могилу. Хай черви попробують його філе. І не спіши з висновками. Ти ж не знаєш, скільки тобі заплатять. І Ренесанс почав витягувати з халату пачки з грошима. Я навіть не думав, що в халаті можна тримати гроші і фотографії. --Це вся сума?—здивувався я. А Ренесанс продовжував викладати пачки на стіл. Ця сума здавалась просто казковою і нереальною. --Половина.—сказав Ренесанс і присунув гроші ближче до мене.—Сам розумієш, що Рибі вже не треба платити податку з цієї суми. Решта чекає на тебе після роботи. В цій купці грошей я бачив тільки дві речі: щастя, яке можна за це купити, і ризик, який йшов за смертю Риби. Я окунався в пекло, щоб досягнути раю. --Я згідний.—сказав я і посміхнувся... Риба виявився важкою здобиччю. Ніхто не знав, що Ю.В. Водяний—бог кримінального світу по кличці Риба. Майже ніхто. А він все одно закрився в цьому будинку, як в шкарлупці. Сотні камер, сотні охоронців і ненормально великі вимоги безпеки. Риба не виходив на поверхню вже кілька років. Вдень він працював в офісі, не пускаючи нікого всередину, а вночі перебирався в своє підземне сховище під Меридіаном. Це був бункер з суцільного металу, в який мав право зайти тільки Риба. На масивних механічних воротах стояв кодовий замок і датчики на голос, вагу, сітківку ока, відбиток пальця, форму тіла і навіть запах. І якщо всі ці характеристики збігались, ворота відкривались. Зайти туди міг тільки Риба, тому ніхто точно не знав, що ховається за воротами. Говорили, що там величезні запаси зброї і продуктів на випадок кінця світу. Ренесанс вручив мені повну інформацію про Рибу і дав рік на його вбивство. Він знав, що на це піде багато часу. І я приступив до роботи. Для початку треба було влаштуватись на фірму Риби прибиральником. Я вибрав новий образ. Треба було повністю з ним злитись і ніколи не розставатись. Ренесанс попередив, що Риба слідкує за всіма працівниками фірми. Довелось на якийсь час попрощатись з проститутками і задоволенням. Дорогі меблі і прилади довелось вивезти на склад Риби. Залишилось тільки ліжко, телевізор і більш-менш обладнана кухня. Я пофарбував волосся на фіолетово і причепив до обличчя 15 сережок. Три на лівій брові, дві на правій, сім в вухах і по одній в носі, язику і губі. Я не причіпляв штучних родимок і шрамів. На грим теж перевіряли. На невизначений термін я став зовсім іншою людиною. З меншим гардеробом. Без рахунку в банку і без роботи. Я влаштувався на біржу праці і ясно сказав, що хочу бути прибиральником в якійсь великій фірмі. Через три дні один з прибиральників Меридіану загинув. Люди Ренесанса засіли під його будинком і побили його до смерті. Чуваку просто не пощастило. Може він і не заслужив смерті. А хто її заслуговує? Ренесанс брав собі частину мого заробітку. Казав, що 10%. Насправді 30. Але зате я не боявся викриття, і Ренесанса помагав виконати замовлення. Він підкупив людину на біржі праці, щоб мене відправили на Меридіан. І вже на четвертий день я зайшов в будинок Меридіану. --Ви до кого?—спитав охоронець на дверях. --Я новий прибиральник. --Добре.—сказав він і вимовив вивчену на пам’ять фразу.—Витягніть з кишень всі металеві предмети: гроші, заколки, ланцюжки, годинник і таке подібне. Попереджаю, що в приміщення не можна заносити зброї і будь-яких предметів, якими можна задати шкоду: типу ручок, ключів, голок і навіть ременя. І крім того не можна носити з собою ніяких електричних і механічних приладів типу годинника і телефону, пляшок і флаконів з чи без місткості. Вводити в приміщення тварин і сторонніх людей теж суворо заборонено. Ага. Чуть не забув. Не можна користуватись пудрою, помадою і взагалі ніякою косметикою. Поки він це говорив, я виклав перед ним телефон і гаманець. --В вашого начальника напевно параноя.—сказав я і посміхнувся.—І ви так всіх перевіряєте. --Крім директора.—сказав він.