У дитинстві, років у п’ять, я мріяв: коли виросту, то обов’язково стану собакою. Тоді думалось, що можна вибирати не тільки професії, а і подобу, тим більше, що сусідський двір сторожила вівчарка Ізвєрг — сильна і безстрашна.
Та не судилось… Мрія в один момент зникла. Причина цьому — Хрущ.
Це було році в 1994-му, здається, у липні. Цей момент добре зберігся в моїй пам’яті: я стою біля хвірточки, а там, за двором, чути якісь приглушені голоси. Раптом тиха розмова переростає в лемент, хвірточка миттєво відчиняється і на мене летить якась чорна комета. Я не встигаю навіть зреагувати, як вона збиває мене з ніг, і за кілька секунд, біля сусідської огорожі, уже чути несамовите гавкання.
Так відбулось наше перше знайомство. Тією кометою, згустком чорної і нестримної енергії виявився дворняга з села Куряче. Його, немов якусь віп-особу, наші родичі доставили на оранжевих «Жигулях», де він крутився, намагаючись вирватись з рук моєї тітки, вискочити у вікно, і страшенно всіх заколібав, хоча їхати було не більше десяти хвилин. Непосидючість пса зіпсувала тендітний момент першого знайомства, але сусідські кури, яких він почув ще в салоні, виявились важливішими.
Чорний, як ніч. Швидкий, як стріла. Зухвалий і невгамовний. Назвали Хрущем.
Я тоді його боявся, бо Хрущ був дуже диким. Спочатку пес не міг всидіти на цепу, цілими днями гавкав на все підряд, навіть на комашок (намагаючись схопити якусь, лунко клацаючи щелепою), і, як тільки випадала нагода, відв’язувався.
Це відбувалось приблизно так. Сидимо ми такі в хаті, обідаємо. Мама йде на кухню за кашею і, на мить завмерши біля вікна у двір, говорить: «О, а де це…» А там, у дворі, біля будки валяється цеп, а пса і слід прохолов.
Ми всі виходили надвір. Хруща треба було зловити, поки він не залишив межі двору. Якщо ж собака вибігав, то завдання ускладнювалось у кілька разів — Хрущ міг гайнути аж до ферми чи, що гірше, залізти до когось у двір і там «похазяйнувати». Повернути собаку було непросто.
Та одна штука завжди допомагала найти втікача швидше. Під час пошукової місії слід було зупинитись і прислухатись, чи не чутно з якогось двору лемент. Там, де хтось кричав, сполохано кричали кури чи заходились інші пси, то це означало, що Хрущ саме зараз був там і нас треба саме туди.
Якось, відв’язавшись, Хрущ замість гайдакання околицями, вдерся в нашу хату. Пам’ятаю, я тоді був сам. Почувши гармидер у столовій, я вискочив зі своєї кімнати і побачив Хруща, який доїдав моє печиво, скинувши його зі столу на підлогу. Я вискочив на вулицю і не зайшов у хату, поки не повернулись батьки.
Та скоро все наладилось. Хрущ до нас звик, а ми до нього. Як виявилось, він гарно сторожив двір. Не любив котів і електриків. Їв усе, що давали. Пес, як і раніше, відв’язувався, та вже реагував на свою кличку і навіть підбігав до батька чи матері з сусідського огороду.
Десь на горищі досі лежить та сторінка із зошита, на якій я намалював себе, батька, матір і Хруща. Малюнок називався «Наша сім’я».
Пес прожив в нас довго, років десять чи навіть більше. Однак одного разу, відв’язавшись, він уже не повернувся. Перші місяці після пропажі мені часто снився один і той самий сон: ніби я виходжу у двір, де мене зустрічає чорне метке створіння, яке дзиґою крутиться біля ніг. Це був не просто пес, а член родини. Інколи, навіть зараз, я сподіваюсь, що він колись повернеться.
