Там, де Володимирська вулиця залишає розлоге плато, на якому колись стояли міста Володимира та Ярослава, а тепер стоїть середмістя сучасного Києва, починається її похила ділянка. Вона тягнеться аж до Либіді – не вельми стрімка, але таки затяжна, одним словом, виснажлива, якщо рухатися нею до високого середмістя, і особливо тепер, коли згори пече небо, знизу асфальт, а з боків дмухають теплом кам’яні стіни будівель, що вже набралися літа.
Отам я їх і зустрів – дівчинку та жінку, вочевидь, мати з донькою. Вони повільно прямували вгору, долаючи цей виснажливий узвіз, і про щось теревенили. Натомість я рухався до Либіді, мало не вчвал, але вираз обличчя дівчинки змусив мене пригальмувати: на її ще зовсім дитячих рисах застиг вираз, з яким деякі матері та дружини спостерігають чергове шаленство своїх синів і чоловіків: не схвалюють, проте й не заперечують. Мовляв, ну така вже їхня чоловіча природа: це вона раз у раз наражає їх на згубні небезпеки, але й на гідні чоловічі вчинки – також вона. Такий самий вираз був і на обличчі жінки, і я припустив, що вони обговорюють якогось чоловіка, і пригальмував іще трішки, а потім і зовсім зупинився, аби краще роздивитися та щось розчути. Та й загалом: здавалося, що ця маленька дівчинка та доросла жінка наразі спілкувалися не як мати з донькою, ким вони були насправді, а як давні дорослі подруги, ким вони насправді не були, через що ця картина робилася куди як цікавішою.
Я не помилився, жінки справді розповідали одна одній про звитяжні вчинки якогось чоловіка, напевно, прекрасно їм обом відомого, тому що кожна закінчувала свою розповідь так:
– Ну, ти ж знаєш, який він! – і в цих словах була така суміш почуттів, яку б я назвав «гордовита скарга». «Ну, ти ж знаєш, який він!» – гордовито скаржилася мала, і жінка кивала та зітхала, і зітхала вона із якимось сумовитим пишанням, а потім і собі щось розповідала, завершуючи так само: «Ну, ти ж знаєш, який він!» – і тепер кивала, зітхала та сумовито пишалася дівчинка.
Уявити, «який він», було нескладно: жінка штовхала поперед себе дитячий візочок, на якому стояла чимала коробка з «Нової пошти», а поруч із візочком крокував його законний пасажир. Пасажиру, либонь, ще не виповнилося двох років, проте від маминої руки він рішучо відмовлявся, пропозицію триматися за візок також із гнівом відкидав, раз у раз наголошуючи «я сам». І цей «я сам» справді самотужки долав той виснажливий узвіз, коротенькими кроками, не так ступаючи ніжками по землі, як штовхаючи ними землю, а може, й Землю: «А ну, котися куди кажу!» – це так само легко читалося на його впертому личку, як і сумовите пишання на обличчях жінок.