—Навіть не знаєш, як я тут “мучачаюсь”(“мучусь” в сучасному сленгу). Мені треба перевіряти все, кожну посилку і кожного працівника. --А чому? Це ж не така велика фірма. --Фірма то невелика. А директору щось бракує. --А можна я не буду витягати сережок.—сказав я, показуючи на обличчя, обвішане сережками, як ялинка гірляндами. --В протоколі не сказано, що це заборонено. Жінки сережок не знімають. Так що не переживай. І так я став прибиральником на Меридіані. Але це був тільки початок. Якби я завалив Рибу відразу, всі б догадались, що це я. Весь місяць я кожну ніч приходив на роботу, щоб прибрати те, що насвинячили люди. Я звик прибирати людей, а не їхній бруд. Робота мене просто виснажувала. А єдиною радістю був телевізор з 50-ма українськими каналами, по яких не показували нічого доброго. Від депресняка рятувала тільки думка, що десь там в Швейцарії на рахунку лежить половина суми за вбивство Риби. І вже скоро ця сума подвоїться. Я розмовляв зі всіма прибиральниками і охоронцями. Всім посміхався і зі всіма здоровався. Через два тижні я створив собі імідж “нормального чувака”. Я виборов собі довіру, і це було частиною мого плану. Прибиральники розказували, що Водяний мав зв’язки з кримінальним світом. Один по великому секрету сказав: “Кажуть, що Водяний знайомим з самим Рибою”. Значить маска Риби працювала без перебоїв. Прибираючи довгі коридори, я вивчав будинок і придумував план. В випадку Риби це було зовсім нелегко. Найголовніше—добратись до кабінету Риби. Але і тут Риба проявив свою параною. Його кабінет прибирали тільки ветерани, прибиральники, які пропрацювали в Меридіані більше десяти років. Іншим прибиральникам це заборонялось. Я вивчив графік прибиральників і подружився зі всіма, хто працював в кабінеті Риби. З них всіх найм’якішим був Вася. Я зразу зрозумів, що він стане інструментом в моїх руках. Час від часу я помічав людей Риби, які не переставали за мною слідкувати. В чорних машинах і зі злими фізіономіями, вони слідкували за моїм домом, їхали за мною, коли я повертався додому і непомітно вламувались в мою квартиру, коли я був на роботі. Я знав, що вони вмонтували в моїй квартирі море жучків і камер. Навіть знав, де вони їх сховали. Доводилось безперервно ховатись за маскою прибиральника. Новачків пильнували посилено, і тільки через місяць контроль послабився. Машина за мною вже не їздила. Вони просто вмонтували радіомаячок в мій черевик і слідкували за мною через комп. І ось настав день, коли Вася мав прибрати в кабінеті Риби. Вперше за місяць я вийшов з квартири раніше. Вася сказав де живе, і я вирахував, як він добирається додому. Його шлях проходив якраз недалеко магазинчика Ренесанса. Офіційно тут продавалось все, пов’язане з добою відродження. Неофіційно—все пов’язане зі злочинним світом. На мені були черевики з радіомаячком і мікрофоном в підошві. Я не міг сказати продавцю нічого підозрілого. --Добрий день.—сказав я, підійшовши до прилавку.—В вас є копії “Джоконди”. І одночасно я взяв ручку і написав на столі пароль: “Да Вінчі в Одесі”. Щоб продавець перестав дивитись на мене, як мавпа з бананом в задниці, я дописав ще один рядок: “В мене мікрофон в черевику.” --На даний момент нема.—сказав продавець.—Може хочете щось інше? “Нові черевики і зелений гель”.—написав я і сказав: --А що можете запропонувати? --Зараз гляну, що в нас є. Продавець зняв свої черевики і витягнув з-під столу дві пластмасові баночки з прозорим і зеленим гелем. --Як вам це? --О. Якраз.—сказав я і написав: “Затягни час на десять хвилин. Я зараз повернусь.” --Ви спішите?—спитав продавець. --Ні.—сказав я і посміхнувся. --Просто нам завезли новий товар. Картину, яку вам показував, не можу продати, бо вона з браком. Коробки ще не розпакували. Почекаєте кілька хвилин, поки я пошукаю ці картини на складі? --Можете не спішити.—сказав я і став обережно знімати черевики. Продавець зайшов в двері за прилавком і став голосно перебирати пусті картонні коробки. Звучало це так, ніби він швидко відкривав запаковані коробки. “Ну де ж ці картини.”