- А який він на вигляд цей бог війни? - запитує дружина, підливаючи в чашку чоловіка свіжозварену каву.
- З заклепаним черепом, пришитою рукою і протезом ноги, зробленим з надгробного хреста, - Данилюк п'є каву без особливого задоволення, як зелений чай. - На грудях у нього медаль за крах світу, а в кишені вирок будь-якому життю.
- Ти так докладно описуєш, як ніби сам його бачив, - дружина на забуває підливати каву.
- Звичайно бачив, - хмуриться Данилюк. - Кожен день він викликає мене на дуель. І кожен день я приходжу.
- Сьогодні теж підеш?
- Неодмінно. О п'ятій годині. У мене вечірня зміна.
Дружина хитає співчутливо головою і виливає з кавника залишки напою.
- Для дуелей необхідна зброя, - з тривогою вимовляє вона.
- Я володію тільки однією зброєю. Скальпелем, - невесело посміхається чоловік.
Рівно о п'ятій годині вечора, хірург Данилюк заходить в операційну. Підтягнутий та рішучий. Його зустрічає схожа на валькірію медсестра.
- Що у нас сьогодні? - цікавиться Данилюк.
- Поранення в груди та гомілку, - відповідає помічниця. - Пробиті легені. Зламана кістка. Велика крововтрата.
Хірург повертає бліде обличчя. Медсестра порівнює його очі з воротами на склад втоми.
- Однією ногою в могилі, - тихо додає вона.
Через дві години, хірург Данилюк скрипить старим стільцем в кімнаті відпочинку. На складі втоми в його очах видно свіжий вантаж. Він притиснувся спиною до холодної стіни і згадує залишену в могилі ногу. А заодно врятоване життя. Дуель цього разу виграна. Хоча і поразки трапляються. Підходить схожа на валькірію медсестра. Пропонує каву. Данилюк недовго подумавши відмовляється.
