Ти щойно був тут – білий вовняний светр, недбало кинутий на бильце м’якого крісла, ще утримує в собі тепло твого тіла... Твоєї тут присутності...
Отже, я затрималась у часі й просторі на якихось безглуздих 5 хвилин. Пусте... Важливо, що ти щойно був тут і що не пішов у цьому светрі, а залишив... знав, що мені залишив? Та й я не знала. Дарма...
Одягаю твій білий вовняний светр просто на тіло – грію кожну петельку на ньому своєю присутністю, своїми думками.
Овва, у тебе тут гарно. Мабуть, кухня – твоє маленьке королівство, а кімнати – то так, для гостей. Чомусь, саме в кухні мені затишно. І безпечно. Вмикаю собі світло, готую каву і канапки. (Хоч би воліла, аби це робив ти). Светрик твій гріє і трохи поскубує, але то байка.
Тихенько грає радіо. Якась файна радіостанція, – таких тепер мало. Чомусь. Таких, як твій вовняний светрик: блюзові петельки, джазове плетиво. Чому ти живеш так близько до залізничного переїзду? Щоби пити каву і проводжа... А якщо я ненароком поплямую твого светрика чи розтягну на грудях? Все одно. Канапки з паштетом і кружальцями квашених огірків. І твоє мовчання зовсім поруч. І твій светрик... гм... довкола мене. І в ньому я. Сама. У твоїй затишній кухні, де пахне кавою і гомонить пасажирськими поїздами. І на кухонному столику та сама свічка. Ти завше припалював її майстерно, ніби творив над нею якийсь незбагненний ритуал, де двоє втаємничених: ти і я. Ти і свічка. Я і свічка. Відтак знову – ти і я. Ми і свічка. Чи буде нині та свічка втаємниченою? І коли? Нехай...
Ванільний цукор і відсутність новин. Що ще? Стильний обрус на кухонному столі, (наприклад, з мішковини) – і жодної синтетики в думках. А ще, може, надія на те, що у настінному годиннику закінчиться батерейка, і тоді буде все так, як хочу я.
По радіо крутять мою улюблену пісню. І хтось дуже акуратно відчиняє вхідні двері... Невже?