—розгнівано говорив продавець і посміювався. А я ти часом надів черевики продавця і став втирати в руки прозорий гель. Коли він рівномірно покрив шкіру, настав час втирати гель зелений. Його називали “зеленим” не через колір. Просто той, хто до нього доторкався, ставав зеленим від шлункового розладу. Гель мав такі ж наслідки, як гнила риба, синтетичні китайські чіпси і сливки з алкоголем разом взятими. Симптоми, як в харчового отруєння з термоядерним поносом. А прозорий гель захищав від отруєння мене. Я стягнув з полиці дешеву пластмасову статуетку, вискочив з магазину і побіг до перехрестя, через яке кожен день проходив прибиральник Вася. Поки я чекав його, гель на моїх руках став прозорим і на дотик нагадував піт. І ось з’явився Вася. Вдівався він дуже навіть дорого, і по зовнішньому вигляді ніхто б не сказав, що він прибиральник. Видно Риба непогано платив ветеранам-прибиральникам. Вася зупинився на червоному світлі світлофора. --Здоров, Вася.—сказав я і потиснув йому руку.—Що ти тут робиш? --Та йду на роботу.—сказав він.—А ти звідки тут взявся? --Рішив купити собі статуетку.—я показав йому статуетку і добавив.—Тут якраз магазинчик... Я недоговорив фразу, зупинився, зробив неврубаний вираз обличчя і сказав: --Блін, забув взяти здачу. --Буває.—сказав Вася, і я побіг назад. --...І цей виродок ще думає, що він правий.—говорив продавець, продовжуючи перебирати коробки. Він побачив мене і спитав.—Ну скажи, хто правий? --Ти, звичайно.—сказав я, обережно залазячи в свої черевики з жучком. --Ну.—продавець закрив останню коробку і сказав.—О. Знайшов. З вас 19.99. --Можете завернути?—сказав я, показуючи на руки, вимазані гелем.—Не хочу вимазувати. --Звичайно.—вдуплився продавець.—Для такого гарного співрозмовника все. Продавець протягнув мені шматок паперу. І поки я витирав з рук застиглий гель, він голосно завертав картину, щоб заглушити моє шурхотіння. --Дякую.—сказав я і віддав йому його черевики. --Для друзів Ренесанса все.—сказав він і, зрозумівши, що сказав не те і не там, зробив винну фізіономію. Через таку фразу мене могли попалити. --Що?—спитав я, розгнівано забираючи запаковану картину. --Я хотів сказати “для любителів Ренесансу все”.—викрутився він.—Я з тими картинами вже зовсім замахався. --Тоді ще раз дякую.—сказав я і пішов до виходу, матюкаючи в думках продавця. --Заходьте ще.—сказав він мені вслід, матюкаючи в думках мене. Я нічого не відповів і побіг на роботу. Коли я прийшов, Вася вже сидів в туалеті з зеленим обличчям. Тепер я знав, як виглядали гобліни. Слухаючи звуки, які видавав Вася, мені стало жаль унітаз, на якому він сидів. Він вийшов з кабінки, зрозумів, що зарано, подумав і швидко заліз всередину. --Що з тобою?—спитав я. --Приперло, не відпускає.—ледве вимовив він, намагаючись виштовхнути з організму ефекти зеленого гелю.—Що ж я таке з’їв. --Ти зможеш прибирати? --Я не можу навіть висратись!—розгнівано сказав він.—Якщо я не приберу в відведений час, моє очко взагалі забетонують. --Які проблеми?—сказав я.—Я приберу за тебе. --В тебе нема повноважень. Краще попрошу когось з повноваженнями. --Думаєш вони погодяться? Я хотів помінятись змінами з кимось з них, щоб вирватись десь з дівчиною. Ніхто не погодився. А якщо я приберу за тебе сьогодні, ти прибереш за мене в четвер. Раптом Вася відкрив двері і обережно пішов до виходу. Пройшовши три метри, він зупинився і заскочив в найближчу кабінку, щоб познущатись з наступного унітазу. --Добре.—простогнав він.