1905
Темного осіннього вечора до Івана Семеновича завітала дивна делегація. Урочисто, мов поховальна команда, до кабінету беззвучно, чорною вервечкою заходили орендарі – Моше Капернаум, Лазар Рубінчик та Семен Каплун. Господар дому запропонував було гостям випити чаю, але вони категорично відмовились. Двері зачинились і у квартирі запанувала напружена тиша.
А тим часом на кухні проходила нарада. Червона від збудження молочниця Василина гаряче і плутано розповідала останні базарні плітки:
— З ночі зібралися на Шулявці …неголені, з самашечими очима…веселі, наглі… прапори червоні, як кров….гелготіли, лементували…і дівки з ними…поперли по Бібіковському, все більше й більше…дійшли до Хрещатика…
— Революцію будуть робити – скептично пояснив кучер Василь. Кажуть, Государ видав наказ, що дарує всім рівні права. Тепер всі однакові стануть! Можуть у Києві жити вільно. Хоч євреї, хоч татари, хоч абісінці чорні…От вони й зраділи…
— Ой лишенько, знову буде, як тоді – заголосила басом кухарка Явдося. …Людочки, та що ж це робиться? Знову цілісінький тиждень під вікнами своїх небіжчиків носити будуть? Коли ж їм спокій дадуть ? А в Капернаума ж п’ятеро. А в Рубінчика немовля молочне Та ще й Рівка двійню народила. Усіх виріжуть не за цапову душу!
— Священник в церкві сказав, що не боже це діло. Гріх великий. Але хіба ж його послухають? — дрібно хрестячись і шмигаючи носом примовляла покоївка Фрося.
Двері кабінету прочинились аж за дві години. Так само урочисто всі вийшли з кабінету. Іван Семенович особисто провів старих до вхідних дверей. Церемонно розкланявся з усіма й потиснув їхні холодні тремтячі руки. А потім зовсім буденно сказав: «отже, завтра, як домовились!»
Коли двері за сусідами зачинилися, він швидко, стрибаючи через сходинки, вибіг на другий поверх. Зайшов до кімнати, де Зоя Іванівна читала дітям книжку, рішуче взяв її за руку й повів до кабінету.
Через годину батьки вийшли до дітей. Іван Семенович бадьоро оголосив:
— Діти, завтра всі залишаються вдома. В нас буде концерт. Приготуйте костюми для гостей!
Рано вранці до дверей Корнієнків потягнулися візитери. Перелякані старушенції, запнуті чорними шаликами, жінки у хусточках по-селянськи, діди з пейсами, мовчазні, з величезними сумними очима діти. Коли усі зібралися, стариганів відвели до будинку Максима Семеновича, наказали щільно завішати вікна і сидіти мовчки. Чоловіків відправили розвантажувати вугілля, жінок на кухню чистити картоплю.
Дітей Зоя Іванівна відвела до театральної зали, де їх швидко перевдягнули в «акторські» костюми. Іван Семенович задоволено оглянув цей маскарад, дзвінко ляснув у долоні й весело скомандував:
— Олена, за рояль! Сьогодні твій бенефіс!
Діти квапно вишикувались у не дуже рівний хоровод і, коли Олена вдарила по клавішах, відчайдушно заверещали:
— Во саду ли в огороде!
Одну за одною діти співали усі великоруські пісні, які були в підручнику для піаністів-початківців. Їхнє горлання заглушало крики, що доносилися з вулиці.
Іван Семенович наказав Антону та Андрію зняти образи й виставити їх на підвіконня. А сам покликав Данила і разом з ним відніс три мисливські рушниці до вхідних дверей. Утім, скористатися ними не довелося.
Коли на ґанку загрюкали, заревіли п’яними голосами, задзвеніли сокирами, двері відчинилися. На порозі стояла Зоя Іванівна у чорній шалі, що вкривала коси й перекидалась через плече. В руках вона тримала велику важку ікону Божої Матері, що її привезла Марфа Іванівна з Єрусалиму. Господиня впевнено подивилась в очі кожному з нападників, твердо витримала хтивий погляд заводіяки. Потім замашно перехрестила юрбу й голосно промовила «Господи, прости вам ваші гріхи!». Громили завмерли на мить, а потім мов за командою опустили голови й перехрестилися.
Зачинивши двері, Зоя Іванівна, ледве пересуваючи ноги, піднялася на другий поверх, дійшла до спальні та впала на ліжко. Її лихоманило, зуби стукали, пальці звела судома. Іван Семенович почав розтирати побілілі руки, Фрося намагалася напувати її з ложечки гарячим чаєм.
За пів години Зоя підвелася з ліжка, критично оглянула себе у свічаді, поправила волосся й гордовито вимовила:
- А я все ж таки онука священника!
Чотири дні тривав другий київський погром. По звірячому вбили сорок сім осіб. Коли майже всі єврейські крамниці розграбували, погромники почали ходити по квартирах і катувати усіх, хто залишався вдома. Протягом трьох днів постраждало сім тисяч сімей.
Голови родин, яких врятували Корнієнки, поклялися віддати їм добром. І вони виконали свою обітницю.