—Тільки візьми перепустку. Вася просунув під дверми пластмасову картку, а я підняв її і побіг на десятий поверх. Параною Риби можна було пояснити. Він не даром заборонив вносити стільки предметів. В телефоні можна було пронести бомбу, в пляшках кислоту. Ременем можна було задушити. Ручкою заколоти. Можна було намазатись отруєною помадою і просто поцілувати Рибу. Смішно. Але цього було замало. Треба було заборонити сережки. Всередині моїх сережок були частинки мініатюрного робота-павучка з вибухівкою в череві і камерою в голові. Я міг керувати ним через комп’ютер, як в грі від першої особи. Одним таким павучком я вже виконав одне замовлення. Тоді я просто поставив павучка перед його будинком, сів за комп і повів його прямо в ліжко майбутнього небіжчика. Але тут все було складніше. Риба передбачив все і вмонтував в коридорах спеціальні датчики на електроприлади типу роботів, бомб і телефонів. Мого павучка відразу б зламала спеціальна магнітна хвиля. Але в кімнатах таких датчиків не було. На розібраного павучка датчики не реагували. Залишалось тільки зайти в кабінет Риби, і скласти павучка з частин. Такі іграшки робив для мене знайомий по кличці Електронік. За це я раз в рік безплатно валив тих, хто мішав йому жити. Стандартний симбіоз в світі кримінальної природи. І так я почав прибирати територію Васі. Я знав, що його зелена хвороба протримається ще 10 годин. Охоронець, з яким я вже встиг здружитись, підійшов до мене і спитав: --А ти чому тут прибираєш? --Вася щось не то з’їв і не вилазить з туалету. --Ти ж знаєш, що тобі заборонено тут прибирати. --Перестань. Я ж не терорист. А якщо навіть так, мене на вході перевірив Остап. Охоронець подумав, почухав свою дубову голову і сказав: --Продовжуй. Перед тим, як зайти в кабінет Риби, я зайшов в туалет і витягнув з сережок частинки робота-павучка. Щоб не викрили вибухівку, прийшлось запакувати її в спеціальну капсулу і проковтнути. Я засунув два пальці в рот і вирвав в унітаз. Між наполовину перетравленими шматками їжі плавала капсула з вибухівкою. Камери були і в туалетах. Тому я непомітно витягнув капсулу з унітазу і промив її в умивальнику разом з руками. Добре, що я звик до тошнотворних видовищ. Не знаю, чому Риба взагалі вилазив сі свого бункера. В нього було стільки ворогів, що партія “ненависників Риби” зайняла б на виборах перше місце. Може він не хотів перетворюватись на повного параноїка і відгороджуватись від світу остаточно. А може “робота” заставляла його вилазити на поверхню. Я добрався. Я в кабінеті Риби. Це було невелике приміщення з білими стінами і сірими або чорними меблями. Ніби я попав в чорно-білий фільм, який забули розмалювати на комп’ютері. Тут практично не було нічого кольорового. Я б не здивувався якби заставка на його компі була такою ж чорно-білою. Камери стояли в усіх кутах. Треба було тихенько і непомітно виконати свою нелегку роботу. І я сховав в руках частини павучка, і став обережно складати їх в одне ціле. Десять хвилин і робот готовий. Я заліз під робочий стіл Риби, вдаючи, що чищу коврик, і прикріпив павучка до столу. Ніхто нічого не помітив, і всі продовжували жити монотонним сірим життям. В четвер я помінявся змінами з Васею, який перестав нагадувати ялинку і забув про інцидент з зеленим гелем. Я пішов на дискотеку, зняв дівчину і розрядився з нею в своїй квартирі. Якраз цього мені не вистачало. Простого одноразового сексу. Вона не була гарною, не була розумною, мала плоску задницю, а її скриплячий голос доводив мене до сказу. Нажаль я зрозумів це тільки після сексу з нею. Перед цим вона здавалась мені ангелом. От що робить з людиною сексуальний голод. Ще місяць, і я б трахав пенсіонерок. Я лежав біля неї і думав, як поскоріше викинути її з квартири. Ще захоче зі мною зустрічатись. --Ким ти працюєш?—спитала вона. --Я прибиральник.—відповів я. --Серйозно? По тобі не видно. --По мені взагалі нічого не видно. Вона заснула. Зараза. Може викинути її на вулицю, поки не проснулась. А, хай лежить. Тепліше буде спати. Я привик до нічного життя прибиральника і не міг заснути до ранку. Залишалось тільки лежати біля цієї кобили і роздумувати під її монотонний храп. Ким я став? Не вірилось, що в мені залишилось хоч щось людяне. Хоч маленька частинка того веселого наївного тіпка, яким я колись був. Ця робота спалювала в мені всі колишні якості. Залишались тільки тваринні інстинкти. Останній раз я закохався десять років тому. Вона кинула мене для якогось ветеринара. Після цього жінки стали для мене м’ясом, яке можна тільки трахати і викидати. Потім робота, гроші і море дорогих дівчат. Я жив в раю посеред пекла. І час від часу треба було зануритись в це пекло, щоб назбирати грошей для подовження раю. Все б добре, якби це занурення не перетворювало мене на частину цього пекла, на чудовисько яке тільки жере і розмножується. Перед тим як заснути, я розбудив храпливу дівчину, ще раз розрядився і вивів її з квартири, обіцяючи, що подзвоню. Наступного дня я зайшов в магазинчик Ренесанса і купив в знайомого продавця ще одну картину. Замість грошей я передав йому запечатану записку до Ренесанса. В ній я попросив його в точно визначений час вирубати електрику в Меридіані. Через два тижні настав цей час. Я лежав в своєму ліжку і вдавав, що сплю, знаючи що за мною стежать люди Риби. Я заліз під ковдру і став дивитись на екран телефона, який отримував зображення з камери павучка. Риба зайшов в кабінет годину тому і зараз сидів за своїм робочим столом. Я бачив тільки його ноги, і треба було впевнитись, що валю того, кого треба. Я міг керувати павучком на клавіатурі в телефоні, як ботом в комп’ютерній грі. Мій павучок повільно виповз з-під столу і обережно поліз в кінець кімнати, щоб краще роздивитись обличчя. Так. Це Риба. Те саме рильце, що і фотографії Ренесанса. Раптом щось вибухнуло, і в офісі вибило струм. Це були люди Ренесанса. Вони були “веселими” створіннями і замість того, щоб тихенько перерізати дротик, взірвали його в повітря. Блін, ще й на п’ять хвилин раніше. Риба панічно піднявся з крісла і подивився в куленепробивне вікно. І поки він дивився, що сталось, я направив павучка на нього. Павучок вискочив йому на штанину і став підніматись вгору, чіпляючись за одяг загостреними лапками. Коли він добрався до голови Риби, я натиснув “Enter”. Зображення в телефоні зникло, і це значило, що павучок взірвався. Тепер голова Риби розбризкалась по всьому кабінету. Він розмалював мозком своє куленепробивне вікно, свій бронежилет, титанову стелю розмальовану ангелами і всі чотири броньовані стіни. Більше параноя не буде його мучити. Я спокійно вимкнув телефон і ліг спати. Коли продзвонив будильник, я, як завжди, спокійно пішов на роботу, вдаючи що нічого не сталось. Всю дорогу я заспокоював себе від дурних думок. А якщо вони пронюхали, що я бабахнув Рибу? Головне тримати спокій і не виказувати своїх емоцій. Якщо я покажу свій страх, мене викриють. Потім будуть довго катувати, поки не здам Ренесанса. А якщо вони доберуться спочатку до Ренесанса? Ні, Ренесанс мене не здасть. І взагалі, кому я потрібен? Я тільки натиснув кнопку. Набагато важливішим для них був замовник. Весь цей місяць я думав, хто замовив Рибу. Звідки він накопив на нього стільки інформації? Було ясно тільки одне. Цей хтось мав великі впливи. Він або приїхав з іншого регіону, або знав Рибу особисто. Може він був одним з його підвладних, так званих “морепродуктів”. Вони слідкували за бандитським порядком і регулярно поставляли Рибі валюту. Тільки їм Риба довіряв. Але навіть вони не знали, як він виглядає. Але краще про це не думати. Моя робота—прибирання. І всі ці перевороти в... забуття. Я дійшов до будинку Меридіану. Поліція обгородила будинок своїм жовтим скотчем. А навколо стояли зіваки і журналісти. Вдаючи здивування я підійшов поближче і став роздивлятись місце злочину. Вхід сильно обгорів, а двері відкинуло на протилежний бік вулиці. Серед зівак я впізнав одного з охоронців Меридіану. Я підійшов до нього і спитав: --Що сталось? --Хтось перерубав кабель зі струмом і кинув гранату в парадний вхід. Троє чоловік загинуло. А поки всі доходили до себе, він вбив Водяного. --І що тепер?—спитав я. --Будуть шукати вбивцю. Говорили, що Водяний мав зв’язки з криміналом. До сьогодні я в це не вірив. --А що з нашою роботою? Нам хоч видадуть зарплату? --Ага, потім догонять і ще раз видадуть.—розгнівано сказав він.—Ну ти, блін, знав що спитати. Сьогодні здохло троє людей. І серед них мій друг. А тебе гребе тільки твоя зарплата. Зараз нічого не ясно. Молись, щоб в тебе залишилась робота. --Тоді, я пішов.—сказав я. --Щасливо.—нервово сказав охоронець. --Дякую.—ще нервовіше сказав я і поліз додому. План поки що працював. Всі думали, що Рибу вбив той же, хто взірвав вхід. Залишилось тільки вмерти. Офіційно. Весь світ ділився на дві частини: офіційна і неофіційна. В офіційному світі всі злочини розкривали, а всі бізнесмени правильно платили податки. В неофіційному все вирішували гроші і влада. Я добрався додому і став дивитись новини в пошуках повідомлень про Водяного. Нічого нового я не дізнався. Коли зійшло сонце, задзвонив телефон. --Ало.—сказав я в трубку. --Це квартира Воронцових?—спитав грубий і блатний голос. --Ви помилились номером.—сказав я і кинув трубку. Насправді номером не помилились. Дзвонив охоронець Ренесанса. І це означало, що через три години я мав бути на вулиці Воронцова. Потім я подзвонив дівчині, яку не так давно зняв на дискотеці. --Давай десь сходим.—сказав я, нагадавши хто я такий.—Я знаю одне місце. І через три години ми повільно йшли по вулиці Воронцових. Вона тринділа щось про свої почуття і “тупізматичні” мрії. А я посміхався і терпів, чекаючи сигналу від Ренесанса. На мені були нові черевики вже без жучків. Я купив їх тиждень тому, щоб позбутись переслідувань. Ми пройшли біля лавочки, на якій сидів здоровий тіпок зі зламаним носом. Він подивився на мою тимчасову дівчину і сказав: --Ну ти і корова. --Що, бичок, сподобалась?—спитав я. --Я тебе зараз, сука, забодаю.—розгнівано сказав він і встав з лавочки. Раптом з мікроавтобуса, який стояв недалеко, вивалило ще троє таких самих здорових бичків. Той з перебинтованим носом, вдарив мене по оці і сказав: --Загружайте його в машину! Мене зловили за руки і ноги і закинули в мікроавтобус з затемненими вікнами, не звертаючи уваги на крики дівчини. І тільки потрапивши всередину я побачив задоволену морду Ренесанса. --Як ми тебе?—спитав він і посміхнувся. --Навіть я повірив.—сказав я і теж засміявся. Тільки тепер я побачив, що Ренесанс сидить на зв’язаному чуваку. Він виглядав точно так, як я. Та ж зачіска, ті ж сережки на фізіономії і такий самий профіль. Тільки мій одяг був сильнішим. На ньому були тільки труси. --А тепер роздівайся.—сказав Ренесанс.—Не можна втрачати ні секунди. Машина поїхала, а я став скидати з себе одяг. --Я не засильно тебе вдарив?—спитав бичок з переламаним носом. --Заживе.—сказав я, скидаючи одяг. Я знав, що він був охоронцем Ренесанса. Все мало так проходити. Це був план, який я спланував, прийнявши замовлення на Рибу. --Розв’яжіть його.—сказав Ренесанс, дивлячись на мого двійника. І його люди стали розв’язувати полоненого. --А ти гарно все спланував.—сказав мені Ренесанс, протягуючи стильний чорний костюм.—Ти вартий цих грошей. Один з людей Ренесанса витягнув кляп з рота двійника, і двійник закричав на повну котушку. --Вирубати його?!—спитав охоронець, перекрикуючи двійника. --Ні!—сказав Ренесанс.—Хай кричить. Одяг, який я з себе зняв, стали натягати на двійника. Ренесанс копнув його пару раз, і двійник замовк. --Де ви його взяли?—спитав я, натягаючи на себе костюм. --Знайшли в базі даних. Дрібний наркоторговець з Маріуполя. Без сім’ї і знайомих. Ніхто не буде його шукати. Двійника вділи, сильно порвавши при цьому мій одяг. Тільки тепер я побачив, що двійник подібний на мене тільки в профіль. В фас він мав зовсім іншу зовнішність. --Подібнішого ми не знайшли.—сказав Ренесанс і витягнув з піджака дробовик.—Доведеться відшліфувати йому личко. Мікроавтобус зупинився. Всі наділи маски, а двійника викинули з автобуса спиною вперед. --Не вбивайте мене.—простогнав двійник, а Ренесанс холодно націлив на нього дробовик і вистрілив. Дробовик це не звичайний пістолет, який робить одну маленьку дірочку. Він робить десятки отворів, які вкупі утворюють здоровенну діру. Від голови двійника мало-що залишилось. Ніби хтось відірвав йому обличчя. Тепер впізнати його можна було хіба-що по сережках, які валялись на тротуарі в калюжі мозку і крові. За пострілом пролунав крик дівчини, яку я сюди привів. Вона повірила, що це я. Двійника спеціально вбили на її очах, щоб не виникало ніяких сумнівів. Двійник продовжував стояти, ніби до нього не дійшло, що його вбили. Охоронці витягнули свої обрізи і теж пальнули в двійника. Вони спеціально не стріляли по кишенях, щоб не зіпсувати паспорт і гаманець. Все мало вказувати, що це я. Закривавлені залишки його тіла повалились на землю. Охоронець закрив двері мікроавтобуса, і машина рушила. Через заднє скло я побачив, як моя дівчина кинулась до трупу і обняла його, вимазуючи кров’ю білу футболку. Невже вона аж так мене любила? Але з такою зовнішністю, як в неї, це і не дивно. --Тепер, ти займеш його місце.—сказав Ренесанс і протягнув мені новий паспорт.—Можеш забути своє колишнє ім’я. Ренесанс наказав своїм людям зупинити машину і вийти з назовні. Всередині залишились тільки я і він. Він взяв сумку, яка стояла в куті і сказав: --Це друга половина лаве. Тільки я, ти і замовник знають ким було наше замовлення. Постарайся не хвалитись своїм подвигом. Забудь своє минуле і виїдь з країни, інакше твоє минуле повернеться і відтарабанить нас двох по повній програмі. Риба передбачив, що його замовлять і заповів мільйон тому, хто вб’є його замовника. Ще один мільйон дістанеться тому, хто вб’є кілера і всіх посередників. Так що на даний момент ми двоє коштуєм по мільйону. Якщо хтось взнає, нас врятує тільки інфляція. --Не переживай, я нікому не скажу. --Тоді, щасливо.—посміхнувшись, сказав Ренесанс і відсунув двері мікроавтобуса. --Тримайся.—сказав я.—Якщо хтось спитає, я мертвий. --Я знаю.—сказав Ренесанс. Вони поїхали. А я залишився на тротуарі з сумкою в руках. Сонечко світить, пташки співають, небо без хмар, і сумка з валютою в правій руці. Одним словом, я щасливий. Я взірвав Рибу і тепер всі думали, що я загинув. Моя колишня дівчина розкаже всім, як я героїчно заступився за її красу і заплатив за це життям. Мене нагородять званням “труп” і спалять. Перед смертю я встиг скласти заповіт. Я попросив, щоб мій труп спалили і розвіяли над Чорним морем. Ніхто вже не зможе провести аналіз ДНК. Квартиру і все майно я заповів другу, якого завалили два роки тому. Тепер всі думали, що я написав цей заповіт кілька років тому і не чекав своєї смерті. Я був чистим, як сльоза. Я тішився і посміхався як дитина. І мені пофіг всі ті, хто загинув через це замовлення. Троє людей в Меридіані загинули тільки для того, щоб відвернути увагу. Тепер думали, що вбивцею був хтось лівий, а не прибиральник. Двійника не було шкода, бо він торгував “нарікуаною”. Йому просто непощастило з зовнішністю. А попереднього прибиральника, якого завалили щоб я влаштувався на роботу, я не знав. І все було добре, поки я не згадав кобили, яку зняв на дискотеці. Блін. Вона так плакала над тілом мого двійника. І це тільки початок. Ще місяць вона не зможе заснути. Дробовик порвав її психіку більше ніж обличчя того чувака. Сумніваюсь, що ця рана колись загоїться. Потім я згадав про лаве в сумці і совість заткнулась. Настав час почати нове життя... Грет Кос
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Ольга Мігель
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© П’ять балів! , 14-08-2007

Привіт нєвротікам!
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Халва, 19-07-2007

Згенеровано за 0.0114808082581 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Останнє роздоріжжя

Ольга Мігель

Привіт нєвротікам!